Читать книгу Необдумана Міловиця - Зінаїда Луценко - Страница 4

А пам’ятаєш, як колись ти, Міловице, розпачливо кричала до своїх батька й матері: «Не піду я заміж ніколи й ні за кого, як не віддасте мене за Ілька! Буду сидіти в хаті та до сивих кіс виглядатиму у вікна!»

А батько твій, Кіндрат, так тебе тоді благословив: «Ну то й іди ти хоч під три чорти, якщо так! – кричав. – У хаті – рейвах! І то байдуже, що он скільки дівок сидять і разом із матерями виглядають собі у вікна! А вона – заміж?! Та хто таку вбогу й дурну дівку за себе візьме? Розумна людина, як придивиться до наших порядків та до нашого багатства, то тікатиме далі, ніж очі бачать!»

«Що ти верзеш? Що ти кленеш своїй дитині? – всовіщала чоловіка твоя мати Горпина. – Яких таких порядків тобі ще треба в хаті? І багатства тобі нема?! Нема! Бо що заробив, то те й маєш!» – цвікала йому в самі очі.

А батько відгавкувався, як міг: «Разом з тобою й заробив! Штани на матні репнули – зашити нема кому! А тут – весілля робити?!»

«Аби у нас хазяїн був справний, то й штани було б нові з чого шити! – затикала батькові рота твоя мати Горпина. – І дівки б наші не сиділи на печі, а йшли б межи люди!»

Пам’ятаєш, Міловице, як тоді твій батько Кіндрат розвернувся до своєї жінки спиною, побіг із хати та ще й хряснув за собою дверми так, аж посипався на долівку глиняний сволок?

Твоя ж мати, невесело глянувши на зіщулену й перелякану свою дочку, зітхнула й собі подалася вслід за чоловіком, не промовивши до тебе й слова.

А що мала б казати тобі твоя мати, Міловице? Хіба ж вона могла сама думати й рішати твоє заміжжя без чоловіка? І хоч не мала до свого чоловіка великої поваги, але ж батько твій був у дворі господар, такий уже був звичай у селі…

А ти тоді, дорога Міловице, либонь, подумала: хай час перейде, то воно само собою і вляжеться.

Сердиті батьки твої після сварки повиходили на вулицю, а в хаті кругом тебе стало дуже тихо…

До того, Міловице, ви вже рік як таємно з Ільком стрічалися.

Пам’ятаєш, здибалися ви якось у руді, що під Лисою горою, як ти ходила туди, щоби вкосити пахучого зілля на Трійцю? Тоді, Міловице, ти залізла далеко в багнюку, заплуталася в осоці та розсікла серпом ногу й сіла плакати.

А саме на той час Ілько йшов зі свого поля, та й почув, як ти скиглиш. Взяв він тоді, відкраяв шматок від своєї сорочки, та й перев’язав твою вавку.

«Що, дуже пече?» – питав тебе Ілько.

А ти, Міловице, соромилася й крізь сльози казала, що ні. Бо ж ти вже знала: Ілько парубкувати почав недавно й був молодший від тебе на цілих два роки!

І ти, дорога Міловице, була собі бідна.

А Ількові батьки – трохи багатші. Та й не трохи, Чуйки добре собі були багатенькі…

Якраз тоді тобі, Міловице, вже й час прийшов думати про своє заміжжя.

І рішила ти собі, Міловице: то й що, що Ілько молодший?

І назад ви вже йшли попід поле разом, тепла пилюка хмарками бухкала з-під ніг на всі боки в траву. А Ілько ще й ніс у рушнику твоє зілля…

Того дня сонце немилосердно смалило з неба, а з-за гори вже насувалася чорна-пречорна хмара, і вам треба було добре спішити, щоб дощ не застав серед левади. А як же спішити, коли з твоєї, Міловице, розсіченої ноги сочилася кров і червоним вужем текла аж до п’ятки?

Пам’ятаєш, Міловице, ти йшла тоді й нишком подивлялася на широкі Ількові плечі, на надірвану для тебе сорочку.

А тоді ви почали говорити.

Ілько розказав тобі, Міловице, що він тепер уже письменний, бо провчився два роки в лікнепі.

А ще розказував Ілько те, що вичитав був із газети, яку батько привіз йому аж із Києва…

А ти тоді, Міловице, слухала й думала: і який же він, оцей Ілько, та дуже розумний!

«А мій старший брат Тимко навчився гарно грати на гармошці!» – взяла ти та й собі похвалилася.

«Знаю Тимка, – відказав Ілько. – Тільки якийсь він не нашенський, панський! Он і на гармошці… У нас мало хто в селі й уміє. І нащо воно йому? Хіба в музики десь подасться, в город?»

«В город?» – подивувалася ти, Міловице.

А Ілько розказував: «Ну, ваш Тимко якось більше на городського парубка й схожий».

«Він у нас такий…» – загордилася гарним братом ти, Міловице.

А Ілько візьми й почни: «І ти теж… якась така…» – подивився з висоти свого зросту на тебе, маленьку.

«Що… негарна?…» – сполохалася.

«Гарна, – засоромився й собі Ілько, – ще й дуже… Тільки дрібненька… така…»

«А у вас, у Чуйків, увесь рід – велетні… – прохопилася. – А ще у нас є воли!» – перевела ти розмову на господарство, Міловице. Ти вже й не знала, про що друге говорити з парубком, і мовчати не хотіла. Тож розказувала, скільки у вас поля, худоби, що роблять батьки.

Твої, Міловице, батьки Гаврилюки були убогі, але тягнулися за людьми щосили.

Пам’ятаєш, Міловице, як часом ти чула: мати накидалася на батька з докорами за бідність?

«То було не йти за мене, коли я бідний!» – кричав із відчаєм твій батько.

«А я пішла, за дурної голови!» – докоряла йому мати.

«То було не йти!»

«Якби ж мені тоді та мій теперішній розум!»

Часто ти чула такі суперечки, Міловице…

Мати вкінці ще й любила «припекти» батькові, показувала на нього пальцем і кричала до тебе й твоїх сестер: «Ото, дівчата, дивіться добре, щоб не повиходили заміж так, як ваша мати! Треба виходити хоч за дурного, зате за багатого. Бо що та любов – як вітер, швидко й проходить. А тоді гризеш собі лікті, дивлячись на розумніших дівчат, що були проворні й слухали своїх матерів, а тепер хазяйками по великих хатах сидять, а не так мучаться, як я. І казала ж мені моя мама…»

Мати твоя, Міловице, кричала й починала плакати, а батько, грюкнувши дверима, вибігав із хати надвір…

* * *

От, розповідаючи Ількові про ваші городи, ти, бідна Міловице, в той раз наче й оправдувалася за свою бідність.

А пам’ятаєш, як Ілько слухав, – дуже тихо, і не жартував, як це робили парубки, твої ровесники?

За розмовами забувся тобі, Міловице, навіть біль у порізаній нозі, і час тоді збіг для вас дуже швидко.

Як підійшли ж ви з Ільком до самого села, до того горба, що відділяв від поля село, то, згадай, пішли ще повільніше. І так, слово за словом, та й домовилися тоді, що зустрінетеся наступного дня…

«А ти вже маєш парубка чи ще собі дівуєш?» – несміливо питав тебе на прощання, Міловице, Ілько вже біля хати твоїх батьків.

«Я? Дівую…» – дивлячись собі під ноги, відповіла йому ти, щаслива.

«А як я приходитиму до тебе, вийдеш?»

«Вийду…»

«То я прийду?» – питав.

«Приходь…»

А дівувала ти вже років зо три, дорога Міловице. Та чомусь хлопці, незважаючи на твою делікатну красу, сватати тебе не поспішали.

«Багатство до багатства тулиться», – казала твоя мати.

Хоч і був Ілько молодшим за тебе, рідна Міловице, але виглядав дорослішим через велетенський зріст і широкі плечі.

Та й Ількові дуже сподобалася ти, тиха й довірлива Міловице. Твій тоненький стан, малесеньке довгувате личко, сором’язливий рум’янець все не сходили Ількові з-перед очей.

Лягав, либонь, увечері Ілько спати, заплющував очі – а ти, Міловице, мов жива стояла перед ним.

Ти й сама добре бачила, дорога Міловице, як одразу ж другого дня Ілько навмисно пройшовся попід самим тином коло хати твоїх батьків.

