Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 32

Адже я відкрив одну велику істину. Люди живуть у будинках, і сенс речей для них міняється залежно від сенсу дому. Шлях, ячмінне поле і вигин пагорба мають різне значення для людини залежно від того, становлять вони чи ні її маєток. Адже та строката матерія враз зосереджується й тисне мені на серце. Той, хто живе в царстві Господньому, і той, хто не живе в ньому, живуть у різних світах. Нехай невірні, що глузують із нас, помиляються, нехай вважають, ніби женуться за відчутними багатствами, коли насправді їх немає. Таж якщо вони бажають цю отару, то лише через гордість. А радощі, спричинені гордістю, не відчутні.

Отак і ті, хто вважає, ніби відкрив, поділивши, мою територію. «Тут є, – кажуть вони, – барани, кози, ячмінь, оселі та гори – а що там іще?» Вони бідні, бо більше вже нічого не мають. І мерзнуть. Я з’ясував, що вони схожі на того, хто розтинає труп. «Я, – запевняє він, – покажу, що таке життя серед білого дня: це тільки суміш кісток, крові, м’язів і внутрішніх органів». Натомість життя – це світло очей, яке вже не сяє в їхньому попелі. Адже моя територія – щось інше, ніж ці барани, ниви, оселі та гори, це те, що домінує над ними й пов’язує їх. Це батьківщина моєї любові. Й вони щасливі, якщо знають про це, бо живуть у моєму домі.

Обряди в часі – однаково, що оселі в просторі. Адже добре, коли час, що спливає, здається, не зуживає і не вбиває нас, мов жменьку піску, а завершує нас. Добре, коли час – будівництво. Отже, я йду від свята до свята, від роковин до роковин, від жнив до жнив, як ходив дитиною від зали нарад до зали відпочинку в батьковім палаці, де кожен крок мав свій сенс.

Я накинув свій закон, що є наче стінами та структурою моєї оселі. Нерозумний прийшов і каже мені: «Звільни нас від свого примусу, тоді ми станемо більші». Але я вже знав, що вони втратять передусім здатність пізнавати обличчя і, вже не люблячи його, здатність пізнавати самих себе, тож я вирішив усупереч їхній волі збагати їх їхньою любов’ю. Бо вони запропонували мені, щоб гуляти з більшою невимушеністю, розвалити стіни палацу мого батька, де кожен крок мав свій сенс.

Палац був великою спорудою з крилом, передбаченим для жінок, і потаємним садом, де виспівував струмінь води. (Я звелів збудувати його, щоб він правив за серце в домі, до якого можна наближатися й від якого можна відходити. Щоб можна було зайти в той простір і вийти з нього. Бо інакше тебе не буде ніде. Бути вільним не означає не існувати). Були там і комори, і стайні. Настала пора, коли спорожніли комори, не стало й духу живого в стайні. А батько був проти, якщо одні приміщення використовували для цілей інших приміщень. «Комора, – казав він, – передусім комора, і ти не живеш у домі, якщо не знаєш, де ти. Не має значення, – казав він далі, – якою мірою плідне використання. Людина – не худоба для відгодівлі, й любов для неї важить більше, ніж використання. Ти не можеш любити дому, що не має обличчя і де кроки не мають сенсу».

У палаці була зала, передбачена тільки для великих посольств, і її відкривали сонцю лише тоді, коли далекі вершники здіймали піщану куряву, а на обрії майоріли великі корогви, які вітер надував, мов вітрила. Зали навіть не відкривали, коли приїздили дрібні володарі, що не мали ніякого значення. Була ще й зала, де чинили правосуддя, і зала, куди забирали страчених. Була й порожня кімната, про яку ніхто не знав, для чого вона призначена, і вона, мабуть, не виконувала жодної функції, хіба що навчала чуттю потаємного, принципові, що ніколи не можна прозирнути геть усе.

