Читать книгу Книга в камені - Юрій Даценко - Страница 3

Екіпаж прибув за призначенням майже опівночі, і Жигмонта розбудив утомлений голос візника та легеньке торсання за плече:

– Прокидайтеся, пане. Приїхали.

– Га? – Він сіпнувся від раптового пробудження і якусь мить не міг уторопати, де перебуває. Тьмяного ліхтаря у візниковій руці ставало лиш на те, аби ледь-ледь освітити салон екіпажа.

– Кам’янець, пане, – терпляче повторив візник, тлумлячи позіхання.

Тихо форкали коні, і в прочинені дверцята задував прохолодний вітерець. Жигмонт, розімлілий у сякому-такому теплі, пересмикнув плечима, ловлячи дрижаки. Візник тупцяв з ноги на ногу, проте повільного пасажира не підганяв.

Жигмонт нарешті вибрався з екіпажа й отетеріло закрутив головою – навколо панувала майже суцільна темрява. Якби не примарні плями жовтуватого світла, що їх відкидали ліхтарі на передку, могло б здатися, що він стоїть посеред казкової первісної пітьми – прародительки ночі. Утім наявність під ногами бруківки вселяла надію, що люди в цій темряві все ж є.

– Ти куди мене привіз? – Жигмонт прибув до Кам’янця вперше і геть не орієнтувався в незнайомому місті. Хоча в такій темноті, певно, заплутав би й з діда-прадіда кам’янчанин.

– Як веліли, пане, – долинув від упряжки голос візника. – Майже в самісіньке середмістя. Вам же до поліційної управи?

– Середмістя? – Жигмонт знову покрутив головою, але темрява й не думала прорізатися бодай крихітним вогником. Під серцем заворушився гидкий хробачок страху, і він швидко сягнув до кишені по револьвер. – Ти мене на кпини береш, лайдаче? У середмісті, по-твоєму, темно незгірш, як у конячому гузні?

Він стис руків’я револьвера, очікуючи на втілення найгірших передчуттів: вочевидь, ось-ось доведеться дати бій харцизякам, з якими у змові клятий візник, що затарабанив його бозна-куди, аби пограбувати. Отак міркуючи, Жигмонт обережно рушив до упряжки, біля якої вовтузився візник.

– Боронь Боже, пане! – Той ступив у пляму світла. – Я й сам не відаю, з якого це дива жоден ліхтар у Старому місті не працює. Мо’, ліхтарники сьогодні змовилися на яку капость?

– А мені скажеш навпомацки управу шукати?

– Та тут же поряд! – Візник полегшено розсміявся. – Я ось тільки коней огляну та й одразу допоможу панові з багажем. Не хвилюйтеся.

У Жигмонта від серця відкотилася важка каменюка, але револьвера він вирішив поки не ховати. Принаймні доки не переконається, що до кінцевої мети його подорожі – поліційної управи міста Кам’янця, що на Смотричі, залишилося кілька кроків.

А очі тим часом дедалі більше звикали до чорнильної темряви. Ось високо в небі зблиснула випадкова зірка, десь у далекому вікні промайнув швидкий відблиск свічки. Та й запахи були абсолютно міськими. Нічний Кам’янець пахнув мокрою бруківкою та вологими стінами невидимих у пітьмі будинків, відгонив важким духом кінських яблук і поту, вплітав у загальне мереживо запахів тонкі пасемка далекої помийниці, дьогтю та диму з невидимих димарів. Був іще один аромат, який Жигмонт ніяк не міг розкрити, хоч як намагався розрізнити чутливим носом слабкі нотки.

– Та це ж кава! – стиха скрикнув він урешті. Гострий розум не підвів: пітьма й справді ледь-ледь віддавала запахом кави.

– Ви про що? – Візник облишив поратися біля коней і взявся до Жигмонтових валіз.

– Мені це ввижається з дороги чи тут пахне кавою?

– А-а, пане, – Жигмонт не бачив, але міг заприсягтися, що візник широко всміхнувся, – одразу видно, що ви в Кам’янці вперше. Ваша правда – справді пахне кавою. Нічого дивного. Тут хіба немовлята її не споживають.

Він заозирався, орієнтуючись у цілковитому мороці, а тоді махнув рукою в ніч.

– Ото завтра раненько прокинетесь і зможете завітати до кав’ярні, отамо, на розі. У турків – найкраща кава.

– У турків?

– Саме в них. Вони її до Кам’янця привезли, вони її звідси по всіх усюдах і розвезли, – візник спустив додолу останню валізу й за хвилину поманив Жигмонта за собою. – Ходімо, пане, управа осьо за рогом має бути.

Поліційна управа Кам’янця й справді знайшлася за неповну сотню кроків, але під її дверима довелося пововтузитися хвилин із десять, доки на нервове гупання нарешті розчахнулося крихітне віконечко і хрипкий голос прогарчав:

– Я зара як вгупаю – рідна мати не впізнає…

– Слідчий-криміналіст Жигмонт Тереховський, – відрекомендувався Жигмонт. – Прибув на запрошення пана поліцмейстера. Тому, шановний, якщо не хочете неприємностей, будьте такі ласкаві відчинити мені двері.

– Ох… – за дверима розчаровано булькнуло. Поліціянт прочистив горло, закашлявся, заходився бурмотіти нерозбірливі слова вибачення, а тоді загримотів ключами, відмикаючи важкі двері.

Із сіней потягло затхлістю казенного приміщення та всюдисущого дьогтю, а також теплом, що його так бракувало надворі, і ледь вловимим ароматом хліба, мабуть, з вечері чергового. Жигмонт мимоволі ковтнув слину – голод давався взнаки.

– Сю мить, пане, – черговий козирнув, прискіпливо оглядаючи пізнього візитера. Водночас він не таїв відчутного неспокою, раз по раз зиркаючи в темряву за дверима. – Годилося б, перепрошую, документика представити, що ви й справді…

– Не маю заперечень, – Жигмонт видобув із внутрішньої кишені піджака папери, і черговий у непевному світлі свічки кілька хвилин уважно вивчав викрутаси літер. Візник сумирно чекав поруч.

– Ніби все, як мусить буть, – черговий іще раз козирнув і знову похапцем глипнув у темінь. – Ось лишень в управі жодної душі, крім мене.

– Але ж мені треба десь поселитися, – Жигмонту починав уриватися терпець. Голод дошкуляв дедалі дужче, вогкий вітерець забирався під пальто, й тілом прокочувалися хвилі дрижаків, і, наче цього мало, від утоми просто підкошувалися ноги та заплющувалися очі. Але якщо в управі й справді немає нікого, крім чергового, то швидкого відпочинку, вочевидь, сподіватися не варто. – Пан поліцмейстер не давав розпоряджень стосовно мого прибуття?

– Та ні, – мотнув головою поліцай.

– Холєра! – вилаявся Жигмонт. – Але ж не нидіти мені на порозі до ранку!

– Пане, – подав голос візник. – Ну його до біса. Не зривайте голосу та гайда за мною. Я вас зараз і поселю, і вечерю вам зорганізую, усе в якнайкращому вигляді.

Жигмонт не відводив гнівного погляду від зніяковілого поліціянта, роздумуючи, чи варто здіймати ґвалт і далі. За мить зрозумів, що нічого путнього з того не вийде, і важко зітхнув – утома брала своє. Хотілося кинути щось на зуб і без зволікань загорнутися в теплу ковдру.

