Читать книгу Таємниця одного дiаманта - Юрій Логвин - Страница 3

На третiй день з'явилися розбiйники.

Судна мандрiвцiв були вже недалеко вiд Шатт-ель-Арабу – злиття великих рiк Євфрату й Тiгру.

Вода пiднялася високо i геть залила все навколо. Греблi, дороги та вали зводились над водою не вище нiж на лiкоть-два. Каламутнi води розбiгалися сотнями звивистих проток межи заростей велетенського очерету-касабу. Коли на сходi зблякло небо i згасла вранiшня зiрка Сiрiус, з молочного туману виринули чорнобокi човни.

Один з розбiйникiв звiвся на повен зрiст i закричав, що вiн вимагає плату за їхню охорону. Зовсiм мала плата – по сотнi динарiв з купця, по десять дадуть подорожнi, по дирхему з кожної голови команди!

Його слова гримiли над склистою водою протоки i над рисовими полями, та зразу ж потопали в густiй запорi височенних стеблин очерету.

I тут, як на бiду, чи на щастя, бо капiтан сафiни не встиг ще придумати, як вiдповiсти, iз своєї каюти протиснув черево Джафар i заревiв, як верблюд пiд час тiчки:

– Ти, ганьба своєї мами! Затичка в курячiм гузнi, пожиратель свиней i тухлої риби! Не потребуємо твоєї охорони! Мої знаменитi сiдницi, сiдницi Джафара Покiйника, запорука моїм словам! Подивися на них – їх споглядання й буде тобi платою за турботи!

I Джафар повернув свiй могутнiй зад до рiчкових розбiйникiв.

Напасники заклякли на своїх човнах вiд подиву та обурення.

А тюрки вже попадали за борти лодiй iз самострiлами та луками.

Малий Алi, щоб усе добре розгледiти, наче наполоханий кiт, видерся на щоглу. Тiльки вiн обхопив вершечок щогли, як заверещали розбiйники, заревли тюрки-стражники. В повiтрi засвистiли короткi арбалетнi стрiли, глинянi кулi з арбалетiв i пронизливо заспiвали довгi очеретянi стрiли рiчкових людей.

Згори хлопчиковi було добре видно, що всi купцi, кухар, – капiтан i матроси впали на самiсiньке дно сафiни, сховалися за паками бавовни та єгипетського льону.

Купець Джафар теж гепнувся за паками i плазом-плазом рачкував до своєї повстяної каюти. Голова його притискалася до дошки, а от сiдницi пiднiмались горою над палубою. Кiлька разiв стрiли чиркнули по його неймовiрному заду.

Стрiли дзижчали i навколо Алi. Проте вiн не встиг перелякатись i думав. Лиш про те, щоб втриматися на щоглi i краще роздивитись розбiйникiв.

Вiн не трусився вiд страху – був упевнений, що розбiйники грабують i позбавляють життя лише багатiїв. Про випадковi стрiли чомусь не подумав. Але рiчковi розбiйники нiкого, крiм нього, не бачили. З усiх подорожнiх лише вiн був на виднотi – сидiв на вершечку щогли, мов пташка, припнута до жердини. Це розлютило напасникiв. Стрiли одна за одною впивалися в щоглу бiля його нiг, свистiли над головою, лоскотали пiр'їнами по руках i по ногах, порвали сорочку, порiзали вiстрями холошi штанiв.

Зрештою стрiли прошили б хлопця, та трапилася халепа – товстун Джафар рвонувся до своєї каюти, зачепив паку з бавовною, перекинув корчагу з олiєю, i все те гепнулося на розпечену жаровню!

Мить – i густий чорний дим заклубочився вгору, закрив вiд стрiльцiв хлопчика. Жовтий вогонь масними язиками обхопив паку з бавовною.

– Пожежа,! – заволав капiтан i, не зважаючи на стрiли, вискочив iз схованки i скинув у воду палаючу бавовну. За ним, ледь не плазуючи, прибiг кухар i, голосно лаючись, обпiкаючи собi руки i лице, пiдхопив напiврозбиту корчагу з олiєю. i перекинув за борт. Хтось iз матросiв теж отямився, зiрвав повсть iз Джафарової каюти i кинув її на палаючу олiю.