Раби, що бігали коридорами й виконували доручення, носили важкі сувої тканин, які давили їм на плечі. Вони піднімалися сходами, відчиняли двері, опускалися іншими сходами і залежно від того, перебували ближче чи далі від центрального струменя води, ставали або балакучі, або мовчазні, аж поки тривожились, мов тіні, на краю жіночих покоїв, знайомство з якими внаслідок помилки коштувало б їм життя. Та й самі жінки були або спокійні, або зарозумілі, або потаємні залежно від свого місця в оселі.

Я чую голос нерозумного: «Скільки місця змарновано, скільки багатств не використано, скільки добра, занапащеного внаслідок недбальства! Треба зруйнувати непотрібні стіни, зрівняти з землею короткі сходи, які так ускладнюють пересування. Тоді людина буде вільна». А я відповів їм: «Тоді люди стануть худобою на громадському майдані й від страху знудитися вигадуватимуть дурні ігри, які, щоправда, ще матимуть правила, але тим правилам не властива велич. Адже палац може сприяти писанню віршів. А хіба можна написати вірш про безглуздя кинутих на стіл костей? Люди, мабуть, ще довго житимуть у затінку стін, тож вірші навіватимуть їм ностальгію, а потім зітреться навіть затінок і вони вже не розумітимуть їх».

Тож чим надалі вони тішитимуться?

Людина тоді загубиться в тижні без днів або в році без свят і не показуватиме свого обличчя. То буде людина без ієрархії, яка заздрить сусідові, якщо той у чомусь вищий від неї, й зі шкури пнеться, щоб опустити його до свого рівня. Тож яку вони матимуть радість із того гладенького болота, яким вони стануть?

Я відтворив силові поля. Я збудував у горах греблі, щоб стримувати води. Отже, таким чином я опирався, не маючи слушності, природним тенденціям. Я відновив ієрархії там, де люди були схожі, як води, тільки-но ті води змішувались у болоті. Я натягував луки. З несправедливості сьогодення я творив завтрашню справедливість. Я утвердив напрями руху – там, де кожен прикипав до місця й називав цей жалюгідний стан щастям. Я зневажаю води, жалюгідні своєю справедливістю, й визволяю воду, засновану на явній несправедливості. Отак я ошляхетнив свою імперію.

Адже я знаю їхні міркування. Вони в захваті від людини, яку заснував мій батько. «Як можна паплюжити, – кажуть вони, – такий досконалий успіх?» І в ім’я того, хто утвердив необхідний примус, вони знищили примус. Тією мірою, якою примус ще зберігався в серці, вони ще діяли. А згодом мало-помалу забули про нього. А людина, яку вони хотіли врятувати, вже мертва.

Ось чому я ненавиджу іронію, що походить не від людини, а від ледаря. Адже ледар каже людям: «А втім, ваші звичаї інші. Чому б не змінити їх?». А ще казав їм колись: «Хто змушує вас звозити врожай до комор і заганяти худобу в хліви?» Але це його одурюють слова, бо він не знає того, чого слова не здатні передати. Він не знає, що люди живуть у домі.

А його жертви, які вже не визнають цієї істини, починають розбирати дім. Отже, люди марнують своє найнеоціненніше багатство: сенс речей.

Я пригадую того невірного, що приходив до мого батька:

– Ти наказав, щоб у тебе молилися з чотками з тринадцяти намистин. Що означають тринадцять намистин, – казав він, – невже не буде спасіння, якщо ти зміниш їхнє число?

І подав витончені причини, внаслідок яких люди мали б молитися, використовуючи чотки з дванадцяти намистин. Я, дитина, чутлива до вміння вправно промовляти, приглядався до батька, сумніваючись у блискові його відповіді, такими-бо блискучими видалися мені подані аргументи.

– Скажи мені, – знову заговорив невірний, – у чому полягає найбільша перевага чоток із тринадцяти намистин?..

– Перевага чоток із тринадцяти намистин, – відповів батько, – полягає у вазі всіх голів, які я повідтинав в ім’я їх …

Господь просвітив невірного, що навернувся до нашої віри.