Читать книгу Маринчина лялька - Зінаїда Луценко - Страница 4

Якби ж іще й не ця дитина! Усе мені на плечі…

Бо Маруся, хоч ґвалт кричи, не довго хотіла бавити Миросю! То спочатку вона вривала руки, як носила її, малу, ще немовлятком, через кукурудзи до мене в поле.

А я на колгоспному полі робила тяжко… Тільки місяць, і то не повний посиділа після пологів вдома. А тоді вийшла на роботу.

Прийшов якось ще вдосвіта управляючий і загримав у вікна, кричить:

– Маринко! Виходь сьогодні на трудодні!

– Та я ж недавнечко народила, он, в колисці дитина цицькова спить, чоловіка мого ще немає з війни, – ховаюся у велику хустку, а таки виходжу. Стала й стою у самій сорочці, простоволоса ще, в дверях, а за мною – рясніють голови: голосний стукіт розбудив і полякав усіх у хаті.

– Не в одної тебе діти, от знайшла новину мені! – сердиться управляючий. – Ти, Маринко, уже місяць як вдома сидиш, а там – робота стоїть! Хто буде працювати? В колгоспі рук не вистачає.

– Дитина ж…

– Дитину хай бавлять старші діти! – управляючий уже прокричав аж у воротях. – А як не вийдеш сьогодні до обіду, то запишу тобі відказ, а тоді… тоді сама знаєш, що може бути! Дорога на Сибір!..

– Знаю, чом не знати?… – вертаюся до хати та й шепчу сама до себе. А тоді глянула на сонце, та й сахнулась: уже ж, як для роботи, не раненько. Та й побігла мерщій помити пазуху, щоб нагодувати малу Миросю.

– Ганю, виженеш теличку на обору і кинеш їсти. А я тим часом хоч якусь лемішку зварю, ще й на обід щось треба було б – борщу? – годую свою ляльку й порядкую. – То ти – буди малих. Хай Грішка напоїть вівці, і Марусі я теж дам щось своє.

– Мамо, я ж з тобою до колгоспу, – підводить сонні очі Ганя – дуже рано; це мені нагадує. – А як же наша дитина?… – Ганя сідає в сіні, складає руки – під грудьми: болить ще від війни, вона вже й звикла.

– Дитину буде бавити Маруся, – виймаю із Миросиного ротика ще вологу грудь, ховаю в пазуху.

А моїй старшій доньці ніколи нічого не треба було по два рази казати. Ганя швидко збирає довге волосся в руки, плутає його і виплітає пшеничну косу, закручує її на потилиці – мов жінка: не було коли красуватись. Поверх волосся кидає сіру хустку, замотує низько-низько над очима, зав’язує попід шию…

А я тим часом йду надвір, насмикую зі стіжка ще торішньої сивої осоки, понакручую крутнів, щоб топити піч, несу до хати і закидаю ті крутні у ненаситну пащу. У челюстях аж свище – осока гарно горить! Я ще трохи перечікую, щоб прогоріло, а тоді ставлю до черені повен баняк води, коцюбою підпихаю; іще один, у нього вливаю воду…

І вже за столом, вмочаючи в лемішку хліба, наказую няньці:

– Марусю, гляди нашу Миросю, ти тепер тут залишаєшся за старшу. Хитай та колиши дитину, як буде кричати, аби від крику не надірвала пупа.

– А як вона дуже розплачеться?

– Якщо буде дуже плакати, йди, я тобі покажу, піднімеш дитину попід спинку, притиснеш собі на груди – і принесеш мені на поле. З собою візьмеш їсти.

– А куди саме? – Маруся аж підстрибує від радості: а то! Тепер їй доручають малу дитину, вона буде бавити сама! Сама!

– Спитаєш там кого, як вулицею будеш йти. І гляди, щоб Миросю хлопцям не давала до рук брати, вона ще дуже маленька, переломлять спинку або ще кинуть.

– Я?! Не дам нікому! – і Маруся вже стрибає кругом люльки. Мирося спить.

А тоді – день за днем і кілька разів по дню маленька нянька, вхопивши сестричку на оберемок, чвалає босими ногами по пилюці аж до поля. А там – крізь високі кукурудзи, що й не видно неба, а далі – колючою стернею або мокрими берегами, йде мене шукати, свою маму-колгоспницю, аби я погодувала її малу сестричку і та втихла б хоч на якусь годину.

І от Маруся приходить, я сідаю просто на дорогу, у запилюжену траву, розставляю широко ноги, відкриваю пазуху і беру дитину, прикладаю її до себе і закриваю очі – маю час на відпочинок.

І не одна я так сиджу…

Онде Гапка із Настею, і Явдоха – теж поприсідали попід дерева, та й годують своїх дітей. Та ті вже старші; у Явдохи дитя навіть сидить у неї в пелені, тримається руками за обвислі груди – ссе.

– Ти відлучай його від себе, такого лобуряку! – кричить Явдосі ланкова. – Бо ніякої роботи з тебе немає. Де це видано? Дитині вже три роки, а вона – годує. Постидався б! – це вже каже про Пилипа, до дитини. А він – сидить, оченята налякані, схопився руками за маму.

– Одійди, Наталко… – сердиться Явдоха. – У мене їден син зостався, як зможу, буду й до смерті годувати.

