Читать книгу 2061. Третя одіссея - Артур Кларк, Артур Чарльз Кларк - Страница 9

Рольф ван дер Берґ виявився саме тією людиною, що опинилась якраз у тому місці та якраз у той час, що й треба, жодна інша комбінація тут би не спрацювала. Напевне, саме так історія здебільшого й твориться.

Саме тією людиною він виявився, бо був африканером-біженцем у другому поколінні, а на додачу ще й добре навченим геологом, – і обидва ці фактори виявилися однаковою мірою визначальними. Місце, де він опинився, стало якраз тим тому, що це був найбільший із супутників Юпітера – третій за віддаленістю від нього в послідовності, яку утворювали собою Іо, Європа, Ганімед і Каллісто.

Щодо якраз того часу, то це не було так критично, бо саме та, що треба, інформація, чекаючи своєї пори, наче бомба з годинниковим механізмом «цокала» собі спокійно десь у нетрях баз даних щонайменше років десять. Ван дер Берґ випадково наткнувся на неї у 2057-му, та навіть після цього йому знадобився ще рік, щоб переконатися, що він не з’їхав із глузду. І тільки аж у 2059-му всю оригінальну документацію, яка стосувалася справи, він тишком-нишком з бази даних вилучив і прибрав собі до рук, аби ненароком ніхто більше не додумався до того ж, що й він. А вже лише після цього без поспіху зосередився на головному питанні: що ж робити далі?

Усе почалося, як це часто трапляється в подібних випадках, із цілком тривіальних «польових» досліджень, які взагалі навіть не стосувалися прямих службових обов’язків ван дер Берґа. Його завданням як члена робочої групи з питань планетарної інженерії була геологічна розвідка та каталогізація природних ресурсів Ганімеда, і йому було якось нецікаво марнувати свій час на заборонений супутник у сусідстві.

Але той супутник, Європа, був загадкою, яку ніхто – ну принаймні всі його найближчі сусіди так точно – не зміг би ігнорувати нескінченно довго. Що сім днів той проходив між Ганімедом та яскравим мінісонцем, яке було колись Юпітером, і створював затемнення, що могли тривати цілісінькі дванадцять хвилин. У найближчій від Ганімеда точці Європа здавалася трохи меншою за Місяць, якщо на той дивитись із Землі, але коли вона опинялася на протилежному боці своєї орбіти, то її видимий розмір становив лише чверть від уже згаданого.

Часто ті затемнення були просто разючі: за мить до того, як почати велично пропливати між Ганімедом і Люцифером, Європа перетворювалася на зловісний чорний диск, оточений кільцем криваво-червоного вогню, створеного світлом нового сонця – світлом, що проходило крізь атмосферу, народжену теплом нововиниклої зірки.

Менше ніж протягом половини середньої тривалості життя людини Європа повністю переродилася. Льодова кірка на тій півкулі супутника, яка завжди була повернута до Люцифера, розтанула, утворивши другий за розміром океан у Сонячній системі. Років із десять він пінився та кипів, випаровуючись у вакуум, що був над ним, поки нарешті не встановилася певна рівновага між тиском під поверхнею води та над нею. Тепер Європа мала тонку, але цілком придатну для життя – щоправда, не для людського – атмосферу, яка складалася з водяної пари, сірководню, двоокисів вуглецю і сірки, азоту та ще багатьох інших, рідкісніших газів. І хоча не зовсім правильно пойменований так званий «темний бік» супутника досі залишався скутий кригою, та на «світлому боці» була вже суша завбільшки з Африку, помірний клімат, рідка вода, а крім того, ще й кілька розкиданих на великій площі островів.

Оце і все, що змогли розгледіти дослідники в телескопи, розташовані на навколоземній орбіті. А коли 2028 року до чотирьох найбільших, «галілеївських», тобто відкритих іще Галілео Галілеєм супутників Юпітера відправили першу повномасштабну експедицію, Європу вже щільною мантією огортала суцільна завіса з хмар. Ретельне радіолокаційне зондування показало, що під тими хмарами супутник з усіх боків практично гладенький, наче більярдна куля: з теплого боку містився доволі величенький і майже рівний за висотою континент, оточений невеликим і спокійним океаном із приземистими острівцями де-не-де, а з холодного – майже так само рівний крижаний панцир. Європа й далі продовжувала утримувати за собою славу небесного тіла з найпласкішою поверхнею в усій Сонячній системі. Але за десять років це вже не відповідало дійсності: з Європою сталися кардинальні зміни. Тепер на ній височіла самотня гора – заввишки майже з Еверест, – яка на самісінькому краю «світлого боку» супутника, у сутінковій зоні, ніби проросла крізь лід. Імовірно, то якась вулканічна активність, подібна до тієї, що постійно відбувається на сусідній Іо, виштовхнула цю масу твердої речовини назустріч небу. А до цього міг привести потужний потік тепла, який ішов тепер від Люцифера.

