Читать книгу Справи земні - Зоряна Зінь - Страница 2

Молоденьке й тендітне дівча вирвалося із лабет сірої буденщини- віддаленого життя у горах. Воно крокувало незнайомими вуличками старезного міста. Сірі непривітні кам'яниці лякали дівчину. Атланти, що підпирали старезні балкони, й грації, що визирали з-за колон порталів, проводжали застиглим й байдужим поглядом оте довгоноге розгублене дитя природи. Вузенька вуличка вихлюпнула її на широкий проспект, який заливало світло нового, щойно народженого, дня. Мокра бруківка блищала й видавалося, що це тихе плесо річки. Та ні, он стара двірничка мете посеред отого грайливого потоку. Дівчина зупинилася у повній розгубленості: «Куди йти?»

– Заблукала? – озвалася двірничка. – Поступати приїхала чи що? То спізнила, діти вже вчаться.

– Ні, – відказала досить сміливо. – Не поступати, на роботу!

Стара окинула поглядом співрозмовницю. Струнка й довгонога, світлі кучері перехоплені гумкою у пучок, на молоде пташеня, яке щойно вибилося у пір'я, схоже.

– Щось ти замолода, пташко, до роботи. Вже вивчилася чи що?

– Чи що, – нотки виклику пролунали у цій короткій відповіді.

– А-а-а, – потягнула стара, – не вступила, а додому не хочеться.

– Що там вдома! Нема дому! Сама тепер!

– Йой! – стрепенулася двірничка. – Горе яке! – перестала мести й підійшла до красуні. – Нікого не маєш?

– Нє-є-а, не маю і не хочу!

– Так не кажи, не кажи, ще замолода, щоб таке казать, – й стала далі вишпортувати старим стертим віником сміття. – Я оно життя прожила щитай, а сама не є. То ніц жи без рідних, та люди навкруг, хіба нє? – оглянулася на свою співрозмовницю, а та уже її не слухала. Йшла вздовж вітрин й заглядала у новий для неї світ. Хіба тій старушенції зрозуміти її? Хіба вона знає, як ото дибати до магазину кілометрів п'ять? Нє-а, не знає! У широких вітринах бачила нове своє життя. «Вчитися! Пхе! Не буде вона мудохатися за партою! Не буде! Доста того, що школу скінчила! Доста!» Показала язика тій, що відбилася у широчезній вітрині, махнула старенькою валізою, а та легко злетіла вгору, що там важкого, нічого нема, бо з дому й нічого брати, дрантя купить за гроші, які заробить. «Добре, що мамка корову продала, а грошей не потратила! Добре! Тепер нехай шукають вітра в полі! Не верну! Не верну, нехай інші жиют там! Нехай інших товчут і до роботи заставляют!»

Сонце било в очі, примружившись, читала вивіски на вітринах «Діамант», «Сніжинка», «Продукти», «Спорттовари», «Дитячий світ», «Інтурист». Скільки тут усього! Вулиці стали оживати, наповнилися галасом. Хто спішив на роботу, хто на базар, інші поспішали на навчання. Ох і приїхало по ту науку! А що та наука! Он, Ганька Максимова вивчилася і у школі вчителює! Зранку худобу порає, вдень із шмаркачами возиться, вчить доброму і вічному, а по обіді не гірш сільської баби вигляда: хустка під бороду, язик на бороду і по городах, як кріт, риється до вечора. Що з того що вивчилася й до скрині червонного диплома поклала. З дня у день таке щастя! «Нє-є, не буду такою дурною! Нє-а!» Стягнула гумку з волосся, воно розлетілося дрібними кучериками по спині й залоскотало тіло, всередені також залоскотало й тихо заскавчало, ніби цуценя там сиділо. «Чогось би та поїсти,»– дівчина стала роззиратися. Зараз вона знайде їдальню й там пообідає. Казала Ганька, що за рубля можна дуже добре попоїсти.

Бризки фонтану грали на сонці різнокольоровими барвами. Торкнула несміливо тоту красу, підставила тоненького пальчика і од лоскоту щиро засміялася. Заграли звабливо ямки біля губ, уста повні й соковиті, тугі, невицілувані. Подалася далі. На перехресті звернула у бічну вуличку, так легше не заблукати, повернула навпроти фонтану, отож не загубиться. Вивіски рясніли розмаїттям кольорів. Довга алея посеред вулиці затінена старими деревами. Тут роботи двірник має доста. Перші осінні клопоти. Спробуй вимести вулицю, коли постійно падає листя! Старий відпочиває на лавочці. Поряд така ж мітла, як у двірнички з проспекту. Затягується цигаркою й поволі випускає дим. Сонце лоскоче старого й загляда йому в очі, він мружиться чи то од яскравого променя, чи од задоволення від викуреної цигарки.

– Дядечку, чи не знаєте, де тут можна поїсти? – це питання виводить чоловіка з блаженства.

– Йди просто, а вкінці алеї, з лівого боку, побачиш столову, – невдоволено проказав, аякже, зруйнували його світ. Нема такого, щоб дати чоловіку помріяти, нє-є! Сплюнув під ноги, віника до рук і ну мести оте осоружне листя, що тихим дощем опада на землю. «Вдарив би раз добре мороз, випало б усе до крапелиночки, вимів би геть все і чистий спокій! Який то дурак понасаджував тоті дерева посеред міста! Мало парків чи шо!»