І вже ввечері, як і домовлялися, здибалися ви з ним у березі біля осик, недовго про щось поговорили, а тоді й так собі мовчки сиділи, прихилившись головами тісненько докупи, і було вам дуже славно.

Тобі, Міловице, аж дух тоді перехоплювало від невідомих доторків!

А ще ти ж ніколи, Міловице, не ходила до школи і була неграмотна, то й розмова з Ільком здалася тобі дуже розумною.

Пішов того вечора твій Ілько додому, ліг спати й одразу почав чекати ранку, щоб знову хоч близько пройтись біля тебе, Міловице, а тоді чекати весь день вечора.

І що день, то все тяжче Ілько переносив розлуку з тобою, дорога Міловице.

А далі вже й просто не міг заснути, коли перед тим не обіймав тебе.

Ількова мама ще й не натякала синові про одруження, молодий був, але Ілько вже тоді здогадувався, що хотіла б вона собі у невістки якусь кращу дівку, ніж ти, Міловице.

Але ж серцю не накажеш! А Ількове тепер бажало мати поруч одну лиш тебе.

«Моя Міловице, я не знаю, як день перебути без тебе», – пам’ятаєш, говорив Ілько тобі?

«І я…» – несміливо шепотіла ти.

«Я… їсти не можу, як раніше, мати вже турбується, чи, бува, не захворів, хоче відправити мене до баби. І чого б то мені так сталося?» – питався.

«Ото дурненький! Це ж через любов!» – сміялася ти з нього, Міловице.

«Але ж ти теж мене любиш?» – Ілько брав тремтячою рукою твої долоні й заглядав у вічі.

«Люблю…»

«Як же швидко біжить час поряд із тобою!» – майже плакав.

«А я б хотіла, щоб ми були разом завжди».

«Будемо», – обіцяв.

А тоді, пам’ятаєш, Міловице, ви почали зустрічатися щодня й залюбилися так сильно, що не могли б не бути разом вже нізащо?

Ти вже навіть уявляла собі, Міловице, як будеш заміжньою молодицею, як щодня пратимеш Ількову сорочку й подаватимеш йому до столу миску гарячого борщу. А взимку, коли вже зробите всю роботу, будете сидіти з Ільком у своїй теплій хаті разом.

«У Ілька такі великі й грубі руки, він так мене ними міцно обіймає!» – шепотіла ти, Міловице, до молодшої на два роки сестри Ярини.

«І цілує?» – перепитувала Ярина.

«І цілує…»

«То ти вже скоро й заміж підеш?»

«Піду! А потім народжу дитинку!» – мріяла.

«А чи ж дуже багатий Ілько?» – пам’ятаючи материну «науку», перепитувала в тебе Ярина.

«Багатий…» – шепотіла ти Ярині на вухо.

От і мало ж так статися, щоб твоя, Міловице, мрія скоро здійснилася. Бо ви з Ільком були про все вже змовилися!

А весілля? То вже справа ваших батьків була!

Але ж, пам’ятаєш, Міловице, як почули про вашу змову Ількові батьки, то зразу ж вам у щасті й відмовили?

І тоді ви мусили зустрічатися таємно: Ількові батьки не хотіли, щоб син їхній оженився на тобі, Міловице…

Якось почав був Ілько зі своїм батьком розмову про женіння, так, здалеку, і той спочатку слухав уважно. Пригадуєш, як потім переказував тобі Ілько: його батько кахикнув голосно й навіть гукнув був до хати матір? А коли дізнався, кого саме хоче брати син, дуже розлютився. Батько голосно кричав, а Ілько, наслухавшись про «поганий той рід Гаврилюковий», як ошпарений, вискочив надвір і рішив перемовчати й до часу ще перечекати. Бо його батько, всі в селі знали, був дуже впертий.

Але потім таке вийшло, що далі тягти і чекати, що само собою щось переміниться, вже не було як. Бо ж до тебе, дорога Міловице, чомусь почав чіплятися дурник – Стасько, немолодий, але з багатої сім’ї сільський парубок, до того ж у своїх батьків одинак. Тільки ти, Міловице, з двору, а Стасько вже й тут.

«А можна біля тебе трохи пройти?» – заглядаючи в очі, запитував, винувато посміхаючись у жовті вуса.

«Йди собі від мене! Чого причепився?!» – сердилася ти на Стаська.

«А коли ж ти мені сподобалася?» – перепитував.

«То й що?»

«А то, що я прийду до тебе свататися!» – хвалився.

«Хто це тобі таке наказав?» – дивувалася ти з дурня.

«Моя мати! Ти їй, Міловице, сподобалася, і вона казала, аби я до тебе ходив».

Пам’ятаєш, як ти спочатку голосно сміялася зі Стаськових залицянь, Міловице, і не зважала на його слова?

Але коли твоя мати Горпина й собі почала часто говорити про те, які Стаськові батьки багаті і як буде добре їх невістці, ти злякалася…

«Мамо, а Стасько чомусь скрізь за мною волочиться», – необачно пожалілася ти матері.

«То це й добре! Ти придивися-но до нього, дитино, краще», – радила твоя мати.

«Але ж він дуже поганий, та ще й до того ж якийсь чудний», – пробувала ти, Міловице, відхреститися.

«А хіба ж чоловік має бути гарний? – щиро дивувалася твоя мати. – Як чоловік буде гарний, то він не втримається в хаті! Буде про себе бозна-що думати й шлятися по молодицях. А поганенький чоловік жінку шануватиме! До того ж Стасько багатий, він у батьків один син, і все залишиться йому! Я б тільки про такого зятя й мріяла. Добре подумай, Міловице! Бо будеш комизитися, в селі знайдуться дівки, живкіші за тебе. Хапай тепер своє щастя й добре тримай!»

А ти, Міловице, на такі материні слова тільки очі закотила.

Не те тобі було на той час у голові. Не про таке «багатство» ти думала.

Мріяла ти, бідна Міловице, про свого Ілька, бо й він був, хоч і не такий багатий, як Стасько, але й теж не бідний.

Та мати твоя наполягала й сердилася…

Якось увечері на сходинці розповіла ти про свої страхи Ількові, Міловице. А він довго й не думав:

«Давай, – сказав, – тепер і поженимось!»

А ти, Міловице, була б рада й сьогодні, але боялася: а що, як твої батько й мати дізнаються, що Ількові батьки проти такої невістки, та й собі навідріз спротивляться?

Але Ілько тоді наполіг:

«Я буду сьогодні увечері ще раз говорити з батьками, а ти, Міловице, – сказав, – теж кажи батькам, щоб готувалися до сватання».

Отож мусила ти набратися сміливості, дорога Міловице, та й розказати батькам про свою любов.

І пам’ятаєш, була ти в той день чомусь така рада, несамовита й дуже смілива? Певно, загадувала собі: як то гарно до вінця ти вберешся! Дівчата почіпляють тобі на голову квіти, будуть грати музики, всі дивитимуться тільки на тебе, молоду Міловицю! Жінки спечуть високий коровай, дівчата приберуть пишне гільце, і всі будуть виспівувати тобі весільних пісень! А тоді у церкві старенький батюшка Антоній надіне вам із Ільком на голови золоті вінці; скрізь по кутках будуть горіти свічки й співатиме хор на вашу честь…

«Вінчається раба Божа Міловиця рабові Божому Ількові…» – скаже врочисто перед олтарем батюшка.

А потім підеш ти жити до свекрухи та й станеш справжнісінькою господинею! Закрутиш собі на голові високо хустку, закачаєш рукави та й ну хазяйнувати – уже не дівка, а молодиця! Не буде мати тобою більше помикати, не будеш більше слухати батькового невдоволеного крику й буркоту. Бо буде в тебе, Міловице, вінчаний чоловік!

І думала тоді ти, Міловице, що як Ілько тепер тебе так сильно любить, то й після весілля будеш весела. А ще як народиться у вас дитина!..

Отак ти собі мріяла після розмови з Ільком, дорога моя Міловице!

Того вечора ще довго, чи не до світанку, просиділи ви з Ільком під вербами, вже й почувалися собі подруженими!

І вже й за руки пройшлися селом аж до твого обійстя, Міловице, попрощалися біля самих воріт і пообіцяли одне одному, що зранку-рано будете обоє говорити з батьками про своє весілля.

І була там, либонь, якась таємниця, що Ільків батько Ксень нізащо не захотів, щоб у його сина за дружину була саме ти, Міловице. І не так через тебе саму, як через твою матір Горпину.

