Читать книгу Король болю - Богдан Коломійчук - Страница 2

З-над Вісли потягнуло прохолодою. Свіжий подих вітру пробивався до напівтемних затхлих покоїв крізь відчинені вікна, плутаючись і тріпочучи в довгих шовкових шторах, мов зграї птахів у сітях. Було досить пізно, але всередині ніхто не запалював свічок.

З глибини кімнати почулося чиєсь болісне зітхання, а потім кволі обережні кроки. Поступово звідти вийшов худий високий чоловік, що з усіх сил намагався триматися рівно. Вдавалося це йому ціною гострого болю в спині. Пройти з одного краю покоїв до іншого було несамовитою мукою. Чоловік ішов повільно, чередуючи кроки так, мовби ноги мав свинцеві. При цьому, послуговувався міцним різьбленим ціпком, що вдарявся час від часу в кам’яну підлогу.

– Доброго вечора, ваша величносте, – простір кімнати прорізав чийсь голос.

Кроки й удари ціпка стихли.

– Хто тут? – стривожено запитав король.

З протилежного кута вийшов невідомий у довгому плащі. Навіть у сутінках можна було розгледіти його моторошне обличчя, що нагадувало обтягнутий шкірою череп. За поясом незнайомець мав шаблю без піхов.

– Я той, з ким зустрічі не оминути, – відповів він.

В сутінках відчулось, як монарх стрепенувся.

– Хто… хто пустив тебе сюди? – кволо вигукнув король, і в голосі його звучало більше відчаю, ніж гніву.

Виходить, найкраща вавельська сторожа із загартованих та відданих вояків не здатна його вберегти.

– Візьміть себе в руки, ваша королівська милосте, – спокійно проговорив гість, – не треба кричати… Тим більше, що в світі не знайдеться такої сили, яка б мене стримала. Ваші охоронці ні в чому не винні.

Король Речі Посполитої Сігізмунд ІІ Август раптом відчув, що цей чоловік дивним чином має над ним владу і будь-що заперечувати йому немає жодного змісту. Монархові навіть здалося, що якби той наказав йому вистрибнути з вежі, то заледве чи король знайшов би сили опиратись наказові.

– Що тобі потрібно? – запитав Сігізмунд Август і тієї ж миті зрозумів, як сильно боїться відповіді.

– Твій час настав, – металевим голосом сказав незнайомець, зробивши до нього широкий упевнений крок.

– Стривай, – благально вимовив король і виставив перед собою руку.

Жест його виглядав слабким і безнадійним, проте гість зупинився. Добру хвилину тривала мовчанка. Очевидно, незнайомець вирішив, що поспішати нікуди і терпляче чекав, доки монарх прийде до тями.

– Можливо, ми домовимось?… – звівши очі на співрозмовника, майже пошепки промовив Сігізмунд.

Той зайшовся гучним скрипучим реготом.

– Домовимось? – перепитав незнайомець і в голосі його було стільки знущання, що вистачило б на десятьох таких, як Сігізмунд Август, – про що ви хочете зі мною домовитись, ваша королівська милосте?

– Дай мені ще трохи часу, – благально вимовив той.

– Твій час закінчується сьогодні.

– Будь ласка… Невже я не можу прожити бодай на одну добу довше?

– Можеш, – кивнув гість, – але навіщо це тобі? Завтра нічого не зміниться.

– Зміниться. Є одна справа, яку я мушу закінчити.

Біль та розпач пожирали короля, і він вже не міг триматися рівно. Монарх згорбився, важко спершись на свій ціпок. Цей чоловік, від якого досі залежала доля велетенської Речі Посполитої, викликав до себе тільки жаль.

– Мало хто в світі будь-коли торгувався зі смертю, – промовив гість, – а ті нечисленні, хто все ж на це зважувався, потім гірко шкодували і прагнули таки померти у свій час. Але було пізно…

– Отже, це можливо? – з надією запитав Сігізмунд.

– Можливо, але доведеться заплатити жахливу ціну.

– Мені однаково. Я готовий.

– Навіть не почувши, що буде потрібно за це мені?

– Що ж, кажи…

Співрозмовник короля глибоко вдихнув повітря. Воно затрималось на мить десь у його легенях, а потім зі свистом вирвалось назовні. Сігізмунд болісно зойкнув, ніби цим зусиллям у нього вже відібрали частку життя.

– По-перше, за це ти вмреш у страшних муках. Мені потрібен біль…

– Гаразд, – ані хвилини не сумніваючись, відповів монарх, – я згоден.

– Це ще не все, – перебив його гість, – мені мало твоїх тілесних мук. Знай, що за ласку, яку отримаєш від мене, заплатиш не тільки ти.

– Що це означає? – здригнувся король.

– Мені потрібне ще чиєсь життя.

Сігізмунд відчув, як горло його здавив пекучий гнів.

– Будь ти проклятий! – закричав монарх, – невже й краплини жалю не знайдеться в тебе до того, хто тяжко страждає?

– Ні, – урвав той, – не знайдеться…

– Чиє життя ти ще хочеш?

– Я сам вирішу… Ти про це не дізнаєшся. Але неодмінно вмре той, хто вірно тобі служив. Або той, кого ти любиш.

Після сплеску гніву настала слабкість, і король вже не міг триматися на ногах. Сігізмунд важко осунувся на підлогу…

– То що ж, ваша королівська милосте, – іронічно мовив гість, – скасовуємо угоду?

Монарх витер піт, який градом котився з його чола і заливав очі.

– Ні, не скасовуємо, – простогнав він, – мені потрібна ще одна доба… За будь-яку ціну.

Незнайомець раптом більше театрально, аніж учтиво вклонився.

– Як накажете, ваша величносте, – солодкаво і знущально водночас протягнув він, – буде сповнено.

Невідомий зробив крок назад і знову вклонився.

– Буде сповнено! – повторив він вже голосніше.

