Читать книгу Справи земні - Зоряна Зінь - Страница 1

Маленькою дівчинкою любила ловити сонячні зайчики. Вони часто відбивалися від вікон протилежного корпусу інтернату на стелі їх спальні. Ловити зайчиків виходило під час після обіднього сну. Звичайно, що вона, маленька дівчинка не намагалася дертися по стінах тоді, коли всім потрібно було спати. Та й за непослух її б обов’язково могли покарати – посадити на весь день до темної комірки, що знаходилася у підвалі. А вона так боїться павуків. Дівчата ще й розказували, що там водилися щурі. А щурів вона не просто боялася, вони довгий час переслідували її у снах. Довго…

Пам’ятає, як її маленькою мама зачинила у сараї на кілька днів, бо гуляла із своїми друзями. Кинула їй кусень черствої булки й залишки «Кока-коли» і замкнула.

– Тільки писни – приб’ю! – такими були її слова.

Вдень Оксанка чатувала на тварюк і полохала їх якоюсь палицею. Та так довго вона не могла не спати. Їй тоді було лише чотири рочки. Мама гостила своїх знайомих кілька днів. Крики, галас, гучна музика приглушували її плач, на щось більше годі було рішитися, бо добре пам’ятає, як минулого разу її побили. Вона тихенько плакала й голосно стукала палицею об якогось старого баняка. Зрештою, дівчинка заснула. Прокинулася від того, що її щось лоскотало біля вушка, а потім щось хрумнуло й вухо страшенно заболіло.

– Ай! Аяяй!! – зарепетувала Оксанка.

Вона кинулася на рівні ноги, махала руками, а її щось міцно тримало за вушко. Якось вона збила ручками те, що так міцно вчепилося у її тільце й побачила щура з вишкіреними зубами. Дівчинка затулила личко й стала несамовито верещати. Та й що з цього? Хіба хто міг вчути голос малої дитини? Коли музика лунала так, що її було чути й тут, у старому сарайчику, а сусідів у них не було, бо жили на краю селища. Тільки того, що тварина таки налякалася й втекла у свої закамарки. З вушка капала кров. Мала ще більше стала кричати й плакати. Коли нарешті матуся опам’яталася, то, мабуть, минуло днів зо два. За цей час щур навідувався кілька разів, але Оксанка вже не спала, була напоготові й товкла палицею будь по чому. Ще довго по тому вона не могла спати, кидалася на ліжку, щось вигукувала й ридала до нестями, а потім засинала й могла довго не прокидатися.

– Та вставай вже, триклята дитино! – будила мама. – Підеш до бабусі. Вмийся й вбери чисту сукенку. Нечепура!

Хапонула дитину в цупкі обійми й ну чесати волосся. Не чесала, а висмикувала кучерики. Від матусі несло чимось таким смердючим, що вона, Оксаночка, відвертала своє личко.

– Що з вухом!? – гаркнула й продовжувала тягнути за волосся.

– Н-не-знаю, – поволі промовила Оксаночка.

– Гидота! Іди і помий вуха! Помийниця!

Дівчинка боялася рухати поранене вушко. Воно взялося струпом й нестерпно боліло. Прикрила волосячком рану. Мама чекала її на вулиці.

– Рухайся! Часу в мене нема!

Дорогою йшли мовчки. Оксанка ловила свіжий подих вітру, дивувалася білому світу й була щаслива, дарма, що прийдеться пережити ще одну неприємність: зустріч мами й бабусі. Колись вони жили всі разом: Тато, мама бабуся. А коли тато помер, то бабуся пішла від них геть, бо мама не любила її. Дім, у якому вони жили належав мамі. Бабуся часто плакала, а потім оселилася у знайомої й платила їй гроші за проживання. Зараз Оксанка розуміє що до чого, а тоді… Ці зустрічі були завжди неприємними. Оксанка не все розуміла про що так сердито казали жінки одна одній. Мама сердито махала рукою і йшла геть, а бабуся тішилася своєю маленькою пташечкою.

– А що з тобою, рибонько? – ввечері спитала бабуся, розчісуючи її на ніч.

– Щур вкусив, – мовила рибонька.

– Як!?