«Вже нема куди, тату, тягти, – тихим голосом благав свого отця Ілько. – Потрібно мені якнайшвидше оженитися на Міловиці, бо я її дуже люблю і вона мене».

«То й що з того, що ти любиш?! – сердився Ксень. – Люби собі й далі! Але женитися на Міловиці тобі не дозволю. Не буду я для Міловиці весілля справляти!»

«Якщо не хочете, не робіть весілля, – просив за вас Ілько, – але благословити до вінця мусите, бо я вже не передумаю. Я Міловиці пообіцяв, що прийду її сватати, і вона своїй матері про те скаже. А ні, то мати віддасть її заміж за іншого!»

«То нехай віддає! – махав руками у той бік, де була твоя хата, Міловице, Ільків батько Ксень. – Нам яка від того біда? Дивися, чим Горпина здумала нас підманути: інший хтось її дочку перехопить?! Яка крутійка! А яка мама, така й доня, нема що сказати, гарна була б у тебе, сину, жінка! Ще не повінчалися, а вже лякає!»

«Тату, не кажіть так про Міловицю! Я все одно її братиму! Мені з нею жити, не вам!» – вже вголос сварився з батьком Ілько.

Коло батька тихо сиділа й ниділа, боялася щось сказати Ількова мати, Текля.

«Я проти Міловиці не маю нічого, може, вона дівчина й непогана, але я не буду родичатися з Горпиною!» – кричав Ільків батько.

«Але ж мені, тату, не з тіткою Горпиною жити!» – пробував проситися Ілько.

«Знаю, як це не жити! Поселиться у нас Міловиця, то й Горпина буде щодня тут. Це ж її дитина. Почне свої порядки встановлювати, спідницею тут волочити! А я цього не хочу! Міловиця до того ж бідна і на два роки старша за тебе. Вже хоч би брав, то якусь путню дівчину! – казав до Ілька батько. – Я не забороняю тобі женитися, хоч і молодий ти ще, але не дозволяю брати саме Міловицю і ніколи свою думку не зміню! І це вже моє останнє слово!»

Поряд із батьком хлипала Ількова мати Текля, вона, може, щось би й сказала, але боялась… І не мала здоров’я…

І тоді, Міловице, Ільків батько Ксень, почувши жінчине хлипання, грізно стукнув кулаком по столу, аж підстрибнула макітра, аж Текля схопилася на ноги. А Ілько теж збунтувався проти батька і сказав йому так: «Ну, тату, як собі хочете, але ми з Міловицею все ж таки поберемося, хоч би й проти вашої волі!»

«То й беріться собі! – відрізав батько. – Але знай, що весілля робити тобі не буду, в хату такої невістки не пущу і нічого не дам. Як візьмеш Міловицю, то дівай її хоч де хоч, а я знать про неї не знаю!»

Такий грізний був у Ілька батько, Міловице, ти ж пам’ятаєш? Ілько був у нього один син, а крім Ілька підростало в сім’ї Чуйків ще двоє дівчат. Ільків батько хотів, певно, Міловице, щоб його старший син узяв собі жінку з багатшої родини, та й син же у них був красень – високий, широкий у плечах, роботящий, а тут… Не встиг ще й на батьків попрацювати – давай йому своєї сім’ї!

І ти ж знала, Міловице, що казали люди в селі: Чуйки ніколи не були ледачі, в їхньому роду всі чоловіки гарні хазяї.

Ксенів рідний брат Степан навіть їздив в Америку й заробив там грубі гроші. За ті гроші спорудив собі велику хату на два боки, розвів повний двір худоби, накупив землі… А Ільків батько нікуди не їздив, от йому й думалося, що, може, колись його син вибився б у люди і батько тоді ним гордитися міг. А як породичається з твоєю матір’ю, з вашою, Міловице, бідністю…

А ще, знаєш, Міловице, говорили тоді в селі люди, що колись, коли ще був Ільків батько Ксень парубком, то згордувала ним твоя мати Горпина, як прийшов він до неї свататися, та ще й дуже висміяла…

Час минув, але Ксень не забув Горпині насмішок. І тепер не захотів її дочки, тебе, Міловице…

* * *

Тільки ж і твій Ілько був упертий, як і його батько, дорога Міловице, й того, що він був вирішив, теж уже не хотів міняти.

Твого Ілька мати Текля була, Міловице, як ти, маленька й тиха, і своєму чоловікові вона більше змовчувала. Звикла Текля коритися, бо, як би вона й що не зробила, ніколи до кінця не могла вгодити чоловікові. І Ксень більше ходив насуплений та мовчав.

Зате у Ксеня, як у господаря, скрізь і в усьому був порядок, ні в кого він нічого не просив, але й сам нікому не позичав. Відгородився Ільків батько Ксень від сусідів високим тином, затулився від дороги дубовими ворітьми, й у двір не міг ніхто заглянути. Ось такий був відлюдько батько твого Ілька. А те, що син без його дозволу вирішив вибрати собі жінку, та ще й ту, мати якої була йому заклятим ворогом, доводило Ксеня до люті великої й ненависті до тебе, Міловице…

«Ксеню, може, нехай би собі син женився на Міловиці…» – жаліючи Ілька, як і кожна мати, підняла було голос за тебе Текля.

«Що?! Йди он і за дівчатами дивися, маєш дочок, їх повчай! Халавірка! – кричав до своєї жінки осатанілий Ксень. – А йому (це про твого Ілька), як піде свататися до Міловиці, нехай не буде повік ніякої долі!» – сипав прокльонами.

Ілько тоді, Міловице, тяжко встав з-за столу, накинув на плечі стару свитку і, сказавши «добраніч», пішов собі спати в клуню.

«Та краще б ти увесь свій вік парубкував!» – кричав йому навздогінці його батько.

«Не кажи такого! – либонь, пробувала зупинити свого чоловіка Текля. – Не кажи! Бо, буває, що в такий час…»

А пам’ятаєш, рідна Міловице, як уперше прийшов Ілько до вашої хати?

«Тітко Горпино, прийшов я до вас просити, щоб віддали за мене заміж Міловицю», – понуро топчучись біля низенького порога в темних сінях, просився тоді Ілько.

«Як це – віддати?! А де твої батько й мати? А де хліб святий?» – витріщила тоді на таке диво очі твоя мати Горпина.

«Вони не прийдуть».

«Це ж чому? Хворі чи як?…»

«Батько… проти», – необдумано сказав Ілько.

«От тобі й на! Батько проти! То чого ж ти до нас прийшов?! Хіба не знаєш, якщо хлопець хоче женитися і він не ледар, не сирота й не волоцюга, то треба йому спершу в батьків спитатися?»

А ти, Міловице, сиділа тоді біля столу й мовчала, а як почула материн відказ, то почала собі тихо хлипати в рукав сорочки.

«Йди від нас, хлопче, й не сором на все село! – показала Ількові рукою на двері твоя мати. – Бо бачу я, що засидиться наша Міловиця в дівках до старості, як будуть такі, як ти, сватачі приходити! Йди і не кажи нікому, чого входив у нашу хату».

«Не засидиться, тітко Горпино, бо я ось прийшов просити вас віддати Міловицю мені за жінку», – просився й далі твій Ілько.

А батько теж тоді сидів у хаті, але він більше мовчав, ждав, що скаже його жінка. Але як уже почув, що вирішила твоя мати, Міловице, то й своє батьківське слово вставив.

«Ото новина! – підвівся з лави твій батько Кіндрат. – Ти береш нашу Міловицю за жінку, твої батьки її не хочуть! То куди ж поведеш її жити?»

«Може ж, батько одумається», – сказав тоді Ілько.

«Як я почую своїми вухами, що твій батько не проти, то аж тоді буду слухати, Ільку, й тебе. А поки що, парубче, йди собі з нашої хати!» – притиснула на останніх словах мати.

А ти, дорога Міловице, підхопилася на ноги й стала суперечити матері.

«Мамо! Я таки піду за Ілька!» – кричала.

«Куди ти підеш? Куди?! Із одних злиднів у ще більші? – перекривила свої сухі уста твоя мати. – Ти ж чуєш, що Ількові батьки тебе не хочуть приймати?»

«А ми підемо до когось у найми, але одружимося!» – суперечила ти далі.