Рiчковi грабiжники, побачивши переполох на сафiнi, щосили завеслували до мандрiвникiв. Але вони не розрахували – олiя розпливлася по водi, наздогнала тлiючу паку. I пiдхопилося вгору над водою жовтими й червоними крилами полум'я. Швидка течiя на зворотi витягла серпом палаючу олiю. А вiстря серпа за якусь мить торкнулося заростей касабу.

Мить – тогорiчнi сухi стеблини очерету засвiтились жовтими свiчками, затрiскотiли, зачадiли тонкими смужками бiлого диму.

Малому текли сльози, вiн чхав i кашляв, але не злiзав зi щогли – хотiлося побачити, що ж буде далi?! Що вчинять рiчковi розбiйники, як дiятимуть тюрки? На крик свого шейха напасники вдарили лопатями просмолених весел i миттю зникли за пеленою бiлого диму. Той дим густо, мов сметана, що виливалася iз глека, слався над темною водою. Дим прикривав втечу розбiйникiв краще, нiж вранiшнiй туман їх напад.

Сходило сонце десь за очеретяними стiнами i рожевiло хмари їдкого диму.

А полум'я проривалося все далi й далi у нескiнченнi зарослi очерету-касабу, вибухало клубами густого диму.

Алi сидiв на щоглi i споглядав, як пожежа розповзається, вибухає у правiчних болотяних нетрях. З вiдчайдушним криком вгору злiтали зграї птахiв. Їх розпачливий крик заглушував навiть трiск очерету та гоготiння вогню. Маленькi пташки спалахували оранжевими квiтками i падали вниз у густий дим.

Алi вчепився за щоглу, що аж нiгтi побiлiли, i все дивився, дивився.

Вiн отямився лише тодi, коли внизу смикнули линву i боляче вдарили нею по п'ятах.

– Гей ти, мавпо! Ану злазь! Хто прибиратиме?! – волав унизу кухар, задерши червоне обличчя iз залишками смаленої бороди.

Хлопчик напружився i, висмикнувши кiлька стрiл, узяв їх у зуби. Iншi стрiли глибоко вп'ялися, i вiн не змiг їх навiть розхитати. I ставив на них п'яти, як на щаблi драбини…

Малий прибирав черепки вiд корчаги, витирав, вискоблював вiд олiї i посипав пiском дошки, пiдмiтав попiл та вугiлля.

На сафiнi тим часом знявся гвалт – всi лiзли з претензiями до Джафара!

Сотник тюркiв вимагав, щоб Джафар Покiйник сплатив за всi стрiли та кулi, що вони випустили по розбiйниках. Мовляв, якби вiн стримав свiй язик, нiхто б у бiйку не полiз – араби бачили, якi могутнi бiйцi сидять у лодiях. Крiм того, вiн, сотник, вимагав десять динарiв i глек вина для поранених. Капiтан вимагав грошi за попсовану повсть.

– Вона зовсiм цiла! Трошки забруднилася по краях! – репетував, обурювався Джафар.

– Мiй господине! – вiв своє капiтан. – Повсть була бiла, тепер вона чорна! Подерлась i обгорiла на цiлий лiкоть! Заплати – i можеш собi забрати!

Пiсля капiтана напосiв на Джафара збирач податкiв. Той, що перший залiз пiд паки з пряжею. Вiн вимагав неймовiрнi грошi за свою втрачену паку бавовни.

Молодий прикажчик купецький, що з Мосулу, став над малим i дивився, як той грайливо, ретельно вишкрябував дошки вiд бруду – сумiшi олiї та золи. Великi, з пухнастими вiями, очi молодика звузились, i вiн зневажливо процiдив:

– Однi полохливi шакали, другi пожадливi пси! – Вiн, не клiпаючи, подивився на малого. – А ти не боягуз.

Алi здвигнув плечима.

– Їм потрiбнi грошi. А я найбiднiший на сафiнi. Для чого їм мене чiпати?..

Тут звiдкiлясь наче виринув кухар i спитав прикажчика;

– Мiй господине! Чому гаєш час i не вимагаєш вiд Джафара плати за корчагу олiї? Дивна олiя. Не олiя – мед! А як горiла! Ще б трохи – i вона б спалила смоленi човни цих байстрюкiв. Не гай часу – вимагай своє – Джафар не збiднiє!

Молодик, не повертаючи голови, скоса зиркнув на кухаря i мовчки вiдiйшов.

