Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 51

Вже красується, мов жито, світлий сум,

Вколосилася зерном моя печаль…

Бо навік відбила сонячну красу

Молодих очей душі холодна сталь…

Повний лебідь з неба зорі розігнав,

Срібний лебідь таємниче-сивих хвиль…

Хто ж це маки із життя мого украв?

Хто ж це дав замість меча холодний біль?

Плачуть зорі, вириваючись з пітьми…

(… Переможе молодая кров моя!)

Плачуть дзвони: «Ти така ж, така ж, як ми!»

Їм всміхаюсь: «Ви такі ж, такі ж, як я!..»

Вітер влив надії в золоту косу,

Познизав в намиста смутку мій кришталь…

Бо красується, мов жито, світлий сум,

Колоситься вже зерном моя печаль…