Бабуся кинулася до світла з дитиною. Швидко стала збирати своє внуча й відвезла до лікарні. Лікар навіть довго не оглядав розятреної рани, що гноїлася і зразу призначив операцію:

– Іншої ради не бачу.

Згодом маму позбавили батьківських прав і Оксаночка стала сиротою. Коли не стало її старенької бабусі, а за маму годі було й думати, бо жодного разу за останні два роки вона не згадала за донечку. Дівчинку віддали до інтернату. «Неповносправна»– такий вирок було написано на її лікарняній картці. То нічого, що вона лише трохи недочувала, її записали до школи – інтернату для глухих. Вивчила мову жестів, але хто буде звертати увагу на дитину-каліку? Оксанка вчилася як могла. Тиха година була таки тихою. Усі дітки лягали у свої казенні ліжечка, чемно прикривали оченята й спали чи лежали до того часу, поки їх нянечки не будили. Дівчинка ж заснути не могла, бо її тиха година не була вже й такою тихою. Часто вона чула, як директор інтернату сварив працівників, і веселощі колективу чула також. Щодня усі працівники збиралися за круглим столом і обідали. Їх обідні перерви нагадували мамині посиденьки з друзями, от тільки музики тут не було. Оксанка лежала і мріяла, інколи її мрії переривали веселі сонячні зайчики від вікна навпроти. Вітерець колихав вікно й воно рухалося, вдповідно й зайчики стрибали по стелі, а Оксаночка ловила їх поглядом. Вона наперед знала куди помчить отой зайчик, бо за кілька літ такого «полювання» вона стала досвідченим мисливцем.

Після закінчення школи віддали їх на комбінат ліпити коробки під парфуми. Не чула цих запахів ніколи, але уявляла якими ж мають бути жінки, що купують такі дорогі парфуми. Ліпила б довго такі коробочки, але комбінат збанкрутував, а новий власник вимів усіх на вулицю, ще й поганою мітлою погнав з гуртожитка, дарма, що закон каже. Гроші- зараз є основним законом. Не знайшли правди ні у суді, ні у людей. Хто куди міг там і влаштувався. Пішла Оксана шукати долі та не знайшла. Батьківський будинок згорів і мама також. Си-ро-та! Тепер справжня си-ро-та і бомж! Блукала вокзалами. Таких як вона ганяли собаками, викликали на них міліцію. Випадок звів із добрими людьми- взяли мити вікна й підлогу. Глуха- це добре, не почує того, що не потрібно.

Тепер ловила сонячних зайчиків у вітрині великого магазину. За здоровенною шибою вирувало життя. Хтось проходив мимо й навіть не заглядав на широкі вітрини, щоб не розпалювати ні своєї уяви, ні своєї злості. Хтось зупинявся й заглядав через вікна у зал. Вона продовжувала ретельно ловити блиски сонця у власноруч вимитих вікнах. Терла шматиною скло й усміхалася життю. А воно вирувало навкруг усмішками молодих дівчат і хлопців, поважних панів і пань, веселої дітвори й Оксанка усміхалася сонцю, мружачи великі сіро- блакитні очі. Вона знає, що сонце не ділить людей ні на багатих, ні на бідних, всі під ним рівні, всіх гріє, усім дарує тепло.

Любила сонце, бо й воно любило її. Життя бігло струмочком. Оксанка геть подорослішала. Вийшла заміж. А от чи була щаслива коли-небуть, то навіть і не знає.

Весняне сонце загравало із легким вітерцем. Молодь випурхнула на вулиці старезного міста. Вітер бавився з чубами молодиків, губився у кучерях дівчат, заплутувався, виривався із напарфумених пасм й зникав у вишині голубого неба. Білі хмари відбивалися у шибах вітрин й шибках вікон квартир. Пустун-вітерець загравав із кватирками, вигойдувався на скрипучих віконницях. Старезні кватирки ловили сонце й пускали сонячні зайчики в очі перехожих.

До блиску начищені вітрини відбивали ясно-голубе небо, ловили оті зайчики й пускали у глиб магазинів та кав’ярень. Місто ожило. Групи молодих людей прогулювалися й шукали нових знайомств.

– Диви! Якась красуня махає нам.

– Чому нам?

– Це, напевне, твоя знайома.

– А у мене знайомих серед модельок немає.

– Що ж так?

– Пхе, хлопці, це ж можна виправити!