Кухар забурмотiв собi пiд носа в рештки обсмалених вусiв:

– Дивний цей мосулець. Так себе тримає, немов вiн тут най родовитiший i найбагатший на всiй сафiнi… А всього лиш прикажчик!.. Багатьох я бачив подорожнiх… а цей щось собi має на умi…

Спочатку Джафар репетував, що всi його грабують, хочуть пустити жебраком по майданах. Та зрештою вiн викричався, заспокоївся, а тодi вже розплатився з усiма, виторгувавши собi кiлька дирхемiв.

Тюркам вiн купив у капiтана корчагу вина, а грошi для лiкування пообiцяв дати, коли припливуть до Басри. Спочатку тюрки обурилися, але, впившись солодкого вина, знов прийшли до Джафара i сказали, що найкращi лiки для ран – добре вино. I нема чого їм чекати до Басри. Нехай для пiдправки здоров'я виставить ще одну корчагу.

Про людське око Джафар почав сперечатись. Але всiм було зрозумiло, що друга корчага обiйдеться йому дешевше у разiв десять, нiж платня охоронцям за їхнi подряпини та гулi.

Коли судна пливли по широкiй чистiй водi, Джафар покликав кухаря. Замовив собi смажену по багдадськи курку.

– Дивись, зроби все так, як я кажу! Щоб була справжня курка. Щоб я вiдчув насолоду душi й тiла! Та скажи менi, ти добре знаєш, як пiдготувати курку для смаження?!

Кухар почав говорити, що i як треба, проте Джафар перебив його:

– Слухай, ти, син грiха й нещастя, слухай уважно! Вiзьми найкращу курку… Я плачу за неї три дирхеми.

– Але, шановний мiй володарю, зiрка багдадського базару, тут не базар-сук, а корабель. Тут кожна курка коштує п'ять дирхемiв.

– Ти, син грiха i нещастя, я куплю найкращу курку за дирхем битий, чорний, в найближчому селищi! Тобi це вiдомо?!! – волав Джафар.

– Мiй господине! Наше судно стане на стоянку лише ввечерi. До того часу капiтан не спинить.

– Грабiжник… вбивця… розбiйник… i злодюга! – прохрипiв товстун. – Ти хочеш з мене здерти шкiру i вицiдити кров!.. До речi – добре зцiди кров iз курки! До краплi!

Кухар скривив i так кривого рота в недобрiй посмiшцi.

– Хiба я божевiльний, щоб, купивши по три дирхеми курку на багдадськiм базарi, знову ж її продати на сафiнi за три дирхеми?! А добiрна пшениця i просо для курей, щоб вони неслися? А плетена клiтка з пареної лози?

– Добре, чотири дирхеми!

– Нi. Або п'ять дирхемiв, або будемо їсти рибу!

– Добре, син блудницi i смiттяра, п'ять дирхемiв. Але за них найкращу, найкращу курку!!!

Джафар витягав по черзi усiх курей з клiтки, важив у руках, роздував пiр'я на гузнi, щоб краще бачити, яка з них жирнiша.

Коди ж товстун вибрав найжирнiшу, кухар сказав, що всi курки коштують по п'ять дирхемiв, а саме оця коштує шiсть дирхемiв.

На Джафара просто стiй напав, i вiн кiлька хвилин лише ворушив губами. Але все ж заплатив за курку шiсть дирхемiв.

– Вiдвари її,– товстун загинав пальцi, – по-друге – роздiли на частини i залий часниковим розчином. Потiм залий яйцем i засмаж на сковородi. Засип шматки вареним рисом та залий другим яйцем i доброю олiєю, та трохи пiдсмаж! Та дивися, син грiха i розпусти, щоб олiя була найкраща, iз сiрiйських оливок! Та починай швидше готувати!.. А поки треба чимось перебити голод.

– Є корзина добрих басрiйських фiнiкiв, – вiдповiв кухар йому. – Найкращих. Для себе купував.

– Неси! – видихнув Джафар нетерпляче. Коли ж малий з корзиною прибiг, то Джафар, вiдкривши кришку, уважно оглянув, чи всi фiнiки, i подивився пiдозрiло на малого.

– Ти не вкрав хоча б одного, га? Ти, син жебрака i повiї.

– Хiба ви знали мою маму? – вiдповiв йому хлопчик. – Бо я про неї нiчого не знаю… А от тато мiй людина поважна – вiн уже двадцять п'ять рокiв працює смiттярем на базарi бiля Зеленої Брами. Це там, де торгують живою i битою птицею ти рiзним м'ясом…

Джафар на слова Алi ледь не вдавився кiсточкою вiд фiнiка, з шумом виплюнув її i гаркнув:

– Пiшов геть звiдсiля, скелетина чортова!