Дивний чоловік, ця жахлива з’ява болісної ночі, продовжував відступати, кланятись і без упину повторювати ту саму покірну фразу. Однак в його голосі чулося дедалі більше насмішки й знущання, доки врешті замість слів, десь у темній глибині королівських покоїв, пролунав пекельний регіт, який, проте, різко обірвався.

– Добу, ще тільки добу, я не прошу більшого… – шепотів король, метаючись на вологій від поту постелі.

– Ваша величносте, ваша величносте… – лікар щосили намагався упіймати його слизьку розтріпану голову, аби та не вперіщилась в залізне узголів’я.

Коли йому це вдалося, монарх одразу прокинувся і широко розплющив очі. Рот його також відкрився, як у рибини, і він почав жадібно хапати ним повітря.

Притримуючи хворого лівою рукою, лікар потягнувся до склянки з заспокійливою настоянкою і за мить приклав її монархові до вуст. Сігізмунд зробив один спазматичний ковток, проте невдало, від чого відчайдушно закашлявся. Майже вся рідина, яку той ковтнув, полетіла назад лікарю в обличчя, втім король таки прийшов до тями.

– Це був лиш сон, – якомога лагідніше сказав йому ескулап, – всього лиш поганий сон…

Голова Сігізмунда безсило впала на подушку.

– Сон, – кволо вимовив король.

– Сон і не більше, – підтвердив лікар, втираючи рукавом своє обличчя, яке обплював йому володар Речі Посполитої.

Після цього він взявся витирати хустинкою піт з обличчя короля. Якоїсь миті Сігізмунд зібрався з силами і скорчив обурливу гримасу. Лікар припинив свою процедуру.

– Покличте сюди… – почав говорити король, але дихання йому раптом забракло.

– Священника, ваша величносте? – спробував допомогти йому лікар.

– Дурню ти! – обличчя монарха налилося кров’ю. – Нехай до мене зайде Свенсон!..

Лікар підскочив так, мовби його вкололи розпеченою голкою. Незграбно вклонившись розпластаному і знеможеному королю, він чимдуж вибіг за двері.

Йон Свенсон, таємний королівський розпорядник, високий на зріст і дужий норман, зайшов до покоїв за кілька хвилин. Колись цей чоловік з похмурим і уважним поглядом, який сочився з-під густих сивих брів, служив особистим охоронцем його величності. З роками Свенсон постарів, але монарх, замість того, щоб відпустити його до рідної Швеції, лишив при собі й навіть збільшив платню. І справа тут була не лишень у вдячності, яка не завжди властива королівським особам, а в тому, що розум Свенсона не поступався його колишній та й теперішній силі. Сігізмунд цінував його вірність, як і те, що друзів цей похмурий швед при дворі не мав. І звісно ж умів тримати язика за зубами. Свенсону можна було довірити будь-яку таємницю і бути певним, що той швидше дасть відрубати собі руку, аніж зрадить довіру володаря.

Таємний розпорядник, зокрема, зберігав кореспонденцію короля. Отримував листи, адресовані його величності, уважно перевіряв, чи на папері не було отрути, і лиш тоді передавав секретареві або особисто монархові. Відправляв королівські листи Свенсон також сам. Спершу уважно приглядався до кур’єра, розпитував, чи добре знає шлях і, лише зачувши підходящу відповідь, спроваджував у дорогу. Розпорядник короля, мовби кожного разу забував, що всі кур’єри були людьми надійними і перевіреними безліч разів.

Звісна річ, охороняти життя та спокій короля Свенсон і надалі не полишав. Тепер не робив цього сам, але добирав у королівську сторожу тільки тих, кому довіряв і кого випробовував. Про випробування «старого вікінга» при дворі ходили легенди… Казали, що Свенсон змушував видертись без драбини на замкову стіну, а потім спуститися з іншого боку. Або ж перевіряв витримку тим, що міг змахнути своїм велетенським, вкритим рунічними написами мечем і зупинити його за якийсь цаль[6] від шиї претендента. Тільки якщо той лишився незворушним, йому випадала честь служити в королівській охороні. Зайве говорити, що в цьому «загоні Свенсона» служили тільки найкращі. Сігізмунд ще раз про це подумав, згадавши свій сон і візит незнайомця. В дійсності, такого ніколи б не сталося. Вартові нізащо б не пропустили зайду! Якщо тільки той смертний… З плоті і крові…

Свенсон мовчав, зупинившись за кілька кроків від королівського ложа. Монарх, зібравши докупи сили, сперся на лікті, щоб краще його бачити. Лікар, вигулькнувши з-за спини нормана, запопадливо підклав під королівську голову ще одну подушку.

– Залиш нас наодинці, – наказав йому Сігізмунд.

Той слухняно зник.

Король, ніби обдумуючи, що має сказати, добру хвилину не зводив зі Свенсона очей. Присутність цього грізного вікінга, схожого на одного з войовничих богів Півночі, заспокоювала його. Вселяла спокій і надію. Сігізмунду навіть здалося, що саме так буде виглядати ангел, який коли-небудь спуститься за ним з неба й покладе край його стражданням.

– Свенсоне… – видихнув нарешті монарх.

– Так, ваша величносте, – відповів той низьким рівним голосом.

Сігізмунду раптом подумалось, чи не безглуздо буде зізнаватися в тому, що він боїться власного сну? Як же так, король Речі Посполитої і раптом перелякався кошмару, мов малий хлопчисько? Хай навіть хворий король… Хай навіть король, якому лишилося небагато.

Монарх облизав пересохлі губи і промовив зовсім інше:

– Хочу знати, чи не прибували до мене кур’єри за останню добу?… Чи не було важливих послань?

Свенсон уклонився і дістав зі своєї важкої шкіряної сумки, що висіла на поясі, кілька згорнутих листів.

– Звістка зі Сходу: Девлет-Гірей іде на Москву.[7]

– Чув, далі…

– Секретар вашої королівської милості, Ян Замойський,[8] бажає вашій величності одужання і…

– Далі, – знову перебив Сігізмунд.