– Далеко звідсіля?

– За п’ять хвилин будемо на місці. Ще й з гори, аби ноги не трудити.

– Веди.

– Вибачення прошу, пане слідчий, – почулося ззаду, – але ніяких вказівок не було…

Жигмонт лише махнув позад себе, не кинувши на поліціянта навіть погляду. Так, він не попередив про точний час прибуття, але треба бути справжнім провидцем, аби його розрахувати. Дорога з Тернополя до Кам’янця зайняла майже дві доби, ремонт передньої осі… А що вже набридливі попутники трапилися! Один усю дорогу до Лянцкоруні гикав, кахикав, чхав і шморгав носом, а інший намагався довести Жигмонтові, що незабаром Бог неодмінно покарає людство за гріхи, чому доказ – нічні жахіття його дружини.

Попри сподівання, із прибуттям до місця призначення пригоди не закінчилися. Жигмонт усвідомлював, що доведеться довіритися візникові та слухняно йти за ним у темряву. Під серцем знову заворушився хробачок сумніву.

– І часто в Кам’янці така темінь?

– Та ж кажу вам, пане, сам дивуюся. Щоправда, я не тутешній, але жодного разу нічого про таке навіть не чув.

– Може, справді ліхтарники вирішили норов показати?

– Аби ж то знаття…

Ноги не трималися на мокрій бруківці, гладенькій і слизькій, наче справжня крига. Як же тут люди ходять узимку, коли затяжні дощі стрічаються з першими морозами й вулиця перетворюється на ковзанку?

– Далеко ще?

– Майже прибули.

– А що хоч за помешкання? Блощиці вгодовані?

– Побійтеся Бога, пане! – Хоча Жигмонт жартував, візникове обурення було щирим. – Я вас не абикуди веду, а до своїх знайомих. У них лише порядне панство зупиняється.

– І скільки за постій беруть твої знайомі? – Жигмонт розумів, що надурняк ніхто його й на поріг не пустить, яким би шляхетним він не здавався.

– А ось про це, прошу мене вибачити, не відаю. Уже з місяць нікого на постій не приводив, то й не знаю. Щоправда, у готелі дорожче стало б – це як пить дать.

– Ну, сподіватимемося…

Вуличка була вузькою, крутою та звивистою. Темні громаддя будинків, чорніші за саму чорноту, тиснули обабіч, і Жигмонт ніяковів, орієнтуючись майже тільки на слух. Бодай один вогник у вікні, бодай блідий промінець місячного світла крізь хмари. Натомість – важка та неначе відчутна на дотик темрява і дивний неспокій. До всього цього десь далеко ще й протяжно завив собака. І цей моторошний звук розлився нічним містом, плутаючись у вузьких вуличках та відлунюючи від будинків.

– Ось і прийшли, – нарешті видихнув візник. Шостим чуттям Жигмонт осягнув, що і той ніби у сливках сидить.

На стукіт у двері знову довго ніхто не відповідав.

– Тут так годиться? – знервовано кинув Жигмонт (він ще не бачив міста, а воно йому вже не подобалося).

– Кімнати господарів – у дальній частині будинку, – пояснив візник. – А стіни – товстелезні. Колись в’язниця була.

– Буцегарня? – ошелешено запитав Жигмонт.

– Не буцегарня, а гаремна в’язниця за турків[9]. Тут уже давно просто мешкають люди.

– Гаремна… – луною озвався Жигмонт, не знаючи, що й казати. Уява відразу намалювала вервечку дівчат, загорнених у барвисті шати з голови до п’ят так, що видніються самі підмальовані чорним очі. Для чого взагалі в гаремі в’язниця?

За дверима грюкнуло, і тихий жіночий голос сторожко запитав:

– Кого принесло посеред ночі?

– Панно Стефо, то Гіцман вам пожильця привів.

– Гіцман?

– Та я ж, вейзмір! То шо у вас робиться? – Візникові теж уривався терпець.

Брязнув засув, і двері нарешті прочинилися – від яскравого світла гасової лампи, що різонуло по очах, Жигмонт замружився, а візник шарпнувся, затуляючи обличчя рукою.

– Руку прибери, щоб я тебе бачила.

Наступної миті Жигмонт уже вирячив очі, наче баран на нові ворота, коли узрів у руці жінки замашну сокиру на довгому держакові. Візник перелякано відсахнувся, змахуючи руками, від чого Жигмонтова валіза полетіла кудись у темряву.

– Йой! – скрикнув він, відскакуючи. – Панно Стефо, у вас усі вдома?

– Швидко до будинку, – господиня була небагатослівною.

– Стривайте, мені ж до коней вертати! – Візник розпачливо вдарив руками об поли. – Ото ніч дурнувата видалася! Пане Тереховський, ви заходьте, а я беру ноги на плечі.

Жигмонт зніяковіло спостерігав за сценою, не відаючи, як реагувати на все, що відбувалося. Господиня, вочевидь, була чимось наляканою, але вміло маскувала страх за награною рішучістю та войовничим запалом. Можливо, дещо додавав певності топірець у руці. Але сумнівно, щоб жінка змогла вправно ним захиститися просто у дверях, якби двоє чоловіків – як оце вони з візником – надумали просто зараз кинутися на неї.

– Не баріться! – повторила жінка. – Гіцмане, як маєш вертати, то бувай здоров, а ви, пане, мерщій до хати.

– Дякую. – Жигмонт подав візникові руку на прощання. Йому передалося хвилювання господині, тож рукостискання було коротким і млявим – просто доторк долонями.

– Добраніч, пане Тереховський.

Візник махнув рукою й за мить розчинився в темряві. Щойно Жигмонт ступив за поріг, як господиня похапцем захряснула двері, а ліктем управно повернула на місце засув. І лише після цього, дозволивши собі розслабитися, важко опустилася на низенький ослінчик, що стояв поряд. Жигмонт мовчав. Сьогоднішня ніч цілковито вибила його з колії, тож він вирішив поки що нічому не дивуватися: ранок покаже, що й до чого. За пів хвилини господиня підвела на пізнього гостя погляд:

– Ви вже пробачте мені, пане…

– Тереховський. Жигмонт Тереховський.

– Пане Тереховський. Ніч сьогодні неспокійна. Тому я так і приймаю вас…

– Не переймайтеся, – Жигмонт заспокійливим жестом підняв руки вгору. Зрештою, кожна людина має право божеволіти так, як їй заманеться. Та й було б гірше, якби жінка не перепросила за свою дивну поведінку.

Жінка тим часом підвелася та зважила в руці топірець.

– Ось бачите, чим мушу підбадьорюватися.

– Розумію вас, – кивнув Жигмонт і витяг з кишені руків’я револьвера. Жінка миттю напружилася, але він поквапився її заспокоїти. – Не хвилюйтеся, я – слідчий. Працюватиму тут на запрошення вашого поліцмейстера.

– Он воно що, – вона всміхнулася. – Тоді йдіть за мною. Вам кімнатку на скільки?

– Та мені аби до ранку перебути, а там я побачуся з поліцмейстером і знатиму щось конкретне.

– Як забажаєте, – у голосі господині почулося ледь вловне розчарування. – Але коли що, то пам’ятайте: вільна кімната у мене для вас є, ще й сніданок входить у плату за постій.

– Неодмінно пам’ятатиму, – Жигмонт намагався не відставати від господині у вузеньких коридорчиках і незручних переходах. – Дозвольте питання?

