Читать книгу 3001: остання одіссея - Артур Кларк, Артур Чарльз Кларк - Страница 9

Частина I
Зоряне місто
Розділ 6. Нейрошолом

Оглавление

– Боюся, що ви стоїте перед нестерпним вибором, – сказав професор Андерсон з усмішкою, що нейтралізувала перебільшену серйозність його слів.

– Я готовий, докторе. Кажіть, як є.

– Перш ніж вам зможуть приладнати нейрошолом, доведеться стати абсолютно лисим. Тож вибір такий. З вашою швидкістю росту волосся доведеться голитися щонайменше раз на місяць. Або можна позбутися волосся остаточно.

– І як це робиться?

– Обробка шкіри лазером. Убиває фолікули в самому корені.

– А цей процес… можна обернути?

– Так, але воно гидко, боляче й триває кілька тижнів.

– Тоді я подивлюся, чи мені подобається не мати волосся, перш ніж зважитися. Не можна забувати того, що трапилося з Самсоном.

– З ким?

– Персонажем однієї популярної старої книги. Його дівчина обрізала йому волосся уві сні. Коли він прокинувся, вся його сила зникла.

– Тепер я пригадую – доволі очевидний медичний символізм!

– Але я був би не проти, щоб позбутися бороди. Не тямитимуся від щастя, якщо раз і назавжди припиню голитися.

– Я організую процедуру. А яку б вам хотілося перуку?

Пул засміявся.

– Я не дуже самозакоханий – гадаю, що з нею буде морока, тож, мабуть, не буду її заводити. Це я теж зможу вирішити пізніше.

Те, що всі в цій епосі були штучно лисі, стало несподіванкою, яку Пул виявив доволі пізно – перше одкровення прийшло, коли обидві медсестри зняли пишні коси без найменшої ознаки ніяковості якраз перед тим, як до них приєдналося кілька так само лисих спеціалістів, що мали провести з ним ряд мікробіологічних перевірок. Його ніколи не оточувала така кількість безволосих людей, і першою його гіпотезою було те, що це останній крок у нескінченній війні медичного фаху проти мікробів.

Як і більшість його здогадок, ця виявилася геть хибною, а коли він дізнався про справжню причину, то розважався думкою про те, як часто він міг бути впевненим, якби наперед цього не знав, що волосся його відвідувачів несправжнє. Відповідь була така: іноді з чоловіками, ніколи з жінками. Вочевидь, настала золота доба виробників перук.

Професор Андерсон не марнував часу: того ж дня медсестри обмастили голову Пула якимось лихим на запах кремом, і коли він через годину глянув у дзеркало, то не впізнав себе. «Ну, – подумав він, – мабуть, перука – це таки непогана ідея…»

Нейрошолом приміряли трохи довше. Спершу треба було зробити зліпок, для чого йому довелося посидіти без руху кілька хвилин, поки гіпс затвердне. Він уже побоювався, що йому скажуть, буцім його голова якоїсь неправильної форми, коли медсестри, абсолютно непрофесійно регочучи, ледве змогли його звільнити.

– Ой, так боляче! – пожалівся він.

Далі настала черга самого пристрою, металевого шолома, який щільно прилягав до голови, майже сягаючи вух. Він викликав ностальгічну думку: якби ж то мої друзі з євреїв зараз мене побачили! Через кілька хвилин йому стало так зручно, що він геть забув про існування шолома.

Тепер він був готовий до встановлення – процесу, як він зрозумів, відчувши щось на кшталт захоплення, який був важливим ритуалом у житті майже всього людства упродовж більш як половини тисячоліття.

– Очі можна не заплющувати, – сказав технік, якого йому представили претензійним титулом «інженер нейроконфігурацій», що в широкому вжитку майже завжди спрощували до «нейромайстра». – Коли почнеться налаштування, усі вхідні сигнали будуть перехоплені. Навіть якщо очі будуть розплющені, ви нічого не побачите.

«Цікаво, чи всі в цю мить отак нервують, – спитав себе Пул. – Невже це остання мить, коли я ще контролюю власний розум? Утім, дотепер я звик довіряти технологіям цього часу. Поки що вони мене не підводили. Звісно, як говориться в старому прислів’ї: завжди буває перший раз…»

Як йому і обіцяли, він не відчув нічого, крім легенького лоскоту, коли міріади нанодротів заглибилися в шкіру голови. Усі органи чуття працювали абсолютно нормально; він оглядав знайомий номер, і все навколо лишалося точнісінько таким, яким мало бути.

Нейромайстер – у власному шоломі, також під’єднаному до якогось пристрою, який легко можна було сплутати з ноутбуками двадцятого сторіччя, – усміхнувся до нього, щоб підбадьорити.

– Готові? – спитав він.

Бувають часи, коли старий штамп – найкраща відповідь.

– Готовіший не буду, – відповів Пул.

