Читать книгу Сила звички. Чому ми діємо так, а не інакше в житті та бізнесі - Чарлз Дахіґґ - Страница 6

I

Таймер на протилежному боці поля показує, що до кінця гри залишилося вісім хвилин і дев’ятнадцять секунд. У цей момент у Тоні Данджі, новопризначеного головного тренера «Тампа-Бей Баккенірс» – однієї з найгірших команд у Національній футбольній лізі, уже не кажучи про історію професійного футболу, – зблиснула крихітна надія[63].

Було недільне надвечір’я, 17 листопада 1996 р.[64] «Баккенірс» грали в Сан-Дієго проти місцевої команди «Чарджерс», яка за рік до того увійшла до фіналу Суперкубка. «Баккенірс» програвали з рахунком 17:16. Програвали цілу гру. Увесь сезон. Усі десять років. За шістнадцять років «Баккенірс» не виграли жодної гри на Західному узбережжі, а коли їм востаннє випав переможний сезон, більшість теперішніх гравців команди ще вчились у початковій школі. Того року їхній рекордний рахунок був 2:8. В одній з ігор команда «Детройт Лайонс» – команда безнадійна і найгірша в лізі[65] – розгромила «Баккенірс» із рахунком 21:6, а через три тижні знову розбила їх дощенту – 27:0. Один журналіст охрестив «Баккенірс» «американським помаранчевим килимком для ніг»[66]. Спортивний телеканал ESPN прогнозував, що Данджі, якого призначили тренером допіру в січні, звільнять ще до кінця року.

Проте з бокової лінії, звідки Данджі спостерігає, як його команда готується до наступної подачі, здається, що сонце нарешті пробилося крізь хмари. Він не посміхається. Данджі ніколи не виказує своїх емоцій під час гри. Однак на полі щось таки відбувається – те, заради чого він працював не один рік. Коли вороже налаштований п’ятдесятитисячний натовп освистує Тоні Данджі, той бачить щось таке, чого не помічають інші. Доказ, що його план починає працювати.

* * *

Тоні Данджі чекав на цю роботу цілу вічність. Сімнадцять років він, помічник тренера, поневірявся за боковою лінією. Спершу в Університеті Міннесоти, тоді працював із командою «Піттсбурґ Стілерс», згодом – із «Канзас-Сіті Чіфс», і знову в Міннесоті, цього разу з «Вікінгами». За останній десяток років його чотири рази запрошували на співбесіду на посаду головного тренера команд Національної футбольної ліги.

Усі чотири рази закінчились невдачею.

Проблема була почасти в підході до тренерської роботи, якого дотримувався Данджі. На співбесідах він терпляче пояснював: щоб добитися перемоги, треба змінити звички гравців. Він хотів, щоб гравці не ухвалювали так багато рішень під час гри, а реагували автоматично, за звичкою. Якщо виробити в них правильні звички, команда переможе. Крапка.

– Чемпіони не творять див, – казав Данджі. – Вони роблять звичайні речі, не задумуючись, і так швидко, що команда-суперник не встигає зреагувати. Гравці дотримуються вироблених звичок.

Тоді власники команд запитували:

– А як ви плануєте виробляти оті звички?

– О ні, – хитав головою Данджі, – я не збираюсь виробляти нових звичок. Гравці все життя формували в собі звички, які привели їх до НФЛ. Жоден спортсмен не облишить їх тільки тому, що про це попросив новий тренер.

Отож, замість створювати нові звички, Данджі планував змінювати старі. А для цього він збирався скористатися з того, що вже було в головах гравців. Цикл звички складається з трьох елементів – вказівка, шаблон, винагорода, проте Данджі хотів змінити лише середню складову – шаблон. Він із власного досвіду знав, що вмовити когось поводитись інакше легше, якщо на початку й наприкінці нової дії буде щось знайоме[67].

Його тренувальна стратегія була заснована на аксіомі – Золотому Правилі, як змінити звичку. Десятки досліджень довели, що це один із найпотужніших інструментів для творення змін. Данджі усвідомлював, що погані звички годі викорінити до кінця.

Щоб змінити звичку, треба натомість залишити стару вказівку й винагороду, але додати між них новий шаблон поведінки.

Правило звучить так: якщо використовувати ту ж вказівку й обіцяти ту ж винагороду, то можна змінити шаблон поведінки, а отже, і звичку. Практично будь-яку поведінку можна змінити за умови, що вказівка й винагорода залишаться ті самі.

Золоте правило вплинуло на методи лікування алкоголізму, ожиріння, нав’язливих неврозів і сотень інших деструктивних видів поведінки. Знаючи його, можна допомогти кому завгодно змінити власні звички. (Наприклад, звички перехоплювати щось смачненьке між прийомами їжі буде важче позбутися, якщо не придумати нової шаблонної поведінки, яка б узгоджувалася зі старими вказівками й гарантувала ту саму винагороду. Курці навряд чи кинуть палити, якщо не вигадають, що робити замість витягувати цигарку, коли відчують потяг до нікотину.)

Данджі чотири рази пояснював власну філософію власникам команд. Чотири рази вони ввічливо його вислухали, подякували йому за те, що знайшов час прийти на співбесіду, і найняли на роботу когось іншого.

А відтак, 1996 року зателефонували власники нещасної «Баккенірс». Данджі полетів до Тампи-Бей і ще раз виклав їм свій план, як досягти перемоги. Наступного дня після співбесіди йому запропонували роботу.

Завдяки системі Данджі «Баккенірс» стала чи не найбільш переможною командою в лізі. А Данджі став єдиним тренером в історії НФЛ, чия команда десять років поспіль виходила в плей-офф, першим афроамериканським тренером, чия команда виграла Суперкубок, і одним із найбільших авторитетів у професійній атлетиці. Його тренерські прийоми стали популярними у всій лізі та інших видах спорту. Його підхід допоміг з’ясувати, як змінити звички в житті кожної людини.

Однак усе це трапиться пізніше. А того дня в Сан-Дієго Данджі просто мріяв виграти.

* * *

Із бокової лінії Данджі підводить погляд на годинник: залишилось 8:19. «Баккенірс» усю гру пасли задніх і, як завжди, марнували шанс за шансом. Якщо захист тієї ж секунди не почне діяти, ця гра остаточно скінчиться. «Сан-Дієго» збирається почати розіграш із відмітки 20 ярдів від своєї залікової зони, а квотербек «Чарджерс», Стен Гамфріс, готується кинутись в атаку, яка, сподівається він, поставить крапку в грі. Час рушив – Гамфріс приготувався ввести м’яча в гру.

Але Данджі не дивиться на Гамфріса. Він спостерігає, як гравці з його команди шикуються у стрій, який вони відпрацьовували кілька місяців. Футбол споконвіку був грою удаваних випадів і оманливих рухів, хитрих прийомів і дезорієнтації суперника. Як правило, гору беруть тренери з найзаплутанішими планами гри й найскладнішими схемами. Проте Данджі вдався до протилежного підходу. Йому нецікаво заплутувати й ускладнювати. Коли гравці захисту з команди Данджі вишиковуються, усім зрозуміло, яку саме тактику вони використовуватимуть.