– Князь Острозький[9] пише, що війська наші в Лівонії[10] потребують харчів та пороху.

Сігізмунд важко зітхнув.

– Далі.

– Короткий лист з проханням про авдієнцію.

– Хто просить?

– Такий собі Христофор з Лемберга.

– Хто це?

– Не знаю, ваша милосте, – відповів Свенсон, – пише, що ви без сумніву згадаєте його.

– Я згадаю його? Якого дідька? Він додає якісь поважні факти?

– Ні.

– Тоді спаліть цей лист.

– Як скажете, ваша величносте… Хіба що.

– Що?

– Чоловік цей нагадує, що одного разу, ваша королівська милість потрапили у скруту.

– В скруту?

– В полон, якщо бути точнішим…

– В полон? Ніколи такого не…

Раптом запала тиша. Король наморщив чоло, вочевидь болісно щось пригадуючи.

– Ніколи такого не було, – продовжив він, – окрім одного разу…

Сігізмунд пригадав, як років десять тому втрапив у халепу на Волині, де князь Острозький полонив його в своєму замку. Власне, зробив це господар Вежі Мурованої[11] у непрямий і доволі підступний спосіб: знаючи про те, що король з дитинства має страх перед пишногрудими палкими жінками, приставив до дверей монарших покоїв гарячу волинську молодицю, якої Сігізмунд боявся, мов дідько ладану. Така «варта» справді виявилась надійною. Володар великої Речі Посполитої не наважився переступити поріг покою, аж доки від ганьби його порятував оцей самий Христофор з Лемберга. До того ж через короля накликав на себе гнів князя і заледве не поплатився головою.

– Де цей чоловік? – кволо запитав Сігізмунд.

– Від ранку в почекальні, – мовив Свенсон.

Король перевів погляд на вікно, за яким висіла глупа ніч.

– Від ранку, кажеш…

– Закликати його? – знову озвався розпорядник.

– Якщо він дочекався, то заклич…

Вікінг вклонився і вийшов за двері.

– Христофор… – повторив монарх ім’я прохача.

Королю пригадалась місячна ніч в полі, куди його вивів цей відчайдух. Замок Острозького, що був перед цим для Сігізмунда в’язницею, лишався за спиною, а попереду сіріла в темряві дорога, що провадила до загонів королівської армії. Це була дорога свободи. Тоді монарх запитав, чим може віддячити своєму рятівникові. Христоф попросив про помилування для якоїсь львівської дівчини, звинуваченої у відьмацтві. Сігізмунд просто в сідлі підписав документ і наостанок запросив сміливця до Кракова, до себе на службу… Видно, Христоф тільки через роки прийняв його запрошення.

Двері покоїв знову прочинились, і досередини зайшов спочатку Свенсон, а потім той, хто просив авдієнції. На стомленому обличчі прохача виднілася радість, очевидно від того, що прочекав він на прийом усього півдоби. Вклонившись королю, Христоф зачекав, доки той до нього озветься.

– Я згадав, де ми зустрічалися, добродію. Ви порятували мене від полону того схизмата Острозького, – вимовив монарх.

– Мав за щастя служити вашій королівській мосці, – вклонився Христоф.

– Ви не просто служили, ви ризикували життям.

– Ризикувати і, якщо буде потрібно, віддати життя за свого короля – це обов’язок кожного, хто називає себе людиною честі, – трохи улесливо, але твердо мовив прохач, – я, власне, прибув для того, щоб запропонувати вашій королівській милості свою шаблю і свою вірність.

Сігізмунд усміхнувся.

– Схоже, мені вони знадобляться, Христофе, – мовив він, – підійдіть ближче…

Чоловік зробив два кроки до ліжка, на якому лежав монарх. Розпорядник короля залишився на місці.

– Ви також підійдіть, Свенсоне, – звернувся до нього Сігізмунд, – даруйте, я нічого вам не сказав. Але в мене, як і раніше, не буде від вас таємниць…

Вікінг і Христоф завмерли, чекаючи на продовження королівських слів. Той попросив дати йому води і, щойно Свенсон виконав його прохання, заговорив знову:

– Як бачите, панове, у вашого короля певні негаразди…

Тут він хрипло засміявся, проте піддані не підтримали його жарту.

– Тобто я помираю, – вже звичним своїм тоном проговорив Сігізмунд, – але це не найгірше, попри те що ця звістка зовсім не тішить мене. Найгірше полягає в іншому…

Він глибоко вдихнув і, трохи потримавши повітря в своєму хворому нутрі, зі свистом видихнув його назовні.

– В тому, що на троні я не залишаю нащадка, а на землі – законного сина, – продовжив Сігізмунд, – будь-де це стає причиною кривавого хаосу… Змов, інтриг, убивств, які нищать королівство зсередини. Бідна, бідна моя Річ Посполита!.. Але Бог свідок, вже нічим я їй не допоможу.

По обличчю короля потекли сльози. Можливо, тієї миті він також усвідомив, що гірку його передсмертну промову про долю Польщі мовчки вислуховують похмурий швед і Христофор, який був русином з походження.

Проте, після ще однієї паузи і ще одного важкого зітхання монарх заговорив про інше:

– Втім, сталося так, що, попри все, я залишаю по собі на цьому світі маленьке життя…

Христоф і навіть суворий вікінг здивовано звели брови, а король усміхався, і усмішка його була щасливою. Сігізмунд сповненим тепла поглядом дивився кудись у стелю, де, можливо, бачив щось, що приносило йому полегшення, або чийсь образ, який втішав його у ці останні болісні миті.

Минуло майже чверть години, перш ніж король заговорив знову:

– І от, мої дорогі друзі, перебуваючи на смертному ложі й терплячи несамовитий біль, я прошу вас зберегти чи порятувати мою дитину, яка ніколи й не бачила свого батька, – Сігізмунд перевів погляд на своїх мовчазних слухачів, – знайдіть це янголя і допровадьте у безпечне місце. А найголовніше – збережіть таємницю. Бачить Бог, життя цієї дитини перетвориться на пекло, щойно про наш кровний зв’язок дізнаються мої вороги…

Дихання короля стало важким і уривчастим.

