Читать книгу Груші в тісті - Юрий Винничук - Страница 2

Історія ця наробила галасу і перейшла у фольклор. Її переказують в різних варіантах, плутаючи при цьому головних героїв.

Діло було за Брежнєва. Часи були туманні, невиразні і сповнені тихого смутку. Останнє в зв’язку з тим, що доводилося жити в сузір’ї КГБ.

У1973 році я закінчував Івано-Франківський педінститут. Моє палке кохання з дочкою начальника в’язниці КГБ завершилося. За кілька днів після того, як я сказав панночці, що одруження треба відкласти, мене викликали вперше до КГБ. Єдина людина, якій я про це повідомив, був поет Ярослав Павуляк. Він саме приїхав до мене зі Львова і мав уже значний досвід контактів з чекістами. За те тільки, що він у своєму селі Настасові на Тернопільщині поставив пам’ятника Шевченкові, ним теж зацікавився КГБ і не давав продихнути, його було звільнено з Львівського, а потім і Чернівецького університету. Славко порадив мені розслабитися і перестати думати про погане.

– В спілкуванні з чекістами краще бути Швейком, ніж Дон Кіхотом. Коли підеш на зустріч, прихопи квіти.

Це видалося мені поганим жартом.

– Та ти що, з дуба впав? Які квіти?

Але він таки змусив мене купити букета і відпровадив до будівлі, яка навівала жах на всіх мешканців міста. Я зайшов усередину і сказав постовому, що мене хоче бачити Кушнір. Той передзвонив і за хвилю переді мною з’явився єхидний тип з побитим віспою обличчям.

– Це вам, – простяг я квіти.

– Чому мені? – не второпав той, механічно беручи букета.

– Я завше на перше побачення приходжу з квітами, – відказав я з дурнуватою посмішкою.

– О дає! – підморгнув йому постовий і почав іржати, як кінь.

Все, що відбулося далі, не належить до цієї історії. Просто Славко мені тоді поміг подолати стрес і навчив, як боротися за виживання.

Наступного дня я здавав залік, Славко від нічого робити тинявся коридором, чекаючи, поки здам. На філології тоді, як і тепер, на чотирьох хлопців припадало біля півсотні дівчат. Природно, що вони зацікавилися незнайомцем і стали випитувати, хто це на мене чекає. Не замислюючись ані на хвильку, я бовкнув:

– А це Микола Вінграновський. Приїхав до мене в гості.

Для спраглих любові філологинь з’ява такого ніжного лірика була як манна небесна на нашому загумінку. Адже Франківськ тоді рідко навідували відомі особи. До того ж Вінграновський належав до ВИБРАНИХ поетів, його вірші красувалися в дівочих альбомах, оздоблені квіточками, віночками, метеликами та іншими дурничками. Зрештою, і для мене поезія Вінграновського була дуже близькою, багато віршів я знав напам’ять і не раз дівчата записували ті вірші з моєї пам’яті та одна в одної, на очі не бачивши книжки.

Вони враз обступили мене і почали просити, аби я влаштував їм зустріч з поетом. Я задля поважності пом’явся, але не дав себе довго просити, і ми домовились, що завтра в суботу прийдемо до них у гуртожиток.

– Між іншим завтра в нас забава, – повідомив я Славка, коли після заліку ми вийшли з інституту. – Зустріч з Миколою Вінграновським.

– Справді? Він що – сюди приїхав?

– Звичайно. Він тут і розмовляє зараз зі мною.

Славко злегенька отетерів і, щоб довго його не мордувати, я припечатав:

– Ти будеш Вінграновським.

– Е! Ми так не домовлялися!

– А ти бачив, які в нас дівчатка? Вони за Вінграновським просто вмлівають. Готові у вогонь і в воду! Ти хочеш зіпсувати їм свято? Ти тільки задумайся, що вони бачать у цьому зачуханому Франківську? А їм же так хочеться причаститися чогось високого!

– Перестань! Я що – клоун?

– І не забувай, що минули Великодні свята – закуски буде повно. Ти їв гуцульську кулешу?

Славко м’якнув на очах.

– Але в мене вимова зовсім не київська, – долали його сумніви.

– Дурниці. Маєш цілий день для вправляння. Я ж не прошу тебе зіграти роль Павла Ребра чи Григорія Петрука-Попика. Ти тільки подумай – цілий вечір ти будеш Миколою Вінграновським! Кожне твоє слово буде на вагу золота. Будь-яка панна вмре від щастя за один твій поцілунок.

– Я не знаю його віршів напам’ять.

Вочевидь це вже був останній і далеко не найважливіший аргумент.

– Ну й дурниці. Не так багато поетів здатні читати свої вірші з пам’яті. Зате ти знаєш напам’ять свої вірші. От їх ти в основному й будеш читати.

– Свої вірші?

– Власне! У вас багато спільного. У тебе, правда, більше сюрреалістичних образів, але це нічого. Пізній Вінграновський буде у нас сюрреалістом.

Щоби остаточно зламати усі Славкові вагання, я поволік його до пивбару в центрі міста. Там було тлумно і гамірно, черга за пивом вибігала своїм хвостом на вулицю. Я пройшовся вздовж черги і побачив журналіста і перекладача Романа Гнатишина, який саме недавно повернувся з Харкова назад до Франківська і працював у редакції обласної газети «Прикарпатська правда». Ромко взяв нам пиво, і я розповів йому про наші плани на завтра.

