Читать книгу Сірі бджоли - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 5

Вночі Сергій Сергійович не від свого холоду піднявся, а від чужого, що наснився. Точніше: наснилося йому, що він солдат. Убитий і на снігу покинутий. І мороз страшний довкола. Мертве тіло і так коцюбне, а тут прямо каменем узялося і само стало холод випромінювати. І лежав Сергійович у сні всередині цього кам’яного тіла. Лежав і відчував, як у сні, так і поза ним- – у своєму власному тілі – холодний жах. Терпів, доки сон не відпускав. А як тільки сон відійшов, встав він з ліжка. Зачекав, доки пальці від пережитого у сні холоду тремтіти перестануть. Підсипав з відра до буржуйки вугільних «горіхів». Присів у темноті до столу.

– Що ж ти мені спати не даєш? – прошепотів.

Сидів з півгодини. Очі до темноти звикли. Повітря у кімнаті горизонтально розшарувалося.

Щиколоткам холодно стало, а плечам і шиї – тепло.

Зітхнув Сергійович, свічку жовту запалив, підійшов до шафи, відкрив ліві дверцята. Свічку до нутрощів шафи підніс. Там серед пустих вішаків висіла сукня дружини, колишньої дружини Віталіни. Вона її навмисно лишила. Як прозорий натяк. Як одну із причин того, що пішла.

У тремтячій через маленьке полум’я напівтемряві візерунок сукні не надто «прочитувався», але Сергійовичу і не треба було. Він його знав достеменно, увесь його невибагливий сюжет-візерунок: на блакитній тканині великі руді мурахи біжать, одні вгору, інші вниз сукні, густо-густо, мабуть тисячі мурах! Це ж треба було якомусь винахіднику одягу таке придумати?! Ні, щоб просто і як у всіх красиво: сукня у горошок чи у ромашки, чи у фіалки?

Задавив Сергійович за звичкою вогник свічки великим і вказівним пальцями правиці. Солодкий прощальний димок свічки носом вловив. І знову ліг у ліжко. Під ковдрою тепло. У такому теплі і сни мають снитися теплі, а не такі, що пронизують жахом холодним!

Очі ніби самі закривалися без його участі. І ось вже закритими очима, дрімаючи, знову знайома сукня з мурахами бачиться йому. Тільки цього разу не у шафі, а на ній, на Віталіні. Довга, за коліна. І мурахи ці руді ніби бігали тканиною від того, що йшла Віталіна вулицею Леніна, і вітерець поділ сукні розвівав. А Віталіна не крокувала, а плила. Так само, як вона вперше з двору вийшла. Можна сказати, вибралася, щоб себе вулиці і селу пред’явити, як певний важливий документ, від одного виду котрого усі зустрічні відступитися зобов’язані.

Ще не всі сумки та валізи розпакувала вона у той перший після переїзду з Вінниці день, але одразу з речей «мурашину» сукню витягла, випрасувала, одягла і пішла до церкви, що у кінці вулиці. Він намагався її спинити, умовляв щось інше вдягти, та де там! З її характером і любов’ю до «красивого» умовити було важко. Неможливо навіть. Думала вона тоді, що Сергій разом з нею вулицею прогуляється, але він її тільки до хвіртки провів. А далі йти з дружиною, у «рудих мурахах» вбраною, засоромився.

І крокувала вона сама, сміливою і навіть зухвалою ходою, приваблюючи сусідів і сусідок до парканів, вікон і хвірток. Живим же тоді село було – майже у кожному дворі сміх дитячий дзвенів! Зрозуміло, що кілька наступних днів все село їй кісточки перемивало.

Але ж він її не за сукню покохав і одружився! Без сукні вона була набагато ліпша і тільки йому належала! Шкода, що не так довго, як хотілося.

Дивно, але сон, що охопив Сергійовича, показав йому цей перший променад селом Віталіни інакше, ніж насправді то було. У сні йшов поруч. І за руку тримав. І з сусідами і сусідками вітався, кивав, хоча погляди їх приклеювалися до сукні з мурахами, як мухи приклеюються влітку до вивішеної над столом стрічки-липучки.

Дійшли вони у сні до церкви, але у її відкриті ворота заходити не стали, а обійшли божий дім і ступили на землю кладовища, де мовчазні хрести і надгробки забирають у людей бажання посміхатися чи говорити голосно. Там підвів Сергій Віталіну до могили батьків, котрі не дожили і до п’ятдесяти, потім інших своїх родичів показав: сестру батька з чоловіком, двоюрідного брата з двома синами, котрі загинули у п’яній аварії, племінницю також не забув, хоча запроторили її ген на край кладовища, над яром. А все тому, що її батько з головою сільради полаявся, а той як зміг, так і помстився.

Якщо в одному місці довго живеш, то родичів на кладовищі завжди більше, ніж тих, хто живий і здоровий. Підказала тут пам’ять, захопленому тенетами сну, що на кладовище вони дійсно ходили на другий чи третій день після її переїзду, лише вдягнена того разу вона була відповідно – у все чорне. І чорне їй дуже пасувало, так Сергійовичу тоді здавалося. За вікном раптом голосно гримнуло. Здригнувся Сергійович, втратив нитку сну. Зникло і кладовище, і Віталіна у її «мурашиній» сукні розвіялась, і сам він також пропав. Ніби у кінотеатрі під час показу фільму плівка у проекторі обірвалася.

Не став Сергійович через цей гуркіт очей відкривати.

«Ну, вибухнуло десь, – подумав. – І не так близько, просто калібр великий! Якби близько, то з ліжка б скинуло. А якби у будинок снаряд влучив, то так би і лишився він у цьому сні, де якось і затишніше було, і тепліше, ніж у житті». До того ж і сукня «мурашина» більше не дратувала, а скоріше навіть вже і подобалась!