– Свенсоне, – видавив з себе монарх, – поруч з вами відчайдух і сміливець родом з Лемберга. Довіряйте йому, наче собі. Після моєї смерті ви залишитесь розпорядником скарбу, то ж дайте цьому чоловікові стільки грошей, скільки йому знадобиться…

– Буде сповнено, ваша величносте, – невпевнено відповів той.

– Христофоре, вас я прошу виконати цю останню волю вмираючого короля…

Чоловік з Лемберга напружив слух і трохи подав голову вперед, щоб краще розчути слова монарха, однак той вкотре важко зітхнув і заплющив очі. Точніше, його важкі повіки скотилися вниз і не підіймались назад.

– Ваша величносте, – стривожено промовив Свенсон, – ваша величносте, ви чуєте мене?…

Не відкриваючи очей, Сігізмунд кивнув. Тоді Христоф підійшов до королівського ложа і, ставши на одне коліно, нахилився до страждальця.

– Скажіть мені, де знаходиться дитина, ваша милосте, – промовив львів’янин.

Король облизав сухі потріскані губи.

– В Познані, – прошепотів він ледь чутно.

– В Познані, – повторив Христоф.

– Це хлопчик? – знову запитав він.

– Так…

– Пам’ятаєте ім’я?

– Звісно, – навіть у слабкому голосі почулося щире обурення, – звісно…

Христоф замовк і став чекати, доки король назве ім’я сина.

– Звісно… – втретє сказав той, – його звати… Франциск, здається…

– Франциск, – Христоф повторював сказане, аби впевнитись, що розчув правильно.

– Йому має бути трохи більше року…

– Зрозумів, ваша милосте.

Христоф спробував підвестись, але король зупинив його легким холодним дотиком.

– В Познані знайдіть… абата Купідуру… Це наш друг. І він знає…

Сігізмунд, здавалося, заговорив з останніх сил.

– … мою таємницю.

– Лікарю! – тієї ж миті гаркнув Свенсон, бачачи, що король утратив свідомість.

Двері розчинились, і той, кого кликали, увірвався в покої. Опинившись біля ліжка, він сердито відштовхнув Христофа, на додачу змірявши його підозрілим поглядом.

– Забирайтесь звідси, – просичав ескулап.

Чоловік слухняно звівся на ноги й попрямував до виходу, жодним чином не відповівши на цю грубість. Лікаря в цю мить можна було зрозуміти.

Біля дверей його зупинив Свенсон.

– Де ви зупинились? – запитав вікінг.

– В постоялому дворі, в «Кривого Яцка».

– Це той гадючник на Клєпажу?

– Так.

– Я навідаюсь за декілька годин. Справа, як бачите, пильна.

– Буду чекати.

З цими словами Христоф вийшов з покоїв і, ледь не загубившись у безкінечних лабіринтах коридорів та сходів, подався геть з королівського палацу. Замок височів над містом, а під ним простягалась темна пелена нічного Підзамча, крізь яку то там, то там пробивалися вогні будинків і вулиць. Львів’янин спустився донизу, просто в обійми міської ночі, інстинктивно поклавши руку на ефес шаблі, що висіла в нього на поясі. Звідси до Клєпажу було не надто далеко, проте о такій порі неприємності могли спіткати на кожному кроці навіть озброєного чоловіка. Краще загорнутися у свій плащ і швидким кроком подолати цю відстань, не звертаючи уваги ні на кого і ні на що.

– Агов, любчику… – гукнула до нього якась шльондра.

– Гей, ти, к-к-курви с-с-сину, – ледве вимовляючи слова, озвався до нього п’яний солдат, якому, видно, хотілося бійцівських пригод, а проте не вистачало сил навіть на те, щоб підвестися з калюжі власної сечі.

Христоф, не повертаючи голови в їхній бік, вийшов на вулицю Канонічну. Тут він пішов ще швидше, але несподівано спіткнувся і простягся просто на загидженій темній бруківці. Почулася добірна львівська лайка, яку Христоф не зміг та й не прагнув стримати.

– Будьте обачнішим, добродію, – промовив хтось.

Ще кілька чоловічих голосів захихотіли.

– Спробуй тут… – Христоф хутко звівся на ноги і спробував розгледіти, хто перед ним.

Навпроти сіріло чотири силуети, один з яких видався йому знайомим.

– І що ж, вдалося потрапити на королівську службу? – запитав той самий голос, і львів’янин упізнав нарешті в цій постаті вельможного Яна Фірлея, власника замку, в якому вони зупинялися з Софією по дорозі до Кракова.

– Ваша милосте… – уклонився йому Христоф, – не сподівався зустріти вас ось так несподівано…

– Все земне наше паломництво – суцільна несподіванка, – по-філософському сказав Фірлей, – ти, либонь, і гепнутись посеред вулиці не сподівався.

Голоси за спиною маршалка знову захихотіли. Христоф стиснув зуби, бо відповісти хотілось зухвало й гостро.

– Не ображайся, – вгадавши його настрій, поспішив промовити вельможа, – жарти о такій порі – химерна річ. І не все слід сприймати близько до серця. То як, дорогий Христофе, вдалося тобі отримати бодай королівську аудієнцію?

– Ні, ваша милосте, – вирішив збрехати той.

– Не дивно… Зараз король допускає до себе тільки того Свенсона і лікарів. Втім, мені відомо більше…

Ян Фірлей раптом стишив голос і підійшов ближче до свого співрозмовника.

– Наш Сігізмунд навряд чи доживе до ранку, – промовив він.

Христоф змовчав.

– Ти чув мене? – перепитав маршалок.

– Чув, ваша милосте.

– І що ж?

– Ця звістка завдає жалю.

