Читать книгу 3001: остання одіссея - Артур Кларк, Артур Чарльз Кларк - Страница 6

Прокинувшись знову й побачивши коло ліжка старшу медсестру та її помічниць, Пул почувався досить сильним, щоб наполягти на своєму.

– Де я? Звісно, ви можете це сказати! – Три жінки глянули одна на одну, вочевидь, не знаючи точно, що робити далі. Тоді старша медсестра відповіла, повільно і обережно промовляючи кожне слово:

– Усе гаразд, містере Пул. Професор Андерсон ось-ось має прийти. Він пояснить.

«Що пояснить? – подумав Пул дещо роздратовано. Але принаймні вона говорить англійською, хоч я й не можу визначити походження її акценту».

Андерсон, мабуть, уже був у дорозі, бо за мить двері відчинилися, давши Пулові на мить окинути оком невеликий натовп зацікавлених спостерігачів, що зазирали до палати. Він одразу відчув себе новим експонатом у зоопарку.

Професор Андерсон був невисокий жвавий чоловік з рисами обличчя, що поєднували ключові аспекти кількох рас – китайські, полінезійські, скандинавські – в одну добряче переколочену суміш. Він привітав Пула, піднявши праву руку, а тоді, вочевидь, схаменувся й зробив другу спробу – потис йому руку з такою примітною нерішучістю, ніби вправлявся в дуже незвичному жесті.

– Радий бачити вас у такому доброму здоров’ї, містере Пул… Ми вас швиденько поставимо на ноги.

Знову цей дивний акцент і повільна мова – але його впевнена манера звертання до пацієнта була притаманна всім лікарям, у будь-якому часі чи місці.

– Радий це чути. А тепер, може, відповісте на кілька питань…

– Аякже, аякже. Але заждіть хвилинку.

Він швидко й тихо заговорив до старшої медсестри, з чого Пул розібрав лише кілька слів, декотрі з них були йому цілком незнайомі. Тоді старша медсестра кивнула одній з помічниць, а та розкрила стінну шафку й видобула тонку металеву стрічку, якою стала обкручувати голову Пула.

– Для чого це? – спитав він, ствердившись серед тих важких пацієнтів, що так дратують лікарів і завжди хочуть знати, що з ними відбувається. – Зчитувач ЕЕГ?

Професор, старша медсестра і помічниці – всі виглядали спантеличено. Тоді обличчям Андерсона повільно поширилася усмішка.

– А! Електро… енце… фало… грама, – повільно сказав він, ніби видобуваючи слово з глибин пам’яті по складах. – Дуже точно. Ми просто хочемо стежити за показниками вашого мозку.

«У мого мозку були б чудові показники, якби ви дали мені ним користуватися, – буркнув про себе Пул. – Але принаймні ми почали кудись рухатися – нарешті».

– Містере Пул, – сказав Андерсон, і досі говорячи тим дивним сповільненим тоном, ніби вдаючись до чужої мови, – ви, звісно, знаєте, що в певний момент… вибули з ладу… через серйозну пригоду, поки працювали за бортом «Діскавері».

Пул кивнув на знак згоди.

– Я починаю підозрювати, – сухо сказав він, – що «вибув з ладу» – це м’яко сказано.

Андерсон видимо розслабився, на його обличчя повільно виповзла усмішка.

– Цілком точно. Розкажіть мені, що, на вашу думку, сталося.

– Ну, в найкращому разі, після того як я втратив свідомість, Дейв Боумен врятував мене й повернув на борт корабля. Як там Дейв? Мені ніхто нічого не каже!

– На все свій час… А в найгіршому разі?

Френкові Пулу здалося, що на шию ззаду легенько подув холодний вітерець. Підозра, що повільно формувалася у свідомості, набирала чіткіших рис.

– Тоді я помер, але мене повернули сюди – хоч би де воно є – і ви змогли мене оживити. Дякую…

– Цілком правильно. І ви повернулися на Землю. Ну, ви дуже близько до неї.

«Що він має на увазі – «дуже близько до неї»? Тут точно є якесь гравітаційне поле – значить, ми всередині колеса орбітальної космічної станції, що повільно обертається. Втім, нехай – треба думати про набагато важливіші речі».

Пул подумки виконав кілька розрахунків. Якби Дейв поклав його до гібернаріума, оживив решту екіпажу й завершив місію до Юпітера – ну, тоді він міг пробути «мертвим» щось близько п’яти років!

