Читать книгу По той бік принципу задоволення. Я і Воно - Зігмунд Фройд - Страница 2

Давно вже описаний той стан, що має назву «травматичного неврозу» й настає після важких механічних потрясінь, таких як зіткнення поїздів та інші лих, пов’язаних з небезпекою для життя. Жахлива війна, яку лиш недавно пережили, дала поштовх до виникнення чималої кількості таких захворювань і поклала край намаганням звести ці захворювання до органічного ураження нервової системи внаслідок впливу механічної дії[2]. Стан хворого за травматичного неврозу наближається до істерії за численністю подібних моторних симптомів, але, здебільшого, переважає її дуже вираженими ознаками суб’єктивних страждань, подібних до іпохондрії чи меланхолії, а також симптомами загальної слабкості й порушення психічних функцій. Цілковитого розуміння як військових неврозів, так і травматичних неврозів мирного часу ми ще не досягли. У військових неврозах, з одного боку прояснює справу, але разом із тим заплутує її те, що та сама картина хвороби іноді виникала й без впливу грубого механічного пошкодження. У звичайному травматичному неврозі привертають увагу дві головні особливості: перша – коли головною етіологічною умовою є момент раптового переляку, й друга – коли водночас отримане поранення чи пошкодження перешкоджало виникненню неврозу.

Переляк (Schreck), страх (Angst), побоювання (Furcht) неправильно вживаються як синоніми. Через особливість їхньої приналежності до небезпеки їх легко розмежувати. Страх означає певний стан очікування небезпеки й приготування до неї, навіть якщо вона невідома; побоювання передбачає певний об’єкт, котрого бояться; переляк має на увазі стан, що виникає за небезпеки, коли суб’єкт потрапляє в неї непідготовленим, він підкреслює момент несподіванки. Я не думаю, що страх може викликати травматичний невроз; у страхові є щось, що захищає від переляку і, отже, захищає й від неврозу, що його викликає переляк. До цього положення ми ще повернемося.

Вивчення сновидінь ми повинні розглядати як найнадійніший шлях до дослідження глибинних психічних процесів. Стан хворого на травматичний невроз під час сну має ту цікаву особливість, що він постійно повертає хворого до ситуації катастрофи, що викликала захворювання і хворий прокидається з новим переляком. На жаль, цьому надто мало дивуються. Зазвичай думають, що це лише доказ сили враження, викликаного травматичним переживанням, якщо це враження не полишає хворого навіть уві сні. Хворий, якщо можна так висловитися, психічно зафіксований на цій травмі. Такого роду фіксація на переживаннях, що викликали хворобу, давно вже нам відома на прикладі істерії. Брейєр і Фрейд у 1893 році запропонували таке припущення: істерики страждають переважно від спогадів. Такі дослідники, як Ференці й Зіммель, пояснюють деякі моторні симптоми так званих «військових неврозів» як наслідок фіксації на моменті травми.

Однак мені невідомо, щоб хворі на травматичний невроз у пробудженому стані приділяли багато уваги спогадам про нещасний випадок, що трапився з ними. Можливо, що вони, швидше за все, намагаються взагалі про нього не згадувати. Вони сприймають як належне, коли сон знову повертає їх до обставин, що викликали їхню хворобу, і зазвичай не зважають на природу сну. Природа сну була б відповіднішою, якби сон малював хворому сцени з того часу, коли він був здоровим, чи картини очікуваного одужання. Якщо ми не хочемо, щоб сни травматичних невротиків вводили нас в оману стосовно тенденції сновидіння виконувати бажане, нам залишається дійти висновку, що в такому стані функція сну так само порушена й не спрямована на досягнення мети, як і багато іншого, або ми змушені будемо подумати про загадкові мазохістські тенденції «Я».

Я пропоную залишити темну й похмуру тему травматичного неврозу і перейти до вивчення роботи психічного апарату в його найбільш ранніх нормальних формах діяльності. Я маю на увазі дитячу гру.

Різноманітні теорії дитячої гри лише недавно зіставлені й поціновані з аналітичної точки зору З. Пфейфером в «Imago» (V, H. 4). Я можу тут лише згадати цю працю. Ці теорії прагнуть встановити мотиви дитячої гри і разом із тим не виставляти на перший план економічний погляд, тобто врахувати отримання задоволення. Я не прагнув охопити всю багатоманітність проявів гри й скористався випадком, що трапився мені, щоб пояснити першу самостійно створену гру півторарічної дитини. Це було більше ніж випадкове спостереження, бо я жив протягом кількох тижнів під одним дахом з цією дитиною та її батьками, і мої спостереження тривали доволі довго, поки ця загадкова й постійно повторювана діяльність не розкрила переді мною свого сенсу.

Ця дитина не надто просунулася вперед у своєму інтелектуальному розвитку, вона вимовляла у свої півтора роки лише кілька зрозумілих слів, вимовляла, крім того, багато звуків, що мали певне значення й були зрозумілі для оточуючих. Вона добре розуміла батьків і єдину прислугу, її хвалили за «пристойний» характер. Вона не турбувала батьків ночами, чесно дотримувалася заборони рухати деякі речі й ходити куди не можна, і, що найважливіше, вона ніколи не плакала, коли мати залишала її на цілі години, хоча вона й була ніжно прив’язана до матері, котра не лише сама годувала свою дитину, але й без усілякої сторонньої допомоги доглядала за нею й бавила її. У цієї славної дитини проявилася неспокійна звичка шпурляти всі маленькі предмети, що потрапляли до її рук, далеко від себе в куток кімнати, під ліжко й т. ін., тож пошук і збирання іграшок було немалою роботою. Вона вимовляла з виразом зацікавленості й задоволення голосне й довготривале «о-о-о-о!», яке, за одностайним рішенням матері й спостерігача, було не просто вигуком, але значило «геть». Я нарешті помітив, що це гра і що дитина всі свої іграшки використовувала лише для того, щоб гратися ними, шпурляючи їх подалі від себе. Якось раз я зробив спостереження, завдяки якому утвердився у своєму припущенні. Дитина мала дерев’яну котушку, на яку була намотана нитка. Їй ніколи не спадало на думку тягати котушку за собою по підлозі, тобто бавитися з нею як із возиком, але вона дуже спритно кидала її, тримаючи нитку рукою, за сітку свого ліжечка, таким чином, що котушка зникала за ним. Дитина вимовляла при цьому своє багатозначне «о-о-о-о!», потім витягувала котушку за нитку знову з-за ліжка й зустрічала її появу радісним «тут» (Da). Це була повноцінна гра, зникнення й поява, з-поміж яких можна було спостерігати лише перший акт, котрий сам по собі повторювався невтомно як гра, хоча велике задоволення, безперечно, було пов’язане з другим її актом[3]