– Так, але я зараз про інше… Смерть короля передчувають усі. І з усієї Речі Посполитої до Кракова стікаються могутні вельможі. Ті, хто готовий ділити королівську спадщину. Не треба бути провидцем, аби передбачити, що як тільки закриються назавжди очі Сігізмунда, тут почнеться різанина. Це важлива ніч, Христофе. Бо вже в прийдешній полудень буде видно, хто матиме владу, а кого втоплять у Віслі чи втопчуть у краківські вулиці. Тому кожна вправна шабля і кожне хоробре серце зараз для мене на вагу золота…

Фірлей ухопив Христофа за плечі.

– Я заплачу тобі будь-які гроші, якщо станеш цієї ночі поруч і рубатимеш за моїм наказом. Ти згоден?

– Ваша милосте…

– Будь-які гроші, – перебив його маршалок, – всі патякають про мою скупість, але я доведу тобі інше.

– Я зв’язаний іншим обов’язком, вашмосць.

– Яким ще, в дідька, обов’язком?

– Це гонорова справа, – коротко відповів Христоф.

– Ти наживаєш собі ворога, – погрозливо сказав Фірлей.

– Господь милосердний, – покірно мовив львів’янин, ступивши, про всяк випадок, півкроку назад.

Йому не вдавалося розгледіти, як виглядають охоронці Фірлея, проте Христоф розумів, що королівський маршалок не ходив би в таку ніч по місту аби з ким. Найпевніше, там троє озброєних до зубів відданих своєму господарю міцних бійців, які кинуться на нього, мов пси, за першим наказом господаря. Шансів дожити до світанку тоді в Христофа буде небагато.

Проте, вельможа опанував свою злість і, глянувши на нього зверхньо, промовив:

– Не раджу тобі лишатися в Кракові довше, ніж до ранку. Задля твого ж добра.

– Я й не мав такого наміру, ваша милосте, – з деяким полегшенням відповів Христоф.

– От і правильно.

Стримано попрощавшись, ці нічні співрозмовники розійшлися, кожен відчуваючи, що в душі залишився гнилий неприємний осад. Ці двоє знайомі були ще з лівонських, коли служили в одному війську і билися з одним ворогом. Тепер же, за інших обставин, не могли знаходитись навіть в одному місті.

Христоф шкірою відчував, як у місті росте напруга. Не дивлячись на те, що король Сігізмунд був ще живий і ніхто не оголосив про його смерть, здавалось, кожен міщанин Кракова не спав, снуючи з площі на площу, з вулиці на вулицю, якимось потаємним чином переймаючись майбутньою долею держави. В різних місцях спалахували все нові вогні, освітлюючи дорогу невеликим групам, а то й цілим юрбам людей, що, ховаючи зброю під плащами, зближалися все ближче до Вавелю. Королівських солдатів поки що видно не було.

Христоф дістався нарешті свого помешкання на Казімєжу. В цій дільниці Кракова було спокійніше, хоч час од часу також з’являвся хтось зі смолоскипом в руках і стривоженою міною на обличчі.

Софія відчинила не одразу. Лишень зачувши за дверима голос Христофа, впустила його до помешкання, яке вони знімали. Вона також виглядала переляканою.

– Де ти був? Я вже гадала, що тебе вбили, – розпачливо промовила жінка.

– Це не так легко зробити, Софіє, – відповів той, нахиляючись над мискою з водою.

Вмившись, Христоф, на мить, заховав обличчя за сіруватим рушником.

– Ти не знаєш з ким маєш справу, – раптом промовила Софія.

– Поки що на вулиці тільки юрми міщан. Жодного солдата не видно, – промовив Христоф, відкидаючи вологого рушника геть, – хоч, безумовно, вони з’являться. Але згодом… Під ранок. Мене до того часу вже тут не буде.

– Ти… ти їдеш?

– Так, маю одне завдання, яке мені доручили у Вавелі.

– А як же я? Ти залишиш мене тут?

В голосі її чулося стільки благання, що, здавалось, не встояла б і кам’яна стіна.

– Я гадав, ти прямувала тільки до Кракова… – розгублено мовив чоловік.

– Хотіла, як і ти, підшукати тут для себе службу. Але ж сам бачиш, що коїться в цьому місті.

Христоф дивився на неї, намагаючись вирішити, що робити зі своєю супутницею надалі.

– Куди ти вирушаєш? – Софія першою порушила незручну мовчанку.

– До Познані.

– Візьми мене з собою… Прошу тебе. Я там залишусь і більше не буду тебе обтяжувати… А по дорозі дбатиму про тебе, мов дружина чи служниця, і не проситиму нічого, крім захисту.

Христофові раптом подумалось, що цим глибоким благальним очам, які дивились зараз на нього, не зміг би відмовити жоден чоловік. Він не надто багато знав про цю жінку, але найпевніше, так воно й було.

Відвернувшись, мовби для того щоб позбутися чар її погляду, львів’янин кивнув.

– Сьогодні ще чекаємо на гостя, – промовив Христоф за кілька хвилин, – власне того, хто нас спровадить у подорож.

– Хто цей гість? – перепитала Софія.

– Таємний розпорядник його величності, – відповів львів’янин, – забув або й не почув його ім’я. Однак людина поважна.

– І прийде сюди? – з недовірою кинула Софія.

– Атож, в цей гадючник.

За годину в двері справді рішуче постукали. До цього часу постояльці вже встигли зібрати свої речі в дві невеликі дорожні торби. Христоф схопився з місця і рушив відчиняти, по дорозі вдоволено потираючи долоні. В цей час, він, найпевніше, згадав наказ короля своєму розпоряднику видати Христофові стільки грошей, скільки той буде потребувати. Чоловік з Лемберга вирішив, що потребуватиме багато. Тим більше що дорога до Познані неблизька та справа, до якої він зголосився, важлива й по-своєму небезпечна. Адже невідомо, хто ще може дізнатись про існування королівського нащадка… А дізнавшись, чи бажатиме цьому нежданному спадкоємцеві добра? Словом, діло вартісне.

