Читать книгу Яблуневі квіти - Юрій Кирик - Страница 4

Вікові тінисті дерева схилялися до битого шляху, схожі на шеренгу наречених, що зігнулися під тягарем фати. Сонячне світло, що просочувалось крізь прогалини густого листя, набирало дивного зеленкуватого відтінку, що дробився тисячами відблисків, які сліпили Софійку, і їй довелося декілька разів зморгнути й потерти очі, аби повернути собі гостроту зору. Останній візит Скарбека увінчався успіхом – батьки дали згоду на їхній шлюб. Вони їдуть вінчатися! Безмежно раділа з того – матиме не лише чудового чоловіка (кращих чи навіть подібних не зустрічала!), до того ж перед нею відкривалося таке бажане, таке прекрасне й манливе життя світу, про яке чула лише краєм вуха й краєм ока бачила…

Молоді гучно відсвяткували весілля. Він, великий, міцний, грубої кості чоловік, розчинився в тілі тендітної і юної Софійки, яке приймав із більшою любов’ю, ніж своє. Софійка тріумфально увірвалася у свою зрілість! Її матуся та й вихователька мали надію, що входитиме в нову для неї роль жінки навшпиньки, оглядаючись довкруги, ніби спокуса іще не торкнулась її. Надаремні були їхні очікування! Роки, проведені з катехитом[13] у недільній школі, де її навчили приховувати справжні почуття, не дали жодного результату, а можливо, результат був навіть зворотний… Та хто міг осудити вже заміжню жінку? Їм вона більше не належала!

Станіслав пучками пальців легенько обводив її контури, ніби вимальовував, заново створюючи, втішаючись невинним плагіатом з творіння Господа. Округлі частини її тіла, здавалося, пориваються до свого завершення, до кола, яке має найвиразніші ознаки вічності. П’яти, пальці, коліна, стегна, живіт, перса, плечі, вигини шиї, підборіддя, опуклості губ і кінчик носа, чоло і мочки вух – усе є половина чогось іншого. Він гладив і легенько м’яв повітряно-опуклі обриси її тіла, немов намагався зробити їх більш реальними, поєднуючи зі своїми.

– Урешті я посів справжній скарб! Софійка належить мені і належатиме, доки я цього хотітиму! – вигукував Станіслав, завше нестримний у своїх емоціях. Його охоплювала подвійна радість: він радів як чоловік і як поціновувач краси. Ніколи в житті не тішився так володінням жінкою. Вона стала тою єдиною, яку допасовував до себе. Її заглибини найкраще доповнювали випуклості не лише його тіла, а й душі. Була тією віддушиною, після якої й до ксьондза нема чого йти. Тією живицею, яку прикладають до ран, зіллям, яким поборюють болячки. Саме з нею він відчув у собі таку впевненість, що міг би подолати не одного багатоголового змія. Щоправда, іще тоді Софійка не знала, що цей позитивний потенціал, який накопичував під час їх спілкування, Станіслав доконче використає для підприємництва. Що в її товаристві він заряджається, аби викладатися на своєму полі… Збагнула це, коли чоловік запросив її на закладення фундаменту театру.

– Закладення фундаменту? Що в цьому може бути цікавого? – невдоволено бурмотіла Софійка, нарочито поволеньки збираючись. У неї на цей день були зовсім інші плани.

Та Скарбек наполіг зі всією рішучістю:

– Це справа мого життя. Ти повинна там бути зі мною.

Покірно зібралася. Що ж, воля чоловіка – закон!

– Не годиться! Візьми чобітки з халявами – там з певністю болото.

Служниця, що стояла напохваті, миттю принесла пані потрібне взуття й допомогла переодягтись.

Їх приїзд було помічено – як тільки карета зупинилася, із гурту чоловіків у циліндрах до них швиденько почимчикував дуже заклопотаний чоловічок. Станіслав зустрів його відкритими обіймами, але той не висловлював від їхньої зустрічі такої бурхливої радості. І тут граф поперед себе поставив Софійку.

– Прошу познайомитись, пане Леопольде, це моя люба дружина Софія, що ласкаво погодилась розділити із нами радість торжества.

Пан чемно вклонився й поцілував Софійці руку, от лише внутрішнє напруження не спало.

– Ви впевнені, шановний графе, що Львів готовий до такого грандіозного проекту? Що він буде прийнятий громадськістю? – заклопотано лопотів губернський радник, ще й на той час директор поліції Львова, Леопольд фон Захер-Мазох.

– Готовий! Давно готовий! – впевнено випалив Скарбек. – Львів – європейське місто. Ми подаруємо йому такий блиск, таку пишність, про яку Європа й не мріяла. Знайте, ви стоїте на тому самому місці, де найбільшому в Європі театру судилося зрости із каменю!

Іще здаля Софійка помітила великий гурт людей на велетенському шанці, яких бачити іще не доводилось. Наблизившись, збагнула, що стоять вони на вершині виритого котловану. Робітники нашвидкуруч намагалися вистелити з дощок щось на кшталт підлоги, але через велику кількість людей, що там зібрались, була вона вельми ненадійною опорою – прогиналася, а бокові дошки сповзали вниз.

Та Скарбек йшов, тримаючи дружину під руку, мов по найтвердішій поверхні.

– Вибачте, графе, – знову втрутився губернський радник, – але ми стоїмо в ямі, викопаній у найбільш заболоченій місцині Львова. Тут не ґрунт, а трясовина. Немає жодної гарантії, що будівництво не піде під землю.

