Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 2

Куди ж побігла ти? Постій!

Не слухає. Біжить;

І струногон зелений свій

Городами дзюрить.

Гаряча тінь – як вирізан

На береги тісні:

То літнє сонце в день вгруза

Крізь дерева рясні.

За південь легка снадь лягла

На стьожку голубу…

З кінця в кінець – біжить, ґуля,

І пнеться у дугу.

Тінь рожевих згасань – за плечима.

Але там, вдалині, у пітьмі

Розриваються жахом невпинним

Ще прийдешні, не бувші дні.

Вони йдуть, наближають, бурують,

У нестямі грози і жаги

Підіймають незнано-злую,

Невмирущу муку землі.

Наближайтесь! суворим рядом

Станьте тут, біля лану й лісів.

За крицево-бронзовим ладом

Летимо у багряному сні.

Мені здається,

що й я лишу своє життя

у келії чоботаря. —

Дугою вигнув спину,

і рукою

так моторошно бігає по шву!

А на полицях

розставлено правила й копила,

чорняві і брудні.

Тут зрідка зазирає хлопчик,

такий бадьорий та стрункий.

Великі сірі очи

схвильовано вдивляються в багно,

розкидане навколо майстра.

Як лячно, друзі милі!

Обідраний, старий,

занедбаний з дитячих літ —

лиш тільки дратву шило й кожу

він визнав за своє.

А світ розлігся за вікном

чарівно й буйно,

гойдає сміх, утіху – й молоде

прекрасне слово.

Тут чоботар

за зоряним вікном

чекає хлопчика до себе

– у чоботарські учні.

Ось ще раз гляну на осіннє сонце

і піду.

Ой, згубилась блакитними днями

щирість серця і буйних слів.

Розлилися рожеві плями

і розбіглись в чужу далечінь.

Промайнули краса і радість,

юність німо лежить біля ніг,

і ніхто – ні словечка – поради!

і ніхто не приймає сліз.

Ну і згода. Нехай до болю

не надійде ніхто із вас.

Я ж притомлено йду до порога

і ридаю в майбутній час.

Ви зростаєте в хладнім димі,

ви зростаєте в жовтих вогнях,

і червоний – хоч зрідка – заблима

і трагічний розкочує шлях.

У шляхах, у дорогах майбутніх

може згасне назавжди біль.

Пригортаю до серця муку

і ковтаю прозору сіль.

Я для когось чужий і пустельний.

Що для вас чийсь шалений біль?

Тільки ж знайте: в Країну Далеку

Прийде людськість крізь муку і тлін.

Загас мій сад.

Засипано снігами лист осінній,

і синім холодом дерева скуто.

Птиця

морозною струною пролітає,

і прислухається до дзенькоту снігів.

Мовчить земля.

Лише вночі

розколює повітря мертвий тріск:

підліток саду —

юна вишня —

вітами здригнулася,

і як стріла

струною змовкла.

І яблуневі віти

дугами на дах.

Оркестром стріл

горить уранці паморозь.

Сонце

не в силі зняти срібну зброю саду,

і тільки вітер,

десь там за південь,

звіє —

здує срібно-рожеві грозна.

І паморозь – на дах,

на стріху зеленаву.

І знову темний тьмяний сад.

Одинок у снігу.

А то —

запіниться метелицею ніч,

і ллється строгий льот

акордами мовчання.

Куди не глянеш —

білих рун

отари снігові!

Тоді сади

розкрилюють снагу,

таємно

дзвонять

перемогу:

за снігопадом – лютий вітер

і березнева тань.

Вже проростають світом дні,

і легко-юним сходить сонце.

Місяць

примерзло проскрипить за північ,

і знизиться

проваллями світанку.

Не зворухнеться клен.

Мій згаслий сад

зростає перед світом томно, сіро,

а десь за панциром кори

прозора кров

готує кружний ход —

за снігопадом лютий вітер

і березнева тань.

Патлатий клен гойдає зелень,

Ворушить пломінь сонця.

Він знає – ще не осінь,

Ще тільки раннєє згасання.

А на болоті,

де куп’яки стрижуться тихим вітром,

зелений сміх – ще тільки квітне!

Він – зо мною.

Ліс,

як синю далеч Франції,

вітри самотньо сріблять.

Він снить – як сторожка вода – у небо,

Буяють луки – пустельністю.

Була колись трава,

ну а тепер – стерня лоскоче ноги.