– А яка сьогодні дата? – спитав він якомога спокійніше.

Професор і старша медсестра ззирнулися. Пул знову відчув холодок на шиї.

– Мушу сказати вам, містере Пул, що Боумен вас не врятував. Він вважав, – і ми не можемо його звинувачувати, – що ви незворотно померли. Крім того, перед ним постала страхітливо серйозна криза, що загрожувала його власному життю…

– Тож ви подрейфували в космос, проминули систему Юпітера й направилися до зірок. На щастя, ваша температура опустилася набагато нижче за точку замерзання, аж увесь метаболізм припинився – але справжнє чудо в тому, що вас узагалі знайшли. Вам пощастило більше, ніж будь-кому з нині живих. Ні – найбільше з усіх, хто жив у будь-які часи!

«Невже? – похмуро спитав себе Пул. – П’ять років, подумати тільки! Могло бути й століття – або й більше».

– Кажіть уже, – зажадав він.

Професор і старша медсестра ніби звірилися з невидимим екраном: вони перезирнулися й кивнули на знак згоди, а Пул здогадався, що вони всі під’єднані до інформаційної системи лікарні через смугу, яку йому вдягнули на голову.

– Френку, – мовив професор Андерсон, невимушено перемкнувшись у режим давнього родинного терапевта, – це може вас вразити, але ви здатні впоратися – і що скоріше ви дізнаєтеся, то краще. Ми тепер на початку четвертого тисячоліття. Повірте мені – ви залишили Землю десь тисячу років тому.

– Я вірю, – спокійно озвався Пул. А тоді, на його страшенне роздратування, кімната закружляла навколо нього, і далі він нічого не пам’ятав.

Опритомнівши, він побачив, що, замість сумної лікарняної палати, лежить у розкішному номері з привабливими – і регулярно оновлюваними – зображеннями на стінах. Деякі з них були відомими картинами, а інші показували морські й суходільні пейзажі, що могли належати до його часів. Нічого чужого чи тривожного: він припускав, що до цього черга дійде трохи згодом.

Його теперішнє оточення, вочевидь, було дбайливо запрограмоване: він роздумував, чи є тут якийсь еквівалент телебачення (Скільки каналів може бути в Четвертому тисячолітті?), але не бачив коло ліжка жодного пульта. Про новий світ треба дізнатися так багато: він був дикун, що раптом зустрівся з цивілізацією.

Але спершу він мусить відновити сили… і вивчити мову. Навіть розвиток звукозапису, якому на момент народження Пула вже виповнилася сотня років, не запобіг значним змінам у граматиці й вимові. А ще ж були тисячі нових слів, здебільшого в галузі науки й технологій, хоч іноді йому і вдавалося проникливо здогадатися про їхнє значення.

Ще більше збивала з пантелику сила-силенна відомих і сумновідомих імен, що накопичилися за тисячу років, і які йому нічого не говорили. Кілька тижнів, поки він не накопичив базу знань, більша частина його розмов уривалася для біографічних довідок. Відповідно до того, як Пул міцнішав, зростала і кількість його відвідувачів, але завжди під дбайливим наглядом професора Андерсона. Серед них були фахівці з медицини й дослідники інших дисциплін, а також – найцікавіші для нього – командири космічних кораблів.

Історикам і лікарям він не міг розказати багато такого, що не було б записане в гігантських базах даних людства, але йому часто вдавалося точніше направити їхні дослідження й вказати на нові обставини подій його часу. Хоч усі ставилися до нього з цілковитою повагою й терпляче слухали, коли він намагався відповідати на їхні питання, але свої відповіді на його питання вони нібито давали неохоче. Пулові почало здаватися, що його надмірно оберігають від культурного шоку, і напівсерйозно роздумував, як можна втекти з номера. Кілька разів, коли йому траплялося побути самому, він виявляв, що двері замкнені, і не дивувався цьому.

А тоді все змінило прибуття доктора Індри Воллес. Попри ім’я, її головним расовим складником був японський, і часом, з мінімальною допомогою уяви, Пул бачив у ній таку собі зрілу гейшу. Навряд чи то був слушний образ для видатного історика, що обіймав віртуальну посаду в університеті, який і досі міг похвалитися справжнім плющем на стінах.

Вона була першим відвідувачем з добрим знанням Пулової англійської мови, і він дуже зрадів знайомству з нею.