– Питайте.

– Це правда, що тут раніше була гаремна в’язниця?

– Щира правда, – господиня нарешті зупинилася біля низьких дверей і повернулася до Жигмонта обличчям. – Але боятися нічого, привидів у цьому місці не бачили вже дуже давно.

Жигмонт прокинувся раптово і рвучко сів на ліжку. За вікном яскраво світило вранішнє сонце та цвірінькали птахи. Учорашньої вогкої темряви, що холодними пальцями лізла за комір пальта, ніби й не було. Події минулої ночі здавалися неймовірно далекими. Ба більше, вони нагадували сон, тому Жигмонт замислився, чи не приверзлися йому в кошмарному маренні. Чорнильна темрява, якої не буває навіть найтемнішої ночі, відсутність бодай найменшого натяку на світло чи то у вуличних ліхтарях, чи в будинках, моторошне виття собаки та незрозумілий страх, що брався нізвідки.

– Ух, – чоловік пересмикнув плечима, відганяючи важкі спогади. Ні, все це йому, на жаль, не наснилося. Візник Гіцман, стривожений черговий поліціянт в управі, темна звивиста вуличка зі слизькою бруківкою, нервова господиня із сокирою в руці та… в’язниця колишнього турецького гарему!

Жигмонт зацікавлено покрутив головою, роззираючись у досить просторій, як на колишню в’язничну камеру, кімнаті. Можливо, турки мали власне уявлення про ув’язнення. Вчора йому ледве стало сил, аби дочовгати до ліжка, стягти одяг і пірнути під ковдру (втома взяла своє, і за мить він уже провалився в сон), сьогодні ж нарешті знайшов змогу роздивитися навколо та з’ясувати, де довелося перебути ніч. Щоправда, нічого гріха таїти, «перебути» вдалося дуже пристойно: постіль виявилася чистою, а кімната, незважаючи на товстезні стіни та низьке склепіння стелі, – теплою.

Жигмонт потягся до хрускоту в суглобах і підійшов до вікна, очевидно, пробитого в товщі стіни пізніше, коли будівля вже не виконувала функцію в’язниці. Просто перед вікном росли цупкі кущі, крізь зарості яких проглядалася частина вулиці. Вулиця як вулиця. Нічого незвичного чи моторошного, як здавалося зовсім нещодавно, коли над землею панувала ніч. Зараз же, коли світило не по-осінньому яскраве сонце, усі страхи зникли.

У двері постукали.

– Пане Тереховський, ви вже прокинулися? Сніданок буде за десять хвилин.

– Сю мить! – гукнув Жигмонт, розбираючи одяг, звечора звалений на спинку стільця.

– Воду для вмивання я ставлю біля дверей.

– Дякую!

Сорочка зім’ялася, та й штани після подорожі мали не надто презентабельний вигляд. Йти отак на прийом до поліцмейстера Жигмонт вважав для себе неприпустимим. Тому він обережно прочинив двері, навшпиньки прослизнув до напівтемного коридорчика та повернувся з мискою теплої води, шматочком мила і рушником. За чверть години Жигмонт покинув кімнату вмитим, поголеним і вбраним у свіжу одіж. Тепер не соромно з’явитися перед ясні очі поліцмейстера. Чоловік перебував у чудовому гуморі, майже забувши нічну пригоду.

Жигмонту довелося кілька хвилин поплутати будинком, доки він утрапив нарешті до кімнати, де на нього чекав сніданок. Химерні проходи й коридорчики постійно нагадували, що колись тут була зовсім не оселя, а сувора в’язниця. Після кількаразових завертань до підвалу, комірчини, а потім ще й на другий поверх, де мешкала господиня, пожилець нарешті крутнув у правильний закапелок і почув знайомий голос:

– Сюди, пане Тереховський.

Він пішов на заклик і за мить ступив до їдальні, де біля довгого столу поралася пані Стефанія.

– Сподіваюся, ви не проти яєчні зі шкварками, свіжого хліба, масла та кави?

– Анітрохи! – Від неймовірного аромату, що витав у повітрі, рот у Жигмонта наповнився слиною, а шлунок видав протяжне голодне бурчання. Чоловік знічено кахикнув, боячись, що той звук зачує господиня.

– Тоді прошу до столу, – жінка вказала на стілець. – А я, з вашого дозволу, зникаю. Як будете йти – дайте мені знати.

– Неодмінно.

– О, якщо вас цікавить, то он там на столику – вчорашня газета.

Жигмонт вдячно кивнув і за хвилину вже насолоджувався сніданком. Яєчня з двох яєць і добрячий кусень ще теплого хліба з маслом зникли блискавично, залишаючи по собі блаженне відчуття ситості та спокою. Чоловік обтер губи серветкою, неквапом налив з кавника кави та нарешті потягся по газету.

Це було число «Подільських губернських відомостей» за середу. Жигмонт перегорнув газету сторінку за сторінкою, не надто приглядаючись до дрібного шрифту статей, а зауважуючи лише заголовки. Здебільшого ті не давали йому ніякої поживи для розуму. Це нагадувало ситуацію, коли сидиш у незнайомому товаристві, де всі одне одного знають. Розмови точаться навколо чогось, що добре зрозуміле тільки співрозмовникам, раз по раз лунають жарти, товариство вибухає щирим сміхом, а ти сидиш ні в сих ні в тих, ловиш знайомі слова, намагаєшся вхопити суть того, що відбувається, проте нічого путнього не вдається.

Особливо ретельно Жигмонт передивився кримінальну хроніку, але з’ясував, що нічого, вартого уваги, останнім часом у місті не трапилося. Кілька вуличних пограбувань було розкрито по гарячих слідах, одна крадіжка з магазину виявилася не надто майстерно вигаданою оборудкою його ж власника, а далі й геть нецікаво – кілька нетверезих бійок і відмова заплатити повії за послуги.

Жигмонт усміхнувся дріб’язковості криміналу, як на губернське місто, коли наступний заголовок змусив його насупитися.

УБИВСТВО Й ДОСІ ЗАЛИШАЄТЬСЯ НЕРОЗКРИТИМ.ДОКИ ЗЛОЧИНЕЦЬ ГУЛЯТИМЕ НА ВОЛІ?

Моторошне вбивство міщанина Горохова, що сталося позаминулого тижня в понеділок, і досі залишається нерозкритим. Нагадаємо, що тіло пана Горохова було знайдено в чагарниках біля річки поблизу Польської брами. Спочатку поліція висунула версію, що пан Горохов наклав на себе руки, стрибнувши у прірву, або ж скоїв то з необережності, проте надалі почала розглядати версію про вбивство. Подробиці в поліції не коментують. То що – убивця досі гуляє на волі?

Жигмонт замислився і піймав себе на думці, що мимоволі вибудовує в голові план майбутнього розслідування. Заковика була в тому, що він жодного разу не бачив місто. Учора ввечері Кам’янець наче навмисне сховався від нього, не бажаючи ділитися своїми таємницями. Чоловік навіть не уявляв, що таке «Польська брама» та який вигляд має річка коло неї, не відав, як туди дістатися, і геть не тямив, із якої кручі у прірву вирішив стрибнути покійний міщанин Горохов.

Попри це, Жигмонт навіть не сумнівався, що справу буде доручено саме йому. Поліційна управа Кам’янця досі не обзавелася власним слідчим, тож те, що вбивство не розкрили, означає, що рядовим поліціянтам воно виявилося не до снаги.

