Читать книгу Приятель небіжчика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 18

Ішов третій вечір ловитви «на живця». «Живець» на цей час вже притомився. У роті гіркло на сам вигляд кави. Власне, каву я вже не пив – вирішив зробити перерву, під час якої пив міцніші трунки. Так і чекати було легше, і якесь розслаблення огортало.

Автоматично я «фотографував» кожного, хто входив до кав’ярні. Зо два рази траплялися хлопці, за описом схожі на Костю. Один раз я навіть лаштувався вийти у двір, але той, кого я прийняв за Костю, взяв у Валі пляшку горілки й пішов до другої зали. За півгодини його, зовсім зачмеленого, уже виводили з кав’ярні два чолов’яги пролетарського вигляду, й теж напідпитку.

За двадцять сьома до кав’ярні ввійшов ще один хлопець у шкірянці. Він на мить зупинився на порозі, озирнувся й пройшов до стійки.

У цей час дві жінки, що сиділи навпроти мене, підвелися й вийшли. Я занервував, скоса глянув в інший кут кав’ярні, де зі своїм пивом сидів Іван. Він уловив мій погляд і пограв пальцями по столі.

Малинін доспівав свою пісню, й касета закінчилася. У виниклій павзі з вулиці долинув гук дощу.

«Тільки цього бракувало», – подумав я. Парасольки в мене із собою не було.

– Закінчуйте! – оголосила «кавниця» перед тим, як поставити Шуфутинського.

Останній відвідувач, що увійшов, сів навпроти мене. Він поставив чашечку кави на стіл перед собою і, немов граючись, повернув її за ручку навколо осі. На його шкірянці не було крапель. Видко, дощ тільки-но почався.