Данджі вибрав цей підхід, бо ж йому не треба збивати противника з пантелику. Йому всього лише потрібно, щоб його команда діяла швидше за всіх. У футболі доля вирішується за мілісекунди. Тому, замість показати своїм гравцям сотню різних тактичних схем, тренер навчив їх буквально кількох, але хлопці відпрацьовували їх доти, доки не довели до автоматизму. Коли стратегія спрацює, гравці зможуть рухатися полем із блискавичною швидкістю[68].

Але тільки коли спрацює. Якщо гравці надто багато думатимуть, вагатимуться чи засумніваються у своїх інтуїтивних діях, система розсиплеться. Досі хлопці Данджі грали абияк.

Але цього разу, коли гравці «Баккенірс» шикуються вздовж відмітки 20 ярдів, щось не так. Погляньте-но на Рейґана Апшо, енда захисту з команди «Баккенірс», який став на позицію на лінії атаки. Замість обводити очима лінію, силкуючись ввібрати якомога більше інформації, Апшо дивиться тільки на вказівки, на яких його вчив зосереджуватися Данджі. Спершу зиркає на ногу лайнмена навпроти, яку той виставив назад (пальці його ніг розвернуті назовні, а це значить, що він готується ступити крок назад і заблокувати дорогу до квотербека). Далі Апшо переводить погляд на плечі лайнмена (злегка повернуті досередини) і на відстань між ним і наступним гравцем (трохи меншу, ніж звичайно).

Апшо стільки разів відпрацював реакцію на кожну із цих вказівок, що тепер не мусить думати, що йому робити. Він просто дотримується звички.

Квотербек «Сан-Дієго» підходить до лінії атаки, дивиться праворуч, потім ліворуч, голосно відраховує «три, два, один!» і бере м’яча. Відходить на п’ять кроків назад і, зайнявши позицію повної бойової готовності, крутить головою навсібіч у пошуках вільного ресивера. Минуло три секунди від початку матчу. До нього прикуті очі глядачів на стадіоні й телевізійні камери.

Тому більшість спостерігачів не помічають, що відбувається в команді «Баккенірс». Щойно Гамфріс схопив м’яча, Апшо зірвався з місця. За першу секунду гри він метнувся праворуч і так блискавично перескочив лінію атаки, що лайнмен нападу не встиг його заблокувати. За другу секунду Апшо пробіг ще чотири кроки вперед на половину поля суперника – ніхто не встиг й оком змигнути. За третю секунду Апшо наблизився на три кроки до квотербека, рухаючись траєкторією, яку лайнмен нападу ніяк не міг спрогнозувати.

Четверта секунда гри – і Гамфріс, квотербек «Сан-Дієго», зненацька опинився без захисту. Він вагається, краєм ока бачить Апшо. І саме в цей момент помиляється. Він починає думати.

Гамфріс бачить, що за двадцять ярдів стоїть Браян Рош, новенький тайт-енд. Ще один ресивер «Сан-Дієго» стоїть значно ближче і, розмахуючи руками, кричить кинути м’яча йому. Пас на коротку відстань – безпрограшний варіант. Гамфріс натомість поспіхом, за долю секунди аналізує ситуацію, замахується і шпурляє м’яча Рошу.

Данджі якраз і розраховував на таке поспішне рішення. Щойно м’яч опинився в повітрі, з місця зрушив сейфті «Баккенірс» на ім’я Джон Лінч. Він мав просте завдання: після початку гри побігти до конкретної точки на полі й чекати там на вказівку. У такій ситуації так і кортить зробити по-своєму. Проте Данджі муштрував Лінча доти, доки той не почав виконувати цю дію на автоматі. Як наслідок, коли м’яч вилетів із рук квотербека, Лінч уже стоїть, чекаючи, за десять ярдів від Роша.

Поки м’яч крутиться в повітрі, Лінч аналізує вказівки – напрям, куди повернувся квотербек, відстань між ресиверами – і починає рухатись, бо йому вже ясно, де приземлиться м’яч. Рош, ресивер «Сан-Дієго», стрибає вперед, проте Лінч обходить його і перехоплює пас. Рош не встигає відреагувати, як Лінч уже мчить полем до залікової зони «Чарджерс». Решта гравців «Баккенірс» займають ідеальні позиції, щоб звільнити йому дорогу. Лінч пробігає 10… 15… 20… майже 25 ярдів, поки його нарешті виштовхують за межі поля. Уся гра тривала менш ніж десять секунд.

Через дві хвилини хлопці з «Баккенірс» заносять м’яч у залікову зону суперника, уперше змінивши рахунок на свою користь. А через п’ять хвилин забивають м’яча у ворота з поля. Поміж тим захист Данджі зупиняє всі спроби «Сан-Дієго» повернути собі контроль над м’ячем. «Баккенірс» виграли з рахунком 25:17 – одна з найгучніших поразок сезону для їхніх суперників.

Після завершення гри Лінч із Данджі разом покидають поле.

– По-моєму, на полі щось змінилось, – зауважив Лінч дорогою до роздягальні.

– Ми повірили в себе, – відповів Данджі.

II

Змінивши звички гравців, тренер зумів відродити команду. Щоб зрозуміти, як саме це відбулось, подивімось на приклад із зовсім іншої сфери. Перенесімося в часі в 1934 рік, до тьмяного підвалу в Нижньому Іст-Сайді Нью-Йорка, де відбулася одна з наймасштабніших і найуспішніших спроб змінити звичку мільйонів людей.

У підвалі сидить 39-річний алкоголік на ім’я Білл Вілсон[69],[70]. Чолов’яга вперше спробував спиртне в навчальному таборі для офіцерів у місті Нью-Бедфорд, штат Массачусетс, де його вчили стріляти з кулемета перед тим, як відправити до Франції на Першу світову війну. Заможні родини, що мешкали поблизу табору, часто запрошували офіцерів на вечерю, і якось у неділю ввечері Вілсон побував на вечірці, де його пригостили пивом та грінками із сиром. Двадцятидворічний юнак, він зроду не пробував спиртного. Йому здалося, що відмовлятися від запропонованого частунку неввічливо. Через кілька тижнів Вілсона запросили на ще один прийом. Чоловіки були вбрані в смокінґи, жінки кокетували. Проходячи повз, дворецький простягнув Вілсонові коктейль «Бронкс» – суміш джину, сухого й солодкого вермуту й апельсинового соку. Той зробив ковток і відчув (як розповідав пізніше), що знайшов «еліксир життя»[71].

У 1930-х Вілсон уже випивав три пляшки спиртного на день – до того часу він уже повернувся з Європи, його шлюб був на межі розпаду, а гроші, зароблені на продажу акцій, випарувалися. Холодного листопадового пообіддя, коли він сидів у підвальному напівмороку, навідався старий товариш по чарці. Вілсон запропонував йому присісти й змішав у дзбанку ананасовий сік із джином[72]. І налив склянку приятелеві.

Але той не взяв, мовляв, уже два місяці не п’є.

Вілсон не вірив своїм вухам. Він узявся розповідати про власну боротьбу з алкоголем, про бійку, у яку вплутався в заміському клубі, через що втратив роботу. Він пробував кинути пити, але не міг, нічого не виходило. Лікувався від алкоголізму в клініці, приймав таблетки. Давав обіцянки дружині, ходив на зібрання товариства тверезості. Усе даремно. Як же його приятелеві це вдалося?

– Я маю віру, – відповів його товариш.

Він довго говорив про пекло й спокусу, гріх і диявола.