З такими думками Христоф прочинив двері нічному гостеві. Яким же великим було його здивування, коли замість високого благородного Свенсона, він побачив на порозі декілька миршавих постатей, що миттю заштовхнули його всередину кімнати, виставивши перед собою ножі, загострені палиці та уламки шабель.

– Вітаю вас, добродії, – Христоф вихопив з-за поясу свою карабелу і двічі, хрест-навхрест змахнув нею перед собою. Лезо зі свистом розсікло повітря, змусивши нежданних гостей позадкувати назад до дверей.

– Чого вам в біса треба? – запитав постоялець, відчуваючи, як потроху після здивування його переповнює злість і навіть кількість цих пройдисвітів не применшує бажання посікти їх на капусту.

– Ми шукаємо зра… зрадників… – пробелькотів хтось із них п’яним голосом.

– Яких ще зрадників? – гаркнув Христоф.

– Зрадників корони, – втрутився інший, – тих, що винні в занедужанні його величності…

«От і почалося, – подумав постоялець, – через таких п’яних недоумків і почалося… Вельможі порадили б між собою, не проливаючи міщанської крові. Тепер же непереливки буде і городянам».

– Від чийого імені ви тут? – хмикнув він, підступивши до них ще ближче.

– Від імені короля! – заволали вони в один голос.

– В короля немає на службі свиней! – почулося в них за спиною.

Горе-нападники озирнулися. До тісного покою, добряче пригнувши голову, зайшов розпорядник короля, Йон Свенсон. Коли він випрямився у повен зріст, очі його палали, а обличчя було багряним від гніву. За його спиною стояло ще троє жовнірів з королівської сторожі. Вони, в свою чергу, тільки криво всміхались, наполовину повитягавши шаблі з-за поясу.

– Випхати звідси цих волоцюг, – наказав своїм людям Свенсон і відступив убік від дверей.

Однак, ті, що діяли «від імені короля» чимдуж кинулися до виходу самі, а сторожа тільки пригостила їх наостанок щедрими копняками. Згодом Свенсон знаком наказав їм також чекати за дверима. Щойно вони вийшли, як всередині запанувала тиша. Христоф заховав свою шаблю і почав було про щось говорити, коли ж помітив, що Свенсон і Софія мовчки дивляться один на одного. Не розуміючи в чому справа, він вирішив почекати, доки заговорить хтось із них.

– Не одразу тебе впізнав, – першим озвався вікінг, – не вірю своїм очам.

– Мені також не віриться, що це ти, – відповіла жінка.

– Багато минуло років.

– Атож.

Вони одночасно глянули на Христофа, який стояв, завмерши від подиву, а потім знову втюпились поглядами один в одного.

– Кожного разу, коли ми бачились, ставалося щось недобре, – раптом процідив крізь зуби Свенсон.

– Жодного разу моєї вини в цьому не було, – відповіла жінка тремтячим голосом.

По обличчю Свенсона покотився рясний піт.

– Що цього разу? – прохрипів вікінг.

– Я не знаю…

Софія відвела очі.

– Кажи!

– Не знаю, – зі сльозами мовила та.

– Що за бісова комедія? – втрутився Христоф, проте його ніхто не слухав.

– Вони вже тут? – перевівши подих, твердо запитав Свенсон.

Жінка підняла на нього свої вологі очі. Вони були широко розкриті і десь в їхній глибині поволі загорався незрозумілий і моторошний вогонь.

– Так, – вимовила вона чужим низьким голосом.

– Де саме? – перепитав норман.

Вуста Софії раптом почорніли і скривились, як у біснуватого.

– Позаду тебе…

В ту ж мить ззовні почулися звуки бою. Брязкання зброї, слова лютих проклять і стогони поранених. Свенсон, вихопивши шаблю, кинувся за двері, проте на нього там вже чекали. Хтось швидко і точно завдав йому удару шаблею в груди. Вікінг заревів, наче лев і, викинувши лівицю вперед, підтягнув нападника до себе. Своєю велетенською рукою він тримав його за шию, мов гусака, дедалі міцніше її стискаючи, хоч сам при цьому стікав кров’ю. Христоф кинувся йому на допомогу і, перше, що він побачив за дверима – це були порубані тіло волоцюг, що вдерлися до його кімнати. Поруч з ними лежало двоє з королівської сторожі, а третій відчайдушно відбивався від цілого загону якихось нових нападників.

– Хто це в біса такі? – вигукнув Христоф, намагаючись дістати шаблею когось із них.

У відповідь, львів’янин сам отримав добрий десяток майстерних ударів, які ледве зумів відбити.

– Нема часу, – прохрипів Свенсон, задушивши врешті того, кого тримав за горло. Тепер він використовував його мертве тіло, як щит, – повертайся досередини…

– І що далі? Будемо відсиджуватись, як щурі? – запротестував той.

– Досередини негайно! – гаркнув Свенсон, і на губах його виступила кров.

Христоф неохоче підкорився. Відштовхнувши своїх супротивників якнайдалі від себе, він кинувся назад до кімнати. Вхід миттю загородив Свенсон. Накинув мертве тіло, яким досі прикривався, собі на спину, а до Христофа й Софії повернувся обличчям.

– Тікайте через вікно, – прохрипів норман, – я довго не зможу їх стримувати.

З іншого боку хтось вдарив його шаблею по нозі, і Свенсон важко опустився на коліна. Однак і в такому положенні нападники не перевищували його зростом, тому він все ще надійно захищав від них вхід до покою.

– Чому я маю тебе залишати? – промовив Христоф.

– Бо в тебе доручення від короля!.. – відповів норман. – Йди, чорт забирай…

Вдруге за останній час Христоф і Софія мусили тікати з заїжджого двору крізь вікно, наче злодії або постояльці, яким нічим заплатити за ночівлю. Цього разу висота було більшою, а вікно меншим. Полетівши сторчака донизу, кожен із них гепнувся на бруківку, боляче при цьому забившись. Софія скрикнула з болю.

