Читать книгу Пікнік на льоду - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 26

На обід Віктор дав пінгвіну рибу, а собі й Соні насмажив картоплі.

– Я завтра куплю побільше харчів! – пообіцяв Віктор Соні.

– А я більше не з’їм, – сказала дівчинка, присуваючи до себе велику тарілку.

Віктор усміхнувся. Уперше життя зіштовхнуло його з чужим дитинством, і він придивлявся до цього дитинства з обережністю і цікавістю, немов ще сам був дитиною. Безпосередність Соні, її відповіді не те, щоб не до ладу, але якось по дотичній змушували Віктора усміхатися. Він їв і скоса стежив за дівчинкою, що їла картоплю радше з цікавістю, ніж з апетитом, роздивляючись уважно кожний наколотий на виделку шматочок. Вона сиділа навпроти, а між її спиною і плиткою стояв і порався біля свого полумиска пінгвін Мишко.

У якусь мить Соня повернулася і перенесла виделкою шматочок підсмаженої картоплі у полумисок пінгвіну. Пінгвін здивовано подивився на дівчинку і смішно схилив голову набік.

Соня розсміялася. Мишко, постоявши з похиленою набік головою, знову повернувся до полумиска і з’їв покладений туди шматочок картоплі.

– Йому смакує! – зраділо повідомила Вікторові Соня.

Допивши чай, Віктор одяг Соню і вони поїхали до зоопарку.

На вулиці сіявся сніг, було вітряно, і вітер увесь час дув в обличчя. Коли вони вийшли з метро, Віктор укутав Соню шаликом по самі очка.

За воротами зоопарку висіло оголошення про те, що в зв’язку з зимовими умовами відвідувачі можуть побачити тільки невелику частину мешканців зоопарку.

У зоопарку було малолюдно. Обравши покажчик «тигри», Віктор повів Соню по засніженій доріжці. Пройшли повз вольєр, на якому висів великий щит з намальованою зеброю, а поруч трафаретними буквами подавався опис тварини і її навички.

– А де звірі? – запитала, озираючись Соня.

– Далі, – відповів Віктор і усміхнувся дівчинці.

Вони пройшли повз ще кілька порожніх вольєрів зі щитами, що зображували їхніх недавніх мешканців. Попереду з’явився закритий павільйон.

Там, у клітках, за товстим залізним штахетом сиділи два тигри, лев, вовк і ще якісь хижаки. Навпроти входу висіло оголошення: «Тварин дозволяється годувати тільки свіжим м’ясом і хлібом». Ні того, ні іншого у Віктора і Соні з собою не було.

Вони пройшли вздовж кліток, зупиняючись потроху біля кожної.

– А де тут пінгвіни? – запитала Соня.

– Мабуть, тут нема… – відповів Віктор. – Хоча, давай пошукаємо, а раптом знайдемо!

Він спробував пригадати, де він бачив Мишка перед тим, як забрати його з зоопарку. Здається, це було трохи далі, за тераріумом і цементним барлогом бурих ведмедів.

Вони пройшли туди і побачили за штахетом порожній глибокий вольєр із замерзлим озером посередині. На щиті, що висів на штахеті вольєра, були намальовані пінгвіни.

– Ну, от бачиш, їх тут нема… – сказав Віктор.

– Шкода! – Соня тяжко зітхнула. – Можна було б привести сюди Мишка, щоб він з іншими пінгвінами дружив…

– Але бачиш, інших пінгвінів нема! – повторив, нахилившись, Віктор.

– А хто тут ще живе? – запитала Соня.

Вони гуляли ще цілу годину. Подивилися на риб і зміїв, на двох облізлих шулік і самотню довгошию ламу. Вже дорогою до виходу Віктор раптом побачив покажчик «Науково-консультаційний центр».

– Соню, зайдімо туди на хвильку, – попросив він. – Може, там нам про пінгвінів розкажуть?

– Ходімо! – погодилася Соня.

В одноповерховому будиночку вони постукали в єдині двері. Зайшли.

– Даруйте, – звернувся Віктор до сивої, але не старої жінки, що читала якийсь часопис, сидячи при столі.

– Слухаю, – вона відірвала погляд від часопису. – Ви до мене?

– Розумієте, – звернувся Віктор. – Трохи більше року тому я взяв у вас у зоопарку пінгвіна… У вас, часом, нема ніякої літератури про пінгвінів?…

– Нема, – відповіла жінка. – Пінгвінами у нас займався Підпалий. Коли їх роздали, його звільнили, і він усю літературу забрав із собою. Затятий був дід…

– Підпалий? – повторив Віктор. – А як його знайти?

– Запитаєте у відділі кадрів! – сказала жінка і знизала плечима.

– До речі, вам змії не потрібні? – запитала вона з цікавістю розглядаючи Соню. – Ми з січня ліквідуємо тераріум…

– Ні, спасибі, – відповів Віктор. – А де знаходиться відділ кадрів?

– Ліворуч від центрального входу, за туалетами.

Попросивши Соню почекати біля виходу, Віктор зайшов до відділу кадрів і ублагав їх дати йому адресу Підпалого. Згорнувши удвічі аркушик із записаною адресою і сховавши його в гаманець, Віктор узяв Соню за ручку і рушив з нею до метро.