Читать книгу Курячий бульйон для душі. Знайди своє щастя - Джек Кэнфилд - Страница 5

Ми з моєю подругою Мерилін саме сіли за столик у нашій улюбленій кав’ярні.

– Наступного місяця у мене вдома – зібрання читацького клубу, – сказала я. – Так не люблю до нього готуватися.

– Чудово тебе розумію, – відповіла Мерилін. – Я витратила цілісінький тиждень на прибирання, коли в лютому була моя черга приймати зібрання. Ще й два пироги спекла.

– А потім усе закінчиться години за дві. Усі ці зусилля лише заради двох годин!

Мерилін кивнула. Ми зробили по ковтку гарячого лате.

– І це ще не найгірше, – вела далі я, витираючи пінку з верхньої губи. – Уся моя родина приїде на День подяки. Я їх дуже люблю, але ти ж розумієш, що це означає?

– Ага. Готування, прибирання, заміна постільної білизни, сушіння мізків над тим, що кожен їстиме на сніданок. У мене таке щороку.

На дверях кав’ярні задзеленчали дзвоники, і всередину зайшла замурзана жінка з двома велетенськими пакетами, що були забиті всіляким мотлохом. З-під жалюгідної хустки вибилися пасма сивого волосся. Речі, в які вона була одягнена, не пасували одна до одної, а один із високих чорних чобіт мав дірку в ділянці великого пальця. Коли жінка пройшла повз нас, стало зрозуміло, що вона вже давненько не була в душі.

– Ти чула, що ми говоримо? – прошепотіла я, відчуваючи сором за себе. – Ми наче дві невдячні гримзи.

– Бідоласі, напевно, немає чим заплатити за чашку кави.

– Гадаєш, вона бездомна? – запитала я.

Мерилін стенула плечима. Потім схопила свій гаманець і попрямувала до стійки, де купила каву та яблучні оладки для жінки. Та всміхнулась і показала свої погані зуби. Я почула, як Мерилін запросила її приєднатися до нас, але жінка захитала головою і вмостилась у м’якому кріслі в залитому сонячним світлом куточку кав’ярні.

– Це було гарно, – мовила я, коли Мерилін повернулася за наш столик.

Вона закотила очі.

– Це було моє відчуття провини.

Я відкусила шматочок шоколадного біскоті.

– Знаєш, я інколи тільки те й роблю, що скаржуся.

– Я так само.

– Ось, наприклад, зібрання читацького клубу. Прийдуть розумні й веселі жінки. Це ж честь, що мене запросили до клубу. Тож скаржитися на те, що вони завітають до мене на кілька годин, – це насправді останнє, що я маю робити.

Мерилін зиркнула на жінку, яка в цю мить перегортала сторінки зачитаного журналу People.

– Навіть не знаю, чому я завжди бачу напівпорожню склянку, хоча вона більш ніж наполовину повна, – сказала вона.

– Ми маємо припинити скаржитися – це погана звичка. – Я промовила ці слова з більшим переконанням, ніж відчувала насправді.

Мерилін поставила свою чашку, і усмішка на сотню мегават осяяла її обличчя.

– Ти чого? – запитала я.

Щоразу, коли Мерилін має такий вигляд, це означає, що її думки опанував якийсь рішучий план, частиною якого зазвичай стаю я.

– Ми кинемо. Скаржитися. Ми кинемо скаржитися до свята.

– Якого?

– До Дня подяки, звісно. Ми припинимо скаржитись і почнемо бути вдячними. Часу якраз вистачить: тридцяти днів досить і щоб кинути стару звичку, і щоб створити нову.

– І як ти пропонуєш це зробити?

Мерилін відкинулася на спинку сидіння і схрестила руки на грудях.

– Змагання. Ми вестимемо щоденник. Записуватимемо кожну скаргу. Потім подумаємо про щось, за що ми маємо бути вдячні, і теж запишемо цю річ.

– А якщо нічого такого не спаде на думку?

Мерилін кивнула на стару жінку, яка заснула в кріслі.

– Завжди є щось, за що можна бути вдячною.

– Тоді як ми знатимемо, що змагаємося чесно? Обманути буде легко.

Мерилін простягла мізинець. Тепер настала вже моя черга закотити очі. Клятва на мізинчиках. Востаннє ми так робили ще в середній школі.

– Виклик прийнято, – сказала я.

День подяки був за півтора місяця. Чи справді ми могли позбутися шкідливої звички до цього часу? А замінити її новою?

Наступного ранку я засипала в тарілку пластівці, узяла пакет молока, але він виявився порожнім.

– Не можу їсти ці пластівці без молока, – пробурмотіла я. І тут зупинила себе, не вірячи в те, що мої перші слова цього дня були скаргою.

– Чудово, – кинула я кішці. – Не здатна навіть день почати правильно.

І ось маєш: скарга номер два.

– Буде важче, ніж думала, – промовила я, шукаючи в шухлядах записник. – Чому я не можу знайти те, що мені потрібно, коли воно мені потрібно?

Ласкаво прошу до мого світу – скарги три й чотири.

Я схопила телефон і набрала Мерилін.

– Як справи? – запитала вона надто веселим, як для ранку, голосом.

– Я прокинулася п’ятнадцять хвилин тому, і все, що відтоді роблю, це скаржусь, – пожалілася їй. – Це так важко.

– І не кажи. Джим забув зробити каву вчора ввечері – це його робота – і мені довелося чекати десять хвилин, поки чайник закипить.

– Ти це записала?

Мерилін розсміялася.

– Не можу знайти записник.

– Я теж!

– Гаразд… кажи швидко – за що ти вдячна? – запитала вона.

– За те, що розмовляю по телефону з найкращою подругою і що кішка муркотить у мене на коліні. А ти?

– За те, що п’ю каву в теплій кухні й збираюся вийти на вулицю, – відповіла Мерилін. – Бачиш, не так уже й складно.

Але було складно. Складно повірити в те, що я стільки скаржуся на звичайні речі. Складно повірити в те, що не є більш вдячною своїй родині, своїм друзям, своєму здоров’ю. Мої думки постійно поверталися до безпритульної жінки, і я спіймала себе на тому, що молюся за неї.

Зібрання читацького клубу в мене вдома відбулось у перший тиждень листопада. Готуючись до нього, я прибирала, готувала та скаржилася. Але записувала й гарні речі: мій чоловік з радістю переставив меблі, щоб тридцять жінок змогли знайти собі місце; я приготувала чудові чизкейки; мої подруги з читацького клубу відзначили, який чудовий у мене будинок, – і я зрозуміла, що вони мають рацію.

Минали тижні. Я помітила, що мій записник містить більше гарних речей, ніж скарг. Мерилін повідомила про те саме. Я не хочу сказати, що ми не скаржимося – скаржимося. Але не так багато. Можливо, кількість скарг зменшилася, бо і я, і Мерилін збагнули, скільки є всього, за що ми вдячні.

У понеділок, після Дня подяки, ми з Мерилін знову зустрілися за кавою порівняти, як провели вихідні, й поділитися тим, що занотували у своїх записниках.

– Цікаво, – сказала Мерилін. – Я стала менше скаржитися. А коли скаржуся, мої скарги радше скидаються на завдання, які слід вирішити, а не на скиглення.

– Я також більше задоволена собою. І загалом краще ставлюся до життя. – Я сьорбнула свого кремового лате. – Гадаю, ми в неоплатному боргу перед тією безпритульною, як думаєш?

– Так, – погодилася Мерилін. – Ми точно перед нею в боргу.

Рут Джонс