І Наталка відводить очі: у Явдохи було десятеро дітей. У одну ніч не стало, коли снаряд упав на хату – там за столом сиділи діти й чоловік, Явдоха – біля печі. Тільки піч і зосталася, та ще Явдоха із найменшою дитиною на руках, бо було цицькове, ось цей Пилип.

Явдоха була чорна-чорна, а то в одну хвилину посивіла – навіть брови й вії. А молоко, бач, не пропало. Того й годує вона на полі сина, нехай він уже й великий – бо іншого не буде…

Я по всьому відкриваю очі, відриваю Миросю від грудей, а та спить. Кладу ще сонну дитину в пелену, а сама беру до рук кухоль із водою – п’ю, бо мені треба набратись сили. А як є час, то ще розгорну ганчірочку із салом…

Та довго не посиджу.

– Дівчата! Гайда в роботу! – кричить із поля ланкова Наталка, підганяє. – Бо не запишу трудодня! Повсідалися, як королеви!

Сама вона не сяде, не спочине ні хвилинки, от вже прикра жінка, кричить і бігає. Через цю Наталку і нам нема спокою. Підводимось…

Я, «королева» Маринка, обережно рукою струшую із сорочки хліб собі у жменю, низько нагинаюся, вкидаю крихти до рота, важко встаю із дороги. Дитину беру під плечі і подаю Марусі, а тоді обтріпую від пороху спідницю.

– Я вже не можу її бавити!!! – кричить Маруся, і сльози горохом котяться по щоках. – Ваша Мироська кричить й кричить, мов навіжена! У мене ноги болять туди й сюди полями бігати! Руки вже потерпли її носити! Голова мені як не репне – болить від цього крику! Я хочу погратися на вулиці, з дівчатами, а вона не спить й не спить! Заберіть цю мучительку від мене, я її вже не хочу-у-у-у! – плаче, аж заводить.

– Бач, не хочу?! – сердито зводжу до Марусі брови. – А я хочу?! А я хочу цілі дні по полях робити? А тоді прийти додому і знов те саме? А я хочу?! І що ж я зроблю, як вас у мене ціла купа, га?! Ще й тата вашого немає, усе мені на плечі!

– Може, у неї болить животик? – підходить Ганя. – Чого воно, мамо, й справді так дереться?

– Мабуть, різун напав. Треба буде спитати в діда Степана, як не попустить. Але тобі, Марусю, про сестру таке казати сором…

І Маруся, пристиджена, втихає. Відвертається від мене і тільки плечі їй дрібно трусяться – тихо плаче. Бере покірно в згорточку Миросю – а вже й тяжка! – і несе її назад, додому.

А дорогою – трясе, трясе і штовхає, і б’є дитину.

– А що? Будеш знати, як мене мучити! От тобі, от, щоб знала! – кричить і плаче.

Дорогою Мирося ще спить, заколисана моїм молоком і вітром. А вдома – година пройде, і знову в плач.

– Мамо!!! – якось увечері, після роботи, зустрічає нас із Ганьою перелякана Маруся, на порозі. Вона стоїть, труситься, а дитина в хаті плаче, як не розірветься. – Там таке страшне! Я дуже боюся! Я не піду…

– Що сталося?… – у мене й граблі полетіли із рук, кров бухнула в обличчя.

– У Миросі на животі росте велика ґуля!

Вбігаю в хату. Схиляюся над люлькою. Розгортаю сповитка… І вражено дивлюся дитині на живіт. А там, внизу під пупом, набирається під шкірою щось велике, немов гусяче яйце, і синє-синє.

– Марусю, що ж це таке? – й собі боюсь; дивуюся, бо таке бачу вперше. – Коли ж і де воно взялося це нещастя?!

– Воно вже кілька день є, але то було маленьке, а оце сьогодні аж таке здорове видуло.

– А чого ж ти мені не сказала раніше? Боженьку ж мій! Яке нещастя! Видно по всьому, помре…

Гукнула я сільського знахаря, Степана. Той щось пошептав над дитиною, приклав де треба масті.

– То як? Воно хоч буде жити?… – питаюся. А самій чомусь байдуже: так уже втомилась, що от-от взяла б гріха на душу.

– Буде, біс її не візьме! Ти навіть не надійся, бо такі діти не вмирають.

– Ось, візьміть за ліки яєць.

– Мені досить буде твого спасибі! А яйця… он дітям своїм звариш.

Дід пішов. Ганя сіла та й колише в пелені дитину. А я вклякла на колінах перед образом і плачу…

Аж серед ночі дитина нарешті втишилась – чиряк прорвав, і почало текти із нього – гній із кров’ю.

– От чого воно кричало, – каже Ганя. – Бідне, так намучилось. Що, Миросю, болить тобі вавка? Ой, болить. Моє ти малесеньке, моя ти кришечко… – та й схилиться над колискою.

Я й зітхнула. Та тільки вляглась, стулила очі – а воно знов своєї. І так до ранку.

– Мусиш, Марусю, таки носити мені дитину в поле, бо без молочка вона помре, – прошу, збираючись уранці в колгосп. – А поки до животика прикладай ту мазь, що дід Степан дав, і гляди, аби туди не сіла муха.