– Зрозумій, що ти пропащий, визнай це і віддай своє життя в руки Господа.

«Та хлопак з глузду з’їхав», – подумав Вілсон. «Торік улітку він звихнувся на алкоголі, а тепер – на релігії», – напише він згодом. Коли знайомий пішов, Вілсон вихилив пляшчину до дна й пішов спати.

Через місяць, у грудні 1934-го, Вілсон ліг у диспансер для нарко- та алкозалежних імені Чарльза Б. Таунса – першокласну наркологічну клініку на Мангеттені. Лікар щогодини вводив йому галюциногенний препарат під назвою беладона, яким тоді було модно лікувати алкоголізм. Лежачи в невеликій палаті, Вілсон ширяв на межі між свідомістю й забуттям.

Аж раптом у нього стався напад – чоловік почав корчитися в агонії. Цю історію досі розповідають на незліченних зібраннях у їдальнях, актових залах профспілок і церковних підвалах. Він кілька днів страждав від галюцинацій. Його мучив біль, викликаний синдромом відняття – здавалося, наче по тілу повзають комахи. Огида аж паралізувала його, але інтенсивний біль неможливо було стерпіти нерухомо.

– Якщо Бог є, хай покажеться мені! – закричав Вілсон у порожній простір палати. – Я готовий зробити все. Усе!

Тієї миті, напише він пізніше, кімната наповнилась яскравим світлом, біль вщух, а йому здалося, мовби він стоїть на вершині гори і в обличчя йому «віє вітер – вітер самого життя»[73]. «Раптом мені спало на думку, що я – вільна людина. Збудження поволі згасло. Я лежав на ліжку, але вже в іншому світі – новому світі свідомості».

Білл Вілсон до кінця життя не випив більше ні краплі спиртного. Наступні 36 років – Вілсон помер 1971-го від емфіземи – він присвятив тому, що заснував, розвивав і популяризував товариство «Анонімних Алкоголіків», яке, зрештою, стало найбільшою, найвідомішою і найуспішнішою організацією у світі, що змінює звички.

Щороку до «АА» звертаються по допомогу близько 2,1 мільйона людей[74], а 10 мільйонів алкоголіків[75] почали завдяки цій групі вести тверезий спосіб життя. «AA» допомагає не всім – відсоток успішності програми важко виміряти з огляду на анонімність її учасників – але мільйони людей стверджують, що організація врятувала їм життя. Кредо «AA» – легендарні дванадцять кроків – стало своєрідним культурним магнітом. На ньому ґрунтуються програми лікування ожиріння, залежності від азартних ігор, боргів, сексу, наркотиків, патологічного накопичення непотрібних речей, самокалічення, куріння, відеоігор, емоційної залежності й десятків інших деструктивних видів поведінки. Прийоми групи – це, з багатьох аспектів, чи не найпотужніші формули для зміни.

Досить несподівано, якщо зважити на те, що «АА» майже не спирається на наукові й загальновизнані методи лікування.

Алкоголізм, звісно, не просто звичка. Це фізична залежність з психологічними, а бува, й генетичними причинами. З огляду на це цікаво, що «АА» не бореться безпосередньо із психічними чи біохімічними проблемами, які, за словами науковців, часто викликають алкогольну залежність[76]. Ба більше: складається враження, що методи «АА» взагалі ігнорують наукові й медичні висновки, нехтуючи втручанням, якого, на думку багатьох психіатрів, справді потребують алкоголіки**.

* * *

Між звичкою і залежністю пролягає дуже тонка межа. Наприклад, Американське товариство лікування залежностей визначає залежність як «первинне, хронічне захворювання мозку, що уражає ділянки, пов’язані із системами винагороди, мотивації, пам’яті, а також прилеглі нейронні мережі. …Характерні ознаки залежності – нездатність контролювати поведінку, потяг, неспроможність cтримуватися, зруйновані взаємини з іншими». Деякі дослідники зауважують, що з таким визначенням важко пояснити, чому витрачати п’ятдесят доларів на тиждень на кокаїн – погано, а на каву, – добре. Любитель випити по обіді горнятко лате виглядатиме клінічно залежним в очах сторонньої людини, яка вважає, що той, хто витрачає щодня п’ять доларів на каву – «не здатний контролювати поведінку». Чи людина, яка щодня йде на пробіжку замість поснідати з дітьми, залежна від спорту? За словами дослідників, залежність – явище складне й не до кінця зрозуміле, проте залежні люди часто поводяться у певний спосіб через звичку. Деякі речовини, як-от наркотики, цигарки чи алкоголь, викликають фізичну залежність. Але коли людина перестає їх вживати, фізичний потяг швидко згасає. Скажімо, фізична залежність від нікотину триває близько ста годин після останньої цигарки – доти, доки в крові курця циркулює ця хімічна речовина. Бажання, які ми вважаємо наслідками нікотинової залежності, – це здебільшого прояви поведінкових звичок. Колишньому курцеві ще цілий місяць хотітиметься курити після сніданку не тому, що в цьому є фізична потреба, а через те, що він чудово пам’ятає приємне збудження після ранкової цигарки. За даними клінічних досліджень, один із найефективніших методів вилікувати залежність – змінити звички, пов’язані з поведінкою, від якої ми начебто залежні. (Утім, варто зауважити, що окремі хімічні речовини, як-от опіати, викликають тривалу фізичну залежність. Згідно з деякими дослідженнями, навіть після корекції поведінки невелика група людей схильна й далі шукати доступу до хімічних речовин, що викликають звикання. Однак існує відносно мало хімічних речовин, здатних спричинити тривалу фізичну залежність, а схильних до залежності людей набагато менше, ніж алкоголіків та наркозалежних, що звернулися по допомогу.) (Прим. авт.)

Натомість «AA» пропонує спосіб, як побороти звички, пов’язані із вживанням алкоголю[77]. «AA», по суті, це велетенська машина для зміну циклу звички. Поведінкові шаблони, що стосуються алкоголізму, надзвичайно сильні, проте «АА» на власному прикладі демонструє, як можна змінити будь-яку звичку – навіть найбільш закоренілу.

* * *

Перед тим як заснувати «АА», Білл Вілсон не читав наукових журналів і не консультувався з десятками лікарів. Славнозвісні дванадцять кроків він написав нашвидкуруч одного вечора, сидячи в ліжку, через кілька років після того, як почав вести тверезий спосіб життя[78]. Число дванадцять він обрав тому, що апостолів також було дванадцять[79]. Деякі аспекти програми виглядають не просто антинауковими, а й, чесно кажучи, дивними.

Наприклад, «АА» наполягає, щоб алкоголіки відвідали «дев’яносто зібрань за дев’яносто днів» – невідомо, чому було обрано саме такий часовий проміжок. Програма робить великий акцент на духовній складовій. Так, крок третій стверджує, що алкоголіки зможуть перестати вживати спиртне, якщо «ухвалять рішення доручити свою волю і своє життя Богові, як вони розуміють Його»[80]. Сім із дванадцяти кроків містять згадку про Бога чи духовність, що доволі дивно для програми, яку заснував колишній агностик, котрий усе своє життя не приховував ворожості до організованої релігії. Зібрання «АА» не мають заздалегідь визначеного плану чи програми. Усе починається з того, що хтось із учасників розповідає власну історію, а решта можуть приєднатися до розмови. Немає фахівців, які б спрямовували бесіду в певне русло, і практично немає правил, які б регулювали проведення зустрічей. За минулі п’ятдесят років відкриття у галузі поведінкових наук, фармакології та науці про мозок здійснили переворот у психіатрії та наркологічних дослідженнях, однак «АА» наче завмерла на місці.