«У найми?! А чи ж ти знаєш, що таке найми, дурна Міловице? – це вже втрутився в вашу розмову твій батько Кіндрат. – Та вже краще жити у бідності, та в своєму господарстві, ніж наймитувати! Та й Ількові батьки до того не допустять і проклянуть, коли їх син через свою жінку муситиме наймитувати!»

«Нема більше про що говорити! – ляснула рукою об руку твоя мати. – Ти, Ільку, не сердься на нас, але поки не замиришся із своїми батьками й не матимеш від них дозволу, то ні про яке сватання й не говори, щоб і люди з нас не сміялися!»

«Ми хоч і бідні, – відступивсь до порога твій батько, – але гордість теж маємо й не накидаємося дуже собою!»

А ти, Міловице, тоді вже й уголос заплакала.

«А ти – цить мені, не плач і не журися, моя бідна дитино, – підійшла до тебе й погладила по голові мати, – не одні Чуйки на світі, перекажи це своєму батькові, – повернулася в бік Ілька, – віддамо Міловицю заміж до хороших людей, що й вам не рівня!»

«Тітко Горпино, я вас дуже прошу», – почав проситися Ілько.

«Йди! Йди, Ільку, з нашої хати! Не хочуть нас, то й ми не хочемо!»

Тяжко зітхнув тоді Ілько та й вийшов надвір…

Через вікно, либонь, Ілько чув, як у хаті плачеш ти, Міловице.

На вулиці притулився він головою до стіни й ще трохи чекав, що ти вибіжиш за ним услід. Ти й поривалася, Міловице, але мати тебе зупинила: «Ану мені з хати ні руш! Бо прокляну і тебе, і його!»

Пам’ятаєш, як цілий тиждень сиділа ти зачинена в хаті, бідна Міловице, й вислуховувала материні прокльони в бік Чуйків?

Ілько теж чомусь більше не приходив…

«Оце вони всі такі, чоловіки, – товкла одне й те саме твоя мати. – Ти думаєш, Міловице, що у нього будеш одна? Та Ілько вже давно знайшов собі дівку і багатшу, і кращу! Вже Текля з Ксеньом сміються, показуючи пальцями в наш бік. А ти, дурна, плач і дохни! Немає, дитино, щастя без багатства! Плюнь ти на Ілька й забудь його навіки! І поки ще не пізно, поки ще не рознесли по селі чутки про це сватання, схаменись та й приймай хліб від Стаська. Хлопець і багатий, і здоровий. Стаськова мати не гне кирпу від нас, а хоче тебе за невістку! Ти ж, Міловице, будеш у них як сир у маслі кататися! У Стаськових батьків і корови, й воли, і вівці. А хата ж яка, бачила? А садок? Та ще й коло худоби у них наймит робить. Не будеш повік бідувати!» – вмовляла.

«Я, мамо, люблю Ілька і більше ні за кого заміж на піду!» – ти все плакала.

«Любов, дочко, швидко минає! Подивися на мене, на мої чорні руки! – тицяла ще не стара мати покрученими пальцями перед твої очі. – Думаєш, що я не любила твого батька, як ішла за нього заміж? Любила! А де тепер та любов? Якби дівкою мала розум, то не бідувала б тепер так тяжко. Ти ж чуєш, що у нас в хаті від світанку й до поночі одна гризня?! Оце те, що через бідність від любові й осталося. Не хотіла я колись іти за Ксеня, Ількового батька, бо полюбила Кіндрата! То тепер тяжко жалію… Але ж нічого назад не вернеш. І не простить мені Ксень ніколи. А мені й соромно було зразу йому на очі показуватися, така я від роботи тяжкої й від злиднів зробилася. А він свою Теклю на високому возі возив та одягав її в нового кожуха й у хустини червоні… А я стидалася своїх босих ніг і сірої хустки. А як не було у мене гарної одежі, то й сердилася я на чоловіка, і почалася між нами гризня, сама тепер бачиш. Оце тобі, дочко, така любов…»

«Та ж Ілько – то не його батько, й не бідний він», – казала ти матері.

«Вже ж – не його батько! Але не будеш ти, Міловице, гарно жити з Ільком, як не захоче його батько, а він не хоче… А підете по наймах, та по чужих кутках тулитися, то де того багатства візьмеш? Будеш плакати, як я колись, або й ще гірше… А Стасько ж багатий, багато багатший за Ілька! – підіймала вгору порепані пальці твоя мати. – І ти б добре втерла Чуйкам носа, якби вийшла заміж за Стаська, бо стала б і за них багатша! Я б, дитино, хотіла тобі тільки такого чоловіка! Бо ти, Міловице, знай: Ільків батько впертий і не дасть вам із сином добре в мирі жити. Ти тільки сорому наберешся, а щастя й покою ніколи вам не буде…»

Отак повчала тебе твоя мати, Міловице, того тижня від самого ранку й до вечора.

А в неділю, пам’ятаєш, так і не дочекавшись свого Ілька й здавшись на материні докази й грозьбу, мусила прибратися ти, бідна Міловице, в найкращу свою одіж і зустрічати сватів… Ще ждала ти, ще думала, як прочує про сватання Ілько, то по тебе прийде і щось буде робити, але…

Так ні разу й не глянувши на Стаська, перев’язала ти, Міловице, його й дружбу рушниками і прийняла батьківське благословення на шлюб.

А яка ж була рада й привітна до тебе Стаськова мама! Які білі й пухкі були в неї руки! Як тихо сміялися й говорили поміж себе Стаськові батьки, аж твоя мама їм позаздрила…

І хоч сиділа ти за столом сумна, мов із хреста знята, дорога моя Міловице, сватам, було видно, ти дуже сподобалася, й усі бажали тобі тільки щастя…

«Тільки не треба, мамо, весілля! – просилася ти після сватання зі Стаськом, Міловице. – Як уже хочете, щоб так сталося, то я вам, мамо, корюся й вийду заміж за Стаська, тільки не треба весілля… Не треба мені ні музики, ні гільця, бо це не весілля мені буде, а похорон…»

«А Стасько ж у своїх батьків один син, і більше дітей у цих людей нема! – дивувалася на твої слова мати. – Вони багаті, і як я скажу, щоб не робили весілля?»

Пам’ятаєш, як надійшов той день, Міловице, коли ви вже мали йти зі Стаськом вінчатися, а ти наче уві сні скрізь никалася й сама не тямила, що робила? Біле плаття, подароване тобі майбутньою свекрухою, не перший день горою лежало на твоїй старій скрині, а ти його ще й не одягала…

«Подивися, дитино, яке гарне! – припрошувала твоя мати, – хоч приклади його до себе, я подивлюся!»

«Завтра прикладу», – зітхала ти сумно.

«То нічого, Міловице, краще наперед виплачся і посумуй, зате потім подякуєш матері, як будеш жити у достатку! Скажеш: спасибі, мамо, що відвернули від мене біду!» – раділа твоя щаслива мати.

Вона була рада-радісінька, ходила ті дні, наче аж на крилах літала по вашій тісній темній хаті. Твоїй матері, либонь, здавалося, Міловице, що раптом повернулися назад її молоді роки, і тепер вона сама йшла заміж за багатого Стаська, а не за свого Кіндрата, наче то корови й свині, і велика Стаськова хата тепер чекали не на тебе, а на твою матір Горпину.

І твій батько в ті дні аж повеселішав, аж вищим став, слухаючи не крики й сльози, а веселе щебетання твоєї матері Горпини.

«Як послухаєш, Міловице, своїх батьків, то й житимеш щасливо. А я тебе благословляю на щасливе життя із Стаськом! Благословляю, моя слухняна дитино! І не пожалієш ти ніколи про те, що послухалась мене, як прийде такий час, коли ти будеш ходити, як та пані прибрана. А так воно, Міловице, і буде тобі за Стаськом, бо я до ворожки ходила… І ти не дивися, що жених твій рудий, що він собі якийсь полохливий. Зате ж буде вірним і покірним чоловіком, та ще й за те вдячним, що ти за нього заміж пішла. Вбере тебе, Міловице, свекруха після весілля у все найкраще, будеш як Стаськова мати, ходити у білих сорочках, й до печі тебе не пустять. Будете ви собі зі Стаськом тільки любитися. От тоді нехай і повилазять Чуйкам від злості очі! А їхній Ілько нехай собі жениться!..» – бігала кругом тебе мати.