Групка студентів зупининалася навпроти магазину. Дівчина у вітрині продовжувала махати до них рукою й усміхатися.

– Хлопці, так чия ж то знайома?

– Ха! То твоя напевне, а ти так вдаєш.

– Точно, це він наполіг прийти на цю площу.

– Та ну вас!

Вони глянули один на одного.

– Ну, що йдемо?

– Так!!! – дружно обізвалася ватага.

Зі сміхом кинулися переходити дорогу. Підійшовши до вітрини, вони побачили, що дівчина просто мила вікно, вона ретельно протирала шибу й її рухи нагадували помах руки як заклик. Дівчина була зосередженою. Сонце відбивалося у шибці вікна через дорогу. Кватирка пускала сонячного зайчика на молоде змарніле обличчя й дівчина, примруживши очі, продовжувала терти скло. Хлопці голосно засміялися. Вона показала їм язика й махнувши рукою «Йдіть геть!» продовжувала свою роботу. Була сердита, бо не одна зграйка хлопців підбігала до вітрини сьогодні, а вона почувалася ніяково через їх реготи. Вітерець розгойдував вікно навпроти й сонячний зайчик ловив її обличчя й зазирав у сіро-блакитні очі.

Дівчина втомлено усміхнулася сама до себе: «Все, на сьогодні все!» Брала сьогоднішню зарплатню й рахувала на що може витратити ці гроші. «Пачка макаронів, масло чи олія? Пів хлібини й троє яєць! От і увесь заробіток!» Сьогодні ще так- сяк перебуде, а завтра? Де вона завтра знайде гроші? Стріпонула важкі думи й прошмигнула до магазинчика навпроти. А чого ж йти кудись? Вона живе поруч, у сусідньому під’їзді. Зручно сьогодні вийшло, з дому і на роботу.

Піднімається обережно темними сходами свого старезного під’їзду. Сходинки риплять з кожним її кроком. Тихо відкриває старенькі двері. Ще тихіше заходить до квартири й у коридорчику власного помешкання легка усмішка зникає й ховається десь на дні серця.

– Що, лахудро, прибилася додому!? – почувся голос її половинки, хм, половинки…

Колись це була її справжня половинка, принаймі вона так вважала. По шлюбі ще рік-два жили непогано. Вона вчилася, батьки чоловіка допомагали чим могли, а потім батьків нестало… Згодом він втратив роботу. Шукав і не знайшов гідної себе. Запив. І з цього часу все покотилося шкеребеть… Давно б покинула, пішла б світ за очі, але кому вона потрібна? Часом мріяла, щоб він ніколи не повертався із своїх загулів. А часом шкодувала його…Влаштуватися на постійну роботу не могла, але час від часу підзаробляла тим, що мила вікна, прибирала у квартирах.

– Де так довго вешталася!? – злісно засичав.

– Я на роботі була.

– На роботі! Я все бачив, на якій роботі ти була! Повія!

– Не смій так розмовляти зі мною!

– Я!? Не смій? – забелькотів чоловічий голос. – Та я тобі зараз як посмію!..

До неї підстрибнуло щось, що колись називалося чи могло б називатися чоловіком. Худе, бліде, з темними колами під очима. Воно, оце, тремтіло й плювалося. Його руки з посинілими пальцями й проштриканими венами потягнулися до її молодого вимученого тіла від постійного недоїдання й виснажливої роботи. Дівчина мовчки відступила до дверей.

– Стій, паскудо! Куди тікаєш!? Ти думаєш я не бачив як ти загравала з перехожими? Та увесь день я спостерігав за тобою, зміюко! Гроші давай!

– Грошей немає. Я купила харчі,– її голос затремтів.

– Ти купила харчі!? А мені що?! Здихати!? Ти хочеш, щоб я здох?! Гроші давай! Лахудра!

З кулаками він кинувся на неї й повалив на підлогу. Бив мовчки. Ногами. Будь-куди. В живіт, голову, обличчя. Вона не кричала, не просила про допомогу. А хто прийде? Старенькі сусіди, які уже давно й забули як вона виглядає, бо бояться його. Він гамлесив ногами по молодому тілу й сопів як міх, а в сіро-блакитних очах застигали сонячні зайчики, що загубилися там ще за дня…