Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 15

Ховали на другий день. Випав перший сніг.

Як виносили, то здавалося, кудись поспішають ці. Не люблять люди, коли їм про смерть нагадують довго.

Михайло йшов осторонь, як чужий. Здавалося йому, що на всіх обличчях була радість, що то не вони вмерли, а Катерина. Ніби смерть така вже страшна…

Зовсім незнайомі зупинялися, питали, далі йшли, хто куди – в своїх справах… Так байдуже. Ніби Катерина вмирає щодня.

– Така молода…

– Ну, чому вони жаліють її так, ніби вона боялася смерти. Була Катерина, а буде земля внизу, там… – і лише тепер відчув Михайло, що вона – це весна… Увесь світ, а світ увесь новий – це вона. Відчув і одразу зрозумів її біль, що не давав їй злитися з життям… Пізно. Коли б хоч на тиждень раніш, не вмерла б вона. Він їй сказав би щось.

– І зовсім неправда це, – запевняв він когось. – Коси її стануть листям на дереві, а очи хмарами, що по небі линуть. – І стало так легко, був лише біль, що раніш не взнав він її…

А здається, що був коло неї так близько…

Коли грудки стукали об дошки й додому ішов з похорону, – був спокійний. Спати ліг рано й заснув міцно. Засипаючи, поставив як завжди будильника на шість.

Ранком прокинувся якось увесь зразу і відчув, що не побачить її ніколи. І це маленьке «ніколи» здавалося тепер таким страшним і безнадійно незрозумілим.

– Як так ніколи? Що за дурне слово?

У голові виникала певність, що от він зараз піде туди в степ, де ходили вони, й неодмінно зустріне її там.

Було сонячно й гарно надворі. Хотілося всміхнутися хмарам і сказати:

– А, здоров, Катерино, – потім до землі припасти, поцілувати її. – От я знов з тобою!

І така радість впала на нього, що в комуну прийшов, усміхаючись. Там Андрій подивився здивовано.

– Де Данило? – аби щось сказати.

– Не знаю… Ну, до побачення, мабуть, їду (саме в цю хвилину вирішив Михайло, що їде).

Дома речі склав, пішов спочатку брати відпустку, а потім до Петра.

Галя саме білизну полоскала. Мовчки сів, глянув на двері, що вели в кімнату Катеринину, і знову відчув себе самотнім: «ніколи».

І знову стало страшно, схотілося завити, по підлозі з криком полізти: «І як Галя може білизну полоскати». Сидів мовчки, не рухаючись, щоб не сталося чого. А нудьга, як біль у зубі, охопила все тіло.

– Поїзд в тридцять на дванадцяту…

Галя головою хитнула, ніби знала вже все.

Почала колисати колиску.

– А-а-а!

Позіхнула, уважно подивилася.

– Скоро приїдеш?

– Не знаю.

Знову головою хитнула, ніби так і треба. Посиділи тихо. Дитина плакала. Підвівся:

– Прощай! – Ще раз обдивився кімнату, глянув на двері Катерининої кімнати: – Можна туди?

Пішов. Сів там, голову на руки поклав… Постукала Галя:

– Час вже до поїзду.

Підвівся, схопив за руку, всміхнувся якось криво, спитав:

– Пам’ятаєш: ех, ти, Галю моя, комсомолочка! – Хотів ще додати щось, та рукою махнув. Галя повернулася мовчки й витягла щось з шухляди:

– Це вона залишила.

– Ні, не треба…

Пішов. Надворі темно було… По дорозі зустрів Петра. Той, як завжди, кудись поспішав.

– Виїздиш зовсім?

– Не знаю.

– Зустрів Данила, знову сьогодні пішла від нього Марійка…

– Та-а-к.

Йшли мовчки. Пройшли два квартали. Розмова не в’язалася. Тоді Петро почав прощатися.

– Ну, повертайся швидше.

Розійшлися – Михайло просто, а Петро повернув за ріг, додому.

Туман. Десь блимає зеленою зіркою трамвай. Над заводами ліворуч догорає сяйво. Було вогко й темно. Перехожі лаялись, потрапляючи в болото ногою. З неба сіяв дрібний, нудний дощик. Лише струмки дзвеніли так, ніби прийшла весна.

Михайло поспішав на поїзд. Враз якась темна постать виринула з імли.

– Підемо?..

Вдарило в голову. Подивився, скрикнув здивовано:

– Марійка!

Відскочила та:

– Я… я не впізнала.

За руку взяв, казав радісно:

– Ходім, ходім зо мною, – і потягнув з собою.

– Не хочу… Не піду з тобою.

– Та не бійся, не те…

Йшла покірливо. Привів на вокзал. Став до каси й міцно за руку тримав, ніби боявся: втече.