Однак з таким нібито цілком очевидним поясненням виникли деякі проблеми. Гора Зевс (як її назвали) була не звичним у таких випадках вулканічним конусом, а неправильною пірамідою, і радіолокаційне сканування не показало жодного характерного для вулкана потоку лави. Деякі не дуже високої якості світлини, зроблені крізь короткочасні розриви у хмарах за допомогою телескопів, розташованих на Ганімеді, дали можливість припустити, що та гора, як і весь крижаний ландшафт навколо неї, складається з льоду. Та хоч би яким було пояснення, а виникнення гори Зевс стало справжнім потрясінням для світу, над яким вона тепер височіла, бо весь той божевільний візерунок, що на «темному боці» супутника утворювала собою хаотично потріскана крига, нині змінився повністю.

І тоді один ексцентричний науковець висунув теорію, що гора Зевс – це «космічний айсберг», фрагмент комети, який упав на Європу з космосу. Для прикладу він наводив побиту метеоритами Каллісто, що мало слугувати достатнім доказом того, що подібні метеоритні обстріли вже не раз траплялись і в далекому минулому. Серед потенційних колоністів Ганімеда, що й так уже мали задосить інших проблем, ця теорія, звісно, симпатії не викликала.

Тож їх вельми заспокоїло, коли ван дер Берґ переконливо спростував цю теорію, заявивши, що будь-яка брила льоду такого розміру під час зіткнення просто розбилася б – а, навіть якби цього й не сталося, сила тяжіння Європи, хоч і незначна, швидко ту брилу зруйнувала б. На додачу радіолокаційні виміри показали, що хоча насправді гора Зевс поступово тоне, однак її загальні обриси залишаються цілковито незмінними. Отже, з усього виходило, що гора не льодова.

Проблему, звісно ж, можна було б легко розв’язати, відправивши крізь хмари на поверхню Європи лиш один-однісінький дослідний зонд. Та, на жаль, хоч би що там містилося під тим майже непроникним хмарним покривом, воно не викликало бажання проявляти цікавість.

УСІ ЦІ СВІТИ ВАШІ, ОКРІМ ЄВРОПИ.

НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ВИСАДИТИСЯ ТАМ.

Це останнє повідомлення, передане з космічного корабля «Діскавері» за мить до його загибелі, не було забуте, але тлумачень його існувала незліченна кількість. Приміром, оте «висадитися» стосувалося також і роботизованих зондів чи тільки транспортних засобів, пілотованих безпосередньо людьми? А як щодо звичайних прольотів поблизу – пілотованих чи безпілотних? Або стосовно повітряних куль, які літають у верхніх шарах атмосфери?

Науковці дуже хотіли це з’ясувати, проте широка громадськість явно занепокоїлася, бо вважала, що не варто жартувати із силою, здатною підірвати найбільшу планету Сонячної системи. Та й без того знадобляться ще цілі століття, щоб дослідити та освоїти Іо, Ганімеда, Каллісто та десятки менших супутників, а Європа може й зачекати.

Тому ван дер Берґу не раз казали не марнувати свій дорогоцінний час на дослідження, які не мали жодного практичного значення, тоді як і на самому Ганімеді ще треба було багато чого зробити. («Де взяти вуглець-фосфор-нітрати для гідропонних ферм? Чи стабільний Схил Барнарда? Чи залишається ще небезпека грязьових зсувів у Фригії?» І так далі, і таке інше…) Але він заслужено успадкував від своїх предків-бурів славу людини впертої: навіть працюючи над численними своїми різними іншими проєктами, він не забував повсякчас поглядати через плече й на Європу.

І от одного дня, і то лише на кілька годин, небо навколо Зевса очистив сильний вітер із «темного боку».