Що ж, Жигмонт полюбляв заплутані справи. Дошукуватися істини буде цікавіше, водночас вивчаючи нове місто. Усе, що він до сьогодні чув про Кам’янець, вселяло надію, що місто йому неодмінно сподобається. Так уже склалося, що Жигмонт кохався в невеликих містах, які з давніх-давен пристосовувалися до ландшафту, підкорювали скелі, урвища, річки й видолинки. Йому подобалися вузькі та круті вулички, зовсім як та, що нею він простував увечері. І нехай учора не вдалося розгледіти в темряві навіть витягнутої руки, чоловік був певен, що Кам’янець йому припаде до душі.

– Час іти! – Жигмонт допив захололу каву, зиркнув на годинник і згорнув газету. А тоді пригадав їхній із візником нічний похід від поліційної управи до будинку пані Стефи і замислився, чи зможе повторити його назад і вдень. Хай там як, а язик, як відомо, до Києва доведе.

Уже за пів години Жигмонт стовбичив на порозі поліційної управи. Він роззирався довкруж і вирішував, куди ж податися, зважаючи на наявність аж доби вільного часу попереду. Замість зустрічі з поліцмейстером, чоловік мусив удовольнитися запискою, де головний поліціянт щиро перепрошував за терміновий від’їзд і призначав зустріч завтра о десятій ранку.

– Місто реабілітується за поганий прийом? – Іноді Жигмонт розмовляв сам із собою. Він уявляв, що поруч невидимий співрозмовник, який підкаже гарну ідею чи запропонує слушну думку. І справді, скидалося на те, що Кам’янець бажає познайомитися зі своїм новим мешканцем, із яким сьогодні вночі обійшовся не надто привітно. Він немов подавав руку на знак примирення та запрошував неквапом прогулятися брукованими вуличками. Таку пропозицію не можна було ігнорувати.

Небо здавалося неймовірно високим і чистим, таким, яке буває лише восени. Удень сонце обов’язково припече, і бруківка пашітиме майже літньою спекою, а зараз місто ще розкошувало в ранковій прохолоді, за якої неймовірно смакує кава.

– Кава! – Жигмонт пригадав візника, який уночі говорив про турецьку кав’ярню і махав рукою… Чоловік прискалив око, орієнтуючись на місцевості, і за мить упевнено крокував майданом, аби невдовзі вийти на ріг вузької вулички, де владно панував один запах – свіжозмеленої кави.

Просто на хіднику стояло кілька мініатюрних столиків, таких маленьких, що здавалося, наче, окрім кількох чашок кави, на них нічого не поміститься, і схожих, немов розрахованих на дітей, стільчиків. Щойно Жигмонт опустився на один із тих стільчиків, як зрозумів, що почувається досить зручно, і вгледів запопадливого кельнера, який відразу виріс поруч. Щоправда, кельнером назвати чолов’ягу в Жигмонта язик не повернувся, бо німецьке слово аж ніяк не пасувало до його зовнішності. Той був смаглявим, чорновусим, із чималеньким носом з горбинкою та із пронизливим поглядом колючих очей. Ще й мав на собі яскравий східний халат і великий тюрбан.

Кілька секунд Жигмонт вражено розглядав кельнера, гадаючи, чи перед ним справді турок, чи вигадливий власник закладу отак приваблює клієнтів.

– Пан бажає кави?

– Т-так, – Жигмонт нарешті оговтався.

– Якої саме?

– Ем-м… А вона буває не просто кавою?

Він дещо ніяковів перед кельнером, який вивчав його уважним поглядом з-під кущуватих брів. Не те щоби Жигмонт був геть невігласом і не знався на каві, але перед досвідом цього чоловіка його знання не варті були й гороб’ячого чхання.

– О, звісно! – Кельнер усміхнувся та звів очі до неба, від чого його обличчя враз набуло дивно-одухотвореного вигляду, ніби він говорив щонайменше про Бога. – У нас подається два десятки видів кави!

– Два десятки! – вражено видихнув Жигмонт. На хвильку він припустив, що кельнер просто глузує з нього (побачив нібито простачка та й вирішив напустити ману), але відразу ж осмикнув себе, утямивши, що в чолов’яги не було навіть думки про жарти. То тут і справді подають два десятки різновидів кави? Отакої!

– І, повірте, це далеко не все, що можна нафантазувати з кавових зерен!

– Тоді, шановний, мушу зізнатися, що ви бачите перед собою невігласа, який геть не тямить, чого хоче.

– Ви ж у нас уперше? – Кельнер укотре уважно глипнув на Жигмонта.

– Так.

– Тоді дозвольте вас вразити.

– Сподіваюся, приємно, – Жигмонт усміхнувся. Кельнер починав йому подобатися. Та й, крім усього, із прочинених дверей кав’ярні раптом війнуло таким запаморочливим ароматом, що в нього закрутилося в голові. Це була неймовірна симфонія кави – якихось невідомих екзотичних спецій, свіжої здоби та нагрітих сонцем фруктів. Принаймні саме отакі асоціації видав Жигмонтові його тренований мозок слідчого.

– О, звісно, – кельнер шанобливо вклонився, на східний лад торкаючись рукою чола. – Наша кав’ярня дарує лише приємні враження.

– Тоді нетерпляче чекаю.

Кельнер знову вклонився і м’яко прослизнув до приміщення, а Жигмонт відкинувся на спинку стільчика та на повні груди вдихнув прохолодне повітря, напоєне пахощами Сходу.

Місто й справді перепрошувало за нічні незручності й усіляко намагалося виправити думку про себе.

– І тобі це вдається, – під носа пробурмотів Жигмонт, блаженно озираючись навколо. Повз пробігали в якихось своїх справах заклопотані люди, торохтіли вози й коляски, а він сидів і насолоджувався спокоєм, умиротворенням і ласкавим сонцем. І хоча він поки що зовсім не бачив Кам’янець, той починав йому подобатися.

– Прошпана?

Чийсь деренчливий голос скинув Жигмонта з небес на землю. Він покліпав засліпленими сонцем очима й нарешті розгледів поряд зі своїм столиком худорлявого чоловічка з куценькою борідкою та рідким волоссям до плечей, недбало зачесаним на проділ. Далеко не першої свіжості костюм сидів на ньому мішкувато, а нечищені черевики давно просили дати їм спокій. У руках чолов’яга м’яв капелюха і несміливо переступав з ноги на ногу.

– Прошу? – Жигмонт не зрозумів, що від нього хочуть, і тицьнув собі в груди пальцем. – Ви до мене?

– Так, прошпана, – кивнув чоловічок.

– Слухаю вас, – Жигмонт підібрався і ще раз прискіпливо оглянув чоловіка. Скидалося на те, що зараз у нього проситимуть гроші.

– Чи не бажає пан почастувати випадкового перехожого кавою й натомість почути від нього кілька чудових історій, які звеселять розум або ж серце?

У Жигмонта відвисла щелепа. Він очікував, що чоловічок скаржитиметься на підступну долю, котра вчора підносила чарку за чаркою, а сьогодні покинула стражденний організм напризволяще. Він лаштувався вислухати історію про загублений гаманець і відчайдушну потребу кількох копійок, аби купити місце в екіпажі, що прямує до біса на роги. Він, зрештою, сприйняв би й оповідку про пограбування, але щоб уранці волоцюжка просив кави та ще й в обмін на історію – з таким стикнувся вперше.