Вийшли на перон. Чекати довго не довелося. Сіли.

Марійка забилася в найдальший куток, вдарив другий дзвінок, поліз вбік вокзал.

Ось стоїть дівчина і комусь рукою махає: прощайте, прощайте.

Михайло вискакує до присінку вагона й кричить:

– До побачення!

Та здивовано дивиться, але Михайло, сміючись, іде в вагон і сідає поруч Марійки.

Порожньо. Майже нікого немає, і верхньої полиці підіймати не треба…

Закурює. Тягне в себе синій дим і дивиться спокійно на вогні міста, де було так багато гарного. Дивиться на Марійку і чує, як вона плаче.

Поїзд летить. То вище, то нижче дріт. Перша станція, друга, третя. Встала Марійка й пішла вмитися: фарбу зітерла; подумала: «Чи надовго ж».

– Ляж краще, тобі так незручно.

Слухняно, ніби боязко ноги простягнула.

Вкрив пальтом. Сів коло неї, а вона притулилася мовчки. Проходив кондуктор, подумав: «Закохані». Тихо розмову вели…

Коли Петро повернувся додому, Галина лежала, головою в подушку ховаючись. Він стомлено скинув пальто, стомлено сів коло неї.

– Чого ти, Галю?

– Тоскно. Приходив Михайло. Чекав на тебе…

– Знаю. Зустрів дорогою.

Сиділи мовчки. Надворі вітер шугав і гудів під стінками.

– От тепер ми з тобою зовсім самі: й Михайло покинув нас, – сказала Галя.

– Нічого, якось буде.

Закричала дитина. Галя скочила, почала гойдати. Петро ходив з кутка в куток, щось думав. Раптом повернувся до Галі:

– А ти знаєш, Галю, у нас якось справді не те…

– Гармонія, – насмішкувато шепнула Галя з темного кутка.

– Якось самотньо стало.

Галя кинулася до нього й заридала на плечі. Він пригорнув її й тихо гладив… Гладив і не казав нічого…

Коли ж на село прийшла вістка, то мати Катерини заплакала, а потім, згадавши, що час годувати свині, пішла виносити помиї, шморгаючи носом…

Батько мовчки сидів і довго в той день не лягав спати, а комсомол зробив вечір спогадів: це ті, що з нею на фронті були…

Дмитро з Ніною згадували часто. Згадували, казали:

Ніна:

– Гарна була дівчина, трохи з фантазіями, але…

Дмитро:

– Розумна дуже… Ми краще робимо, так, Ніно?

Ніна замахувалася рукою… Іван і Андрій:

– Таки та Катерина гуляща баба була… Хе-хе! Й вона согрішила, значить. А яка строга була на вигляд… і не підходь. А Михайло не дурень.

Петро мовчки ходив на посаду, а Галина перечитувала зшитки, вночі вдивлялася в чорний морок і шукала відповіді.

IV

Дзвеніла знову весна. Знову голуби світилися в небі, а за заводським парканом хлопчики грали в цурки.

Галину Петро розважав:

– Ет, кинь журитися, ще будуть…

– А Павлика не вернеш.

– Спорудимо.

Стали прощатися, як щось постукало.

– Хто там? Це Михайло, – побігли вдвох.

– Звідки? Чому не писав нічого?

– Та пустіть же, шию одірвете… От які… – За ним стояла Марійка.

– Марійко! Одружилися ви, чи що? – почав Петро.

– Ні, – відповідала та.

– От, чому стоїте, заходьте.

– Ні-ні. Хай до мене ідуть. Тут зовсім недалеко, за рогом.

– Хіба ви розійшлися? – здивувався Михайло.

– Галинина фантазія, так краще, – каже.

Галина схопила під руку Марійку, і вони швидко пішли вперед. За ними рушили хлопці.

– А чому б нам у степ не піти.

Погодилися всі. Михайло сказав, що швидко їх дожене.

– Тут на хвилину, в одне місце.

Коли всі сховалися за рогом, на цвинтар побіг, серед зелені ледве розшукав. Могила завалилася вже, і чудно стало, що там під землею вона, – Катерина.

– Катю, Катю! – покликав.

Сів на могилу, зірвав квітку обережно сховав.

Наздогнав аж за містом. Сміялися, про щось змагалися.

– Про що це ви?

– Та от надрукував він, Петро це, свою поему і носа тепер угору дере.

– Та кинь, у мене зуби болять.

– Нічого. У великих людей завжди або зуби болять, або голова хвора.

– А ви зовсім не змінилися, – сказав Михайло.

– А ти зовсім інший став, Михайло, ніжний якийсь…

Далеко внизу блакитною стрічкою біг Дніпро. Сіли.