Скарбек лише зверхньо й зарозуміло посміхався.

– Це, друже, не звичайна яма. Це яма на мільйон золотих. З цієї ями виросте наше театральне мистецтво! – Очі Станіслава викрешували іскри. Софійка іще ніколи не бачила більш запальної і впевненої у своїй правоті людини. Такій людині неможливо опиратися, неможливо не вірити. Цю віру випромінювала кожна фібра його душі. Її дивувало, що хтось може сумніватися, перечити йому. Та це був не якийсь там дрібний клерк, а сам губернський радник. На запальну мову графа той навіть дозволив собі всміхнутись.

– Відколи це, дорогий Станіславе, театри стали прибутковими і приносять місту мільйони?

Скарбек ні на мить не знітився.

– Тому тут і буде не лише театр, а цілий комплекс з готелем, рестораціями, стайнею. Вони й утримуватимуть театр, а так само й міську скарбницю. Одне тобі скажу – мій театр окупить усі витрати. До речі, він обійдеться значно дешевше, ніж аналогічні споруди в Європі. За пару років це місце буде центром міста, де вируватиме життя.

Софійка розуміла, Станіслав усе це дуже чітко бачив у своїй уяві й просто переповідав слухачеві. Та тим разом слухач у нього виявився невдячний – губернський радник Леопольд фон Захер-Мазох мовчки заперечливо похитував головою. Про його садистські схильності Львів, як і увесь позосталий світ, довідається значно пізніше[14]…

– Нічого подібного в місті ніколи не було. Звідки у вас певність, що задуманий механізм запрацює? – запитав скептично.

– Ви ретроград! – скипів Скарбек. – Не любите змін! Вам не у Львові бути радником, а в якомусь Пацикові, – весело розігрівав аж червоного пана радника.

Паняга аж зблід, певно, останні слова глибоко образили високопосадовця.

– Баста! Усе закінчено, Станіславе. Я відходжу від справ, – мовив рішуче, рубонувши сухорлявою долонею повітря, губернський радник.

Граф відпустив руки дружини і вхопив за руку вище ліктя свого співрозмовника. Стишив голос до шепоту.

– Та про що ти, дідько тебе забери? Ти в одну мить нехтуєш нашими домовленостями?! – Голос Скарбека звучав зловісно, мов єрихонська труба.

– Був би останнім ідіотом, підтримуючи спілку з тобою. Ти тринькаєш направо й наліво наші гроші, наймаєш акторів, виписуєш із закордону режисерів. Учора ти найняв адміністратора! Що він адмініструватиме? Ось цю яму? – не вгавав радник.

– Це ти кажеш мені? Мені, який об’їздив усі театри Європи? Ти хоч уявляєш, що означає знайти в цілій Європі гідного адміністратора?! Може, я краще знаю, коли й що слід робити? – вибухнув у свою чергу Станіслав.

– Твоя рекламна політика пожирає більше коштів, аніж будівництво. Це чистої води безглуздя і марнотратство! І ти хочеш, аби я з доброю міною тебе в цьому підтримував? – знову взявся за кпини радник. – Твоя небачена рекламна кампанія відлякує! Кому вона взагалі потрібна? Уже багато тверезих людей переконані, що це афера.

Обличчя губернського радника набрало спочатку рожевої, а тепер бурячкової барви.

– Але ж і будівництво наше безпрецедентне. Мусимо підготувати до цього публіку, – опанувавши себе, спокійно заперечив Скарбек.

– Ні, я відмовляюся брати в цьому участь! – затявся високопосадовець.

– Ти дав мені слово! – сполотнів Станіслав.

– Вибач, буває…

– Можливо, буває, та не серед шляхти, – відрізав граф.

Фон Захер-Мазох не реагував на його слова. Скарбек заспокоївся й кинув:

– Гаразд! Прошу тебе лиш про одне, нікому й слова, поки театр не буде відкрито!

– Добре.

– Поклянись мені! – процідив крізь зуби граф.

– Слово гонору! Вважай себе вільним і сам будуй свій театр, чи що воно там буде… – скривився в посмішці губернський радник.

– Рostawilem na złego koniа[15]… – констатував, але без тіні злості Станіслав. – Як можна помилитися в людині, яку вважав порядною… Прощайте, пане губернський раднику! Обійдусь і без вас. Знайдеться сотня охочих фінансувати таку справу. – І повернувся до преси, не забувши до його честі знову підхопити під руку свою милу дружину.

Із темпераментом, наче це не він тільки-но порвав угоду зі своїм компаньйоном і не йому сушити голову, де взяти інвесторів, Станіслав почав пояснювати кореспондентам свій задум.

– Архітектура театру-палацу буде вирішена в стилі віденського класицизму. Перш ніж розпочати будівництво, Йоганн Зальцман, художник-декоратор Фрідріх Польман та я мандрували європейськими містами, аби вивчити архітектуру різних театрів. У таку ж подорож я відправив купців, які придбали різноманітне театральне устаткування. Отож зараз нам не доведеться вносити жодних нових конструктивних рішень. Театр давно в наших кресленнях, де продумано все до йоти! Повністю завершений ансамбль театру – велетенський прямокутник. Довжина його південного (головного) і північного фасадів становитиме майже сто метрів, західного й східного – трохи менше сімдесяти шести метрів.

– Такий колос! – вигукнув редактор тижневика «Gаzette de Leopol». – У нашому місті іще не було такої величної споруди… Ви з певністю найбільший авантюрист, яких тільки я знав.