Джафар, сопучи та гикаючи, жер фiнiки. А хлопчина поспiшив чистити цибулю, часник, кришити рiзну зелень до соусу i глядiти за тим, щоб вогонь на жаровнi був рiвний i курка рiвно виварювалась у бронзовiм казанi.

Коли кухар рiзав курку, то вiн вицiджував з неї кров на дно розбитого горщика, довго струшував, щоб усi краплини кровi впали на денце, не забруднивши дощок палуби. I наказав малому викинути черепок з кров'ю у рiчку. Тiльки обережно, щоб не забруднив корабель кров'ю, бо це погана прикмета!

Та хлопець не виконав його наказ. Вiн згадав слова одного вченого суфiя на базарi, де той тлумачив слова хадисiв i Корану, що всi закони добрi, якщо вони йдуть на користь людинi, якщо ж вони проти людини, то їх можна полишити без уваги!

Алi зробив вигляд, що кинув черепок у воду, а сам запхав його в щiлину мiж паками.

Коли кухаря покликав Джафар i знов почав йому торочити про курку, хлопець поставив черепок на жарини. – i вмить кров була готова. Видер її з черепка i заковтнув просто з пiр'ям. Бо всерединi його рвало на шматки вiд голоду. Подумав, що дивна рiч, але йому, як i Джафаровi пiсля такої веремiї, захотiлося не просто наїстися, а нажертися вiд пуза.

Алi i кухар порпалися з куркою.

Джафар запихався фiнiками i крадькома зиркав на молодого мосульця. Вiдчувалося, що вiн таки не втерпить i спитає в молодика, чого той не править грошi за розбиту корчагу олiї? Та молодик сидiв з усiм гуртом купцiв. I Джафаровi довелося би йти до них. А цього товстун не мiг собi дозволити – вiн був найбагатшим i не до лиця йому мiшатися з гуртом!

Та й покликати його теж було не з руки Джафаровi. Для чого показувати всiм, що ти стурбований, чи доведеться тобi платити за корчагу олiї, чи нi?

А тим часом обварена курка була подiлена на частини i кухар занурив її настоюватись у часниковий соус.

Алi за той же час почистив луску з великих вусачiв, випотрошив, попластав навпiл та й склав на решiтку.

I пiд доглядом кухаря почав потроху смажити рибу для купцiв.

Вони ж усi зiбралися на носi й сидiли там щiльним гуртом.

Джафар же сидiв на порозi своєї каюти i нетерпляче й гучно втягував носом повiтря, принюхуючись до таких спокусливих запахiв курячого бульйону, часника i кислого вина, кунжутної олiї та смаженої риби, шафрану, солодкої цибулi та духмяної кiндзи.

I от малий на великiй тацi понiс до купцiв гору смаженої риби. I ще принiс їм корзину вчорашнiх пампушок. Кухар вправно випiкав їх на глинянiй сковородi.

Купцi по черзi пiдходили до борту судна, а хлопчина поливав їм на руки з довгогорлого мiдного глечика, щоб усi вони змили руки й обличчя перед трапезою.

Їли правою рукою лише, як їдять вихованi й шляхетнi араби. Вони чудово вправлялись однiєю правицею iз шматками риби i з пампушками.

Спочатку купцi мовчали, а далi знов загомонiли. Хлопець, коли кухар не кликав його, пiдходив до гурту i сидiв з рушником i глеком, чекав, поки купцi скiнчать трапезу i захочуть змити руки. Слухав, про що говорили купцi. Звичайно, балачки точилися про розбiйникiв. Один купець середнiх рокiв, з пасмами сивини в густiй бородi, говорив, що рiчковi розбiйники вбивають людей зрiдка, хоча грабують догола. Вони, як i пiрати з Персидського моря, обберуть купцiв i кажуть: «Ми з вас трохи вовни настригли. Iдiть собi вiльно, обростайте, тодi ми вас знову обстрижемо!»

Один пiдстаркуватий в засмальцьованiм дорогiм персидськiм каптанi, обсмоктуючи кiсточку, прохрипiв:

– Часом та вовна дорожча вiд нашої кровi. Часом так пострижуть нашого брата купця, що вже вiн нiколи й не зведеться на рiвнi. А жебрацтво – не життя для колишнього купця. То смерть живцем!