Науковці й дослідники не раз критикували програму за те, що та не крокує в ногу з часом[81]. Дехто заявляв, мовляв, наголос на духовності перетворює «АА» скоріше на культ, ніж на програму лікування. Проте за останні п’ятнадцять років критики переглянули власну позицію. Тепер науковці кажуть, що з методики програми можна почерпнути багато корисного. Дослідники з Гарварду, Єльського університету, університету Чикаго, університету Нью-Мексико та низки інших наукових осередків дійшли висновку, що програма «АА» таки побудована на наукових принципах на кшталт тих, що їх застосував Тоні Данджі на футбольному полі. Результати їхніх досліджень підтверджують Золоте Правило, як змінити звичку: «АА» досягла успіху, бо вона допомагає алкозалежним використовувати ті самі вказівки, отримувати ту ж винагороду, але при цьому змінити шаблон поведінки.

Науковці пояснюють, що методика «АА» спрацьовує, бо програма змушує людей ідентифікувати вказівки й винагороди, що спонукають їх вживати спиртне, а тоді допомагає знайти нові способи поведінки. Коли Клод Гопкінс продавав Pepsodent, він зумів сформувати нову звичку, викликавши новий потяг. Однак, щоб змінити стару звичку, треба зайнятися старим потягом. Потрібно зберегти ті ж вказівки й винагороди, а бажання підкріпити новим шаблоном поведінки.

Погляньмо на кроки 4 («сумлінно та безстрашно оцінити себе й своє життя з погляду моралі») і 5 (визнати «перед Богом, собою та іншою людиною істинну природу своїх помилок»).

– З того як їх сформульовано, не одразу скажеш, що для того, аби виконати ці кроки, людина мусить скласти список усіх чинників, які спонукають її вживати алкоголь, – зауважив Дж. Скотт Тоніґен, дослідник з університету Нью-Мексико, який понад десять років вивчає діяльність «АА»[82]. – Оцінюючи себе та своє життя з погляду моралі, ви визначаєте всі причини, через які випиваєте. А зізнатися комусь іншому в усіх своїх поганих вчинках – це доволі непоганий спосіб зрозуміти, у який саме момент усе вийшло з-під контролю.

Крім того, «АА» змушує алкоголіків замислитись, які винагороди вони отримують від споживання алкоголю. Програма запитує: які бажання запускають цикл вашої звички? Відчуття сп’яніння нечасто посідає перше місце в списку. Алкоголіків тягне до пляшки, бо спиртне допомагає втекти від реальності, розслабитися, провести час у товаристві, позбутися тривожних думок, вивільнити емоції. Вони хочуть випити коктейлю не для того, щоб відчути сп’яніння, а щоб забути про турботи. Уплив алкоголю на організм – це часто найменш приємна «винагорода» для алкозалежних.

– Алкоголь почасти приносить задоволення, – каже Ульф Мюллер, німецький невролог, який досліджує мозкову активність алкоголіків. – Але крім того, люди вживають спиртне, бо хочуть про щось забути чи задовольнити інші бажання. Ці потяги виникають у зовсім інших ділянках мозку, ніж прагнення фізичної насолоди.

Щоб запропонувати алкоголікам ту саму винагороду, за якою вони йдуть до бару, «АА» створила систему зібрань і товариського опікунства (кожен учасник працює з товаришем-«опікуном»), що обіцяє втечу від насущних проблем і катарсис, як і пиятика в п’ятницю увечері. Розслабитися й скинути напругу можна, поспілкувавшись з опікуном або побувавши на зустрічі групи, а не за склянкою з товаришем по чарці.

– «АА» змушує вас вигадувати, як по-іншому проводити вечірній час, окрім як пиячити, – каже Тоніґен. – На зустрічі ви можете розслабитися й поговорити про те, що вас турбує. Імпульси й винагороди залишаються ті самі – змінюється лише поведінка.

Року 2007-го німецький невролог Мюллер разом із колегами з Магдебурзького університету імплантували крихітні електричні пристрої в мозок п’ятьох алкоголіків, які неодноразово намагалися кинути пити. Цей сенсаційний експеримент продемонстрував, як вказівки й винагороди, до яких звикли алкозалежні, можна перенести на нові шаблони поведінки[83]. Кожен з учасників досліду провів щонайменше півроку в наркологічному диспансері, не домігшись жодного результату. Один із них проходив курс лікування понад шістдесят разів.

Пристрої вживили в мозок, у базальні ядра – ту саму ділянку мозку, де науковці з МТІ виявили цикл звички. Вони випускали електричний заряд, що переривав неврологічну «винагороду», яка давала імпульс до звичного потягу. Після того як чоловіки одужали після операції, їм показали вказівки, що досі викликали бажання випити, – як-от фотографії кухля пива або посиденьок у барі. Раніше вони б не змогли відмовитися від чарки. Але вживлений у мозок пристрій «подолав» неврологічний потяг. Чоловіки не випили ні краплі.

– Один із них сказав, що потяг зник, як тільки ми ввімкнули електрику, – розповів Мюллер. – Щойно ми її вимкнули, потяг одразу повернувся.

Утім, подолати неврологічні потяги виявилося недостатньо, щоб побороти алкогольну залежність. Після операції четверо учасників експерименту знову почали пити, переважно після якоїсь стресової події. Вони діставали пляшку, бо саме так звикли долати тривогу. Проте, опанувавши альтернативні способи боротьби зі стресом, чоловіки взагалі припинили заглядати в чарку. Наприклад, один пацієнт ходив на зібрання «АА». Інші – на психотерапію. Упровадивши у своє життя нові методи подолання стресу й тривоги, вони досягли колосального успіху. Чоловік, який шістдесят разів проходив курс лікування, більше не випив ні краплі спиртного. Двоє інших пацієнтів, які вперше спробували алкоголь у 12 років, а у 18 вже були алкозалежні й пиячили щодня, уже чотири роки вели тверезий спосіб життя.

Зверніть увагу, що результати цього дослідження підтверджують Золоте Правило: змінити мозок алкоголіків хірургічним шляхом виявилося недостатньо. Старі вказівки й потяг до винагороди нікуди не зникли, а тільки й чекали слушної миті. Алкоголіки остаточно позбувалися залежності допіру тоді, коли звикали до нових способів поведінки, які були розраховані на старі вказівки й допомагали розслабитися, як раніше. «Мозок деяких людей такий залежний від алкоголю, що подолати цю залежність можна, тільки зробивши хірургічну операцію, – сказав Мюллер. – Але таким людям потрібно взагалі вчитися жити по-новому».

«АА» пропонує подібну, але неінвазивну систему, що вставляє новий шаблон поведінки в старий цикл звички. Збагнувши, як працює «АА», науковці почали застосовувати методику програми для боротьби з іншими звичками – істериками дворічних дітей, сексуальною залежністю, навіть із незначними поведінковими примхами. Поширившись по всьому світу, методика «АА» лягла в основу терапевтичних програм, здатних зруйнувати практично будь-який шаблон поведінки.