Аж у самий день вінчання одягла ти, Міловице, пишне весільне плаття своє і в очах перемінилася. Дивилася на себе в потріскане дзеркало й бачила, що стала кращою! Плаття туго обійняло твій тоненький стан, а довгу косу твою, Міловице, сестри вклали на голові віночком і рясно обплели всю голову парафіновими квітками.

І ти тоді, дорога Міловице, навіть на якийсь час за Ілька й своє горе забула і почала була сміятися весело й навіть пританцьовувати, поки не прийшов Стасько й ти не поглянула на нього. Аж тоді залилася ти гіркими слізьми, бідна Міловице, й виглядала у вікно: а що, як тепер Ілько надійде, та й перемінить щось у твоїй судьбі…

«Що з тобою зробилося, дитино?» – ласкаво перепитувала тебе, Міловице, твоя пухка й добра майбутня свекруха й пригортала ніжно до себе. Не хотіла ти образити доброї жінки, рідна Міловице, і сказати їй правди не насмілилася. Ти думала тоді, що навіки покорилася, рідна Міловице, материним умовлянням – і пішла зі своїми й Стаськовими батьками до церкви…

Пам’ятаєш, дорога Міловице, як горіли тоді в церкві й тихо потріскували тонкі й грубі свічки, опадаючи жовтим воском на долівку? Разом зі свічками, щоб ніхто не бачив, плакала тоді й ти, Міловице…

«Всі молоді на весіллі плачуть, – шепотіла на вухо своїй свасі твоя мати Горпина, щоб оправдатися. – Нехай…»

А ти зрідка дивилася на Стаська, бідна Міловице, й бачила, як він дурнувато посміхається й усе ближче до тебе тулиться. Бемкали дзвони на церкві, і в голові твоїй бемкало й калатало: для чого?!

Як уже виходили ви з церкви зі Стаськом повінчані і матері обсипали вас обох із хусток зерном нелущеним, пам’ятаєш, біля порога стрілася ти очима з блідим Ільком, Міловице?

Одну тільки мить обмінялися ви з Ільком поглядами, а боліло тобі потім аж до самої ночі.

Тільки людям свою біду ти, Міловице, не виказувала, мовчала й думала весь день, а вже тоді, як постелила вам із Стаськом свекруха одну постіль у великій кімнаті й залишила там ночувати удвох, розридалася ти, Міловице, вголос і кричала.

Всю шлюбну ніч ти проплакала у весільному платті біля вікна, Міловице, а Стасько хріп собі спокійно на високому дубовому ліжку серед гори вишитих подушок, у пухкій перині.

А як стало за вікном розвиднятися, розв’язала ти вузлик із новим буденним одягом, Міловице, що дала тобі мати за придане, перебралася у нього з білого плаття свекрушиного й вийшла до сіней. Пам’ятаєш, у хаті ще всі спали й було дуже тихо?

Вийшла ти тоді за ворота й побачила там свого Ілька, Міловице, він собі тихо сидів, притулившись спиною до плоту, і тримав у руках голову.

«Ільку!» – погукала ти.

Й він відразу ж зірвався на ноги й підійшов.

«Ходім, Міловице, зі мною! – прошепотів тобі сумно і з відчаєм. – Тікаймо звідси! А як ні – то мене більше не побачиш живим! Дивись у послідній раз… І я на тебе подивлюся…»

І дивилася ти в Ількові запалені очі, бідна Міловице, й знала, що так воно й буде… Що може так статися – не побачиш ти більше ніколи свого Ілька, бо він впертий був. І ти дуже злякалася.

«Не кажи так, Ільку!» – попросила тихо.

«А підеш тепер, Міловице, зі мною?…» – тремтів Ілько.

«Піду! Бо я й так зібрала ось одіж, що мені мати з собою дала, та й мала йти додому…»

«Але ж ти тепер вінчана зі Стаськом? – простогнав Ілько. – Я це думав тільки дочекатися ранку, щоб востаннє побачити тебе, та й піти топитися! А ти й вийшла… із цим вузликом…»

«Не кажи так, Ільку! Бо й я не хотіла б без тебе жити! Я ще не жінка Стаськові! І не було у нас весілля… справжнього…»

«Але ж ви вінчані з ним у церкві?»

«То байдуже, що вінчані, я все рівно із Стаськом би не жила, і нічого б поміж нами не було. Підемо, Ільку, сьогодні ж до батюшки Антонія, я розкажу йому все, і він розвінчає!»

Пам’ятаєш, Міловице, як, узявшись міцно за руки, ви з Ільком прямо від Стаськової хати відразу ж і рушили до церкви старенької, та не знайшли там батюшки і пішли до його хати й у шибку стукали?

Але старенький батюшка Антоній вас тоді не послухав, і як не просились ви, він тільки головою хитав…

«Не буде того, – сказав на вашу просьбу батюшка, – батьки і Бог благословили тебе, Міловице, на шлюб із Стаськом, і не бачу я ніякої причини, щоб його зараз же відміняти. І не бери гріха на душу, молодице, а повертайся скоро до свого законного чоловіка… – просив. – А ти, Ільку, не спокушай тепер уже заміжню жінку!» – совістив й Ілька.

Але до Стаська ти, Міловице, так більше й не повернулася…

Прийшли ви з Ільком, Міловице, тримаючись удвох за руки у білий день, через усе село здивоване, до батьків твоїх Гаврилюків, Горпини й Кіндрата, й повідомили про своє таке рішення: або ви далі собі житимете як подружжя, вдвох, або ж не будете жити на цім світі зовсім…

І мусили батьки вибирати той гріх, що був менший, та й людського осуду побоялися.

Пам’ятаєш, Міловице, як село вже другого дня після твого вінчання слухало несподівану новину? А Чуйки проклинали навіки свого сина Ілька і тебе, Міловице!

Твої ж батьки не знали, де дівати від сорому очі, та все ж мусили приймати дочку назад до своєї хати, та ще й із чоловіком.

Як на те, втрутилася в вашу з Ільком судьбу нова влада – й вас розписали в сільраді.

«Не треба тепер ніякого вінчання! – сказав твоїй матері й батькові голова. – Тепер не ті часи, щоб церкви боятися, і Бога більше вам не треба! Робіть молодим весілля й нехай живуть собі! Й нікого не стидайтеся, бо це все по закону буде!»

А до вас із Ільком сказав:

«Ви вже тепер жонаті!»

І були б ви так і зійшлися собі тихо, і не було б у вас ніколи того весілля, Міловице, аби не Ксенів брат Степан, а твого Ілька рідний дядько.

Після розпису вашого пішов Ілько не до себе додому, а до свого дядька Степана – товаришував він зі своїми двоюрідними братами, та й пожалівся на батька.

«Що мені робити? – бідкався Ілько, обідаючи у своєї дядини Густі, бо їсти ще в твоїх батьків совістився. – Батько не хочуть приймати у себе мене й Міловицю, ще й тяжко клянуть і проклинають нас обох від ранку й до вечора…»

«А що ж кажуть мати?» – питалася в Ілька дядькова жінка.

«Мати… що мати? Вони, як завжди, зігнуть покірно голову й мовчать. Ви ж, тітко Густе, знаєте: мати будуть робити тільки те, що їм скаже батько».

«То, може, й не треба було спішити тобі із женінням?» – картав твого Ілька, Міловице, дядько.

«А куди ж було тягнути? – казав йому Ілько. – Я Міловицю люблю, і все рівно крім неї нікого б не брав. Та ще й не міг же я допустити, щоб Міловиця жила із Стаськом. Не була ще вона йому за жінку… Ми розписалися, і по новому закону тепер Міловиця моя дружина, а не Стаськова».

«Воно б було краще, аби ви зійшлися із батьківської згоди й благословення, але вже як так сталось, то мусиш, Ільку, довести справу до кінця. Де ж ви будете з Міловицею жити, подумав?» – питав дядько.

«Та залишуся, напевно, в приймах, якщо жінчині батьки будуть згодні», – казав Ілько.

«А чи ж гарно приймають Гаврилюки тебе?»

«А де ж їм дітися?! – сплескувала руками тітка. – Ти б сам, Степане, подумав: вже як не є, то хоч буде зять у хаті! А що ж ти думаєш, чи буде Гаврилюкам вигідно, якщо село густиме про їх дочку? Втекла від вінчаного чоловіка, кому буде тепер треба?!»

