Читать книгу Пригоди Олівера Твіста - Чарлз Діккенс - Страница 12

Багато днів просидів Олівер у кімнаті старого і тільки й знав, що випорював мітки з носових хусток (що їх приносили силу-силенну); єдиною розвагою його була вже згадана цікава гра; старий і обидва хлопчики гралися в неї регулярно щодня, й Олівер теж часом брав у ній участь, але незабаром він почав нудитися за свіжим повітрям і докучати старому джентльменові проханням дозволити йому піти разом з товаришами на роботу. Олівер завзявся домагатися роботи ще енергійніше з того часу, як помітив, яких високоморальних принципів додержувався старий пан. Коли, бува, Чарлі або Проноза поверталися ввечері додому з порожніми руками, він палко й довго просторікував над ними про злочинність ледарства і байдикування, а щоб глибше прищепити їм засади працьовитості, він посилав їх спати без вечері. А одного разу вони так обурили все його високоморальне єство, що йому урвався терпець і він навіть шпурнув їх обох зі сходів.

По кількох тижнях Олівер нарешті дістав жаданий дозвіл. Останні три-чотири дні нових хусток не приносили, роботи не було, й обіди стали помітно пісніші. Можливо, що саме з цієї причини дідусь дав Оліверові свою згоду – не знати, – тільки він нарешті дозволив йому вийти під пильним перехресним доглядом Чарлі й Пронози на вулицю.

Хлоп’ята вирушили в дорогу; з одного боку виступав Проноза з закоченими, як завжди, закаврашами і з задьористо збитим набакир капелюхом. Містер Бетс, заложивши руки в кишені, йшов з другого боку, а між ними замислено чимчикував Олівер, міркуючи про себе, куди вони йдуть і якого ремества почнуть його навчати.

Хлопці чвалали таким ледачим повільним кроком, що в Олівера виникла підозра, чи не збираються вони часом одурити старого пана й зовсім не піти сьогодні на роботу. Проноза пустував і пускався на недобрі жарти: то пхне когось, то здере шапочку з маленького хлоп’ятка й закине її через паркан, а Чарлі Бетс виявив досить вільні поняття про чужу власність: проходячи повз вагани з городиною, він поцупив кілька яблук та цибулин і миттю порозсовував їх по своїх кишенях (а кишень у нього було дуже багато й були вони надзвичайно просторі і вбирущі). Це все дуже не подобалось Оліверові, і він уже лагодився сказати товаришам, що піде назад додому навмання, коли це якась дуже таємнича зміна в поводженні Пронози дала зовсім інший напрямок його думкам.

Хлопці саме вийшли з вузенького завулка на невеличкий майдан близько Клеркенуелля, що внаслідок якогось непорозуміння зветься Зеленим, коли це Проноза раптом зупинився й, притиснувши пальця до рота, крадькома потягнув назад своїх товаришів.

– Що сталося? – спитав Олівер.

– Тс-с, – зашипів на нього Проноза, – бачиш оте старе опудало біля книжної ятки?

– Того старого пана? – перепитав Олівер, – так, бачу.

– Ловка штучка, – провадив Проноза.

– Золото, – сказав Чарлі Бетс.

Олівер здивовано глянув на одного, потім на другого, але не встиг допитатися, у чому річ: хлопці в одну мить опинилися по тому боці й, нечутно ступаючи, підкралися до старого джентльмена. Олівер ступив за ними кілька кроків, вагаючись, що робити: йти вперед чи назад, і зупинився зніяковілий серед вулиці.

Старий пан був, очевидно, дуже поштивою особою, бо мав напудроване волосся й золоті окуляри. На ньому був темно-зелений сурдут з чорним оксамитовим коміром і білі штани, а під пахвою він тримав елегантного бамбукового ціпочка. Він узяв з рундука якусь книгу й так заглибився у читання, немовби це було не на вулиці, а в затишному кабінеті, і, мабуть, забув про все навколо: про рундук і про вулицю, і не бачив нічого, окрім самої книжки; видно було, що він взагалі не збирається випускати її з рук: він перегортав сторінку за сторінкою, читав, не відводячи очей, усе від першого до останнього рядка, знову перегортав, знову читав і так без кінця.

Але ж як оторопів Олівер, як похолонув він, коли це враз перед очима в нього Проноза запустив свою лапу в кишеню старого пана, витяг звідти носову хустку, ткнув її Чарлі в руку й кинувся разом з ним навтікача за ріг. Оліверів мозок мов блискавицею пронизало: так ось звідки беруться хустки, годинники й самоцвіти старого. Одну мить він стояв як вкопаний: кров почала битися так шпарко в його жилах, що його всього мов вогнем пойняло; але в ту ж хвилину, не тямлячи, що робить, із сорому, з болю, з переляку він кинувся прожогом бігти. Це тривало одну лише хвилю, але саме в ту мить, коли Олівер чкурнув навтікача, старий пан, встромивши руку в кишеню й не знайшовши там носовичка, швидко обернувся. Хустка зникла; він побачив, що якийсь хлопчик прудко тікає від нього, і цілком природно збагнув, що це саме й є грабіжник, і з криком: «Лови злодія!» – побіг навздогін Оліверові з книжкою в руці.