Жигмонт відкрив було рота, але цієї ж миті з кав’ярні вигулькнув кельнер з невеличкою тацею на одну чашку. Він побачив чоловічка і спохмурнів.

– Прошу, пане, ось і обіцяний сюрприз. Він вас приємно здивує, – кельнер поставив перед гостем невеличку філіжанку, розписану витонченими східними візерунками. Від темної й наче аж густої рідини підіймався божественний аромат. Жигмонт на мить замружився від насолоди, проте встиг краєм ока помітити, як волоцюжка зніяковіло відступив убік і геть розчавив у руках капелюха.

– Дякую, – він приязно всміхнувся кельнерові. – Аромат уже дивує.

– І не турбуйтеся про відпочинок, заваду ми зараз приберемо, – кельнер грізно насупився і ступив крок назустріч волоцюжці. Того наче вітром здуло.

– Зізнаюся, мені він навіть сподобався, – промовив Жигмонт, обережно пригублюючи каву.

– Загалом він зовсім нешкідливий, – розвів руками кельнер. – Але дехто з відвідувачів буває не надто втішений його товариством.

– Місцевий п’яничка?

– Місцева знаменитість.

– Навіть так?

– Ви не повірите, хто він насправді.

– Здивуйте мене знову, – усміхнувся Жигмонт, салютуючи кельнерові філіжанкою. Кава й справді перевершила всі сподівання.

– Ви щойно розмовляли зі священником.

– Із ким? – Жигмонт похлинувся кавою і мусив над силу затримати дихання, аби не заляпати сорочку. Чоловічок з очевидними слідами вчорашньої пиятики на несвіжому обличчі – священник?

– Вам не почулося. Щоправда, священник він уже давно колишній, але всеньке місто звертається до нього не інакше як отець Олéксій.

Жигмонт ковзнув поглядом по вуличці в той бік, де зник волоцюжка. Розум тепер відмовлявся називати його так. Невідомо за що чоловічка позбавили сану, але його соціальний статус для Жигмонта однаково зріс: він більше не був просто п’яничкою, хоч і до «отця» поки що не піднявся.

– Тепер він промишляє історіями?

– Тепер він промишляє здебільшого тим, що набридає людям. Щоправда, його можна не остерігатися – то цілком невинна людина.

– У такому разі, – Жигмонт відсьорбнув кави, – ви даремно його злякали. Я в Кам’янці вперше, але, дай Боже, трохи затримаюся. Тож було б цікаво познайомитися з місцевою «легендою».

– О, – кельнер розсміявся (він дозволив собі побесідувати з відвідувачем, позаяк той був наразі єдиним), – можете не засмучуватися. Хто-хто, а отець Олексій не змусить на себе довго чекати. Іноді здається, що він знає в обличчя кожного мешканця міста. І саме тому безпомилково визначає гостей, до яких і в’язне.

– Перебільшуєте? – недовірливо всміхнувся Жигмонт.

– Почасти, – кивнув кельнер. – Але не надто.

– Тоді це унікальний чоловік. І я неодмінно хочу з ним погомоніти.

– Матимете таку нагоду безліч разів, – кельнер знову всміхнувся, кивнув і зник у кав’ярні.

Чашка з кавою була мініатюрною, і напою мало стачити ще на один-два ковтки, тому Жигмонт не квапився. Він замріяно розглядав перехожих, мугикав під носа нехитру мелодію та будував плани. Відзавтра розпочнеться його робота в Кам’янці, відзавтра він з головою порине у круговерть тутешнього життя, чи то пак смерті – справа бідолашного пана Горохова, вочевидь, отак просто повз нього не проскочить. А отець Олексій і справді може виявитися непоганим інформатором. Такий собі ходячий довідник, який іноді потрібно підбадьорювати кавою чи чимось міцнішим. Без сумніву, він носій маси інформації, котра так чи так зацікавить його – Жигмонта. Отож треба чимшвидше відшукати колишнього священника та спробувати заприятелювати з ним.

Щойно Жигмонт про це подумав, як з-за спини почулося вже знайоме:

– Прошпана?

Слідчий рвучко озирнувся, чим налякав чоловічка. Той схарапуджено відстрибнув на крок назад, але миттю оговтався.

– Ви повернулися?

– Прошпана, я отуто за рогом причаївся… І мимоволі, не подумайте чого, саме мимоволі підслухав вашу розмову…

– Та-ак, – злегка всміхнувшись, протягнув Жигмонт.

– Вам потрібна людина, щоб ознайомити вас із містом…

– І ви хочете запропонувати власну кандидатуру.

– А кого ж іще? – щиро здивувався чоловічок. – Про мене щойно казали правду: ніхто не знає Кам’янець краще.

– Тоді, – Жигмонт вказав на порожній стілець навпроти себе, – яку каву ви будете?

Наступного дня, призначеної години, Жигмонт сидів у кабінеті очільника кам’янецької поліції та вислуховував його довжелезні монологи. Поліцмейстер був підстаркуватим, неквапливим, але на справі своїй зуби з’їв, хоча й полюбляв до всього підходити аж надто здалеку.

– Ви вже, сподіваюся, помітили, пане Тереховський, що місто наше не надто велике. Проте не таке вже й маленьке. Щодня маємо чимало роботи, тому вирішили запросити до управи на постійну службу слідчого, так би мовити, не вдома вирощеного. Убивства, на щастя, трапляються не щодня, але й не без того. Ось, до прикладу, не так уже й давно… Горохов…

– Так, – кивнув Жигмонт, – я якраз учора в газеті вичитав…

Та поліцмейстер неначе не чув його і провадив далі таким самим розміреним тоном:

– Так ось, пан Горохов, якого ми помилково записали в самогубці. А із самогубця що візьмеш? Що там розслідувати? Але не так сталося, як гадалося…

Поліцмейстер на хвильку замовк, одначе Жигмонт, уже навчений, не розтуляв рота. Мовчанка й справді не затягнулася надовго.

– Або взяти так само недавно убієнну міщанку Катц, – поліцмейстер підійшов до шафи, геть заставленої теками з паперами, й кілька секунд дивився на неї крізь товсті скельця окулярів. Тоді кахикнув у кулак і знову повернувся до Жигмонта. – Довелося б вам і за цю справу братися, якби за тиждень рівно її рідна дочка не зізналася, що то вона скоїла злочин, коли мати навідріз відмовилася давати згоду на її шлюб… Або взяти хоча б…

Кого ще хотів «узяти» поліцмейстер, Жигмонт так і не дізнався, бо той раптом махнув рукою, перериваючи свій словесний потік, облишив походжати кабінетом і сів за стіл.

– Розводитися можна довго, пане Тереховський, – на блідому обличчі поліцмейстера вималювалася слабка подоба посмішки, – але поки дозвольте запевнити, що тут вам справді будуть раді.

– Намагатимусь виправдати сподівання, – хитнув головою Жигмонт.

– Для початку ми не завантажуватимемо вас роботою. Розумію, що з новим містом треба ознайомитися, але за справу пана Горохова вам таки доведеться взятися.

– Звісно, пане поліцмейстере.

– Бо мені його вдова вже голову прогризла після того, як газети роздзвонили, що поліція визнає, наче припустилася помилки.

– Сьогодні ж перегляну всі матеріали.

– Та там, відверто кажучи, матеріалів – кіт наплакав. Але покладаємося на вашу вправність і кваліфікацію.