Світло потроху потьмяніло – або так здалося. На нього опустилася велична тиша, і навіть легенька гравітація Вежі повністю випустила його зі свого захвату. Він був ембріоном, що плавав у непримітній безодні, хоч і не в повній темряві. Він пізнав таку ледве проникну для ока, майже ультрафіолетову темноту на самому краю ночі лиш один раз у житті – коли занурився глибше, ніж допускали мудрі рекомендації, уздовж стіни стрімкого обриву на зовнішньому краю Великого бар’єрного рифу. Дивлячись униз, крізь сотні метрів кришталевої порожнечі, він відчув таку дезорієнтацію, що на коротку мить запанікував і ледь не увімкнув систему аварійної плавучості, перш ніж опанував себе. Звісно, він ніколи не згадував про цей випадок у розмовах з лікарями Космічного управління…

З величезної відстані, з незмірної безодні почувся голос, який ніби оточив його звідусіль. Але він долинув не через вуха, а тихо прозвучав у лунких лабіринтах мозку.

– Починається калібрація. Коли-не-коли вам ставитимуть питання – можете відповідати подумки, але вголос може бути легше. Ви зрозуміли?

– Так, – відповів Пул і задумався, чи ворухнулися його губи. Він ніяк не міг цього визначити.

У безодні щось з’явилося – решітка тонких ліній, наче велетенський лист паперу для креслень. Вона розширилася вгору і вниз, праворуч і ліворуч, за межі поля зору. Він спробував ворухнути головою, але зображення ніяк не змінилося.

По всій решітці заблимали числа, та так швидко, що він не встигав їх читати – але, певно, що якийсь модуль їх записував. Пул не стримав усмішки (чи ворухнулися його щоки?), коли зрозумів, що ця перевірка йому нагадала. Вона була точнісінько як комп’ютерне дослідження зору, що міг провести пацієнтові будь-який окуліст його доби.

Решітка зникла і змінилася суцільними кольоровими листами, які вщент заповнювали все поле зору. За кілька секунд кольори пробігли від одного краю спектра до іншого.

– Могли б і спитати, – подумки пробурмотів Пул. – Кольоровий зір у мене бездоганний. А далі, як я розумію, буде слух.

Він не помилився. Тихі барабанні дрібушки пришвидшувалися, поки не перетворилися на найнижче чутне «до», а тоді пробігли музичною шкалою, поки не зникли за межами людського слуху, на території кажанів і дельфінів.

То був останній з простих і зрозумілих тестів. Його швидко протягло крізь запахи й смаки, більшість із яких була приємна, але деякі – зовсім ні. Тоді йому здалося, що він перетворився на ляльку на невидимих ниточках.

Він припустив, що це перевірка нервово-м’язового контролю, і сподівався, що вона не проявляється зовні, бо коли так, то він, певно, виглядав як людина в термінальній стадії танцю святого Вітта. На одну мить він відчув дику ерекцію, але не міг перевірити, чи воно так насправді, а тоді хутко провалився в сон без видінь.

Чи він тільки уявив, що спав? Він не мав гадки про те, скільки спливло часу, перш ніж він прокинувся. Шолом уже зник, як і нейромайстер зі своїм обладнанням.

– Усе минуло добре, – сяяла старша медсестра. – Потрібно ще кілька годин, щоб перевірити, чи не було якихось аномалій. Якщо з вашими даними все «кей-о», – тобто «о-кей», – завтра ви матимете свій нейрошолом.

Пул був вдячний за те, що його оточення докладало зусиль, щоб підучити архаїчну англійську, але йому дуже хотілося б, щоб старша медсестра не припустилася такої досадної обмовки.

Коли настав час останньої примірки, Пул почувався майже як у дитинстві, коли от-от мав розгорнути якусь чудову нову іграшку, знайдену під різдвяною ялинкою.

– Вам не доведеться знову проходити всі налаштування, – запевнив його нейромайстер. – Одразу почнеться завантаження. Я поставлю вам демо на п’ять хвилин. Розслабтесь і насолоджуйтесь.

Його сповнила легка заспокійлива музика. Хоч то й було щось дуже знайоме, з його часів, він не міг її упізнати. Перед очима зібралася імла, що розійшлася, коли він рушив до неї.

Так, він ішов! Ілюзія була бездоганно переконлива – він відчував землю під ногами, а що музика стихла, то чув, як легенький вітерець шумить у високих деревах, які ніби оточували його з усіх боків. Він упізнав у них каліфорнійські мамонтові дерева і побажав їм і досі існувати в реальності, десь на Землі, як він сподівався.

Він ішов прудким кроком – надто швидко для комфортної прогулянки, ніби час був трохи пришвидшений, щоб подолати якомога більшу відстань. Але він не усвідомлював жодного зусилля зі свого боку, а почувався гостем у чийомусь тілі. Це відчуття посилювалося тим, що він не мав жодного контролю над своїми рухами. Коли він намагався зупинитися або змінити напрям, нічого не відбувалося. Він їхав пасажиром.