Але кричав не сам лише дідусь: Проноза й містер Бетс, звичайно, не бажали звертати на себе уваги в цю хвилю і тому, завернувши за ріг, сховалися в найближчій підворітниці. Почувши ґвалт, вони одразу зрозуміли, у чому річ, вискочили зі своєї засідки і з голосним криком: «Лови злодія!» кинулися ловити Олівера як добрі громадяни.

Олівер, хоч його й виховали філософи, не знав теоретично тієї аксіоми, що самозаховання – найголовніший закон природи. Якби йому знаття, може б, він був і приготувався до небезпеки, але він вскочив у біду несвідомо, зопалу, стерявся і, як той зацькований заєць, нісся, нісся тепер уперед; за ним з криками й свистом бігли його зрадливі товариші, а позаду старий пан.

«Лови злодія! Лови злодія!» Ці слова мають магічне значення. Крамар кидає крамницю, бендюжник підводу, пекар кошика, молочар бідони, розносник пакунки, школяр книжки, каменяр кирку, дитина цяцьку. Збившись у купу, вони з галасом, лементом, свистом несуться вперед, штовхають одне одного, збивають з ніг перехожих на поворотах, каламутять сонних собак, полохають спантеличених курей, а вулиці, площі й заулки луною віддають їх лемент. «Лови злодія! Лови злодія!» – сотня голосів підхоплює цей крик, юрба зростає за кожним поворотом, спотикається об каміння, тупотить, місить ногами болото; вікна відчиняються, надвір вибігають люди – скаламучується вуличне шумовиння, вуличний набрід поперед усіх; слухачі залишають комедіанта з катеринкою у найкритичніший момент вистави, приєднуються до розбурханої зграї і з новими свіжими силами підхоплюють крик: «Лови злодія! Лови злодія!»

«Лови злодія! Лови злодія!» В людському єстві глибоко закладений мисливський інстинкт: гнатися, аби гнатися будь за чим. Біжить нещасна, засапана, зацькована дитина, жах на обличчі, розпач в очах, краплі поту на щоках, смертельне напруження всього тіла, тіка від погоні, але юрба несеться назирцем, наближається, сопе, підхльостує знеможені сили дитини свистом, гиком, шиканням. «Тримай злодія!» Та затримайте ж ви, зловіть ви його на бога, бодай із самого милосердя!

Спіймали нарешті! Влучний удар. Злодій упав на брук; його з цікавістю обступають, юрба набухає; кожна нова роззява штовхається, просовується наперед – хоче глянути на нього хоч одним оком.

«Назад, не пріться! Дайте йому дихнути!» – «Ще чого! Велике цабе!» – «Де джентльмен?» – «Ось він іде». – «Розступіться!» – «Пропустіть джентльмена». – «Це той хлопець, сер?» – «Так».

Вкритий порохом і брудом, обводячи диким поглядом незнайомі йому обличчя, що нависли над ним з усіх боків, лежав Олівер на землі; з рота йому текла вузенькою цівкою кров.

Юрба ввічливо висунула на середину кола старого джентльмена.

– Так, – повторив джентльмен, – на жаль, це здається той самий хлопчик?

– На жаль! – гукнув хтось із юрби. – Диви який!

– Бідолаха, як він забився, – провадив джентльмен.

– Це зробив я, – озвався якийсь грубезний дебелий мугир, виступаючи наперед, – це я його стукнув по щелепах, це я його спіймав, сер.

Він зняв капелюха і вищирив зуби, очевидно сподіваючись дістати нагороду за свої труди праведні; але старий джентльмен відвернувся від нього з огидою і боязко озирнувся навколо, немовби й сам найрадше накивав би п’ятами: може, він був би так і зробив і тим, може, викликав би нову гонитву, але саме на цей мент полісмен (що зазвичай з’являється останнім у таких трапунках) протиснувся вже через юрбу.

– Чуєш, підводься! – гукнув полісмен і схопив Олівера за комір.

– Це не я, сер. Це не я, це не я! – скрикнув той, сплескуючи з одчаєм руками. – Це двоє інших хлопців, вони мають десь бути тут поблизу, ось тут зовсім близько.

– Так вони тебе тут і чекатимуть, – одказав полісмен. Він сказав це з іронією, але між іншим мав несвідомо рацію: Чарлі з Пронозою давно вже дременули в перший бічний заулок.

– Ну, вставай!

– Тільки не бийте його! – попрохав старий джентльмен.

– Звісно, не буду, – одказав полісмен, струсонувши Олівера на доказ своїх слів так, що тому аж курточка на спині луснула. – Знаю я тебе! Ну-ну! Та чи встанеш ти нарешті, чортове насіння!

Олівер на превелику силу ледве-ледве підвівся на ноги. Полісменова рука знову схопила його за комір і швидко потягла його за собою. Старий пан пішов поруч; ті, хто мав час додивитися до кінця цікаву пригоду, виступали попереду й озиралися час од часу на Олівера, а вуличні хлопці бігли збоку й радісно репетували й гомоніли. Таким походом простували вони до в’язниці.