Читать книгу Все те незриме світло - Ентоні Дорр - Страница 17

У Цольферайні, навесні десятого року Вернерового життя, двоє найстарших хлопчиків із сиротинця: тринадцятирічний Ганс Шильцер і чотирнадцятирічний Геріберт Помсель закидають на плечі потерті рюкзаки й урочисто крокують у ліси. Повертаються вони вже членами гітлер’югенду.

Вони носять із собою рогатки й дротики, влаштовують навчальні засідки з-за снігових заметів. Вони приєднуються до численної групи шахтарських синів, які сидять на ринковому майдані, у сорочках із закоченими рукавами й шортах із високою талією.

– Добрий вечір, – кричать вони перехожим. – Або гайль Гітлер, якщо бажаєте!

Вони однаково постригли один одного, займаються боротьбою в кімнаті для відпочинку й хваляться тренуваннями зі стрільби, до яких готуються, планерами, на яких вони літатимуть, танковими баштами, якими керуватимуть. «Наш прапор нову еру представляє, – співають Ганс і Геріберт, – наш прапор у вічність нас веде». За їжею вони дорікають молодшим дітям за захоплення іноземними речами: рекламою британського авто, французькою книжкою з малюнками.

Їхні привітання комічні; вони вбираються мало не безглуздо. Але фрау Елена дивиться на хлопців сторожкими очима: не так давно вони були дикуватими малюками, що ховалися в ліжечках і плакали за мамами. Тепер вони стали підлітками-хуліганами з розбитими кісточками пальців і листівками з фюрером, які вони тримають складеними в нагрудних кишенях.

У присутності Ганса й Геріберта фрау Елена говорить французькою дедалі рідше. Вона ловить себе на тому, що соромиться свого акценту. Найменший погляд сусіда може примусити її замислитися.

Вернер тримається осторонь. Перестрибувати через вогнища, мазати попелом під очима, знущатися над малими дітьми? Жмакати Ютині малюнки? Куди краще, вирішує він, бути тихим, непримітним. Вернер читає науково-популярні журнали в аптеках, його цікавить хвилева турбулентність, тунелі до центру Землі, нігерійський метод передавання новин на відстані за допомогою барабанів. Він купує нотатник і малює схеми дифузійних камер, детекторів іонів, окулярів із рентгеном. А що як приєднати невеличкий мотор до колиски, щоб заколисувати дітей? А що як уздовж осі його возика розтягнути пружину, щоб легше було вивозити його на гору?

До сиротинцю приїжджає чиновник із міністерства праці, щоб розказати про можливість працевлаштування на шахтах. Діти сидять біля його ніг, вбрані в найчистіший одяг. Усі без винятку хлопчики, пояснює чиновник, підуть працювати в шахти, щойно їм виповниться п’ятнадцять. Він говорить про славу й тріумфи, про те, як їм пощастить мати постійну роботу. Коли він підіймає Вернерове радіо й ставить його назад, нічого не сказавши, Вернер відчуває, як опускається стеля й звужуються стіни.

Там його батько, під будинком, на півторакілометровій глибині. Тіла так і не знайшли. Душа й досі блукає тунелями.

– Ваш район, – проголошує чиновник, – ваша земля дає силу нашій нації. Криця, вугілля, кокс. Берлін, Франкфурт, Мюнхен – усі ці міста не могли б існувати, якби не шахти. Ви даєте основу для нового порядку, кулі для його рушниць, броню для його танків.

Ганс і Геріберт пожадливо дивляться на шкіряну кобуру для пістолета цього чиновника. На буфеті щебече Вернерове радіо.

«Упродовж цих трьох років наш лідер мав досить мужності дивитися в лице Європі, що була на межі колапсу…»[12]

«Лише йому варто подякувати за те, що для німецьких дітей життя в Німеччині знову стало гідним».[13]