Читать книгу Все те незриме світло - Ентоні Дорр - Страница 8

Нульовий розділ
7 серпня 1944 року
Підвал

Оглавление

Під вестибюлем «Бджолиного готелю» – корсарів підвал, вирубаний у фундаменті. Позаду ящиків, шаф і панелей для інструментів стіни з голого граніту. Стелю підпирають три обтесані вручну масивні балки, яких кіньми приволокли з древнього бретонського лісу й поставили на місце кілька століть тому.

Через єдину електричну лампочку все залите хиткою тінню.

Вернер Пфенніг сидить на розкладному стільці за верстаком, перевіряє рівень зарядженості батареї й одягає навушники. Його радіо – двонаправлений приймач-передавач, обшитий сталлю, з антеною завдовжки півтора метра. Він дає Вернерові змогу зв’язуватися з відповідним приймачем угорі, з двома іншими зенітними батареями в стінах міста і з підземним штабом військ гарнізону по той бік ріки.

Нагріваючись, приймач гуде. Коригувальник вогню читає координати в мікрофон, а артилерист їх повторює. Вернер тре очі. За ним повно конфіскованих скарбів, аж до стелі: скручені гобелени, старовинні підлогові годинники, гардероби, велетенські пейзажі, помережані дрібними тріщинками. На полиці навпроти Вернера стоять вісім чи дев’ять гіпсових голів, про призначення яких він не може здогадатися.

Дебелий фельдфебель Франк Фолькгаймер спускається вузькими дерев’яними сходами й нахиляє голову під балками. Він лагідно всміхається Вернерові, сідає на стілець із високою спинкою, оббитий золотавим шовком, і кладе на коліна рушницю, що тепер здається заледве більшою за диригентську паличку.

– Почалося? – питає Вернер.

Фолькгаймер киває. Він вимикає свого польового ліхтаря і змахує дивовижно витонченими віями в напівтемряві.

– Довго це триватиме?

– Недовго. Тут ми в безпеці.

Інженер Бернд приходить останній. Він дрібний, косоокий, із безбарвним волоссям. Бернд зачиняє за собою двері в підвал, замикає їх на засув і сідає посередині дерев’яних сходів із похмурим виразом на обличчі, від страху чи хоробрості – важко сказати.

Тепер, коли двері зачинені, гудіння сирен м’якшає. Над ними мерехтить підвальна лампочка.

«Вода, – згадує Вернер. – Я забув воду».

Із віддаленого кута міста долинають вибухи зенітної батареї, а тоді «Вісім-вісім» нагорі знову стріляє, гучна, смертельна, й Вернер слухає, як набої зі свистом злітають у повітря. Водоспади пилу ллються зі стелі. У навушниках Вернер чує, як австрійці нагорі досі співають.

…auf d’Wulda, auf d’Wulda, da scheint d’Sunn a so gulda…[3]

Фолькгаймер сонно шкрябає пляму на штанах. Бернд гріє подихом складені човником руки. Приймач із тріском повідомляє швидкість вітру, тиск повітря, траєкторії. Вернер згадує дім: фрау Елену, що, нахилившись над його маленькими черевичками, зав’язує кожну шнурівку на подвійний бантик. Зірки, що пропливали повз його вікно. Свою молодшу сестру, Юту, з клаптиковою ковдрою на плечах і навушником від радіо в лівому вусі.

Чотирма поверхами вище австрійці закладають ще один набій у димливий гузівник гармати «Вісім-вісім», удруге перевіряють кут горизонтальної наводки і затуляють вуха, коли гармата вистрелює, але тут, унизу, Вернер чує тільки радіоголоси свого дитинства. Богиня історії дивилася вниз на Землю. Очищення можна досягнути лише через найгарячіший вогонь. Він бачить ліс сухих соняхів. Він бачить зграю чорних шпаків, що розлітаються з дерева.

3

«На Влтаві, на Влтаві, де світить сонце золоте» (нім.) австрійська народна пісня.

Все те незриме світло

Подняться наверх