«Спочатку поживемо у жінчиних батьків, а далі щось буду думати», – виправдовувався Ілько.

«Ну, якщо вже виходить так, що ти оженився, то зробимо тобі весілля ми! – пообіцяв дядько. – Від нас багато не убуде, але хоч по-людськи почнеш життя. Як батькові не стане стидно, то нехай прийде хоч посидіти, а ні, то й я благословлю. Але думаю, що Ксень отямиться: де ж це видано, щоб отак було! Як уже не є…»

«Дякую вам, дядьку Степане!» – аж трусився твій Ілько з радості.

«Колись віддячиш. Поки що підемо з Густею та й будемо ще говорити з твоїми батьками, може, ще Ксень передумає? А ні, то так воно й буде!» – вирішив дядько.

Пам’ятаєш, як не прийшов Ілько, а прибіг від дядька до тебе, Міловице, радісно? Думав, певно, що як відгуляєте ви своє весілля, то вже й зовсім все буде у вас, як у людей.

Упоравшись увечері з хазяйством, надів дядько Степан празникову одіж, а його жінка пов’язалася квітчастою хусткою, та й вирушили берегом до Ксеня просити за вас. Ілько ж почекав дядька біля воріт батькової хати, відігнав собак до садка й провів гостей своїх у подвір’я.

Увійшли до хати всі втрьох. Дядько Степан роздав племінницям гостинці й притулився в дверях.

«Це ж що сьогодні за празник?» – підозріло спитався у свого брата Ксень.

«Та надіємося, що скоро буде у нас весілля», – прохопилася тітка Густя.

«А кого це ви будете женити?» – насупився Ільків батько.

«А хіба ж це не ваш Ілько збирався женитися?»

«А-а-а! Он воно що! По мені, нехай і жениться собі, тільки до чого ж тут я? Немає у мене сина! Помер!» – відрубав.

«Сідайте з нами до столу…» – попросила гостей Ількова мати.

І тоді тітка Густя сіла скраю на лаві, а дядько Степан так і залишився стояти біля порога; він чекав, що брат його ще буде, либонь, припрошувати. Думав, певно, Міловице, дядько Степан, що за столом, за вечерею й чаркою горілки розм’якшиться серце його впертого брата.

«Чи тобі не стидно, – побачивши, що Ксень мовчить, повчав усовіщати рідного брата Степан. – Як уже не є, але ж Ілько оженився! Вони з Міловицею розписалися по новому закону. І що будуть люди говорити у селі, якщо ти не зробиш своєму синові весілля, не приймеш у своїй хаті? Та він же в прийми до Гаврилюків піде! Отак і випхаєш дитину без хліба із рідної хати?!»

Дядько говорив, а твого Ілька батько Ксень, насупивши брови, все сидів понуро на лаві. Він кинув із рук на стіл ложку і взявся сукати мотузки. Ціла куделя виглядала з-під Ксеньових ніг. Пам’ятаєш, які гарні мотузки робив твій свекор, Міловице?

Ільків батько тяжко дихав: його син пішов за порадою до дядька! Тепер би навіть нехай земля б провалилася, а вже Ксень від свого слова не відступиться!

Потім, Міловице, говорила тітка Густя:

«Діти вже один гріх вчинили, треба чекати, поки батюшка одмінить Міловицине вінчання, а все через те, що не хотів ти, Ксеню, раз сина послухати. І могли б ще більшої біди дурні діти наробити, ти ж чув, що по селі говорили? Як-не-як, Ілько – живий, має тепер жінку, вже назад нічого не вернеш, у людей ще й гірше буває. А ти все клянеш… Треба, Ксеню, позатуляти людям роти й зробити Ількові й Міловиці весілля, нехай молоді живуть, і всі скоро забудуть, як там межи ними сталося…»

«Як ви обоє такі добрі, то й зробіть Ількові весілля самі!» – слова вашої заступниці, Міловице, ще дужче розсердили Ількового батька.

«Буде дуже гарно, як випроводжатимуть Ілька з дядькової хати!» – дорікнула Степанова жінка.

«А ти сиди й помовч! – гарикнув на неї Ксень. – От повиростають ваші діти, то й будете ними командувати. А я ніколи не буду згоден, аби моїми сватами були Гаврилюки! А ви як хочете, то можете хоч би й собі до хати моїх молодят забирати, а я як сказав, що не оженю сина з Горпининою дочкою, то так воно й буде!»

«Але ж вони вже оженилися!» – сплеснула руками Густя.

«Я до себе Ілька з Міловицею брати не буду, нехай, про мене, хоч і в прийми йдуть, але весілля зроблю», – понуро відказав дядько Степан.

«А хто тобі заборонить?! Як такий багатий та добрий, що мій син не питає батька, а біжить за поміччю до тебе, то й роби йому весілля! Я не бороню!»

Ількова мати Текля тільки мовчки дихала від печі. Не бажала й вона тобі, через таку бучу, щастя, Міловице. Не так вона на тебе добре дивилася б, як колись Стаськова мати, аби ти попалася була на її очі тої хвилі.

«А ти ж, Теклю, що?! – дорікнула Ільковій матері тітка Густя. – Все мовчиш собі? Мовчи! От як повипихає твій Ксень усіх своїх дітей по людях, то не буде кому на старість і очей закрити! Гарно, ой гарно ж ви поступаєте зі своїм єдиним сином!»

А тоді накинула на голову тітка хустку, дядько Степан натягнув на очі шапку – і вийшли вони за поріг, гучно причинивши за собою двері.

На подвір’ї дядько Степан оглянув гарну братову хату, велику, під залізною бляхою, найкращу в селі, махнув на вікно рукою і побіг до воріт.

Провести їх вийшла Ількова мати. Низенько опустивши голову, йшла вона вслід пізнім гостям.

«Може, хоч ікону яку дасте на благословення?» – вже в воротах запитала тітка Густя.

Але мати Ількова тільки зітхнула і ще нижче опустила очі.

Ось такого суму й розбрату наробили ви з Ільком своєю любов’ю, необдумана Міловице!

Пам’ятаєш, Міловице, як твої батьки все ж таки мусили готуватися до вашого весілля?

«Ти бач, що надумала собі? – плакалася на тебе вголос мати. – Куди ж ти, дурна Міловице, спішила? А може, й відлягло б тобі, і звиклася б у Стаська? Так гарно було, обвінчалися! А ти – втекла! Куди? З ким? Наробила нам сорому навіки! Заробила прокльонів собі від Чуйків? Думаєш, добро тобі колись з того буде? Не діждеш повік! Замотаєшся тепер у стару хустину, замурзаєшся по самі вуха й світу білого ніколи не побачиш. Будеш плакати увесь свій вік, дурна! Та ще й на мою бідну голову! Бо ж хіба так робиться?! Яка стидоба всесвітня, яке горе! Щоб ви довіку, дурні, спокою не мали, як я оце на старість!»

«І хіба вже не було кращих хлопців у селі, – глухо казав і собі твій батько, Міловице. – Якби ж хоч вибрала що путнє, а то… Всі ж у селі знають того Ксеня. До чого ж скупа людина! Заробив собі багатство на биках, і сам, і жінка його ні дня, ні ночі не знали! І що з того? А бодай йому та бляха на хаті позакручувалась, бо у мене хоч хата і стара, і в сніпках, але я мушу тепер його сина сюди приймати! А син їх, Міловице, думаєш, кращий за батька свого буде? Їх у сім’ї три брати, всі живуть гарно, нема що сказати, але ж цей Ксень – то якийсь вовкулака!»

«І то недаремно моя мама колись випхали Ксеня з двору! – аж кричала тоді до тебе твоя мати, Міловице. – І правильно була зробила! Але ж бач, далеко вітром його не віднесло від мене, знайшли дитину мою! І тепер ще й носа від нас вернуть! Та що той Ксень із себе має?! І не стидно йому тепер не зробити синові весілля! Як ото сироту, як старця якогось Ілька із дому виганяють. Де ж це видано, щоб при живих батьках рідня робила в своїй хаті весілля!»

«Якби не оте вінчання, то я б їх і знати не хотів. А так…» – сердився батько.

Твоїх батьків можна було зрозуміти, бідна Міловице: це ж свати навідріз відмовлялися приймати їх дочку за невістку, а вони мусять брати їх сина собі в прийми!