* * *

Улітку 2006 року до центру психологічного консультування при університеті штату Міссісіпі завітала 24-річна аспірантка на ім’я Менді[84],[85]. Дівчина змалку гризла нігті, бувало, аж до крові. Нігті гризе чимало людей. Але для тих, хто робить це хронічно, проблема набуває зовсім іншого масштабу. Доходило до того, що Менді обгризала нігті так сильно, що ті аж злазили. Кінчики її пальців були покриті крихітними струпами. Без нігтів, які б їх захищали, пучки поколювали й свербіли, що свідчило про ушкодження нервів. Звичка гризти нігті зруйнувала її соціальне життя. Менді було так соромно, що, зустрічаючись із друзями, вона завжди тримала руки в кишенях, а на побаченнях постійно стискала руки в кулаки. Дівчина пробувала фарбувати нігті спеціальним лаком із гірким присмаком, обіцяла, що зараз же збереться з духом і позбудеться цієї звички. Та щойно вона сідала за домашнє завдання чи вмощувалася біля телевізора – пальці опинялися в роті.

Центр психологічного консультування скерував Менді до докторанта, який досліджував методику під назвою «зворотна реконструкція звички»[86]. Той психолог був добре знайомий із Золотим Правилом, як змінити звичку. Він знав: для того, щоб Менді перестала гризти нігті, у її житті має з’явитися новий шаблон поведінки.

– Що ти відчуваєш за секунду до того, як підносиш руку до рота? – запитав він.

– Відчуваю незначне напруження в пальцях, – відповіла Менді. – Ось тут, на кінчику нігтя, трохи поболює. Деколи я проводжу по нігтях великим пальцем, чи нема ніде задирок, а як щось почую, то тягну той палець до рота. Тоді гризу один ніготь за іншим, щоб всюди було рівно. І не можу зупинитися, доки не обгризу всі десять нігтів.

Це так зване «підвищення рівня усвідомлення» – пацієнтів просять розповісти, що саме їх спонукає до звичної поведінки. Перший етап зворотної реконструкції звички схожий на методику «АА», яка змушує алкоголіків усвідомити причини власної поведінки. У випадку Менді звичку гризти нігті викликало напруження в пучках, що відчувала дівчина.

– Більшість звичок такі давні, що люди перестають замислюватися про те, що їх спричинило, – каже Бред Дафрін, який лікував Менді. – До мене зверталися заїки. Я питав їх, які слова чи ситуації змушують їх заїкатися. А вони уявлення не мали, бо вже давно перестали звертати на це увагу.

Далі терапевт попросив Менді розповісти, чому вона гризе нігті. Спочатку дівчина не могла назвати якоїсь конкретної причини. Але під час розмови стало ясно, що вона гризе нігті, коли їй нудно. Терапевт кілька разів давав їй прості, повсякденні завдання – дивитися телевізор, виконувати домашнє завдання – і дівчина одразу тягнула руку до рота. Обгризши всі нігті до одного, вона – за її словами – відчувала, що завершила справу. Отже, маємо винагороду: фізичну стимуляцію, до якої в дівчини сформувався потяг.

Наприкінці першого сеансу терапевт дав Менді домашнє завдання: носити із собою картку і ставити на ній пташку щоразу, як вона відчуватиме вказівку – напруження у пучках пальців. Через тиждень дівчина прийшла знову – на картці стояло 28 пташочок. Тепер вона чітко усвідомлювала, що відчуває перед тим, як гризти нігті. І знала, скільки разів робила це, сидячи на заняттях чи перед телевізором.

Відтак терапевт навчив Менді так званої «конкуруючої реакції». Як тільки вона відчувала напруження в пучках, дівчина мала негайно заховати руки в кишені або сісти на них чи схопити олівця – словом, що завгодно, аби тільки не мати змоги встромити пальці до рота. Далі Менді мала придумати якесь заняття, яке б забезпечило їй швидку фізичну стимуляцію, – потерти руку, постукати кісточками пальців по столу – байдуже що, аби лише викликало фізичну реакцію.

Указівки й винагороди залишилися ті ж самі. Змінився тільки шаблон поведінки.

Після півгодинного заняття в кабінеті терапевта Менді пішла додому з новим завданням: далі вести записи на картці, але тепер ставити пташку щоразу, як вона відчує напруження у пучках, і зірочку, коли їй вдасться перебороти звичку.

За тиждень Менді лише тричі гризла нігті й сім разів використала «конкуруючу реакцію». Вона винагородила себе манікюром, але записи вести не перестала. Через місяць звичка гризти нігті без сліду зникла. Конкуруючі шаблони поведінки стали автоматичними. Одна звичка замінила іншу.

– У це важко повірити, але тут справді немає нічого складного – щойно ви розібралися, як працює ваша звичка, щойно визначили вказівки й винагороди – усе, ви вже наполовину її змінили, – вважає Натан Езрін, один із творців зворотної реконструкції звички[87]. – Здавалося б, усе мало би бути складніше. Але річ у тім, що мозок можна перепрограмувати. Треба просто поставити собі це за мету[88].

Сьогодні методику зворотної реконструкції[89] використовують для подолання вербальних і фізичних тиків, депресії, куріння, залежності від азартних ігор, тривоги, нічного нетримання сечі, прокрастинації, обсесивно-компульсивних розладів та інших поведінкових проблем[90]. Її прийоми розкрили одну з фундаментальних особливостей звички: ми до кінця зрозуміємо бажання, що змушують нас поводитися певним чином, тільки тоді, коли почнемо цілеспрямовано їх відстежувати. Менді не усвідомлювала, що гризе нігті через потяг до фізичної стимуляції. Та щойно вона розбила свою звичку на окремі компоненти, як змогла знайти інший шаблон поведінки, що гарантував їй ту саму винагороду.

Скажімо, ви хочете позбутися звички перекусювати на роботі. Якої винагороди ви прагнете – втамувати відчуття голоду чи подолати нудьгу? Якщо ви їсте щось смачненьке, щоб трохи розслабитись, тоді все просто: знайдіть собі іншу модель поведінки – вийдіть на коротку прогулянку, посидіть три хвилини в Інтернеті – що так само допоможе вам розслабитись, але не додасть зайвих сантиметрів до талії.

Якщо хочете кинути курити, запитайте себе, для чого ви це робите – з любові до нікотину чи, може, тому що цигарки додають вам енергії, створюють певний режим дня, дають змогу поспілкуватися з іншими? Якщо ви курите заради збудження, вам стане в пригоді кофеїн: згідно з дослідженнями, невелика доза кофеїну по обіді збільшує шанси на те, що про цигарки вдасться забути. Понад три десятки досліджень[91] за участі колишніх курців довели: ті з них, хто визначив вказівки й винагороди, пов’язані з цигарками, а відтак обрав інший шаблон поведінки, що давав той же результат, – жував гумку «Нікоретте», швидко відтискався від підлоги чи просто кілька хвилин розминався й відпочивав – з більшою ймовірністю міг кинути курити.

Ідентифікувавши вказівки й винагороди, ви можете змінити шаблон поведінки. Принаймні в більшості випадків. Утім, для деяких звичок потрібен ще один компонент – віра.

III

– Ось шість причин, чому всі думають, що ми не можемо виграти, – сказав Данджі гравцям із «Баккенірс» 1996 року, ставши головним тренером команди.