– Отже, починатимемо спочатку.

– Оце слова справжнього чоловіка! – Поліцмейстер знову всміхнувся і подав Жигмонтові руку. – Якщо ж вам потрібна людина, аби вивчити, так би мовити, місто…

– Дякую, пане Лещинський, однак я вже маю надійного провідника. Оце вчора ми й зазнайомилися.

– Навіть так? І хто ж це, коли не секрет?

– Абсолютно. Це отець Олексій.

– Отець… Олексій? – Поліцмейстер на мить затнувся, вибалушив очі й затамував подих. Утім швидко оговтався. – Гм… А, зрештою, чому б і ні?

– Заперечуєте? – Жигмонт наготувався вислухати думку старого служаки про колишнього священника, але той лише заперечливо помотав головою.

– Хіба тільки морально. Як справжній вірянин.

– А як професіонал від поліції?

– Гм… – поліцмейстер знову на хвильку замислився, а його бліді щоки забарвив ледь помітний рум’янець. Жигмонт умів торкнутися потрібних струн. – Як… професіонал… я змушений схвалити ваш вибір.

– Ну, цей вибір був очевидним і сам напросився на знайомство.

– То й добре, – кивнув поліцмейстер. – Але пам’ятайте, що ця людина одного разу вже поставила власні інтереси вище за всі інші.

– Завжди тримаю це на думці. І відразу ж поставлю вам запитання у справі пана Горохова.

– Так? – Поліцмейстер випростався у кріслі. – Чим можу?

– Учора з тим самим провідником я відвідав Польську браму, аби оглянути місце злочину… Хоча насправді місце злочину набагато вище… Одначе нехай. Я так розумію, що тіло нещасного мені побачити ніяк не вдасться?

– Чому ж це? – Поліцмейстер усміхнувся. – Ми ж не село якесь. Тіло… власне, все, що від тіла залишилося, досі лежить у льодовні. А ви, перепрошую, маєте медичні навички?

– Хотілося б знати більше, – розвів руками Жигмонт, – але що є, те є. А чи не знайдеться якого медика, що міг би?..

– Власного не тримаємо, – скрушно зітхнув поліцмейстер. – Та й не хочеться абикого брати на службу, а тоді зрозуміти, що дармоїд. Ось у Проскурові, там інша річ. Звернулися до звичайної лікарні, й результат – вище за всі сподівання!

– А що там такого цікавого?

– А ви не чули?

– Зізнаюся, не довелося.

– Ну-у, чудасія просто, – щиро здивувався поліцмейстер. – Справа гучна була. На початку минулої весни там таке коїлося, що волосся дротом стає. І як ви гадаєте?

– І як я гадаю?

– Не поліція, а саме лікар усе до пуття довів. Щоправда, злочинця покарано не було, але завдяки такому собі Якову Ровнєру вбивства припинилися.

– Стривайте, ви сказали – Яків Ровнєр?

– Саме так.

– Але ж я його знаю! Ми навчалися разом! Та й вряди-годи листуємося!

– І не чули про ту голосну справу? Ай-яй, юначе, – поліцмейстер скрушно похитав головою.

– Зате тепер я знатиму, до кого можна звернутися по допомогу!

Поліційна льодовня була в такій глушині, що Жигмонту довелося кілька разів розпитувати про дорогу до неї у випадкових перехожих, а тоді ще майже пів години шукати її непоказну будівлю. Тут довелося довго гупати у двері, а потім іще довше пояснювати заспаному охоронцеві, хто він такий і навіщо прийшов сюди надвечір, коли всім добропорядним мешканцям міста належало б сидіти або вдома за вечерею, або ж у товаристві собі подібних у ресторації.

Охоронець, який, здавалося, нещодавно приклався до пляшки й саме сподівався дати добрячого хропака, довго збирав докупи думки і ніяк не міг утямити, що від нього хоче проти ночі заповзятливий молодик.

– Дався вам той Горохов, – нарешті вичавив він і пропустив Жигмонта повз себе в темряву вузького коридорчика. – Там того Горохова… Шматок м’яса сам…

– Т-тобто? – Жигмонт відчув легку хвильку млості. Фантазія вмить вималювала в уяві моторошну картинку. Не те щоб він боявся мерців чи втрачав свідомість від вигляду крові, але «шматок м’яса» – це трохи занадто.

– Пане, ви слідчий чи де? Тіло ж знайшли на Польській брамі, нє?

– Так.

– А звалилося воно туди звідкіля? Ви бачили, скільки там летіти? А дерева? А чагарі?

– І? – Жигмонт слухняно йшов за охоронцем, який продовжував розумувати. Різкі тіні від його ліхтаря гротескно вигиналися на кам’яних стінах коридору.

– Ось вам і «і»! Донизу впало вже не тіло! – Охоронець коротко реготнув і перехрестився. – Тільки й мови, що була людина.

Жигмонт налаштувався на найгірше. І, хоч охоронець, звісно, перебільшив, він таки жахнувся, щойно відгорнув із небіжчика задерев’яніле від холоду простирадло. І річ була зовсім не в тому, що від тіла «не залишилося сливе ніц». Навпаки. Тіло здавалося неприродно білим. Воно просто світилося прозорою блідістю, наче безумний художник вирішив повправлятися на ньому й залив білилами. Навіть жовтуваті плями світла від лампи в руках охоронця, який похитувався поряд і швидко тверезів від холоду, не маскували моторошної білизни покійного. За час служби слідчим Жигмонт звик до вигляду небіжчиків, але таке видовище постало перед ним уперше.

– Численні перелами кінцівок, – знуджено почав охоронець, тоді як Жигмонт схилився над тілом і ретельно вивчав травми, – рвані рани та забої по всьому тілу внаслідок падіння оного зі скелі, синці та подряпини. Зламана шия і розтрощена голова, спотворене обличчя після удару об камінь…

Ушкодження й справді були страшними. Та не вони позбавляли Жигмонта спокою. Що саме не так, він не розумів.

– Стривай, друже, не торохти над вухом, – обірвав він охоронця. Той замовк на півслові, і в підвалі повисла напружена тиша.

Жигмонт знову схилився над тілом, але думка, немов налякана тишею, зникла. Він відчув, що ще мить – і втратить нитку назавжди.

– Повтори все від початку! – Жигмонт скрикнув так раптово, що нещасний охоронець ледве не впустив ліхтар.

– Що повторити? – Він отетеріло витріщився на навіженого молодика.

– Ти розповідав про тіло! Повтори все так само, якщо зможеш!

– Численні перелами кінцівок… – невпевнено почав той.

– Далі, далі! – нетерпляче підганяв його Жигмонт.

– Рвані рани… забої по всьому тілу внаслідок… внаслідок падіння оного зі скелі…

– Далі!

– Синці та…

– Стоп!

Охоронець вдавився словом, кавкнув і перелякано замовк, не зводячи погляду зі слідчого, який ледь не водив носом по трупі, а тоді ще й узявся його обмацувати!

– А ось тут ти, друже, помиляєшся, – говорив Жигмонт собі під ніс, не зводячи прискіпливого погляду з трупа. – Синців на ньому немає…

– І що це означає? – Жигмонт міряв кроками кімнатку й за звичкою розмовляв сам із собою. – Це означає… Будьмо послідовними.

За вікном давно запала ніч, і на склі витанцьовували відблиски прикрученої лампи, у світлі якої розмірено походжав Жигмонт. Великий будинок потопав у тиші, й лише в одній із його кімнат ніяк не бажав утихомиритися захоплений балачкою із розумним співрозмовником пожилець.