Христоф звівся на ноги. Обережно ступив крок, потім другий… При падінні тільки забив коліно, але рухатись це надміру не заважало.

– Йдемо Софіє, – прошепотів він, простягаючи їй руку.

Жінка, на щастя, також вціліла. Вони хутко рушили до конюшні. Ще мить, і ці двоє, навіть не засідлавши коней, помчали темними краківськими вулицями просто навмання, геть з міста…

Вранці наступного дня, як тільки Софія розплющила очі, перше, що вона побачила – це була бездонна синь чистого неба просто перед нею. Час від часу його стрілами пронизували птахи, викрикуючи щось тривожне і голосне своїми пташиними голосами. Під головою вона відчула дбайливо покладену сумку, а поруч з її обличчям легко гойдалася волога від роси трава. Був ранок.

Жінка пригадала, як змучена останніми подіями, ледве дочекалася, коли вони з Христофом зупиняться, а потім, либонь, просто зомліла від утоми. Софія була загорнута в його плащ і почувалася цілковито затишно. Трохи піднявши голову, роззирнулась довкола, шукаючи Христофа.

Той був неподалік. Мовчки сидів на траві, дивлячись кудись удаль, де в перших променях липневого сонця танув прохолодний вранішній туман.

– Доброго ранку, – привіталась Софія.

Христоф звернув до неї втомлене обличчя, на якому свіжів шрам від учорашньої сутички в постоялому дворі.

– Вітаю, – мовив він і знову відвернувся.

– Про що ти думаєш? – за якийсь час запитала Софія.

Вона з приємністю вдихнула насичене травами й запахом землі вранішнє повітря. Довкола, скільки оком кинь, простягалося заквітчане поле. В такі миті, як ніколи, усе внутрішнє єство хоче жити.

– Я думаю про бідолаху Свенсона, – відповів львів’янин, – і про те, що вчора він славно загинув. Душа його, справжня душа воїна, либонь вже десь перед райськими воротами.

– Мабуть… – тепер і Софія повністю пригадала вчорашній день, добряче спохмурнівши.

– В мене безліч питань до тебе, – продовжив Христоф, – найперше, звідки ви зналися раніше зі Свенсоном?

– А їсти ми будемо? – зітхнула вона. – Зізнатися, ще від учора вмираю з голоду…

Христоф підтягнув до себе дорожню сумку, яка слугувала до цього Софії подушкою, і дістав звідти хліб та шмат солонини. Розділивши все навпіл, вони мовчки поснідали. Після цього львів’янин удруге звів на неї погляд.

– Це сталося понад десять років тому. У Венеції. Я ще була ученицею майстра Тартальї. Оскільки, окрім усього, він був ще й неперевершеним ювеліром, його запросили до палацу дожа оздоблювати там святкову залу. В цій залі планувався дуже важливий прийом. На кого там очікували, я не знала. Не знав, мабуть, і сам Майстер. Та мене це й не обходило. Я вперше була у Венеції, вперше бачила такий розкішний палац і мені вперше випала можливість допомагати своєму Наставнику в такій важливій роботі.

Ми з Майстром та ще з десятком помічників працювали не один місяць. Врешті оздоблення зали було завершено. Венеціанський дож, його милість Джироламо Пріулі, залишився задоволений. Ще б пак! На стелі із золота, перлів, діамантів, смарагдів та аметистів були викладені картини раю, а на підлозі, з рубінів, гранатів та сапфірів – ми зобразили пекло. Стіни ж прикрасили полотнами з мирського життя. Таким чином, кожен, хто заходив, опинявся ніби посеред безкінечної коловерті Всесвіту. І, мовби перебуваючи на місці самого Бога, спостерігав одночасно за всім, що відбувається з людською душею: народження в тілі, земне паломництво, сповнене спокус і зваб… А далі – шлях до пекла, де чекають муки. Або до раю, де кожна душа отримує безкінечне блаженство.

Нам щедро заплатили за роботу, проте під страхом смерті наказали мовчати про існування цієї зали. Згодом, однак, усіх, окрім нас із Майстром, запросили на святкову учту, після якої я вже ніколи не бачила тих робітників. Мабуть, Вчитель поручився за мене, сказавши, що я вмію тримати слово, а найпевніше – просто швидко про все забуду.

Так чи інак, але невдовзі ми мусили збиратися в дорогу і покидати Венецію, щоб повернутись до Мілана, де мій учитель працював у зброярні іншого впливового вельможі. Мені понад усе хотілося ще раз поглянути на ту залу, де ми провели стільки часу. Адже навряд чи ще колись мені вдалося б потрапити туди знову. Врешті, не встоявши перед спокусою, я тихо дісталася туди потаємним ходом, що показав мені колись Учитель.

Я ступала тихо, навмисне знявши черевики, тому вчасно зауважила, що в тій залі хтось є. Звідти долинали чоловічі голоси. Мудро було б так само тихо повернутися назад, щоб випадково себе не видати, однак моя цікавість стала тепер ще сильнішою. Адже там, мабуть, ті для кого ми працювали увесь цей час! Ну як можна бодай краєм ока не побачити, хто це? Як виглядають ці люди?

Я підкралася зовсім близенько до потаємних дверей, що містилися за одним із полотен. Звідси навіть чулися окремі слова, однак зміст розмов і надалі лишився незрозумілий. Щойно я вирішила прихилитися до дверей вухом, сподіваючись так краще чути, як хтось ухопив мене ззаду за плечі, одночасно закривши мені рота, щоб я бува не крикнула.

– Ти хто така? – почула я запитання, і рука біля рота трохи послабилась, щоб я могла відповісти.

– Я не злодійка, – тільки й вистачило в мене духу прошепотіти.

– Це я бачу, – сказав невідомий так само пошепки і зовсім мене відпустив, – запитую, як тебе звати і що тут робиш?