Тодi той ставний, чорнобородий, в зеленiй чалмi (знак прощi в Мекку) проводив своє далi.

– Озернi розбiйники – грубi дикуни, пожадливi й темнi, їх можна задобрити, якось улестити. Знаєш, зрештою, де їх можна сподiватись, коли вони можуть наскочити! А тi, отруйнi змiї, отi клятi iсмаїлiти2, невiдомо коли, невiдомо де, невiдомо як з'являються на погибель людей! I нiхто не може вiд них уберегтись: нi шах, нi султан, нi iмам, нi купець, нi воєначальник чи вчений богослов! Отруйнi змiї, скаженi, заюшенi пси, обпоєнi гашишем, розбещенi повiями в потаємних замках, розбещенi i обдуренi своїми пiрами 3 та потаємним iмамом – ото страшнi злочинцi! Навiть славнiй Садах ад-Дiн 4 через пiдступнi зазiхання асасiнiв мусив стерегтися щодня i щогодини. Звитяжець не спав на одному мiсцi двiчi! Ви це знаєте, чи нi?!! А вiн же не боявся жодного найстрашнiшого франка-хрестоносця. I вiн тремтiв, бо не знав, чи побачить вiн уранцi сонце!

Купець у дорогому халатi криво всмiхнувся i вiдповiв:

– Ми подорожнi, купцi. Що нам тi хашашини? Вони вбивають можновладцiв, суддiв, емiрiв, тих, хто переслiдує їх. Вони рiжуть вельможних, владцiв, а ми хто, а ми що?..

– Вони всiх рiжуть! – чорнобородий перебив його навiть непоштиво. – Вони хочуть, щоб усi їм корилися, вони хочуть собою заполонити свiт! Щоб усi були слухнянi й безмозкi – бо їхнiй «Гiрський Дiд» 5 за них думає! Темна голота й ученi дурнi вiрять, що вони принесуть людям рiвнiсть! Не може бути в оцьому свiтi рiвностi мiж багатими й бiдними, розумними й дурними, щасливими i невдахами. Шейхи хашашiнiв спокушають голоту тим, що нiби всi рiвнi, i всi потраплять до раю! I змушують голодранцiв виконувати кожен наказ свого потаємного iмама. Я знаю – це рiвнiсть рабiв, слухняних рабiв свого кривавого господаря!.. Тi ж, хто навколо «Гiрського Дiда», нагромадили в своїх руках скарби незлiченнi, а голоту обдурюють рiвнiстю!

– Звiдки ти про них знаєш, що так можеш їх ганити? – пiдозрiло i зловiсно нiби запитав пiдстаркуватий купець у коштовнiм, засмальцьованiм каптанi.

– Знаю! Мiй дядько, син Iбн Лятiфа, знаменитого дамаського купця, що постачає вiйськам преславного Салах ад-Дiна зброю для вiйни з хрестоносцями, не захотiв їм вiддати караван зброї нiзащо. Так просто, за одне слово «подаруй» їхнього «Старця»! Вони вимагають вiд людини не тiльки всього достатку її, але й покори собаки, яку перiщать нагаєм, а вона плазує перед господарем i облизує його бруднi капцi. Вони оголосили джихад6 не лише невiрним, гяурам, вони оголосили джихад всiм тим, хто не думає так, як вони! А Аллах, нехай славиться його iм'я, створив усяку людину, щоб вона вiдрiзнялась, одна вiд одної. Нема людей схожих мiж собою розумом, як битi дирхеми одним карбом! Я купець – i менi джихад в iм'я загробного раю не такий солодкий, як добування засобiв життя! Адже сказано в хадисi, що добування засобiв життя є основою свiту. I як казав один мудрець:

«Менi лiпше вмерти на верблюдi в караванi, що везе дорогоцiнностi, нiж впасти з коня в розпалi битви проти невiрних!»

– Ну, це ти говориш погане! – спохмурнiшав пiдстаркуватий у замизканiм каптанi. – Адже сказано, що тих, хто не пiдкорюється, треба знищувати. Хтось же повинен винищувати тих, хто не визнає Аллаха?!!