– Будьмо послідовними. Синець утворюється від того, що під шкіру крізь розірвані судини потрапляє кров. Так? Так! Коли ж синець не утворюється? А тоді, коли людина померла до того, як отримала травму. Так? Тобто рух крові зупинився до удару…

Жигмонт замовк, але ходити не припинив. Він смикав пальцями вуса, розмірковуючи тепер уже мовчки. Мимоволі згадав знаменитого Шерлока Голмса, котрий лупцював мерців палицею, аби визначити, чи з’являються синці після смерті, і всміхнувся.

– Або ж синці не утворилися з іншої причини. Але в справі про це нічого не сказано. Невже ніхто не зауважив? – Жигмонт неначе боявся сам собі озвучити моторошний і почасти неймовірний здогад. Але зрештою здався. – І не утворилися вони тому, що тіло було знекровлене ще до падіння з кручі!

Так, це звучало дико. Кому й для чого знадобилося зливати з нещасного пана Горохова кров? Тим паче, що в паперах щодо справи не було й слова про те, що тіло виявили в калюжі крові чи якісь сліди знайшли на кручі над Польською брамою. Жодної згадки! Що це? Звичайна недбалість поліціянтів, які відразу ж ухопилися за версію про самогубство та вирішили нікуди не звертати з натоптаної стежки?

Хай там як, спершу вартувало би поспілкуватися із поліціянтом, який знайшов тіло й особисто сам оглядав місце злочину. Якщо оглядав узагалі. Далі непогано було би провести розтин тіла, щоб підтвердити здогад (хто-хто, а компетентний лікар мав би встановити відсутність крові в тілі жертви чи принаймні логічно пояснити відсутність синців).

Жигмонт зупинився і довго вдивлявся в темряву за віконним склом. Як можна знекровити людину, не наробивши слідів? А їх і справді не було, адже, коли отець Олексій на прохання Жигмонта привів його на місце злочину, він ретельно облазив усі кущі та ледве пальцями не обмацав кожну п’ядь землі на кручі, звідки могли скинути нещасного. Так, можна грішити на дощі, на те, що минуло трохи часу, що сліди затерлися, загубилися, але ці кляті синці, точніше – їхня відсутність, доводили Жигмонта до шалу.

Наступний день не прояснив ситуації. Поліціянт, який виявив тіло нещасного Горохова, лише витріщався у відповідь на всі запитання та завчено відповідав, що «не було крові, вашбродь».

– А місце на кручі оглядали?

– Яке місце, вашбродь?

– Звідки скинули тіло.

– Ну-у… Не те щоб надто ретельно.

– Але кров, якби вона там була, ви б помітили?

– Не було крові, вашбродь.

– А внизу?

– Не було крові, вашбродь.

– От, холера!

Жигмонт ляснув кулаком по долоні від безсилої люті на недалекого городового, який відповідав достоту, як папуга, хіба що, як той, з ноги на ногу не переступав.

Гаразд, нехай городовий дійсно каже правду. Нехай нагорі не помітили слідів крові. Нехай унизу, біля тіла, крові також не знайшли (хоча за наявності таких ушкоджень вона мала би бути). Тоді виходить, що таки його, Жигмонта, правда, і нещасного Горохова зіштовхнули донизу вже тоді, коли в тілі крові не було?

Жигмонт здригнувся, відчуваючи, що справа про банальне, на перший погляд, самогубство може виявитися геть не банальною. Принаймні в його практиці нічого схожого поки не траплялося.

– Усе колись буває вперше, – Жигмонт відпустив городового й заметався крихітним кабінетиком, який йому люб’язно виділили в управі. Кімнатка, вочевидь, колись слугувала комірчиною, бо туди ледве поміщалися робочий стіл з невеликою шафою і залишалося достатньо вільного місця під стіною, аби зробити три кроки, розвернутися і повторити нехитрий маршрут назад. Але Жигмонтові й такі апартаменти подобалися, переважно тому, що невелике заґратоване віконце виходило на сонячну сторону й у кабінетику весь день було світло і тепло. Жигмонт не те щоб не любив темряву, але за сонячного світла почувався більш упевнено.

– А якщо?.. – За мить він грюкнув дверима й вискочив у коридор, покрутив головою, не відразу орієнтуючись на новому місці.

– Ви щось хотіли, пане Тереховський? – Повз якраз проходив писар – сухуватий чоловічок із дротяними окулярами на носі, з-за яких, як зауважив собі Жигмонт ще під час їхнього знайомства, світилися розумом надзвичайно жваві очі.

– Коли ваша ласка, – кивнув він. – Я хотів би переглянути кілька справ із архіву…

– Так, яких саме?

– Мене цікавлять убивства. Мабуть, із початку року.

– Зробимо, пане Тереховський.

Жигмонт повернувся до себе і, очікуючи на папери, заходився нервово стукати пальцями по столі. Відчайдушна думка не давала йому спокою: позаяк не щодень стикаєшся з фактом зціджування з тіла всієї крові, чи не знайдуться якісь збіги з ним у попередніх справах. Тобто чи не знав чогось подібного Кам’янець раніше?

– Треба буде розпитати отця Олексія. Той також може щось знати. І цілком імовірно, навіть більше за поліцію.

Той день, аж до глибокого вечора, Жигмонт просидів за паперами, але не просунувся в справі ані на п’ядь. Від початку року в Кам’янці було скоєно двадцять шість убивств, але жодне з них не викликало у прискіпливого слідчого жодної підозри. Попри те що трупи не оглядав медичний експерт, який міг би встановити відсутність крові бодай в одному тілі, обставини смерті всіх постраждалих виявилися вкрай банальними. П’яна бійка, яка переросла у вимахування ножами, сварка між чоловіком і дружиною, що закінчилася вилами в животі нещасної, пограбування крамниці та застрелений грабіжниками власник, який невчасно з’явився на дзенькіт розбитого скла… Жигмонт перегорнув останню сторінку останньої справи та з розмаху припечатав тонку течку до столу долонею – усе марно!

– Що ж, завтра почну передивлятися справи за минулий рік, – він розігнув задерев’янілу від довгого сидіння спину й потер утомлені очі. – Мусить десь щось проскочити, я відчуваю.

Але й наступного дня серед усіх сорока двох справ про вбивства в місті й околицях, які ретельно вивчив Жигмонт, не знайшлося нічого, бодай віддалено схожого на вбивство Горохова. Щоправда, був один випадок самогубства – дівчина кинулася зі скелі. Утім справа не містила нічого загадкового, адже ряхтіла показами рідних і знайомих нещасної, а городовий, який ретельно записував кожне слово свідків, між іншим, чорним по білому відзначив, що тіло після виявлення «спливало кров’ю так щедро, що двоє свідків не втрималися на ногах від побаченого».

Ще й отець Олексій наче у воду впав. Жигмонт укотре подумки й уголос картав себе за те, що не здогадався домовитися з чоловічком про спосіб знайтися в разі потреби, натомість безцільно ганяючи містом посильного в пошуках колишнього священника.

– Звикай, Жижку, до рутини, – Жигмонт відкинувся на спинку стільця й зиркнув на годинник. Заповнений сухою канцелярщиною поліційних звітів і марними пошуками зачіпки день проминув непомітно. Проте відсутність результату – це теж результат, і Жигмонт не втрачав надію. Він знав, що не завжди вдається розплутати справу з наскоку, тим паче, коли сам не мав змоги відразу ж оглянути місце злочину. Ще й коли прибув до нового міста, де досі почуваєшся забродою.