– Софія… Я учениця майстра Тартальї…

Сказавши це, одразу зрозуміла, що бовкнула дурницю, бо ж тепер перепаде й моєму Вчителю. Я склала руки перед собою і почала благати незнайомця не виказувати мене й нікому не розповідати про почуте. При цьому виглядала, мабуть, кумедно, бо він усміхнувся і зробив мені знак говорити тихіше. Я змовкла і мовчки на нього дивилась. Тепер вже й розгледіла його як слід. Височенний на зріст, кремезний і тоді ще не такий сивий… Так я вперше зустріла Свенсона.

Зізнаюся, боялася, що він мене скривдить, але цей велетень раптом запитав, чи хочу я все ж зазирнути туди. Я кивнула головою, і він обережно прочинив двері до зали. Полотно, що висіло перед нами, якраз в цьому місці мало розріз, то ж мені сяк-так вдалося розгледіти, що там відбувалось.

В залі рівним півколом були розставлені велетенські різьблені крісла. На деяких сиділи поважні, пишно вбрані чоловіки. Інші були порожніми.

– Хто ці люди? – схвильовано запитала я.

– Володарі світу, – усміхнувся Свенсон.

– Аякже… – мене чомусь образила ця репліка, яка видавалась жартом.

Однак цей чоловік не жартував.

– Той, що найближчий до нас, з чорною борідкою – це король Речі Посполитої, його величність Сігізмунд Август. За його безпеку я відповідаю.

– І що, вдається? – хіхікнула я.

Одразу злякалася, що тепер вже образиться Свенсон. Але так не сталося.

– Дурне дівчисько, – тільки проказав він, – за кожним виходом з цієї зали чатують мої люди.

Я й справді була ще дівчиськом, і мені можна було пробачити будь-що.

– А інші – це хто? – запитала я.

– Ось той худорлявий чоловік у чорному, як у монаха, одязі – це Філіпп Габсбург, король Іспанії. Кривдник маврів[12] і переможець битви при Лепанто.[13]

На біду якраз навпроти нього сів султан Селім…

– У нього світла борода, – вирвалось у мене, – він не схожий на турка.

– Маєш рацію, – погодився Свенсон, – його матір’ю була русинка.[14]

– Більше мені нікого не видно, – розчаровано мовила я.

– Там ще присутні імператор Максиміліан,[15] та молдовський правитель Іван.[16]

– Усі чекають ще на когось?

– Так.

– На кого?

– Цього ти не дізнаєшся.

– Чому?

– Бо негайно підеш звідси, доки тебе не впіймав хтось інший.

Я важко зітхнула, але все розуміла. Мені й так пощастило. Вже збиралася повернутись тим же шляхом, яким сюди прийшла, коли ж із зали почулися чиїсь швидкі й гучні кроки, а голоси монархів миттю затихли. Я визирнула знову зі свого потаємного місця і побачила, як посеред зали стояв чоловік у багатому венеційському одязі. Я добре розгледіла на ньому гранатово-червоний джуббоне,[17] розшитий золотими нитками, короткий плащ на плечах і гарний пояс, на якому висіла довга веценійська скьявона.[18] Незнайомець майже одразу повернувся до мене боком, тому розгледіти його обличчя мені не вдалося. Невдовзі чоловік заговорив, і я одразу зрозуміла, що насправді він не венецієць. Акцент незнайомець мав різкий та неприємний, з яким тут говорять хіба що купці з півночі.

– Вітаю вас, владці Європи, – сказав він, – ніколи ще, либонь, світ не бачив стількох владних мужів в одній залі… Зібрав я вас, аби висловити занепокоєння останніми війнами, які ви ведете між собою. Через це я не отримую всього, що належить мені…

– Ходімо, – прошепотів Свенсон і рішуче взяв мене за руку.

– Хто це такий? – здивовано запитала я. – Що за король королів?…

– Не твоє діло, – різко відповів норман і потягнув мене геть від дверей.

Ми йшли тим самим потаємним ходом, яким я дісталась сюди, і відчувалось, що Свенсон чомусь нервується. Він до болю стиснув мою руку, і я побоювалась, аби цей здоровань випадково її не зламав. Раптом він зупинився. Попереду нас виросли двоє чоловіків у сірому одязі з шаблями наголо.

– Хто такі? – загрозливо запитав один із них.

– Піддані Його Величності Короля Польського, – відповів норман.

– І ця маленька курвочка також?

Я зціпила зуби, щоб не відповісти їм, як слід.

– І вона також, – твердо відповів Свенсон.

Запанувала мовчанка, під час якої чоловіки підозріло дивилися один на одного. Ті двоє врешті відступили, але, як на мене, швидше тому, що побоялися цього вікінга, аніж повірили йому.

Ми вийшли назовні. Перед нами височіла темна базиліка Святого Марка, над якою підіймався повний яскравий місяць. Через вітер, що долинав з моря, було трохи прохолодно.

– Ті двоє – справжні зарізяки, – сказала я, – хто вони?

– Охоронці того… вельможі, – відповів Свенсон.

– Короля королів?

– Так. А тепер тікай звідси чимдуж…

Софія урвала свою розповідь, примружившись від липневого сонця, що сходило все вище.

– Кажеш, були одягнені в сіру одіж? – перепитав Христоф.

– Так, – відповіла жінка, – в такі самі строї, як і ті, з якими ти бився учора.

– І які убили спершу волоцюг, потім трьох королівських вартових, які прийшли зі Свенсоном, а потім і його самого, – доповнив львів’янин.

Софія закусила губу.

– І все ж таки, чому той «король королів» мав таку владу? – мовив Христоф.

– Я все ж таки випитала про це у свого рятівника… – сказала жінка після мовчанки, – ті королі були володарями своїх земель. А він розпоряджався їхньою смертю. Вирішував хто, коли і як мусить вмерти. Ніхто не знає, звідки в нього така влада. Він – справжній король страждання. Король болю…