Читать книгу Сірі бджоли - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 11

Увесь наступний день відлежувався Сергійович, прислухаючись до себе, як до рідної дитинки, що прихворіла. І кашель свій власний як чужий прослухував, ніби розділився він тимчасово на двох: на себе-хворого і себе-цілителя. Так уже не раз бувало. Так взагалі з кожним буває, хто один, сам по собі живе! Він же тоді і поваром, і їдоком був. І прибиральником, і тим, хто чистоті радіє. Правда, щоб відлежатися, довелося йому «зламаному» учорашнім повзанням по морозу під українські позиції, вугілля до хати внести, та й водою з колодязя запастися.

От і приготувався Сергійович, як людина, яка ніколи ні на чию допомогу не розраховує, відлежуватися ґрунтовно і ретельно. Адже відповідав він за своє здоров’я не лише перед собою, але і перед бджолами! Раптом що з ним трапиться, загинуть вони у всій своїй незліченності, а бути, хай і не з власної волі, душогубом сотень тисяч бджолиних душ йому ніяк не можна було.

Такий гріх, така тяжкість знайде його і після смерті там, де б не був його останній подих! Знайде і спокою не дасть: змусить вмерти ще і ще раз, за кожну померлу з його вини бджолу, і не важливо: трутень то був чи матка бджоли! Все одно! І буде він, уже мертвий, помирати і помирати нескінченно, доки не опиниться на такій пекельній глибині смерті, нижче якої нікому опуститися не вдавалося!

Лежав він до обіду у теплоті і сумнівах. А потім тепло сумніви перемогло, і вже відходило від учорашнього морозу тіло його, зігріваючись, набиралося нової сили, що відновлювала силу вчора витрачену. Іноді поринав він у дрімоту, іноді провалювався в сон. Прокидався і знову очі закривав. У якийсь момент так спекотно йому у сні стало, що наснилося, ніби вони удвох з Віталіною під ковдрою лежать. І гаряче тіло Сергійовича, який вже майже прокинувся, перегріває і на кохання налаштовує. І ось у сні налаштувався він на кохання і навіть на бік, обличчям до дружини повернувся. Обійняти її захотів і пригорнутися.

Руку до неї простягнув і знову прокинувся. І тут чи то у сні, чи то насправді сльози на його закритих очах виступили. Може, від болю спогадів, може, від жалю до себе, який тільки у сні і міг проявитися. За межами сну, у своєму реальному житті, причини жаліти себе він не бачив. Все у нього до ладу і під контролем. Ну, як не все, то майже все!

А іншим разом, уже в час пообідній, після того, як чаю з медом випив і знову ліг, наснилося йому, що він на вуликах спить. На шести своїх вуликах, у лежанку зіставлених.

І під час сну здалося йому, що не сам на сам він зі своїми бджолами! Здалося, що поряд хтось іще є. Він уві сні очі відкрив, голову підняв. А довкола краса! Дерева зелені гілками з сонцем граються, над головою антонівки висять налиті.

Глянув в інший бік, а там на розкладному рибацькому кріслі колишній їх губернатор сидить і книжку читає. Читає і посміюється, ніби сама книжка його смішить. Помітив губернатор, що пасічник очі відкрив. Відірвав погляд від книжки. Кивнув привітно. Зрозумів тоді Сергійович, що гість також хоче на бджолах полежати. Піднявся, тонкий матрац поправив. Двох охоронців губернатора ледь збоку під сливою запримітив. Стоять собі мовчки, у спину хазяїну дивляться.

– Ой, вибачте, – заговорив Сергійович у сні до поважного гостя. – Я і не почув, як ви підійшли!

– Та чого там! – знизав плечима гість, і посмішка важка-важка, майже з кілограм вагою, на великому його обличчі з’явилася. – Можеш іще полежати, якщо хочеш!

– Ні, що ви! – заметушився Сергійович. – Я зараз, до хати за простирадлом чистим!

Сонний, чув у голові ще дзижчання бджіл, ніби на магнітну плівку записане, до хати збігав. Губернатор свої туфлі дивовижні зняв і акуратно носками гострими перламутровими біля сходинки-табуреточки на травичці поставив. Усівся обережно на середній вулик. Розвернувся, ноги на лежанку закидаючи. На спину влігся. Перед тим, як очі закрити, усміхнувся, помітив, що пасічник знову здивовано на його туфлі витріщається.

Може, через те, що сон цей особливо літнім і теплим виявився, затримався у ньому Сергійович довше, ніж в інших снах. Навіть довше пробув Сергійович у цьому сні, ніж у тому, де жагуча дружина Віталіна поряд під ковдрою лежала.

А надвечір, коли голод його з ліжка підняв, відчув Сергійович себе як заново зібраний, змащений і відремонтований на совість механізм. І навіть макарони без масла, без нічого, а лише з сіллю, з’їв він з апетитом і майже з задоволенням. Радів він, звичайно, не стільки смаку їжі, скільки бадьорості, що до тіла повернулася, і особливо тому, як легко йому жувалося. Адже у чому хвороба найперше проявляється? У тому, що людині щелепами працювати не хочеться! Тепер же, після сну, хотілося Сергійовичу усього: і їсти, і чай пити, і ще пару відер вугілля на ніч з двору внести. Але вугілля у відрах ще не скінчилося. А забагато вугілля у кімнаті – теж не дуже хороша штука, адже кожна річ зі своїм пилом приходить! А вугільний пил – один із найбільш шкідливих. Це ж він Сергійовича інвалідом зробив. Це так, за медичними паперами і за документами пенсійного фонду. А папери медичні йому лікарка із поліклініки шахтоуправління виписала. Він їй трилітровку меду у подарунок приніс. Вона посміхнулася тоді, сказала «ну й добре!» і зробила його хронічним хворим. А чи був він таким хворим? Бог його знає! Так, кашель іноді до сліз у очах його мучив, а іноді зникав на якийсь місяць. Ось і зараз вугільний пил, що піднявся, коли паливо до буржуйки пересипав, Сергійовичу не дошкуляв.