– Може, й повинен, – вiдказав чорнобородий. – Це справа долi й Аллаха. Я ж знаю своє – купець виконує волю Аллаха, добуваючи собi засоби життя…

Поки цi двоє чи то сперечалися, чи то кожен хотiв сказати лише своє i йому було зрештою байдуже, що говорить iнший, Алi зовсiм було незрозумiле, про яких iмамiв, про яке рабство йде мова… Малий нiчого не мiг зрозумiти, тiльки вiдчував з тону, з постави, що цей чоловiк у замизканiм дорогiм каптанi – вiн за вiйну й жорстокостi. А чорнобородий здоровань, схожий швидше на воїна, нiж на купця, зовсiм не хоче колотнечi i кровопускання, а хоче торгувати i нiкого не боятись. I те вiдчув Алi – чорнобородий страшенно, до лютi, до розпачу боїться потаємних убивць-хашашинiв, вiрних рабiв «Гiрського Дiда». Алi пригадав, як вiн кiлька разiв чув, що хашашiни, якi живуть у неприступних фортецях Ельбурсу, вживають аль-хашиш. Вiд того вони стають лютi-прелютi i вбивають сильних цього свiту – шахiв, султанiв, емiрiв. Запам'ятати Алi запам'ятав, та розповiдi про холоднi гори, про неприступнi твердинi, про очманiлих вiд дурману вбивць його не цiкавили. Бо про вбивства й розбiй вiн чув з самiсiнького малечку i нiякого в цьому дива не було. Хiба диво – голод i спрага, спека i холод, крадiжка i бiйка?!!

Алi помiтив, що мосулець напружився увесь. Обличчя ж його байдуже, нiби зовсiм це його не стосується i вiн над пустими теревенями не збирається й замислюватись.

Вiн мав великi чорнi очi з довгими пухнастими вiями, як у дiвчини, а маленька борiдка кучерявилася дрiбними кiлечками. Син смiттяра, що завжди хотiв їсти, по руху щелеп, по вигину вуст мосульця зрозумiв – зовсiм йому не смакує смажений на решiтцi вусач, приправлений шафраном, червоною цибулею i кiндзою.

Та знов, як завжди, пролунав крик кухаря, i малому довелося бiгти до жаровнi. Кухар витяг iз часничного соусу шматки курки, обмочував у розбитi яйця i вправно кидав на розпечену сковороду. Сковорода вибухала бризками жиру та соку на всi боки, а шмат курки прихоплювався з усiх бокiв золотою шкiркою. I тут треба не гаяти – швидко перевертати, бо зразу перегорить яйце i почорнiє.

Кухар наклав на тацю шматки смаженої курятини, потiм проваренi в курячому жиру та шафранi пупочок, печiнку, серце, накрив свiжими оладками-загребами i полив соусом з вина, лимона, часнику та борошна, ще й обсипав листками запашної кiндзи.

Алi попер тацю до Джафарової каюти i хотiв поставити тацю перед товстуном на спорожнiлу корзину фiнiкiв.

– Неси в каюти, йолопе! – заволав Джафар, аж посинiв. – Мухи налетять, я не збираюсь їх годувати за шiсть дирхемiв!!!

З великим зусиллям, ледь не впустивши дорогоцiнну тацю, пролiз малий повз купця до каюти i поставив курку на кипарисовий столик. Самому Алi вiд запаху смаженої курки аж наморочилося в головi i такий голод стис шлунок, що вiн був ладен з'їсти рiчковий намул з берегiв, що пропливали повз їхню сафiну.

Вiн вислизнув з каюти. Поки Джафар засовував своє тiло в каюту, Алi не втримався i з денця корзини прихопив чотири фiнiки. I одного зразу ж забгав у рота. Не встиг малий насолодитись смаком знаменитого басрiйського фiнiка, як з каюти захрипiв Джафар:

– Неси сюди фiнiки, син повiї!

Малий прихопив корзину i випустив з долонi три фiнiки назад, на денце.

Джафар у пiвтемрявi каюти нахилився над тацею i дер зубами куряче стегенце, лiвою рукою показав, де поставити корзину.

Вiн скосив очi до корзини i уважно оглянув фiнiки.

Потiм догриз нiжку, обтер губи, викинув кiстку i тiльки тодi роздер пельку i не своїм голосом заволав:

– Злодiй! Злодюжка! Де капiтан!? Мене грабують твої слуги!

Алi задубiв вiд жаху i не мiг нi виплюнути кiсточку фiнiка, нi проковтнути її – вiн тiльки жував i жував її, тверду як камiнчик.

На диво, першим в дверях каюти з'явився не капiтан, не кухар чи хтось з матросiв. Першим став у дверях прикажчик мосульського купця.