– Як же ви? Розказуйте. Коли я їхав, мені здавалося, що не все було гаразд… А Павлик де?

– Вмер… – тінь пройшла, а Петро:

– Не біда, як ми нового назвемо, Галю?

– Ще не закаялися?

– Ні.

Надвечір сиділи в Галини.

– Що роблять хлопці?

– А… нічого, по службовій лінії пішли. Митя вже секретар газети, а ті непогані теж посади мають.

– Так. А Данило?

– А Данило одружився.

– Що ти, Марійко?

– Нічого. – Пішла Галина й принесла щось.

– Це дала мені Катерина… Отой синенький зшиток тобі передати наказувала, а це на, прочитай, Михайле.

Михайло розвернув перший зшиток. Там було:

Гармонія і свинушник (Повість).

Комсомолу з тривожною любов’ю.

– Читай, читай!

Михайло почав:

«Я омочила перо своє в кров, любов’ю й зненавистю на папір дихнула я. Я люблю людину, коли стоїть вона просто, бентежлива й непокійно-буйна. Коли вона каже:

– Що з того, що тут стіна? Я мушу пройти, я мушу вперед пройти.

І проходить або вмирає…

Я ненавиджу тебе, людино, за те, що ти ходиш крадькома… Зупиняєшся часто і вклоняєшся на всі боки.

Я не люблю, коли ти прислухаєшся до бурчання шлунка й запевняєш, що то найкраща музика.

Я гукаю на всіх, хто відчув відблиски проміння й бачить світло:

– Розбийте ці стіни, болото засмоктує нас.

Вже сонце сходить і золотить обрій!

Тобі, жінко, й тобі, мужчино, співаю я нині. Всім, хто задихається в багні, не хрюкає задоволено там. Всім, хто вміє прагнути до смерті, співаю я: і тим, хто впав і бачить своє падіння, і тим, хто міцно стоїть на ногах, і навіть свиням кажу я:

– Хай пітьма губить перші проліски, хай тумани покрили зелень, а земля все ж таки крутиться.

– Товариші, земля крутиться. І всім вам, – і не-свиням, і свиням, невільний чи вільний рятунок буде. Допоможіть же тим, хто заслаб в дорозі.

Ніч темна. Вітер буйний суворий, але вам кажу я. Кажу я вам:

– Добре зробили ви, що кинули берег той спокійний і тихий.

Хай з вас глузують. Хай руки ваші іржа роз’їла солона, а вітер очи сліпить. Хай! Ви – прагнете.

Зустріньте ж сонце вартими сонця.

Руйнуйте саж!»

Михайло закрив зшиток. Було тихо.

Весняна муха вдарилася об скло, зашуміла, а потім вилетіла.

Михайло перегорнув кілька сторінок.

«Іноді восени починає розцвітати акація, але морози вб’ють той цвіт і, може, лише людина, яка бачила його, відчує, що тут вчора завітала в гості весна».

Михайло взяв зшитка, обережно сховав у кишеню, а руки дрижали.

А дома взяв другий зшиток і почав перегортати сторінки. Там було:

«Петро й Галина вже одружилися. Вони мені подобаються, боротися думають. Може, вони більш праві, ніж я.

Ми краплини в морі світового руху,

Ми загинемо – зорі не згаснуть, —

Дай свою кріпку, товаришу, руку —

Ми безсмертні в руках всесвітнього гасла.

Ідемо ми всі ряд за рядом, —

Хай поляжуть перші колони,

А над нами безмежне небо,

А над нами зорі червоні…

Певно тому, що немає ритму єдиного між людьми, то іноді немає ладу всередині самої себе. Гарно, що хоч боротися можна.

Поки є боротьба, значить є рух, поки є рух, значить нічого не страшно.

Через те так і не хочу бути твоєю, Михайле, бо любов швидко тускне, заспокоюється, загниває.

Я хочу любити так, щоб увесь світ став вогненний… Чи зможеш ти, щоб не було міркувань. Тепер всі в любові живуть мозком, а не любов’ю.

Ніч надворі. Вітер гуде. Каганець ледве блимає. Здається, другу ніч не сплю. Голод страшний.

Михайло все сердиться, все втручається в мої справи: то я дуже багато роблю, то в порваних черевиках ходжу на завод і через це чомусь неминуче захворію.

Погано те, що і я за ним слідкую. Я знаю, що він теж голодує, і мені боляче за нього, але не так, як за чужу людину. Це, мабуть, тому, що всі люди чужі ще один одному, а так хочеться тепла.

Як багато у нас таких, що гадають, нібито все досягнуто. Як багато обмежених і задоволених цілком.

Балачки, балачки. Іван казав, що комсомолка, яка „береже свою невинність“ (яке слово паскудне), – міщанка. Яка хоче мати дитину – теж. А Михайло каже: читай Леніна.