До початку сезону залишалося кілька місяців. Команда сиділа в роздягальні. Данджі взявся перелічувати теорії, про які вони всі читали в газетах і чули по радіо: командою керують невдахи. Новий тренер не має практики. Гравці зледащіли. Міській владі наплювати. Основні гравці травмовані. У команді немає талантів.

– Це все надумані причини, – зауважив Данджі. – А тепер скажу вам правду: нас ніхто не перевершить.

За словами тренера, його стратегія полягає в тому, щоб навчити команду поводитись інакше й довести нові дії до автоматизму. «Баккенірс» не потрібен найтовстіший плейбук. Їм не треба зазубрювати всі можливі комбінації. Треба всього лиш вивчити кілька ключових рухів і завжди виконувати їх правильно. Проте у футболі важко досягнути досконалості.

– Під час кожного футбольного матчу – кожного-кожнісінького – хтось неодмінно наламає дров, – каже Герм Едвардс, один із помічників Данджі в Тампа-Бей. – І винні в цьому переважно не криві ноги чи руки[92], а голова.

Гравці роблять дурниці, коли починають забагато думати або вагатися. Данджі хотів зробити так, щоб на полі вони взагалі не мусили нічого вирішувати.

А для цього треба було, щоб його підопічні усвідомили свої звички й прийняли нові шаблони поведінки.

Спочатку Данджі просто спостерігав, як грає його команда.

– Попрацюймо над андер-захистом, – гукнув тренер на ранковому тренуванні. – Номер п’ятдесят п’ять, які твої дії?

– Я дивлюсь на раннінбека й ґарда, – відповів Деррік Брукс, зовнішній лайнбекер.

– На що саме ти дивишся? Де твої очі?

– Я дивлюся на руки ґарда, – сказав Брукс. – На ноги й стегна квотербека після того, як він схопив м’яча. І на «вікна» в лінії, щоб побачити, чи вони зможуть зробити пас і куди кине м’яча квотербек – у мій бік чи ні.

У футболі такі візуальні вказівки називають «ключами» – вони відіграють ключову роль у кожній грі. Данджі спало на думку скористатися цими ключами як вказівками для видозмінених звичок. Він знав, що деколи на початку гри Брукс замислюється на секунду довше, ніж треба. Йому було про що подумати – чи виходить ґард із лав? Про що каже позиція ноги раннінбека – він збирається бігти з м’ячем чи ловити пас? Через це Брукс діяв повільніше, ніж мав би.

Данджі поставив собі за мету звільнити голову Брукса від зайвих роздумів. Як і організація «Анонімних Алкоголіків», він залишив вказівки, до яких Брукс уже звик, але дав йому нову модель поведінки, яку той із часом відпрацював до автоматизму.

– Я хочу, щоб ти орієнтувався на ті самі ключі, – сказав Данджі Бруксові. – Але спочатку зосередься тільки на раннінбеку. І все. Ні про що не думай. Квотербека шукай тільки тоді, коли станеш на своє місце.

Відносно незначна зміна: Брук шукав очима ті самі вказівки, але вже не роззирався на всі боки – Данджі вирішив, куди дивитися в першу чергу, куди – у другу, і заздалегідь сказав йому, що робити, побачивши ключа. Геніальність цієї системи полягала в тому, що вона позбавляла від потреби ухвалювати рішення. Тепер Брук міг рухатися швидше, бо всі його дії були не вибором, а реакцією, пізніше – звичкою.

Данджі дав кожному гравцеві подібні настанови й безліч разів відпрацьовував тактичну схему. На те, щоб звички закріпилися, пішов майже рік. Спочатку команда програвала в легких матчах. Спортивні оглядачі не могли збагнути, навіщо «Баккенірс» марнує стільки часу на психологічні нісенітниці.

Але поступово справи пішли вгору. Із часом гравці так опанували шаблони поведінки, що, вийшовши на поле, діяли на автоматі. У другому сезоні під керівництвом Данджі «Баккенірс» виграли перші п’ять ігор і вперше за п’ятнадцять років вийшли в плей-офф. Року 1999-го команда виграла чемпіонат у своєму дивізіоні.

Тренерський стиль Данджі привернув до себе увагу цілої країни. Спортивні медіа обожнювали його спокійну манеру поведінки, побожність і наголос на здоровому балансі між роботою і родиною. Газети розповідали, як він привів на стадіон своїх синів, Еріка й Джеймі, щоб ті побули на тренуванні. Хлопці зробили домашнє завдання в батьковому кабінеті й допомогли поскладати рушники в роздягальні. Нарешті команда дочекалася успіху.

Двотисячного року «Баккенірс» знову вийшли в плей-офф, і 2001-го ще раз. Тепер на трибунах щотижня збиралося стільки вболівальників, що голці не було де впасти. Спортивні коментатори прогнозували, що команда позмагається за Суперкубок. Мрія ставала реальністю.

* * *

Та коли «Баккенірс» стали потужною командою, з’явилась одна прикра проблема. Хлопці грали згуртовано, дисципліновано. Але у важливий, напружений момент все летіло шкереберть[93].

У 1999-му, виборовши наприкінці сезону шість перемог поспіль, на чемпіонаті конференції команда зазнала поразки від «Сент-Луїс Ремс». Року 2000-го їм треба було виграти ще одну-єдину гру, щоб дістатися до Суперкубка, але знову програш – цього разу від «Філадельфії Іґлз» із рахунком 21:3. Та сама ситуація повторилася наступного року: «Баккенірс» програли «Іґлз» з рахунком 31:9, змарнувавши свій шанс пройти далі.

– Ми тренувались, усе йшло добре, та як тільки справа доходила до важливого матчу, усе – таке враження, що ніхто нічого не пам’ятав, – скаржився Данджі. – Після матчу хлопці виправдовувались, мовляв, то була важлива гра, і я повернувся до того, що знав раніше, або відчув, що мушу брати все у свої руки. Насправді вони хотіли сказати, що загалом довіряють нашій системі, але, коли на карту поставлене все, їхня віра слабшає[94].

Наприкінці сезону 2001 року, після того, як «Баккенірс» другий рік поспіль втратили шанс поборотися за Суперкубок, генеральний директор команди запросив Данджі до себе в гості. Той припаркував автомобіль біля велетенського дуба, зайшов у дім і через тридцять секунд дізнався, що його звільнено.

Наступного року «Баккенірс» виграли Суперкубок – з тим самим складом команди, тактичними схемами та звичками, що виробив Данджі. По телебаченню він бачив, як тренер, що прийшов йому на зміну, піднімає Кубок Ломбарді. Але на ту пору Данджі вже був далеко звідти.

IV

У церкві сидить людей із шістдесят – активні матусі та юристи, які вийшли на обід, підстаркуваті дядьки з вицвілими татуюваннями й хіпстери у вузьких джинсах. Усі вони слухають чоловіка із черевцем і краваткою, підібраною до кольору його ясно-блакитних очей. Він скидається на успішного політика, упевненого, що його перевиберуть на наступний термін.

– Мене звати Джон, – каже він. – Я – алкоголік.

– Привіт, Джоне, – разом відповідають присутні.

