Читать книгу Приятель небіжчика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 14

Телефон задзвонив уранці. Але телефонувала не Олена. Це був Дмитро з настійною пропозицією завітати до нього ввечері. Знехотя я пообіцяв.

За вікном світило кволе сонце. Було сухо й, мабуть, прохолодно.

Порахувавши купони, що залишилися від двадцятки, я поліз під ванну й витяг наступну двадцятку.

Життя тривало. На сніданок у мене був чай із шоколадкою. Правда, хотілося м’яса. Я знайшов стару господарчу сумку, витрусив її в коридорі на підлогу – востаннє носив у ній картоплю з базару понад місяць тому – потім підмів пісок віником у куток біля дверей.

У найближчому гастрономі я легко витратив решту купонів. Цієї решти вистачило на кіло яловичини, буханець свіжого хліба й пачку кефіру. Уже вдома, додавши до яловичої кісточки знайдені на кухні двійко картоплин і три цибулини, я зварив свій найлегший суп. Зварив і пішов до кімнати. Переглядав старі часописи, чекаючи на появу апетиту. Він з’явився біля третьої, й тоді я із задоволенням з’їв дві тарілки супу, заїдаючи товстим свіжим окрайцем. Знову практично з нічого, з нескладного супу зі шматком хрусткого хліба виникло відчуття щастя.

І настав ранній жовтневий вечір. Прийшов не так, як приходив раніше. Без палаючих вуличних ліхтарів. Тривала чергова кампанія заощадження електрики.

Я їхав на Поділ, до кав’ярні на Брацькій. Просто на Контрактовій площі поміняв долари і знову з теплою пачкою купонів у кишені куртки прямував уздовж трамвайної колії.

З дверей і вікон кав’ярні виливалося на вулицю тьмяне осіннє світло. Разом із світлом долинав із закритих дверей сміх і гомін відвідувачів.

Черги не було, хоча в першій залі всі столики були зайняті. Я зазирнув до другої – там було де примоститися.

Підійшов до стійки, замовив подвійну каву – повну чашку. І нагадав про сто грамів «Кеглевича», відпущених мені в кредит.

– Тебе тут один хлопець розшукував. Начебто твій однокласник… – між іншим сказала «кавниця».

Я кивнув. Потім подумав про те, що «кавниця» не знає мого імені.

– А відкіля ви знаєте, що мене? – запитав я після хвилинної паузи.

– А в нього твоє фото було. Він тепер не в Києві живе, проїздом тут; тож хотів знайти…

Сівши в другій залі з чашкою кави, я збагнув – хто мене шукав. Знайоме почуття німоти нагадало про себе. Затремтіли руки. Я вже забув про все, хоча пройшло лише кілька днів. Відсунувши чашку, я залишив на столі шарф і повернувся до стійки.

– Сто грамів «Кеглевича», – замовив я.

– Сподобалося? – посміхнулася «кавниця». – Тобі цитринового чи динячого? Бери краще динячий – смачніше.

– Гаразд, динячий, – я кивнув. – А який він був з себе, цей однокласник?

– Звичайний, – вона стенула плечима. – Невисокий, у темній шкуратянці. Ти не турбуйся, він тебе знайде. Йому хтось чи адресу твою дав, чи сказав, де тебе шукати…

– А він що, фотографію усім показував?

– А скільки тут «усіх» буває? – знову стенула плечима барменша. – Три душі було, він їм і показав. Він і сьогодні заходив, але так просто, кави попити. Сьогодні про тебе не запитував.

Я повернувся до свого столика. Випив динячого «Кеглевича». Сто грамів здалося обмаль, і взяв ще двісті.

Досидівши до закриття, я біля години тинявся Подолом, потім зайшов до Дмитрового кіоску.

– Ну, як ведеться? – запитав він.

– Нормально, – видихнув я.

– Ти ніби штуку впорав, ге? – сказав він, посміхаючись на кутні.

– Так, – я кивнув.

– Клас! На дармовицю! Тож тепер заживеш!

– Угу, – мугикнув я.

– Стривай, ти вже хильнув?

– Небагато.

– А зі мною смикнеш?

Я знову кивнув.

Він дістав горілку. Зачинив двері й запнув вітрини. Налив.

– Тепер ти можеш борг віддати. Я б почекав, але якщо у тебе є бабки, то краще віддай зараз…

Я спробував зосередитися, але в голові висів п’яний туман.

Мабуть, і в очах моїх було нерозуміння. Дмитро гмукнув, випив горілки.

– Ти, видно, чимало втнув сьогодні! Я про бакси, що Кості віддав за твого клієнта, який дружину у тебе умкнув. А взагалі, якщо по-чесному й по-діловому, – ти мені ще десять відсотків із штуки винен. Це ж я тобі улаштував…

Поступово я зрозумів, про що йшлося. Я теж випив горілки і рішуче кивнув.

– Усе віддам, – сказав я. – Завтра. Бабки вдома.

– Мені що, – миролюбно стенув плечима Дмитро. – Можеш завтра, можеш післязавтра. Як тобі зручно буде.

Було ще не пізно, коли мені стало погано, і Дмитро знайшов якогось приватника, котрий згодився відвезти мене додому і навіть допомогти ввійти у власну квартиру. Язик мій уже не провертався, але в очах час від часу з’являлася різкість, і в один із таких моментів я побачив зелену десятку, простягнуту Дмитром водієві.