Отрывок из книги
У теорії психоаналізу ми, не вагаючись, приймаємо твердження, що перебіг психічних процесів автоматично регулюється принципом задоволення [Lustprinzip][1], коли будь-який процес, що викликає неприємне почуття невдоволення [Unlust] і подальше збудження, скеровує організм на зменшення цієї напруги шляхом усунення неприємного чинника або створення відчуття задоволення [Lust]. Розглядаючи досліджувані психічні процеси у контексті такого характеру їх перебігу, ми запроваджуємо у свою роботу «економічний» погляд. На нашу думку, теорія, що, крім топографічного та динамічного аспектів, бере до уваги ще й економічний[2], є найповнішою, яку на сьогодні можемо собі уявити, і заслуговує на спеціальне визначення метапсихологічної.
Ідучи таким шляхом, ми не надто переймаємося, наскільки запровадження «принципу задоволення» наближає нашу роботу до якоїсь певної, історично обґрунтованої філософської системи. Ми підходимо до своїх теоретичних висновків шляхом ретельної реєстрації фактів, які щоденно спостерігаємо під час нашої діяльності. Пріоритет і оригінальність не є метою психоаналітичної роботи, і явища, які призвели нас до формулювання принципу задоволення, настільки очевидні, що не помітити їх майже неможливо. З іншого боку, ми були б надзвичайно вдячні тим філософській або психологічній теоріям, які зуміли б нам пояснити значення того імперативного характеру, які мають для нас почуття задоволення або невдоволення.
.....
Уявімо собі живий організм у гранично спрощеній формі – як недиференційовану бульбашку подразнювальної речовини – її обернена до зовнішнього світу поверхня є диференційованою внаслідок свого розташування і послуговує органом, що сприймає подразнення. Ембріологія як повторення філогенезу, справді, показує нам, що центральна нервова система утворюється з ектодерми і що сіра мозкова речовина є нащадком примітивної зовнішньої поверхні і успадкувала всі найістотніші властивості такої. Здавалося б цілком можливим, що внаслідок безперервної навали зовнішніх подразнень на поверхню бульбашки, її субстанція до певної глибини змінюється таким чином, що процес збудження відбувається на поверхні інакше, ніж у глибших шарах. Унаслідок чого утворилася кора настільки пропалена подразненнями, що забезпечує найліпші умови для сприйняття подразників і вже нездатна до подальших трансформацій. Перенесення такої моделі на систему Bw означало б, що її елементи не могли б зазнавати жодних тривалих змін під час збудження, оскільки ці елементи вже гранично модифіковані попередніми впливами. Відтак вони підготовані до виникнення свідомості. У чому саме полягає модифікація субстанції і що саме відбувається в ній у процесі збудження, про це можна скласти собі певне уявлення, яке, однак, на разі ще не випадає перевірити. Можна припустити, що, перебігаючи від одного елемента до іншого, збудження має долати певний опір, і це зменшення опору залишає тривалий слід збудження (торування шляхів); у системі Bw такий опір під час переходу від одного елементу до іншого, не виникає. З цим уявленням можна пов’язати Бройєрове розрізнення статичної (зв’язаної) і вільної рухомої енергії в елементах психічних систем[14]; елементи системи Bw володіли б, у такому разі, не зв’язаною, а винятково вільною рухомою енергією. Проте я вважаю, що впевнено висловлювати такі твердження зараз було б завчасно. Та в будь-якому разі, за допомогою цих міркувань, ми зв’язали виникнення свідомості з розташуванням системи Bw і з притаманними їй особливостями перебігу процесу збудження.
Ми маємо висвітлити ще один аспект становища живої бульбашки з її корковим шаром, що сприймає подразнення. Цей невеличкий суб’єкт живої матерії обертається у безмежному довкіллі, зарядженому енергією величезної сили, і якби він не був забезпечений захистом від подразників, то давно загинув би під дією могутніх подразнень. Він забезпечує себе захистом за допомогою того, що його зовнішня поверхня змінює структуру, властиву живому, і стає до певної міри неорганічною: тепер уже, у вигляді особливої оболонки або мембрани, він стримує подразнення, тобто дбає про те, щоб енергія зовнішнього світу поширювала тільки невелику частину своєї сили на ті шари, що залишилися живими з найближчих. Ці шари, захищені від більшого обсягу первісної сили подразнення, можуть відтак цілковито віддатися засвоєнню всіх допущених до них подразнень. Натомість зовнішній шар, завдяки своєму відмиранню, оберігає дедалі глибші шари від такої долі – принаймні доти, поки подразнення не досягає сили, здатної пробити цей захист. Для живого організму такий захист від надміру подразнень є, мабуть, завданням важливішим, ніж навіть сприйняття подразників; його забезпечує власний запас енергій, найбільше прагнення якого захищати свої особливі форми перетворення цієї енергії від нівелювання – власне, від руйнівного впливу енергії ззовні, яка, за інтенсивністю, перевищує його власну. Сприйняття подразнень головним чином має на меті орієнтуватися в напрямку і властивостях подразнень, що надходять ззовні, а для цього виявляється достатнім брати із зовнішнього світу лише невеликі проби й оцінювати їх у невеликих дозах. У високорозвинених організмів сприйнятливий корковий шар колишньої бульбашки давно заховався вглибину організму, залишивши на поверхні тільки частину своєї площі під безпосереднім загальним захистом від роздратування. Це органи чуття, які мають пристосування для сприйняття специфічних подразників і спеціальні засоби для захисту від надміру інтенсивних подразнень і затримки неадекватних видів подразнень. Для органів чуття характерним є те, що вони переробляють лише дуже незначну кількість зовнішнього подразника, тобто вони беруть із довкілля лише його найдрібніші зразки. Органи чуття можна порівняти із щупальцями, що обмацують зовнішній світ, а потім знову ховаються від нього.
.....