– Уперше я вирішив звернутися по допомогу, коли мій син зламав руку, – провадить Джон, стоячи на подіумі. – Я крутив роман зі своєю співробітницею. Того дня вона заявила, що між нами все скінчено. Із того всього я пішов до бару, випив дві чарки горілки й повернувся на роботу. В обід ми з другом пішли ще в одну кнайпу, випили по парі пляшок пива, а тоді, десь годині о другій, я і ще один мій товариш вийшли звідти і знайшли забігайлівку, де в ту годину була акція – дві пляшки за ціною однієї. У той день була моя черга забирати дітей зі школи – дружина ще не знала про мій роман – тож я поїхав за ними. І по дорозі додому, на вулиці, якою я проїжджав мільйон разів, я врізався в знак «Стоп» у кінці кварталу. Виїхав на тротуар і – бац! – просто в знак. Сем, мій син, не був пристебнутий – він вдарився об лобове скло і зламав руку. Панель була забризкана кров’ю в тому місці, де він вдарився носом, лобове скло тріснуло. На мене такий страх напав! У ту хвилину я вирішив, що потребую допомоги.

Я звернувся у наркологічну клініку, і, коли пройшов курс лікування, якийсь час усе було супер. Тринадцять місяців усе було чудово. Я відчував, що контролюю себе, раз на кілька днів ходив на зібрання, але потім закралася думка: хіба ж я такий невдаха, щоб знатися з пияками? І перестав туди ходити.

Згодом у моєї мами виявили рак. На той час минуло вже два роки, відколи я кинув пити. І от, повертаючись від лікаря, вона зателефонувала мені на роботу й сказала, що рак уже на пізній стадії, хоча можна ще спробувати лікувати. Після розмови з нею я найперше знайшов бар. Наступні два роки я не просихав, аж поки мене не кинула дружина і я знов мусив забирати дітей зі школи. До того часу я вже майже дійшов до ручки. Один знайомий підсадив мене на кокаїн. Щодня після обіду я заряджався дозою коксу, через п’ять хвилин відчував, як подряпує в горлі, і нюхав ще одну дозу.

І от настала моя черга забирати дітей. Я поїхав за ними до школи, почувався так, ніби весь світ біля моїх ніг, виїхав на перехрестя на червоне і потрапив просто під вантажівку. Від удару машина перекинулась. На мені не було ні подряпини. Я виліз, почав пробувати перевернути автомобіль назад, бо подумав собі, що якщо встигну втекти, поки не приїхала поліція, то все обійдеться. Ясно, що з того нічого не вийшло. Мене заарештували за керування авто в стані наркотичного сп’яніння і показали, що з боку пасажира машина була зім’ята вщент. А на тому місці любив сидіти Семмі. Якби мій син був зі мною в автомобілі, він би загинув.

Ось так я знову почав ходити на зібрання. Мій опікун сказав мені, що відчуття контролю не відіграє ніякої ролі. Усі зусилля даремні, якщо в моєму житті немає вищої сили, якщо я не визнаю свого безсилля. Я – атеїст, тож подумав собі: що він таке плете? Але, з іншого боку, я розумів, що мушу щось змінити, інакше повбиваю своїх дітей. Тому я почав працювати над цим, працювати над своєю вірою у щось вище за мене. І це подіяло. Не знаю, є Бог чи хтось інший або нема, але якась сила допомогла мені вже сьомий рік не пити. Схиляю перед нею голову. За сім років я не випив ні краплі спиртного, але буває так, що вранці я прокидаюся з помутнілою головою, із відчуттям, що сьогодні зірвусь. У такі дні я шукаю вищої сили і дзвоню своєму опікуну. Ми практично не говоримо про мою проблему. Балакаємо про життя, сім’ю, роботу, і коли мені час приймати душ, у мене вже світла голова.

…Теорія про те, нібито організація «Анонімних Алкоголіків» успішно бореться з алкозалежністю лише завдяки тому, що перепрограмовує звички своїх учасників, дала перші тріщини майже десять років тому – саме через історії на кшталт тих, що її розповів Джон. Дослідники виявили, що заміна звички чудово допомагає багатьом людям, але як тільки з’являються серйозні проблеми – у мами діагностують рак, розпадається шлюб – алкоголіки зриваються й знову беруться за чарку. Науковці вирішили дослідити, чому заміна звички – якщо вона справді така ефективна – не спрацьовує у критичні моменти. Проаналізувавши в пошуках відповіді сотні розповідей алкозалежних, вони визначили, що змінені звички перетворюються на новий, стійкий шаблон поведінки тільки тоді, коли є ще одна складова.

Наприклад, команда науковців із групи з дослідження алкоголю в Каліфорнії помітила одну особливість. Алкозалежні знову й знову повторювали ту саму річ: визначити вказівки й обрати новий шаблон поведінки – дуже важливо, але нові звички нізащо не закріпляться без ще одного складника.

Без Бога.

Науковцям їхнє пояснення не припало до вподоби. Бог і духовність – не гіпотези, які можна перевірити. У церквах повно побожних пияків, яким віра не заважає прикладатися до пляшки. Проте під час інтерв’ю алкозалежні раз у раз зачіпали тему духовності. Зрештою, 2005 року команда науковців – цього разу з Каліфорнійського університету в Берклі, Браунського університету та Національного інституту охорони здоров’я – почала розпитувати алкоголіків про релігію й духовне життя[95]. А відтак – аналізувати дані, щоб перевірити, чи не існує, бува, взаємозв’язку між релігійними переконаннями і тим, скільки часу людина залишалася тверезою[96].

Взаємозв’язок був. Алкоголіки, які використовували прийоми заміни звички, утримувалися від алкоголю, допоки в їхньому житті не траплялась якась стресова подія – тоді більшість знову починали пити, незважаючи на те, скільки нових шаблонів поведінки вони вже опанували.

Натомість алкоголіки на кшталт Джона з Брукліна, які вірили, що в їхньому житті з’явилась якась вища сила, переживали скрутний період, не торкаючись спиртного.

Науковці зробили висновок, що тут головну роль відігравав не Бог, а віра сама по собі. Навчившись у щось вірити, люди переносили це вміння на різні аспекти свого життя, аж поки зрештою не починали вірити, що можуть змінитися. Саме віра була тим складником, що перетворював змінений цикл звички на усталений спосіб поведінки.

– Ще рік тому я б такого не міг сказати. Ось як швидко змінюються наші уявлення, – каже Тоніґен, дослідник з Університету Нью-Мексико. – Але, по-моєму, віра відіграє головну роль. Вірити в Бога необов’язково – треба повірити в те, що все зміниться на краще.

Нові звички не змінять причин, через які алкозалежні почали пиячити. Колись для них настане чорний день, і ніяка модель поведінки не переконає їх, що все буде гаразд. Люди мусять повірити, що зможуть подолати стрес без алкоголю.

Проводячи зібрання, під час яких алкоголікам дають віру, – адже віра є, по суті, головним компонентом дванадцяти кроків – «АА» вчить їх вірити у щось, доки вони не повірять у програму і самих себе. Організація дає алкозалежним змогу спробувати повірити в те, що їхнє життя налагодиться, – доки цього справді не трапиться.

– У якийсь момент учасники «АА» роззираються кімнатою і думають: «Якщо це допомогло он тому хлопчині, то й мені допоможе», – каже Лі Енн Каскутас, старший науковий співробітник групи з дослідження алкоголю. – Колектив і колективний досвід – доволі могутня річ. Наодинці людина може сумніватися, що їй під силу змінитися, але колектив переконає її в цьому. Спільнота творить віру.