– А ти чого?! Хiба я тебе кликав?!! – захрипiв Джафар.

Мосулець витяг з рукава старий повновiсний дирхем i поклав на тацю з куркою.

– О перлина багдадських торговцiв смарагдами i прянощами! Славний знавець коней i цiн на них по всiх портах моря-океану! Окраса цього дивного корабля! Вiн просто дурний ще хлопчик, вiн забув тобi сказати, що я в тебе купив тi фiнiки, що на денцi корзини. Вiн не встиг, бо я довго шукав динара, найкращого для тебе, о Джафаре!

Джафар покрився потом, мов росою, вирячив очi i зрештою спромiгся вичавити хрипко:

– Та яке камiння?! Я камiнням не займаюсь! Конi часом бували, але вже давно… Дурницi якiсь!.. Фарби мiй фах, i дерево для будов… Але прощу тебе, краще сiдай до трапези i поснiдай зi мною…

Джафар знов порожевiшав i став улесливим i усмiхненим.

Алi продовжував смоктати фiнiкову кiсточку.

Волоокий молодик обернувся до хлопчика:

– Принеси глек i тазик…

Хлопчик, наче прокинувся, поволi рушив до великої корчаги. Наповнив черепком по вiнця глечик i поспiшив до каюти.

Молодик облив руки, втерся рушником Джафара i сiв навпроти Джафара.

– Ти, син грiха, геть! Коди буде потреба, покличуть! – забулькотiв Джафар.

Малий вклонився i обережно порачкував з каюти, прихопивши легеньку корзинку з фiнiками на денцi.

Бiля жаровнi кухар поїдав смажену рибу, редьку, пiдсохлi пампушки, запивав прохолодною водою. Бризкаючи слиною i крихтами, пробелькотiв ледь зрозумiло:

– Чого там Покiйник галасує? Ти що – украв його фiнiки?! Вiн завжди боїться, що в нього щось вкрадуть…

Малий повернув корзину боком, вiдкинув кришку i показав кухаревi штук вiсiм фiнiкiв.

– Це менi…

– Оце все тобi? – здивувався кухар, але потiм прогунявив, покрутивши бiля скронi: – Точно, що вiн повередився розумом, як сiдницями забив свого мучителя… Але на торговi справи у нього якесь боже благословення…

I кухар простягнув руку в корзину i взяв собi половину фiнiкiв.

Алi було байдуже – вiн увесь горiв вiд сорому, що отак не стримався i поцупив цього чортового фiнiка. Його аж нудило вiд сорому. I вiн не мiг з'їсти решти фiнiкiв…

I спати голодний вклався, тiльки води випив цiлий глек.

Вiн лежав голiчерева, слухав цвiркунiв i споглядав обсипану iскристими зiрками чорну небесну безодню.

Десь кричали гидкими голосами шакали i схлипувала болотяна птаха.

Потроху сором спадав, але на його мiсце напливала злiсть. Злiсть на себе, що не втримався й спокусився. Вiн аж заплакав, аж вкусив себе щосили за руку. А за злiстю пiднялася зненависть на багатих сильникiв. Ревна образа на їхню зневагу i зажерливiсть. Ось цей Джафар Покiйник – як його мучили, то вiн страждав! А як ти мучишся вiд голоду, так тобi це, виходить, не мука? Одного фiнiка пожалкував?.. Бач, i камiнням торгує!.. А торговцi камiнням – то мiхи iз золотом… Чого б вiн отак спiтнiв з переляку, якби цей мосулець не виказав якусь небезпечну таємницю?.. Чи, може, цей ненажера боїться, щоб хтось не довiдався, що вiн торгує камiнням?.. Ось вони якi, багатiї – злi, пiдозрiлi, ненажери i боягузи! Полохливi, як гiєни!..

Бiльше про багатiїв Алi думати не захотiв. Вiн почав думати про чудеса – про летючих драконiв – летючих крокодилiв з крилами, як у кажана. Невеликого крокодила вiн бачив. I тепер намагався уявити, як же той крокодил летить – чи хвiст у нього пiд час лету висить чи нi?..

Сон i невиплаканi сльози зморили сина смiттяра, i вiн поволi занурився у теплий морок.

Крiзь дрiмоту ще чув чийсь зойк увi снi i щось нiби закапало з корабля у воду, наче хтось вилив воду iз чашi.