Бо куди б ви, Міловице, пішли жити? А нікуди! Бо не було тоді вам сил будуватися, щоб ішли ви десь окремо. Не було лишніх грошей у твоїх батьків, а Ількові б нізащо не поділилися, хоч і син їх ростив ті бички, на яких збагатився батько.

«Як захотіли женитися, то вчіться тепер коритися! – прикро казала до тебе твоя мати, Міловице. – Але ти, дочко, й утнула! Не хотіла йти за Стаська, треба було ще почекати! Знайшлися б і кращі люди!»

Але що з того, чи хотіла тепер уже ти, Міловице, чи не хотіла, вибирати тобі вже не було як…

«То було б ще гірше, якби Міловиця втекла, а Ілько б послухав свого батька й теж би кинув її, – казала до батьків твоя хрещена мати, Міловице. – Отоді було б уже геть зовсім погано. А після весілля, може, й одумаються Чуйки, та й будуть дітям допомагати. Бо де це в селі хто й коли чув, щоб таке було, аби рідного сина батьки вигонили з дому, щоб не зробили весілля, щоб не прийняли невістки до хати!»

«Все може бути, якщо ті батьки – Чуйки!» – відповіла їй твоя мати.

У твоїх батьків ще й до твого заміжжя, дорога Міловице, не було великих статків, а тепер у тісній хаті треба було якось уживатися аж двом сім’ям.

Крім тебе, Міловице, тулилися в тісній глинянці ще чотири твої сестри й дорослий брат Тимко!

І те, що хата була вже геть затісна, то те нікого не обходило. Старенька, похилена, під соломою. Сіни, кухонька й велика кімната – ото й усе.

«А тепер дай сюди межи нас ще одного чоловіка, та потім ще малих дітей, то не буде де й розвернутися!» – жалілася твоя мати Горпина жінкам на вулиці.

«Діждала ти, Горпино, щастя, нема що казати!» – підкидала якась із них жару.

«Не про таке я думала. Але вже що…» – зітхала твоя мати, Міловице.

І до твого женіння, дорога Міловице, того баняка борщу, що приставляла твоя мати вранці до печі, ледь вистачало, аби всім позатуляти роти. А що буде тепер… Аж пекло з досади твоїй матері в грудях. Була вона зла і на тебе, Міловице, і на Чуйків, а найбільше – сама на себе.

«Аби ж було знаття, що вона таке утне, та такої прикрості нам наробить! Хоч бери й кусай тепер лікті», – жалілася мати до батька.

«Як усі наші дочки так будуть заміж виходити, як оце Міловиця, то нам в хаті й стіни полопають, – докидав свого твій батько Кіндрат, махаючи до заплаканої матері рукою. – Добре, що маємо сина, ото й буде наша надія, бо більше ні на кого, бачу, й нема… Зять – то не син».

«А ще таких хазяїв, як ті Чуйки, – дорікала мати. – Як вдасться Ілько в свого батька, то ще, може, ми в своїй хаті й не втримаємось, борони Боже».

«Вони-то й хазяї, але якісь безлюдьки».

«А ще стидно перед людьми, – казала про Стаськових батьків твоя, Міловице, мати, – тепер боюся й попід їх хату ходити».

Пам’ятаєш той день, бідна Міловице, як заходилися ви вдвох із матір’ю вимащувати в хаті стіни зсередини та знадвору – готувалися до весілля твого прикрого?

Бо що б там Чуйки собі не думали, але ж Ільків дядько Степан на своєму обійсті для вас весілля робив, то й мусили вже й твої батьки готуватися за звичаєм, та ще й дуже дякувати.

Витягнула твоя мати Горпина з клуні великі ночви на холодець, видерла піском чорні баняки, перетрусила подушки й грубі рядна, заставила батька твого Кіндрата справити старого тинка, та й чекали неділі.

А ти ж, Міловице, мов дурна була, й від щастя аж світилася. Оббігала ти півсела дівчат, і все з новиною, що ти заміж ідеш! І дівчата кругом хати вашої крутилися, весілля чекали, сміялися.

«Ой, їм є чого сміятися, – тяжко дихала над зарізаним кабаном твоя мати Горпина, – а тобі, Міловице? От вже як будеш молодицею без своєї хати, й смійся, тільки не знаю, чи захочеш тоді».

А ти, Міловице, своєї матері не слухала, і хотілося тобі сміятися на всю хату.

Пам’ятаєш, як скрізь за тобою, мов тінь, вештався Ілько й допомагав, чим міг.

Твоя мати Горпина приказувала до тебе, своєї дочки, Міловице, але так, щоб і зять почув: «Геть і є з чого радіти – не за господаря йдеш заміж, а за безхатченка! Щоб вам повік добра не діждати з таким-от женінням!»

А чи пам’ятаєш, рідна Міловице, вже після того, як ти вийшла заміж за Ілька й почали ви жити вкупі всі, як чогось ураз дуже посмутнів був і став увесь час ходити задуманий твій брат Тимко?

Якось одного дня зайшов він в обід до хати, сів на покуті, склав докупи грубі короткі пальці свої й тяжко зітхнув. А твоя мати, Міловице, з чимось саме бабралася біля припічка.

«Де батько?» – спитався її син, а твій брат Тимко, наче й сам не знав, що батько в хліві біля своїх двох волів був.

«Як це – де? Надворі. Пораються із Ільком. А ти чого увесь час такий замислений?» – дивлячись з-під ліктя на Тимка, дивувалася твоя мати Горпина.

«Маю я, мамо, одну думку, – сказав тоді Тимко. – Якби батько й ви не були проти, хотів би я поїхати в Америку. Кажуть он люди, що за океаном можна швидко заробити гроші. А тоді б я повернувся, та й жив би по-людськи, ще й вам би чимось допоміг. А то ж самі бачите, яка в нас тіснота! Хата стара, сніпками покрита, вдягнутись у що путнє нема. А так – поїду… Та й не сам же, із хлопцями. І то треба мені збиратися, бо їдуть скоро…»

На ці Тимкові слова твоя мати, Міловице, кинула на стіл ганчірку та й сіла собі і задумалася, бо вона вже не раз чула, як говорили люди в селі про Америку, та й багато хто там побував із сільських. А ще – з тих, що назад у село поверталися, й справді деякі господарями поставали!

Але ніколи й не думала твоя мати Горпина, Міловице, щоб син її теж наважився так далеко з дому їхати. Хоча… Хто-хто, але ваш Тимко кращого життя таки вартий був: і розумний, і до роботи всякої брався, а що вже вмів співати гарно! Не раз ти, Міловице, підслуховувала, як на вулиці затягували дівки й хлопці пісень. І тоді твого брата Тимка було чути з-поміж усіх найкраще.

Сам же Тимко й вивчився був грати на чужій гармошці, бо своєї купити не мав за що.

З якогось часу почали ви помічати, Міловице, що вчащає Тимко на посиденьки до дядька Олекси, той жив на самім краю села.

А в того Олекси, пам’ятаєш, Міловице, було два хлопці, й батько їм якось привіз із базару того дурного гостинця. Ох і кричала тоді на все село дядькова жінка Наталка! Але де вже вона могла дітися, коли гроші були витрачені і ніхто гармошки назад не візьме? От і почали Олексині хлопці вчитися грати.

Знайшовся для них і вчитель – кривий Микитка, він за навчання плати не брав. Бувало, наллє тітка Наталка коли дідові Микиті чарку, як попросить його до хати. А то – грають собі хлопці з дідом десь під вишнями чи на колодках. От біля хлопців, у Микитки того кривого, й Тимко ваш собі на гармошці грати вивчився.

Пам’ятаєш, Міловице, що відтоді, як де тільки збиралися хлопці й дівчата вкупі, то найчастіше на гармошці грали не хлопці Олексині, а твій брат Тимко?

Через це твоя мати й надіялася, що колись її син повинен буде вибитися в люди, бо ще й до того ж і письменний був! І чому б йому було й не поїхати в Америку? Другі ж їздили. І всі поверталися з грішми. І от би й ваш Тимко…

«Он повернувся Порфира. Привіз гроші, та ще й золотом! Купив поле і вже почав ставити нову хату! Я б теж хотів поїхати», – казав другим разом, пізно ввечері, як просився в Америку, Тимко про сусіда.

«Але ж, сину, це так дуже далеко, та Америка! Гляди, що з тобою в дорозі станеться, як же ми тут усі будемо? – більше журилася для того, аби впевнитися, що син не пусто так казав, твоя мати, Міловице. – Ти, сину, в мене їден, як палець… Я ж хочу, аби ти став господарем тут, у селі, щоб і я колись пораділа».

