Оглавление
Зеді Сміт. Білі зуби
Подяки
Білі зуби
Арчі. 1974, 1945
1. Дивовижний другий шлюб Арчі Джонса
2. Зубні проблеми
3. Дві сім’ї
4. Троє на підході
5. Глибинні зв’язки Альфреда Арчібальда Джонса та Самада Мія Ікбола
Самад. 1984, 1857
6. Спокуси Самада Ікбола
7. Моляри
8. Мітозис
9. Бунт!
10. Коріння Мангала Панде
Айрі. 1990, 1907
11. Неправильне виховання Айрі Джонс
12. Ікла: найгостріші зуби
13. Корені Гортенз Бовден
14. Англійськіші за англійців
15. Чалфенізм versus бовденізм
Маджід, Міллат і Маркус. 1992, 1999
16. Повернення Маджіда Магфуза Муршеда Мубтасіма Ікбола
17. Критичні розмови і тактики одинадцяти годин
18. Кінець Історії versus Остання Людина
19. Кінцевий пункт
20. Про мишей і пам’ять
Післямова. Молода досвідченість Зеді Сміт
Отрывок из книги
Я вдячна Лізі та Джошуа Аппінянезі, що допомогли мені дістати кімнату, коли я найбільше потребувала власного простору. Так само дякую Трістану Г’ю та Івонні Бейлі-Сміт, котрі створили дві щасливі сім’ї для авторки та її книжки. Не меншою мірою я завдячую яскравим думкам та гострим очам таких людей: Полю Гільдеру – моєму другу та популяризатору; Ніколасу Лерду – доброму знайомому та найбільш простодушному читачеві; Донні Поппі, котра педантична у всьому; Сімону Проссеру – найбільш прискіпливому редактору, про якого лише можна мріяти, та, звісно ж, моїй агентці Джорджії Гарретт, від якої нічого не приховаєш.
Проте навіть коли його дихання стало спазматичним, а зір затуманився, Арчі продовжував роздумувати про те, що вибір здійснити свій задум саме на проспекті Кріклвуд був доволі дивним. Дивним таке рішення видалося б і випадковому перехожому, котрий побачив би скоцюрблену фігуру за кермом через вікно авто, і поліцейському, котрий складав би протокол, і місцевому журналісту, якому б доручили нашкребти п’ятдесят слів про цей випадок, і, врешті, найближчим родичам загиблого, котрі б ту газетну заміточку прочитали. Проспект Кріклвуд, затиснутий між похмурим бетонним кінокомплексом та гігантським перехрестям, на визначену йому роль аж ніяк не підходив. Сюди ніхто не приїжджав помирати. Сюди приїжджали хіба, щоби рухатися далі – вперед по шосе А41. Втім, Арчі Джонс і не хотів би померти у якійсь далекій красивій місцині, скажімо, у лісі чи на краєчку зарослої вересом скелі. Арчі думав собі так: люди з села повинні помирати в селі, а міські мешканці мають робити це в місті. І ніяк інакше. Він помер так, як жив… ну і всі ці штуки. Виглядало логічним, що Арчібальд має померти якраз на такій жахливій міській вулиці, саме там, куди його закинуло життя, у свої сорок сім років, на самоті в однокімнатній квартирі над занедбаною дешевою крамницею. Він не належав до того типу людей, котрі звикли все планувати прискіпливо – залишати передсмертні записки, давати розпорядження щодо власних похоронів, – він належав до людей, позбавлених подібних фантазій. Просив би лише про клаптик тиші, щоби хтось сказав «тсс», а він міг би сконцентруватися. Щоби було тихо і спокійно, як буває всередині сповідальні чи у той момент, коли думка в голові вже згасла, а слово ще не зазвучало. Він волів покінчити з усім ще до того, як відчиняться крамниці.
.....
– От, я навіть не знаю, що сказати, – почав Арчі, – я майже постійно обідаю в одному й тому самому місці. Якщо вони їх приймають, то я за все життя цього не з’їм. Вельми вдячний.
Кельвін приклав до лоба хусточку.
.....