Читаю – і тому, що читаю, тому, що слухаю, тому, що люблю його – тому й хочеться іноді голову об стіну розбити.

Так багато думок, а зловити важко.

Вчора запитала Михайла: чи пішов би він за мною на край світа. Відповів, коли б дали потрібну для цього відпустку, то може й пішов би. Я, врешті, дуже рада, що у нього є щось інше, крім мене.

Сталося те, що мусило статися. Мені було лише неприємно… Більше цього не буде.

Знов нападає на мене Михайло за „песимізм“. І як він не розуміє, що той, кому байдуже, кому не болить, лише той може бути спокійним… Ох, як ненавиджу я цей оптимізм казьонний. Тих, що робітників пастушками роблять, і так на зневірених та на „песимістів“ гримають. А самі не вірять, а самі брешуть, а в самих не болить, бо все це чуже їм і нерідне.

Знов він не розуміє мене, каже, що в мене надто велика любов до далекого й немає любові до ближнього. Я просто задихаюся. Хіба може істота, яку труять хлором, почувати себе спокійною?

Марійка живе в мене. Данило – дурень, вона хороша дівчина.

Так весело дивитися, як у степу перші проліски глянули і дерева вже розпускаються. Я не люблю акації, вона зеленіє, коли весна проходить.

У Гальки народився син. Я страшенно рада. Я хочу, хочу, але цього навіть в щоденникові написать сором.

І любов є, щоб любити, і сили є, а життя примушує любити сіро… Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а в наші часи треба любити, як личить, з усіма подробицями, бо не мала ж я й добре розумію все… Так іноді хочеться кричати від болю.

Стіна. Хіба можна спокійною бути, коли знаєш, що обійти не можна цю стіну, а зруйнувати, ще не зруйнуєш. Так часто уявляється мені наша любов.

Михайло радить підкопуватися – загинеш ти, пройдуть інші, прокопають далі, заб’ють динаміт і зірвуть.

Зірвуть цю сім’ю, цей побут проклятий.

Знаю я, що буде так. Але ж хочеться, хочеться глянути туди за стінку, Михайле, та тут темно… Так дивує мене іноді твій спокій. Невже тобі байдуже?

Відсвяткували перше травня. Ішов натовп, і я розпускалася в ньому і разом робилася все більшою й більшою, а ноги мої йшли в такт з усіма. Я була тим бруком, над яким маяли прапори, я була зеленим листям, котре зірвав якийсь хлопець і начепив на свого кашкета.

Порожньо. Ходжу в степ і відпочиваю там.

Здається, що повинен от-от десь загусти бубон і в єдиному такті повинні злитися люди, земля і небо.

Я шматок життя, а життя не хоче, щоб я злилася з ним. Закрутилася я з особистим життям.

Знов ходили у степ з Михайлом, повернулася пізно вночі. Михайло тримається тихо, а я напружено чогось чекаю.

Коло дитини доводиться ходити й мені, бо Галина не вміє. Михайло сердиться, мені здається, тому, що я йому мало часу віддаю через це.

Зараз можу спокійно писати. Як вихор вдарив у груди й ніжність розлилася по всьому тілі. Чудне почуття: так ніби я за щось була йому вдячна.

З Михайлом балакала. Я нарочито сказала, що не хочу мати. Він, здається, зрадів. Він боявся, боявся, боявся…

Як я можу мати від нього дитину? Коли б він про гроші на аборт мовчав.

Здається, кінець…»

Михайло скінчив читати. Перегорнув ще раз сторінки. Потім запалив у грубі. Ярким полум’ям спалахнули дрова.

Думав про щось хвилину, і раптом кинув зшитки у вогонь. Лизнуло червоним язиком, листки здригнули, ніби їм було боляче, почорніли й разом загорілися.

А він понуро дивився й здавалося, що з цими листками відходить з життя щось рідне. Відходить спокій, з яким він жив 24 роки.

По старій звичці контролював свої думки. Чудно стало. Не впізнав себе… Коли очутився, то відчув, що тепер не буде йому спокою, що тепер і в ньому кожний рух, кожний біль, кожний гострий кут в життю озиватися буде болем. Почув, що ніби весь світ він прийняв у серце своє і не зможе тепер байдуже ховатися від нього.

У хаті було темно, й відблиск грав на стелі й на стінах.

Ще раз забився вогонь, хотів стрибнути з одчинених дверець, але вмер: то він, прочитавши рядки, схотів вирватися зі своєї в’язниці…

Сильним протягом розривало останні шматки паперу, і нарешті від Катерини Ласко нічого не залишилося…

А на дворі була весна. Теж така весна!

…І точилася боротьба нового життя…