Читать книгу Все те незриме світло - Ентоні Дорр - Страница 29

Вернер прокидається після півночі й бачить одинадцятирічну Юту, що сидить на підлозі біля свого ліжка. У неї на колінах радіо, а поряд з нею на підлозі аркуш паперу для малювання, на якому простяглося всіяне вікнами місто з її уяви.

Юта виймає навушник і зиркає на нього. У напівтемряві її розкуйовджене хвилясте волосся здається сяйливим як ніколи, мов запалений сірник.

– У Союзі німецьких дівчат,[19] – шепоче вона, – нам кажуть плести шкарпетки. Нащо їм так багато?

– Певно, райхові треба.

– Для чого?

– Для ніг, Юто. Для солдатів. Дай мені поспати.

Наче за командою, маленький хлопчик, Зіґфрід Фішер, на першому поверсі скрикує раз, потім ще двічі, й Вернер з Ютою чекають, доки фрау Елена спуститься до нього, лагідно його заспокоїть і будинок знову наповниться тишею.

– Ти тільки й цікавишся, що своїми задачами, – продовжує Юта. – І граєшся з радіо. Хіба тобі не хочеться зрозуміти, що відбувається?

– Що це ти слухаєш?

Вона схрещує руки, повертає навушник назад у вухо й не відповідає.

– Ти що, слухаєш щось таке, чого не мала б слухати?

– Яке тобі діло?

– Це небезпечно, ось яке мені діло.

Вона закриває друге вухо пальцем.

– Інші дівчата не проти, – стишено каже він, – плести шкарпетки, збирати газети й усяке таке.

– Ми бомбуємо Париж, – вимовляє вона на повний голос, і він стримує порив затулити їй рота долонею.

Юта підводить зухвалий погляд. Вона має такий вигляд, наче її обдуває невидимий холодний вітер.

– От що я слухаю, Вернере. Наші літаки бомбують Париж.