Він перегорнув останній аркуш і відклав теку з паперами. Настрою не було, але рішучості не поменшало. Справа Горохова, яка спочатку чомусь здалася простою та нецікавою, тепер поглинула всі думки слідчого. Не хотілося пошитися в дурні на першому ж злочині.

– Що ж, може, завтра пощастить більше.

Але назавтра про справу Горохова довелося забути, адже вранці, не встиг Жигмонт налити собі кави та розгорнути за сніданком свіжу газету, як до їдальні влетів засапаний городовий, розмашисто козирнув і випалив:

– Вашбродь, збирайтеся! Маємо вбивство. Доведеться на Карвасари добиратися, тому, ну ж бо, не баріться!

– Ідемо! – Жигмонт умить перехилив у себе каву, схопив піджак і кинувся за городовим до дверей. – Подробиці якісь знаєш?

– Та які там подробиці, вашбродь? – Городовий на хвильку пригальмував. – Я навіть тіла не бачив – веліли за вами мчати, аби ви вже самі, так би мовити, на власні очі… Ось хіба лише…

– Що? – Жигмонт відчув неприємну голочку коло серця.

– Поліціянт, який на місце першим прибув, щось торочив про те, що нещасний зі скелі стрибнув, просто як ото нещодавно Горохов.

Голочка розмашисто ввігналася Жигмонту просто в серце. Є! Звісно, ні в чому не можна бути певним, але схожість обставин наштовхувала на думку, що невдовзі він споглядатиме картину, схожу на ту, яка постала перед поліціянтами у випадку з убивством Горохова.

Жигмонт повільно брів додому, прокручуючи в голові події довжелезного важкого дня. І хоч той давно скінчився, успішно передав свої права ночі та перейшов у статус «учора», Жигмонт ледве спромігся завершити всі нагальні справи. Ноги гули від цілоденної біганини містом і від кількагодинного повзання навкарачки місцем злочину. Те, що це був злочин, а не самогубство, для Жигмонта стало очевидним, щойно він подивився на тіло. Не вартувало бути зацним розумакою, аби з першого погляду не здогадатися, що з померлим щось не так.

Неймовірна білизна тіла постраждалого й відсутність видимих слідів крові навколо нього відразу сигналізували про те, що справа Горохова й сьогоднішнє вбивство – пов’язані. Але якщо кілька тижнів тому Жигмонт не міг власноруч обстежити місце злочину, то тепер відвів душу.

Утім прискіпливий огляд ніяких особливих результатів не дав. Угорі, на кручі, звідки скинули тіло, не надто вдало маскуючи вбивство під самогубство чи нещасний випадок, не знайшлося нічого незвичного. Хоча як сказати. Жигмонт не виявив і слідів крові (він навіть умисно зробив глибокий надріз на передпліччі покійного, щоб переконатися: кров таки зцідили). Але ж мусила вона кудись подітися, коли в тілі її не лишилося й краплі!

Що також здавалося нелогічним, то це те, що покійний Горохов і сьогоднішня жертва – пересічний, нічим не прикметний міщанин на ймення Іван Диня, як швидко з’ясували городові, – не мали між собою нічого спільного, чим можна було би пояснити вибір жертви схибленим убивцею (на те, що вбивця справді схиблений, вказувала власне відсутність крові в тілах загиблих).

Тут було не обійтися без кваліфікованої думки фахівця. Тому Жигмонт довго не роздумував і вирядив на пошту посильного з текстом телеграми до Проскурова, адресованої давньому приятелеві – Якову Ровнєру, про якого нещодавно так вчасно нагадав поліцмейстер. І справді, навіщо вдаватися до здогадок і припущень, коли можна послуговуватися абсолютними фактами, які, безсумнівно, надасть йому Яків після ретельного огляду тіл. Передусім Жигмонта цікавило, як саме тіла було знекровлено, а тоді, якщо отримати відповідь на це запитання виявиться можливим, – навіщо.

Жигмонт відчував, що стоїть на порозі гучного викриття: подвійне вбивство, ще й із дивними особливостями, вказувало на те, що в місті орудує не простий убивця. Успішне ж розкриття справи могло б стати гарним початком служби в Кам’янці, привернуло б до нього увагу потрібних і впливових у його роботі осіб, словом, послугувало б гарною візитівкою на майбутнє.

Але до вечора Жигмонт почувався, немов викручена ганчірка. Не рятувала ані міцна кава, що її він поглинув зо три величенькі кавники, ані активна руханка, до якої призвичаївся ще в університеті. Годилося б нарешті виспатися й уранці на свіжу голову братися аналізувати все, що роздобув за сьогодні.

– Точніше, уже за вчора, – пробурмотів Жигмонт і відразу ж коротко вилаявся – бруківка знову була вогкою, і підошви черевиків ковзали по ній незгірше, ніж по кризі. Серце сполохано затріпотіло, на мить прогнавши неймовірну втому, натомість пробуджуючи незрозумілу тривогу й дивне відчуття, що за ним стежать.

Жигмонт озирнувся, але в темряві позад себе не побачив нічого, що б могло викликати занепокоєння. Сягнувши рукою до кишені, чоловік розчаровано крекнув: за всіма справами він примудрився забути в управі револьвер! Без зброї поночі й у незнайомому місті Жигмонт почувався наче роздягненим: у разі нападу зміг би постояти за себе й голіруч, проте зброя додавала певності.

Як на гріх, під вечір на небі почали купчитися хмари й до ночі його затягло так, що про місяць чи зірки годі було й мріяти. Десь далеко на заході зрідка проблискували сполохи грози, але й вони не освітлювали кляту криву вуличку.

Незрозуміла ж тривога в серці наростала. Не страх, а саме тривога, ніби попереду на Жигмонта чекає прикра несподіванка.

– То, певно, усе через каву, – буркнув чоловік і вкотре переконався, що дивна звичка розмовляти із самим собою допомагає: від кволого відчуття присутності поруч співрозмовника нав’язлива тривожність трохи стихла.

Жигмонт глибоко вдихнув, наповнив легені на повну так, що аж зашкребло в горлі, і щойно ладнався видихнути, як почув – чи радше відчув – позад себе ледь вловний порух. За ним справді хтось стежить!

Наступної миті чиїсь дужі та неймовірно холодні руки затисли Жигмонту рота та скрутили шию так, що він мало не зомлів від гарячого болю. Повітря рвалося з грудей і шматувало легені, шукаючи виходу. Чоловік обіруч учепився за руку нападника у спробі звільнити обличчя. Марно. З однаковим результатом він міг дряпати кам’яну брилу: переслідувач був не просто дужим – брали сумніви, чи той узагалі людина!

У голові калатали дзвони, груди пекли вогнем, і Жигмонт із відчаєм осягнув, що за лічені секунди може зомліти в руках злочинця, а там – ніколи й не очуняти… Йому не судилося загинути від удушення: шию раптом обдало вогким подихом, від якого, попри агонію ситуації, шкіру вкрили гострі сироти, а за мить вона вибухнула таким фонтаном болю, від якого очі бідолахи полізли з орбіт.

Останнім, що народилося в запаленому мозку Жигмонта, було: «Господи, воно ж відгризе мені голову!»