– Містере Пул, – почала вона дуже діловим тоном. – Мене призначено вашою офіційною провідницею і, скажімо так, наставницею. Я маю відповідну кваліфікацію, бо спеціалізуюся на вашому періоді. Тема моєї дисертації: «Падіння національних держав у 2000–2050 роках». Гадаю, що ми з вами можемо багато в чому одне одному допомогти.

– Я впевнений у цьому. Для початку я хотів би вибратися звідси, щоб трохи побачити ваш світ.

– Саме це ми й зробимо. Але спершу вам треба отримати іденту. До того часу ви будете – як це називалося? – неособою. Буде неможливо кудись піти й щось зробити. Жоден зчитувач не визнає вашого існування.

– Я так і думав, – відповів Пул, іронічно посміхаючись. – У мій час уже йшло до цього – і багато кому така ідея була ненависна.

– Такі люди є й тепер. Вони вибираються й ідуть жити в дичавині – її на Землі набагато більше, ніж було у вашому сторіччі! Але вони завжди беруть із собою компаки, щоб мати змогу викликати допомогу, коли вскочать у халепу. Середній час до такого виклику становить п’ять днів.

– Шкода таке чути. Людська раса, вочевидь, зіпсувалася.

Він обережно випробовував її, намагаючись знайти межу її терплячості й накреслити ескіз особистості. Було очевидно, що їм доведеться проводити разом багато часу і що він муситиме залежати від неї сотнею різних способів. Але він досі не був певен, чи вона йому сподобається – можливо, вона бачила в ньому лише захопливий музейний експонат.

На чималий подив Пула, вона погодилася з критикою.

– Мабуть, це правда – в деяких аспектах. Певно, ми слабші фізично, але здоровіші й краще пристосовані за більшість людей, що коли-небудь жили на світі. Шляхетний дикун завжди був міфом.

Вона підійшла до маленької прямокутної пластини, встановленої у дверях на рівні очей. Пластина була завбільшки як незліченні журнали, що розплодилися в далеку епоху друку, і Пул помітив, що принаймні одна така була в кожній кімнаті. Зазвичай вони були порожні, але іноді на них з’являлися лінії повільно прокручуваного тексту, абсолютно позбавленого сенсу для Пула, хоч більшість слів і були знайомі. Одного разу пластинка в його номері почала видавати настирне пищання, яке він пропустив повз вуха, розсудивши, що хтось інший розбереться з цією проблемою, хоч би в чому вона полягала. На щастя, той шум припинився так само раптово, як і почався.

Доктор Воллес приклала долоню до пластинки, а за кілька секунд прибрала. Вона глянула на Пула, усміхнулася й сказала:

– Підійдіть-но й погляньте.

Напис, що зненацька з’явився, був доволі зрозумілий, коли він повільно прочитав його: ВОЛЛЕС, ІНДРА [Ж2970.03.11/31.885//ІСТ. ОКСФОРД].

– Гадаю, це значить «Жінка, дата народження – 11 березня 2970 року» і що ви зайняті на історичному факультеті в Оксфорді. І гадаю, що 31.885 – це особистий ідентифікаційний номер. Правильно?

– Відмінно, містере Пул. Я бачила деякі ваші імена електронної пошти й номери кредитних карток – страхітливі послідовності циферно-буквенної маячні, яку ніхто не здатен запам’ятати! Але всі знають дату свого народження, а її з нами ділять не більше за 99999 інших людей. Тож п’ятизначний номер – це все, що треба… А коли хтось би й забув його, то це насправді не важливо, бо він – частина вас.

– Імплант?

– Так. Наночип при народженні, по одному в кожну долоню для безпеки. Коли вам його вживлятимуть, ви нічого не відчуєте. Але з вами виникла невелика проблема…

– Яка то?

– Зчитувачі, що траплятимуться найчастіше, надто обмежені, щоб повірити у вашу справжню дату народження. Тож ми, з вашого дозволу, додали вам тисячу років.

– Дозвіл надано. А решта іденти?

– Необов’язкова. Можете залишити поля порожніми, вказати свої інтереси чи місце проживання – або використовувати для особистих повідомлень, глобальних чи направлених.

Пул був твердо впевнений, що деякі речі не змінилися за ці століття. Велика частка тих «направлених» повідомлень будуть справді дуже особисті.

Він задумався, чи в цю епоху ще існували самопризначені або державні цензори і чи їхні намагання покращити людську мораль успішніші за ті, що докладалися в його часи.

Треба буде спитати про це доктора Воллес, коли вони ліпше познайомляться.