– Може б, і ти пішов з нами? Підстрахуєш, – запропонував я.

– А дівчат багато буде? – спитав Ромко.

– Тьма! І причому різні.

– Ну, я не звик дурно хліб їсти. А що, як я зіграю ролю якогось харківського поета?

– А які у вас там є поети?

Ромко почав називати якісь імена, але ми крім Роберта Третьякова та Володимира Брюггена ні про кого не чули. Причому останній відомий був як критик.

– Повний завал, – зітхнув я. – І це Харків! А жодного поета з українським прізвищем.

– Ну, Брюгген якось не звучить, – похитав головою Славко. – Який з тебе Брюгген? Та й на Третьякова ти не тягнеш зі своєю галицькою фізією.

– Зате я маю його збірки, – сказав Ромко.

– Це аргумент, – погодився я. – А па-харківськи умієш гаварить?

– А чього там сложного? Як нада, так і загаворим!

Наступного дня Славко узяв у мене збірку віршів Вінграновського і підписав її приємними для мене словами: «Лицарю пера і бартки… надії нової української поезії…» Щоб дівчата уже не мали жодного сумніву, що я теж великий поет. Майже, як Вінграновський. Фотографія автора при цьому була завбачливо вирвана.

У центрі біля пошти чекав уже нас Ромко зі збірками Третьякова в кишені. Дорогою ми купили вина і подалися до інституту.

У ті часи було модно влаштовувати різні «вогники», на які запрошували місцевих знаменитостей. Цього разу усе виглядало не менш святково. Дівчата повбирали вишиванки, понакручували на головах якісь карколомні конструкції, наготували закуски і, вмліваючи серцями, чекали кумира. Поява ще одного, хоч і незапланованого поета, викликала радісне пожвавлення. Ромко був хлопець симпатичний, дарма, що віршів його ніхто з них ніколи не чув.

Спочатку, як ми й домовилися, Павуляк читав вірші Вінграновського з книжки, пояснивши це тим, що написав їх давно і нові твори їх витіснили. А потім плавно перейшов до читання напам’ять своїх власних віршів. Його поезія, ніжна і соковита, брала за серце, і цей перехід від однієї поетики до іншої не викликав жодної настороги. Проблемою натомість була м’яка галицька вимова зі звуком «сь», який наближався до «шь». Славко намагався побороти її і розмовляти літературно, але це не завше вдавалося. Особливо в міру того, як зникало вино, у його мові усе частіше проскакували галицизми. Та дівчата, на щастя, сприймали їх, як спробу киянина підлаштуватися до них.

Ромко, проживши у Харкові кілька років, грав східняка куди успішніше. Але і йому було ліньки читати простенькі вірші Роберта і він перейшов на власні переклади з польської. Ромко перекладав Стаффа і Галчинського.

Перед тим як надати мені слово, і Ромко, і Славко не пошкодували компліментів на мою адресу. Однокурсниці раптом дізналися, що навчаються з рідкісним талантом. Славко навіть підняв тост за найбільшого поета Івано-Франківщини. Студентки почали дивитись на мене тепер з якимсь особливим вогником у очах. Я читав вірші, від яких у панночок проступали на очах сльози. Коли я закінчив, вони кинулися мене цілувати і всього обслинили так, що я, здавалося, весь просяк їхніми парфумами і помадами.

Вечір закінчився тим, що я залишив обох почесних гостей на поталу голодних філологинь, а сам чкурнув додому.

Після цього випадку авторитет мій суттєво зріс і я вигідно для себе ним користався. Та недовго. Уже в пору складання випускних іспитів жарт мій викрився. Сталося це несподіваним, але закономірним чином. Дівчата любили ходити в кіно. Особливо їм подобалися індійські та арабські фільми, де можна було, не криючись, поплакати. Назву того фільму, який тоді їм зіпсував настрій, я запам’ятав на все життя: «Дзеркало». Але не Тарковського. То був єгипетський фільм про нещасне кохання. Справа однак не стільки в самому фільмі, як у кіножурналі «Радянська Україна», де продемонстрували репортаж з чергового пленуму Спілки писателів. А там показали за трибуною і справжнього Вінграновського, який був старшим за Славка на добрий десяток років. Справжній Вінграновський на вигляд мав зі Славком не більше спільного, ніж я з Володимиром Яворівським.

Після цього частина дівчат, звичайно ж, зі мною не розмовляла. Особливо прикро було тим двом дівчатам, чия прихильність до гостей не обмежилася самими канапками. Панна, яка поспілкувалася з Робертом, все ж не витримала і спитала якось мене:

– Ну, а цей… Роберт…Він як… Справжній був?

В її очах світила відверта розпука і я, щоби не поглиблювати дівочого смутку, відказав:

– Ясне діло – справжній. Це тільки з Вінграновським я проколовся, а Роберт справжній.

– А чого ж… чого ж тоді він не відписує? – спитала вона, зазираючи в мої чисті і чесні очі.

Я хотів було запитати: «А куди ж ти, зозулько, пишеш йому? Мабуть на якусь неіснуючу адресу?» Але не відважився.

P. S. З Павуляком ми зустрінемося ще в наступній історії, а доля «Роберта» – Романа Гнатишина склалася сумно. Через кілька місяців до нього присікався КГБ і його звільнили з праці. Тоді він повернувся до Харкова і став працювати в журналі «Прапор» («Березіль»). На початку 1990-х загинув – його убив кінь, на якому він перевозив яблука зі свого саду.