Читать книгу Курячий бульйон для душі. Знайди своє щастя - Джек Кэнфилд - Страница 9

Наша донька – дитя Армії. Її мати – військова медсестра. Я – військовий адвокат, офіцер Головного юридичного корпусу. Відбувши три строки служби в Афганістані та Іраку, я збагнув, що наш шлях до щастя – це радість нашої п’ятирічної дитини, яка після всіх випробувань та розлук продовжує поєднувати нас – вона робить усіх щасливчиками.

Емма народилась у січні 2006 року, посеред особливо холодної зими на півночі штату Нью-Йорк, за десять днів до того, як мене відправили до Афганістану. Через п’ять місяців туди ж потрапила і її мати. Емма залишилась, як і безліч інших дітей військових, у бабусі з дідусем і стала наймолодшою мешканкою громади пенсіонерів у Меканіксбурзі, штат Пенсильванія, опинившись під опікою моїх вісімдесятишестирічного батька та сімдесятисемирічної матері. Вона стала однією з найпопулярніших мешканок громади, постійною втіхою бабусь і дідусів, яких привабила невинність та усмішки п’ятимісячної дитини.

Важко висловити словами всеохопне почуття провини, що його відчувають батьки, які залишили свою дитину. Особливо тяжко було її матері. Звичайно, ми самі обрали таке життя, незважаючи на незручності та розлуки, зі щирого переконання в тому, що суть служби в армії – це бути частиною великого морального резерву, цінності якого – самопожертва, честь, альтруїзм та стійкість – досі мають значення. Наша вірність цим цінностям пройшла сувору перевірку. Якщо ви колись залишали дитину та їхали в зону бойових дій… одне слово, це важко.

Я приїхав з Баграма та Кандагара за вісім місяців, щоб повернути собі дитину, яку заледве знав. Мені бракувало досвіду, щоб піклуватися про неї без певного нагляду з боку інших дорослих. Емма, я та двоє пшеничних тер’єрів перебували за шістсот кілометрів від найближчого родича. Я безмежно вдячний за підтримку дружині мого боса, яка навідувала нас, радила не годувати восьмимісячну дитину хот-догами й усіляко запобігала тому, щоб я вчинив якусь приголомшливу дурість.

Однак, незважаючи на безкінечні дні, пляшечки та пелюшки, змарновані вихідні й безсонні ночі, пропущені зустрічі та зламані телефони, кожен день завершувався так, наче між мною та Еммою сталося щось важливе. Ми вижили, ми розвинулись і прокидалися наступного ранку, щоб усе це повторити. Правду кажучи, я почувався, наче мені невимовно пощастило провести з нею час наодинці.

Тож щодня, поки ми чекали на повернення її матері з Афганістану, протягом року я з подивом дивився на свою прекрасну доньку й тихо питав себе: «Чому я щасливчик?» І тоді м’яко відповідав собі: «Бо в мене є донька». У мене була Емма. Її мати перебувала за пів світу від нас. Щоб завітати до родичів, треба було їхати цілий день. Тому холодну й сніжну зиму 2006–2007 років у Вотертауні ми провели лише вдвох разом з собаками. Озираючись назад, я розумію, що це був один із найбільш пам’ятних періодів у моєму житті.

З часом, коли Емма почала говорити, вона поступово стала поділяти мою думку. Я досі пам’ятаю мить, коли донечка повернулася на своєму ліжечку в мій бік (ми якраз прочитали «Цок-стук-му» та «Якщо дати мишці сиру») і сказала:

– Тату, ти щасливчик, бо в тебе є я.

Я справді щасливчик.

Це був (і я завжди молитимуся, щоб так залишалося й надалі) найсердечніший епізод у наших стосунках: просте, але величне визнання того, що мені пощастило, бо життя благословило мене донькою, і її усвідомлення того, що я це відчуваю, а ще того, що було у нас і що завжди буде з нами.

Я щасливчик, бо у віці принцеси-дошкільняти Емма завжди дозволяла мені бути її принцом. Донечка приміряла десятки суконь, кришталевих черевичків, і ми танцювали по всьому нашому дому, поки вона співала пісні з «Красуні та чудовиська» й «Попелюшки» з радісною нестриманістю.

Я щасливчик, бо Емма надихає мене й дає мені сили бути більшим, ніж я є. Завдяки їй я відчинив вікно у світ, якого ніколи не уявляв, поки вона не з’явилася у моєму житті. Відтоді я прокидаюся на світанку не лише заради себе, а й задля неї. Батьківство дає новий поштовх підтримувати, забезпечувати й робити в цьому житті щось, чим вона пишалася б. Емма наче той шкільний тренер, заради якого ми готові були докласти більше зусиль, бо прагнули перемоги так само, як і він. Щоправда, тепер наш тренер носить капці третього розміру та піжаму «Hello Kitty» і сміється так, що всі залишки егоїзму, які зосталися у її батька, тануть.

Я щасливчик, бо вона об’єднує нашу родину. Емма – це сполучна тканина, що приносить мету в подекуди хаотичний ритм нашого життя. Вона підсилює стосунки, які привели її у світ, підтримує їхнє значення і зосереджує їх на майбутньому.

Незадовго до четвертого дня народження до нашої пісеньки додався новий рядок.

– Чому я щасливчик? – запитував я.

– Бо в тебе є я, – відповідала вона тихо.

Тоді, на мій подив, донечка запитала:

– Тату, а чому я щасливиця?

– Не знаю, ведмежатку, а чому?

– Бо в мене є ти, татусю. Бо ти весь мій.

Однак справжній щасливчик – це я: той, хто дійсно був обдарований чарами наших стосунків батька та доньки. Вона – ліхтар, який освітлює мені шлях до щастя. Одного дня Емма знайде свого принца і, сподіваюсь, пізнає радість від маленьких пальчиків, що обіймають її руку. І чари й далі струменітимуть крізь неї. І вона буде щасливою до кінця.

Полковник Джордж Р. Смоулі