Його це не турбувало, адже він насолоджувався новою вправою – і легко зрозумів, як до неї можна призвичаїтися. «Машини снів», які передбачали науковці його сторіччя, – часто з острахом, – тепер стали частиною повсякденного життя. Пул замислився над тим, як людство спромоглося вижити: йому сказали, що значна його частина таки не спромоглася. Мільйони спалили собі мозок і випали з життя.

Звісно, він буде невразливий до таких спокус! І використовуватиме цей чудесний інструмент для того, щоб більше дізнатися про світ четвертого тисячоліття й за хвилини набути нових навичок, які інакше довелося б здобувати роками. Утім, він міг би коли-не-коли використовувати нейрошолом просто для розваги…

Він вийшов до краю лісу й тепер дивився через широку річку. Він увійшов до неї без вагань і зовсім не відчув тривоги, коли вода піднялася вище голови. Було трохи дивно, що він і далі міг нормально дихати, але його більше вразило те, що він і надалі прекрасно все бачив у середовищі, в якому просте людське око не могло сфокусуватися. Він міг би полічити всі лусочки на дивовижній форелі, що пропливла повз нього, вочевидь, не маючи гадки про дивного чужака…

А тоді русалка… Йому завжди хотілося побачити їх, але він вважав їх скоріше морськими створіннями. Вочевидь, вони іноді запливали вгору течією, як лососі, для продовження роду? Вона зникла раніше, ніж він устиг її розпитати, щоб підтвердити або спростувати цю революційну теорію.

Річка закінчувалася напівпрозорою стіною. Він пройшов крізь неї і ступив на поверхню пустелі, під палюче сонце. Жар неприємно припікав, але він усе одно міг дивитися прямо в люте полуденне полум’я. Він навіть з неприродною ясністю бачив коло одного краю архіпелаг сонячних плям. І – оце точно було неможливо – він також бачив примарну розкіш корони, абсолютно невидної, крім повних затемнень, що простяглася в обидва боки від сонця лебединими крилами.

Тоді все потемнішало, повернулася та сама музика, а з нею – благословенна прохолода знайомого номера. Він розплющив очі (чи були вони заплющені?) й побачив, що нетерпляча публіка чекає на його реакцію.

– Дивовижно, – майже побожно видихнув він. – Дещо з цього здавалося… гм, справжнішим за справжнє!

Тоді його почала поривати інженерська цікавість, що й без того ніколи глибоко не ховалася.

– Навіть таке коротке демо мало вміщувати неймовірний обсяг інформації. Як вона зберігається?

– У цих пластинках – таких самих, які використовує ваша аудіовізуальна система, тільки куди місткіших.

Нейромайстер простягнув Пулові маленький квадратик, вочевидь, скляний і вкритий з одного боку сріблом. Він був майже такого ж розміру, як комп’ютерні дискети його юності, але удвічі товщий. Пул кілька разів перевернув його, намагаючись видивитися щось у прозорому предметі, і побачив лише веселкові виблиски.

Він усвідомив, що тримав у руках кінцевий продукт понад тисячі років розвитку електрооптичної технології, як і інших технологій, що в його еру ще не народилися. Його не дивувало, що на вигляд квадратик сильно скидався на пристрій, який він колись знав. Для більшості звичайних предметів повсякденного життя існували зручні форми й розміри – для ножів, виделок, ручних інструментів, меблів… і знімної комп’ютерної пам’яті.

– Яка в нього місткість? – спитав він. – У мої часи ми з такими розмірами підійшли до терабайтів. Я впевнений, що ви впоралися набагато краще.

– Не так, як можна уявити – звісно, існують межі, встановлені самою будовою матерії. До речі, терабайт – це скільки? Боюся, що я забув.

– Яка ганьба! Кіло, мега, гіга, тера… це десять у дванадцятому степені байтів. Далі петабайт – десять у п’ятнадцятому, далі я не заходив.

– Десь тут починаємося ми. Цього досить, щоб записати все, що може відчути людина за повне життя.

То була приголомшлива концепція, але не така несподівана. Кілограм желе всередині людського черепа був не набагато більший за пластинку, що Пул тримав у руці, і він не міг бути ефективнішим засобом збереження інформації, адже мав ще стільки інших функцій.

– І це ще не все, – продовжував нейромайстер. – Трохи стиснувши дані, можна записати сюди не тільки спогади, а й саму особу.

– І знову відтворити їх?

– Аякже. Для нанозбирачів це доволі проста робота.

«Так я й гадав, – подумав собі Пул, – але ніколи не вірив у це».

У його сторіччі здавалося дивовижним мати весь життєвий доробок великого митця на одному маленькому диску. А тепер такий самий за розміром предмет міг нести на собі й самого митця.

3001: остання одіссея

Подняться наверх