Ліворуч зогледіла вивіску «Їдальня N3». Швиденько перейшла вуличку й зникла за великим брудно-зеленими дверима. Нічого дивного не побачила там, за тими дверима. Схожа їдальня і в селі є, на тракторній, тільки там вона була раз чи два. Їдальня велика, у кілька разів більша за їхню. На кожному столику квіти й сільничка. Квадратні сірі столи й такого ж кольору стільці. Чисто. На кухні галасують кухарки, на касі заклопотана жіночка розкладає по комірках дрібні гроші. Кинула оцінюючим поглядом на русокосе дівча, що разом із старезно валізою притулилося біля широкого вікна.

– У нас самообслуговування! – гукнула через увесь зал.

Дівчина стрепенулася. Хіба ж вона така дурна! Вона просто не знає чи можна залишити тут свою ношу. Потім рішуче схоплюється, бере у руки валізу й прямує до лотків із їжею. Ставить на піднос друге: картоплю із котлетою, компот і булочку. Усе тягне до каси й нарешті тут розуміє, що чемодан їй буде назаваді.

– Шістдесят сім копійок! – голосно промовляє касирка. – Піди й постав свого чемодана, ніхто його тут не вкраде! Хіба там маш золото!

– Маю те, що маю! – з викликом кинула дівчина.

Подалася до сусіднього столика. Усі ж столи вільні. Відвідувачів катма! Уже коли доїдала, до неї підійшла касирка.

– На роботу приїхала?

– А що? – з викликом кинула красуня.

– Нічого, вже знайшла? – жінка присіла за столик.

– Нє-а! – замотиляла головою.

– Маєш де жити? – знову запитала касир.

– Не-а, – уже тихо проказала дівчина.

– Може підеш до нас? Нам прибиральниці потрібні…

– У-у-, замотала головою, – я не хочу у прибиральниці.

– А що вмієш? Маєш спеціальність? Ні! Нічого ліпшого не знайдеш або прибиральницею тут, або двірничкою на вулиці, ну, ще посудомийницею тебе візьмуть.

Молоде та зелене не знало й що думати.

– Не дурій! Знайдеш роботу, то підеш звідси, а так хоч якась копійка й дах над головою. Думай! На це місце знайдемо швидко охочих: п’ятдесят рублів зарплати, місце у гуртожитку і їжа три рази денно, де таке знайдеш?

– Н-незнаю, – протягнула невпевнено.

– Не дивись, що тут мало відвідувачів, ще не вечір…

Отак двадцять літ протрубила у цій їдальні. Тепер вона нічим не нагадувала оте пташеня, що з гір спустилося у місто. Різного було тут. Мила підлогу у залі й на кухні. Коли виникала потреба, то допомагала готувати. Днювала й ночувала на роботі. Копійку заробляла. Спочатку на квартиру хотілося зібрати, бо гуртожиток то лише назва гучна. А насправді клоповник. Кого тільки тут не було! Щодень галас крик, бійки, поножовщина. Тікала на роботу. Тут хоча б сховатися можна було. Шукала інше житло. А воно ж гроші коштує. Знайшла неподалік бабульку, що куток здавала, у прибудові до старого будинку. Тепер якось можна жити було. Правда, вреднюща старушенція знайшлася. Та пані Ірина, касирка, навчила піддобрюватися до старої карги: щодня чекушечку носила, то й та прихилиться до пляшечки поки усього не висмокче й дріма у кутку. О, та горілка добре виручала молоду жінку! Буквально давала їй життя. Наловчилася красунечка наша горілочку з-під поли продавати. А що. Так усі в їхній їдальні робили. Кожна приносила із собою таке добро. А потім, ввечері, продавали захмелілим чоловікам. Добре тоді торгувалося!

Стара згодом вмерла й квартира залишилася їй. Маленька незручна та своя. Щоб пройти до кухні, то потрібно було спочатку перейти кімнату, у кутку кухні відділила пару метрів під санвузол, звела нову стіну і кімнатка стала крихітною. Усе ж на вулицю уже не бігала. Яка там ванна! Про що казати! Добре, що на роботі душ! А їй скільки там потрібно. Усе на роботі пропада! Тепер вона касирша тут! Тепер її слухають усі. Вона знає, що краще готувати, коли й що виставляти. Білий-білісінький накрохмалений фартушок, така ж корона на високій копиці волосся, яке майстерно викладає щодень перукар, який приходить до неї на роботу зранечку. Пальці у перстенцях. У вухах коштовні сережки. Чи впізнав би тепер хто у ній ту несміливу дівчинку із села, що втекла од матері-батька, одцуралася од гір?

– Пташечко-голубочко, – не раз і не два звертається до неї черговий відвідувач, – налий у борг, віддам усе до копієчки, а хоч то можеш у заставу годинник узяти…

Отак багатіла потроху. Сім’ї не мала. Надивилася на отих мужиків і плюнула. «На ніч знайду, а жити для когось не стану. Годуй, обпирай, одягай, ще й трясися над ним чи від нього! О, ні, дівоньки, не для мене таке щастя!» І жила у своє задоволення. Життя ж бо таке коротке! Курорти, гучні компанії. Думала квартиру продати, мала ж гроші, щоб іншу прибрати, та не судилося. Ціни бабахнули, що куди там! А потім це хлібне місце приглянулося комусь. Саме так, бо на їдальню хлинули перевірки одна за одною. А ті перевірки грошей коштують! Раз трохи у тюрму не потрапила, відкупилася, немалою сумою, ой, не малою! Та що гроші, заробить ще! Іншого життя уже не бачила.