Після зібрання «АА» я запитав Джона: чому тепер програма йому допомогла, а раніше – ні?

– Коли я почав ходити на зустрічі після аварії з вантажівкою, хтось попросив кількох людей допомогти поставити стільці на місця, – відповів він. – Я підняв руку. То була дрібниця, яка зайняла якихось п’ять хвилин, але мені було приємно зробити щось для когось іншого. Мабуть, саме це відчуття допомогло мені стати на інший шлях.

– Раніше я не був готовий прийняти правила групи, а тепер відчув, що можу в щось повірити.

V

Через тиждень після того, як Данджі звільнили з посади тренера «Баккенірс», власник команди «Індіанаполіс Колтс» залишив на його автовідповідачі схвильоване п’ятнадцятихвилинне повідомлення. Попри те, що в «Колтс» грав один із найкращих квотербеків НФЛ Пейтон Меннінґ, команда щойно закінчила сезон із жахливими результатами. Власник був у відчаї. Він уже втомився програвати. Данджі перебрався до Індіанаполісу й став головним тренером.

Він одразу ж узявся втілювати ту саму базову стратегію: міняти шаблон поведінки гравців і вчити їх змінювати звички, використовуючи старі вказівки. Перший сезон «Колтс» закінчили з рахунком 10:6 і вийшли в Плей-офф. Наступного сезону – 12:4, не вистачило однієї перемоги до Суперкубка. Данджі ставав щораз популярнішим. Про нього писали в газетах й знімали телевізійні програми. Уболівальники зліталися з усіх куточків країни, щоб просто побувати в церкві, куди ходив Данджі. Його синів завжди можна було зустріти в роздягальні «Колтс» і за боковою лінією. 2005 року старший син Данджі – Джеймі – закінчив школу й вступив до коледжу у Флориді.

Але навіть тріумфальні досягнення Данджі не змогли врятувати його від колишніх проблем. Команда цілий сезон грала дисципліновано й переможно, проте під час фінальних ігор вибивалася із сил.

– Ключ до успіху в професійному футболі – віра, – розповідає Данджі. – Команда хотіла вірити, але в напруженій ситуації хлопці поверталися до звичної зони комфорту й старих звичок.

Регулярний сезон 2005 року «Колтс» закінчили з чотирнадцятьма перемогами й двома поразками – найкращий результат в історії команди.

А тоді сталася трагедія.

За три дні до Різдва в помешканні Тоні Данджі посеред ночі задзвонив телефон. Дружина підняла трубку й передала її Тоні, подумавши, що то хтось із гравців. Дзвонила медсестра. Повідомила, що ввечері до шпиталю привезли його сина Джеймі зі слідами від петлі на шиї. Він повісився в квартирі, зробивши зашморг із паска. Коли додому прийшла його дівчина, вона одразу викликала «швидку» – та миттю доправила хлопця до шпиталю, але врятувати його не вдалося[97]. Джеймі помер.

На Різдво до родини Данджі прилетів його духівник.

– Життя більше ніколи не буде таким, як раніше, – сказав він, – але з часом ваш біль стишиться.

Через кілька днів після похорону Данджі повернувся на поле. Він мусив якось відволіктись від думок, та й дружина з командою радили йому повернутися до праці. «Вони огорнули мене любов’ю і підтримкою, – написав згодом Данджі. – Ми завжди були як одна команда, покладалися одне на одного в скрутні часи. Я ще ніколи не потребував їх так сильно, як тоді».

«Колтс» програли першу гру фіналу й завершили сезон. Але, за словами одного з гравців команди, після трагедії «щось змінилось»:

– Ми бачили, як тренер переживає горе, і всі хотіли якось йому допомогти.

Припускати, що смерть юнака може вплинути на результат футбольної гри, було б надто просто, ба навіть легковажно. Данджі не раз казав, що на першому місці в нього сім’я. Але, за словами гравців із його команди, після смерті Джеймі, коли вони почали готуватися до наступного сезону, щось змінилось. Команда покірно прийняла теорію Данджі про те, як треба грати у футбол. Вони повірили.

– Упродовж минулих сезонів я хвилювався за свій контракт і зарплату, – зізнався один із гравців, що, як і решта, попросив не згадувати його імені. – Коли тренер повернувся після похорону, я хотів віддати йому все, що тільки можна, щоб полегшити його біль. Можна сказати, що я віддав усього себе команді.

– Деякі чоловіки люблять обійматись, – розповів інший учасник команди. – Я – ні. Своїх синів я не обіймав уже років десять. Але коли повернувся тренер, я підійшов та обійняв його. Ми довго так стояли, бо я хотів, щоб він знав: на мене можна розраховувати.

Після того як у Данджі загинув син, команда почала грати інакше. Гравці повірили в ефективність стратегії. Під час тренувань і розминок перед початком сезону 2006 року команда грала злагоджено й чітко.

– Більшість футбольних команд – не зовсім команди. Просто хлопці, які працюють разом, – каже ще один футболіст. – Але ми стали справжньою командою. То було фантастично. Тренер надихав нас на кращу гру, але справа не тільки в цьому. Після того, як він повернувся, ми начебто повірили один в одного, наче вперше дізналися, що таке направду грати разом.

У випадку з «Колтс» віра у свою команду – у тактику Данджі й власну здатність перемогти – з’явилася після трагедії. Утім, щоб така віра виникла, не мусить конче трапитись біда.

Наприклад, у 1994 році науковці з Гарвардського університету дослідили людей, які докорінно змінили своє життя[98]. Виявилось, що дехто з них змінив власні звички після особистої трагедії – розлучення чи важкої хвороби. Інші змінилися після того, як на їхніх очах пережив горе хтось із приятелів – подібно до гравців із команди Данджі, що бачили тренерову біду.

Проте найчастіше люди змінювались не внаслідок якихось трагічних подій, а тому, що належали до соціальних груп, які полегшували процес трансформації. Одна жінка сказала, що її життя кардинально змінилося після того, як вона записалась на курси психології й познайомилась із чудовою групою.

– Відчинилася скринька Пандори, – сказала вона дослідникам. – Я більше не могла терпіти такого життя. Я стала зовсім іншою людиною.

Ще один чоловік розповів, що знайшов нових друзів, з якими міг вчитися спілкуватися.

– Коли мені врешті вдається насилу перебороти сором’язливість, я почуваюсь так, наче вдаю із себе когось іншого, – зізнався він.

Спілкуючись у новому колективі, він позбувся того відчуття. Чоловік повірив, що він розкутий, і, зрештою, став таким. У групах, де зміна видається можливою, суттєво зростає ймовірність, що людина справді зміниться. Більшість людей, яким вдалося докорінно змінити власне життя, не переживали переломних моментів чи важких хвороб. Вони просто були учасниками спільнот – часом спільнот із усього двох людей – де зміна видавалась цілком реальною. Одна жінка розповіла науковцям, що її життя змінилося після того, як вона день прибирала туалети, – і ще кілька тижнів потому радилася з рештою прибиральників, чи варто їй розлучатися з чоловіком.

– Люди змінюються серед інших людей, – сказав мені Тодд Гізертон, один із психологів, задіяних у дослідженні. – Вони вірять у те, що можуть змінитися, коли бачать, що в це вірять інші.