Сумно так.

Одна вода біжить зеленим шумом,

гойдаючи колишні квіти —

що згасли,

згасли, обірвались.

Поле

злотистим шляхом стеле путь —

жовту, як піски.

Лиш гречка пізняя примовкло мріє.

Вже скоро, скоро

підріжуть коси й гречку.

Тихо й сумно.

Городина

скресає в срібний дощик ранком

і цілий день мовчазно снить.

Наллється плід,

порадує старече око,

але ж цвітінь – не вернеться назад!

Хай яблука рожевобокі

сміються з мене,

в затишку гойдаючи налив, —

мені однаково.

Бо в очереті,

ось тут за яром,

осінь гострить вуха

і ловить гомін тиші…

Вона лежить з спідницею подертою,

заплющить очи – скалить рота —

погрозливо розп’явши руки

над землею.

Вона – німотна зараз!

Ось тижнів через три —

розірве пута,

спідницю зеленую лишить в бур’яні

і як скажена

на лісу скочить:

Ген багрянець жовтня…

…десь падолист

озвався лісом глухо.

Сади примовкли й стежать день.

Ти лежиш в пустельному холодному саду,

Може несподівано до тебе надійду.

Обдарую німотою твій зимовий сад,

І неждано і нестримано заграю з світом в лад!

Я не знаю, де сховається моя туга печаль,

Де розіб’ється на скалки шкляні неупинна даль.

Проплива вона крізь холод і вітри,

І лишає тільки смугу синю для шатрів.

Пропливаю одногранним гірким сном,

І впиваюсь синє-далечі настиглим вщерть вином.

Смутно придивляюся до тихих хат,

І по стріхах бачу: вже не буде вороття назад.

Промандрую аж за обрій де любов,

Розпочну у тих країнах світлий лов.

Буду юність уловляти – і в саду,

Те, чого шукають чисті – там знайду.

Хто на межах стигне в білому снігу?

Хто на вежах пльоска прапором снагу?

Пропливають мимо башти дальні кораблі,

І співають чужоземці про любов мандрівника Алі.

Той мандрівник кинув наречену для шляхів,

І вогнем багряним океанами горів.

Стигнуть межі, а на вежах пльоска льот,

Бурями на скло прозоре б’ється льод.

Пропливають чужоземці кораблями в ніч,

Глухо поза баштами гуде майбутня січ.

І снага смуглява перетворюється на вино,

Світове і весняне об’єдналося в одно.

Десь Алі вернувся нареченої шукать,

Стружками розсипалася міць мідяних ґрат.

Пісню буйну, пісню про майбутню височінь,

Вигукнули вежі для холодних снігових склепінь.

На дибу взято села. А міста

на мідяні тимпани грають

і титанічний круг розхитують

у буряному непокою сили.

Ведичні терези повисли над часами.

Обезуміло в румби рве стріла,

тарелі там і тут, —

плигають гумові літа

і об залізні мури б’ються.

Розкинулося місто між горбами.

Пливе аулом ген аж ген, до небосхилу, —

там металеві дамби й бомби

багряно покололи обрій.

Розкинулося місто: табор:

де гноми перетворюються на титанів.

Де землю взято в металеві дуги,

в залізний крик.

Липнева ніч,

липнева ніч

ходила,

Збирала ягоди

в саду.

Вона в кущах

в сліпих кущах

перстами шелестіла,

і лляла тінь

в гущавину.

Лежала тінь,

лежала тінь

над садом,

Хитала полог синій

верховин.

А шкляний місяць

жовто і медвяно

Перетирав

на жорнах

лінь.

Над садом лінь,

Над садом лінь

висока!

На п’яні трави

тьмяно

повиса…

А в пелюстках

а в пелюстках вишневих

вже проступала

вранішня роса.

Смаглява ніч,

смаглява ніч

ходила,

збирала ягоди

в саду.

Вона в кущах

В сліпих кущах

перстами шелестіла,

Чи ти ж знайшла там

Хоч одну?

В алеях міста глибиною ліній

проходить караван пустині

ліниво коливаються тюрбани золоті

боками п’яними хитаються верблюди

тюрбани: золоті від сонця

жовч кораблів: піском пустині

рожевий захід кидає гарячий блиск

на скло фасадів

і розбивається в асфальтах

десь долиною гасне – згасне

к

а

р

а

в

а

н

в

е

р

б

л

ю

д

і

в