«Не буду ж я, мамо, увесь вік сидіти у вашій тісній хаті! – аж кричав на материні бідкання твій брат Тимко. – Де я тут між вами всіма дінуся?! Чи, може, у вас із батьком є такі гроші, щоб мене окремо відділити?! Чи мені, як Ількові, треба буде йти кудись у прийми?!»

Низько зігнувшись під одвірком, до хати увійшов тоді твій батько Кіндрат, обтрусився від соломи й від порання і спитав втомлено: «А чого це ти, сину, розваріювався так?»

«Хочу, тату, їхати до Америки, на заробітки», – сказав Тимко.

«А де ж грошей візьмеш на дорогу?»

«От бачите, у нас немає грошей ні на що! А як доведеться дівчат заміж віддавати, а мені женитися?! Підем старцювати? – казав твій розумний брат Тимко, Міловице, і він уже тоді твердо був рішив до Америки їхати й із хлопцями зговорився. – Мені й так уже стидно на вулицю виходити. Бачив, у що ви вбрали нашого Ілька на весілля! – кричав. – А я хочу сам убратися! Тісно мені тут межи всіх сидіти! Поля в нас мало, товару – дві вівці й воли! А ви, мамо, надієтеся, що я стану господарем? Коли ж це воно буде?!»

Сестри твої, Міловице, повиходили на той крик і слухали, їм було дуже цікаво: про що їхній брат так голосно кричить.

«А я хочу нову спідницю», – тихенько сказала намовлена Тимком маленька Тетяна.

Твоя мати, Міловице, втерла носа краєм хустини, а батько тяжко зітхнув, перехрестився до ікон і сказав: «Давай, сину, рано поговоримо, ти добре подумай».

«А відколи це ти став такий богомільний?» – здивувалася на побожність батька твоя мати, Міловице.

«Ет! Відійдіть!» – тільки й сказав.

«І де це до цих пір Міловиця з Ільком? Не намилуються ніяк!» – згадала про вас невесело мати. Бо пора була вже спати вкладатися, а в хаті дуже тісно було, й не мали всі свого місця.

«Ці не думають, щоб багатіти, цим одна любов у голові!» – дорікнув вам ваш батько, Міловице.

«Нехай-нехай, он як підуть у них свої діти, то буде їм любов!» – Не рада була вашому щастю й журилася твоя мати, стріпуючи з лави рядно.

«А в Міловиці скоро буде дитина?» – дивувалася твоя маленька сестричка Явдоха, бо тоді у вас все на видноті було.

«А то хіба не видно!» – пхикала трохи старша, Ярина.

«Ну-ну мені!» – зацитькувала дітей мати.

«Наче живота й не видно, – шепотіла голосно Тетяна до Явдохи. – Он як мама мала народити Катерину, то я ж бачила, що в неї ріс живіт, точно так, як тепер у Міловиці. Я б теж хотіла собі дитинку…»

«Я тобі зараз дам дитинку! – прикрикнула на дітей твоя мати, Міловице. – Лягай вже, батьку, спати, бо вранці у нас повно роботи буде!»

Десь за вікном гавкотіли собаки, але вони не заважали нікому спати, Міловице.

«О! То ж Міловиця з Ільком сватаються», – шепотіла до сестер Тетяна.

«Спіть мені!» – втихомирювала дітей мати.

«От бачте, мамо, – обзивався й собі Тимко, – як у нас дуже тісно, а я б привіз грошей з Америки, й ми поставили б через сіни ще одну хату».

Либонь, твоя мати Горпина слухала свого сина й думала: як то поїде її Тимко в Америку й заробить там гроші, та побудує хату з великими вікнами… Тоді вже й вибере він собі якусь хазяйську дитину за жінку і будуть вони хазяйнувати. А твоя мати буде приходити до них, і не буде їй так соромно, як за тобою, бідна Міловице. Мабуть, засинаючи, твоя мати думала: «Буду і я, може, ходити колись у чоботях із високими халявами! У новій рясній спідниці…» Певно, цілу ту ніч міцно спала твоя мати, Міловице, і цілу ніч їй снилася нова велика хата під бляхою, теплий кожух і квітчаста хустка.

А коли ви в ту ніч до хати з Ільком повернулися, то Бог його знає…

Не спав цілу ніч твій батько Кіндрат, він крутився на своїй лавці на всі боки, Міловице, бо обдумував синові слова й боявся…

І боявся твій батько, Міловице, либонь, через таку причину: в селі ще не забули тої історії, як Атаманчуків старший син Остап украв у свого батька коні, продав їх на базарі та й утік із тими грішми до Канади. Уже й минуло років зо п’ять відтоді, а ні про коней, ні про Остапа не було ніякої чутки.

От і мусив боятися батько, щоб не вийшло й із вашим Тимком чогось такого. Син він є син, але ж…

І не було в батька вашого великого багатства ніколи. А та пара волів, що стояли у клуні, коштувала хоч і не дорого, але ж і просто за так позбуватися худоби було б шкода. З другого боку, де б це Тимко й справді брав би гроші на поїздку? А коли він уже так собі надумав… «Прийдеться продати», – зважився батько, либонь, щоб не пішли ті воли якоїсь ночі в безвість.

Але ж і твій брат Тимко, Міловице, не був схожим на звичайних сільських парубків. Щодня Тимко гарно зачісувався, хоч і в старе вбирався, але якось воно на ньому сиділо й рівнесенько, і як на нього шите й підібране було – такий гарний твій брат!

«Це добре, – думав, либонь, засинаючи аж під ранок, батько, – що син рішився їхати, не буду його збивати, а гроші мені потім віддасть; може, ще й сам в люди виб’ється».

І аж тоді вже провалився в сон батько твій, Міловице, як почув, що до хати рипнули двері – повернулися ви з Ільком.

Тимко ж, твій брат, заснув міцно відразу. Він для себе вже все був вирішив. І, певно, коли б твій батько і був проти, то знайшов би Тимко можливість добратися за океан, бо дуже хотів вилізти зі злиднів і жити по-людськи.

Твоєму братові, Міловице, давно вже було затісно в батьковій хаті, а ще стало гірше йому після того, як із вами став жити Ілько. Тимкові здавалося, що він став у рідній хаті зайвий, хоча це було й не так…

Тимко вже починав парубкування, пам’ятаєш, Міловице? А те, що мав твій брат гордий характер, то й хотілося йому гарно вбратися на вулицю; але у батьків ваших, у Гаврилюків, на одяг новий грошей не було. Хазяйські сини хвалилися перед дівчатами то новими штанами, то чобітьми, купували цукерки. І Тимко хотів би так само… І соромився дуже твій брат своїх нестатків.

Знаєш, Міловице, твій брат і вдома, в селі, працював би, не боявся ніякої роботи Тимко. І роботи ж тої було! Але що з того?… Поля свого у вашого батька було мало, вистачало тільки на їдло й худобу. Багатіти твої батьки, Міловице, не мали з чого, та й не вміли вони багатіти.

А твоєму братові Тимку, моя Міловице, крім батьківського хазяйства, заробити в селі більше ніде було! Якби і найнявся твій брат Тимко до когось батраком, то які там заробітки б мав? І Тимко не раз із заздрістю поглядав на своїх двоюрідних братів, у яких батько був багатий, бо побував колись у Канаді. Коли приїхав дядько назад додому з грішми, то купив собі коня, поставив хату на дві половини, купив землі й розбив садок. У дядьковій хаті, бачив Тимко, вікна скляні були! А у вас, бідна Міловице, із пухиря свинячого… Ото твоєму братові Тимкові було, мабуть, і заздрісно, й дуже гірко.

Дивився увечері Тимко на свої босі ноги й порепані, і мріяв, певно, про те, що колись він і собі матиме високі ялові чоботи. Але коли? Й усе частіше задумувався твій брат про те, де ж дістати грошей йому й куди йти на заробітки.

А це якось прочув, Міловице, твій брат Тимко, що його друзі Сергій та Гордій збираються за океан їхати, і вирішив проситися разом із ними за компанію.

«Хлопці, я б теж поїхав із вами», – сказав якось Тимко.

«Поїхали! А що? – прийняв твого брата до компанії Сергій. – Гуртом веселіше буде».