Читать книгу Все те незриме світло - Ентоні Дорр - Страница 30
Розділ 1
1934 рік
Втеча
ОглавлениеПо всьому Парижу люди складають посуд у підвали, зашивають у подоли одягу перли й ховають золоті каблучки в книжкові оправи. У музеї з письмових столів забрали друкарські машинки. Коридори перетворилися на майданчики для пакування, їхню підлогу вкрила солома, тирса й шпагат.
У полудень замкаря викликають до кабінету директора. Марі-Лор сидить, схрестивши ноги, на підлозі в шафі з ключами й намагається читати свою книжку. Капітан Немо збирається взяти професора Аронакса та його супутників на підводну прогулянку устричною обмілиною шукати перли, але Аронакс боїться акул, і хоч вона прагне дізнатися, що станеться далі, речення на сторінці розбігаються. Слова розсипаються на літери, літери – на нерозбірливі горбики. Вона почувається так, наче в неї на кожній долоні по великій рукавиці.
У кінці коридору, в будці охоронця, доглядач туди-сюди крутить ручки радіо, але чути лише тріск і шипіння. Коли він його вимикає, музей накриває тиша.
Хай це буде крутиголовка, хитромудра гра, що зробив її батько, загадка, яку вона мусить розгадати. Перші двері, замок із кодом. Другі – із засувом. Треті відімкнуться, якщо вона прошепоче магічне слово в замкову шпарину. Проповзти через тринадцяті двері, й усе стане, як було.
Десь за містом церковні дзвони б’ють першу годину. Першу тридцять. Її батько все ще не повертається. У якийсь момент із садів чи вулиць до музею долинають кілька виразних глухих ударів, ніби хтось кидає з-за хмар мішки з цементом. Із кожним ударом тисячі ключів тремтять на кілочках у своїх шафах.
У коридорі ні душі. Надходить друга хвиля поштовхів – ближча, більша. Ключі дзвенять, підлога скрипить, і їй вчувається запах потоків пилу, що ллються зі стелі.
– Papa?
Тиша. Ні доглядачів, ні вахтерів, ні теслярів, ні цокоту підборів секретарки по підлозі в коридорі.
Вони здатні днями маршувати на голодний шлунок. Вони запліднюють кожну школярку на своєму шляху.
– Агов!
Як швидко її голос розчиняється в тиші, яким порожнім здається коридор. Її це лякає.
За хвилю чути дзенькіт ключів і звуки кроків, батьків голос кличе її. Далі все відбувається швидко. Він відчиняє великі, довгі шухляди, дзвенить десятками ключів.
– Papa, я чула, що…
– Поквапся.
– Моя книжка…
– Краще залиш її. Вона заважка.
– Залишити книжку?
Він виводить її за двері й замикає шафу. Надворі, здається, хвилі паніки прокочуються деревами, мов поштовхи землетрусу.
– Де сторож? – питає її батько.
Голоси біля бордюру – солдати.
Марі-Лор збентежена. Це гудуть літаки? Це запах диму? Хтось розмовляє німецькою?
Вона чує, як батько перекидається кількома словами з незнайомцем і віддає ключі. Потім вони йдуть повз ворота на рю Кюв’є, проходячи між мішками з піском, безмовними поліціянтами чи чимось ще, що недавно з’явилося посеред тротуару.
Шість кварталів, тридцять вісім риштаків. Вона їх усіх рахує. Через шматки фанери, якими її батько закрив вікна, у їхній квартирі душно й спекотно.
– Дай мені хвилинку, Марі-Лор. Я потім усе поясню.
Її батько скидає речі до, здається, свого полотняного наплічника. «Їжа, – думає вона, намагаючись відгадати речі за їхніми звуками. – Кава. Цигарки. Хліб?»
Знову лунає глухий удар, тремтить віконне скло. У буфеті дзвенить посуд. Сигналять автомобілі. Марі-Лор підходить до моделі й проводить пальцями по будиночках. Усе на місці. Усе на місці. Усе на місці.
– Сходи в туалет, Марі.
– Мені не треба.
– Хтозна, коли потім трапиться така нагода.
Батько вбирає на неї її зимове пальто, хоча стоїть середина червня, й вони збігають униз сходами. На рю де Патріарш вона чує віддалене гупання, схоже на кроки тисяч людей. Вона йде поряд із батьком, затиснувши складеного ціпочка в одній руці, а іншою тримаючись за його наплічника; усе навколо здається позбавленим логіки, як у кошмарах.
Праворуч, ліворуч. Між поворотами – довгі відрізки бруківки. Незабаром вони йдуть вулицями, на яких вона точно ніколи не бувала, вулицями, що лежать за межами батькової моделі. Давно потому, як Марі-Лор збилася з підрахунку своїх кроків, вони підходять до такого щільного натовпу, що вона відчуває його тепло.
– У потязі буде прохолодніше, Марі. Директор дістав нам квитки.
– Нам можна зайти?
– Ворота замкнені.
Від натовпу віє нудотною напруженістю.
– Мені страшно, Papa.
– Тримайся за мене.
Він веде її в іншому напрямку. Вони перетинають кипучу магістраль, а тоді підіймаються вулицею, що смердить, як замулена канава. Увесь час батькові інструменти приглушено брязкають у наплічнику й чуються далекі й безперервні автомобільні гудки.
За хвилю вони знову опиняються в тисняві. Голоси відлунюють від високої стіни; її окутує запах вологого одягу. Десь хтось викрикує імена в рупор.
– Де ми, Papa?
– На вокзалі Сен-Лазар.
Плаче дитина. Смердить сечею.
– Тут є німці, Papa?
– Немає, ma chérie.
– Але скоро прийдуть?
– Так кажуть.
– А що ми робитимемо, коли вони сюди дістануться?
– Ми тоді вже будемо в потязі.
Праворуч від неї верещить дитя. Чоловік тремтячим голосом просить натовп розступитися. Жінка поблизу знову й знову зойкає:
– Себастьєне! Себастьєне!
– Уже ніч?
– Ось тільки почало смеркати. Відпочиньмо хвильку. Передихнімо.
Хтось каже:
– Друга армія розбита, дев’ята – відрізана. Найкращі флотилії Франції втрачено ні за цапову душу.
Інший додає:
– Нас чекає окупація.
Валізи котяться плиткою, дзявкає песик, кондуктор дме у свисток, і якась велика машина кашляє, заводячись, а тоді глухне. Марі-Лор намагається заспокоїти шлунок.
– Але ж у нас є квитки, чорт забирай! – кричить хтось позаду неї.
Виникає бійка. Натовпом шириться істерія.
– Яке це все, Papa?
– Що, Марі?
– Станція. Ніч.
Вона чує, як спалахує його запальничка, як він затягується димом і горить його сигарета.
– Спробую описати. Місто темне: ні вуличних ліхтарів, ні світла з вікон. Час від часу небо освітлюють прожектори – шукають літаки. Тут є жінка в нічній сорочці. А ще одна несе стосик тарілок.
– А війська?
– Тут немає військ, Марі.
Він бере її за руку. Її страх трохи стишується. Ринвою біжать потоки дощу.
– Що ми зараз робимо, Papa?
– Сподіваємося на потяг.
– А що всі інші роблять?
– Теж сподіваються.