Читать книгу Тріумфальна арка - Эрих Мария Ремарк - Страница 4

Температурний аркуш над ліжком був новий і порожній. Стояло тільки прізвище й адреса. Люсьєна Мартіне, Б’ют Шомон, вулиця Клавель.

Обличчя дівчини було аж сіре проти білої подушки. Напередодні ввечері їй зроблено операцію. Равік обережно послухав серце. Тоді випростався.

– Краще, – сказав він. – Переливання крові зробило маленьке диво. Якщо вона витримає до ранку, то буде надія на одужання.

– Добре, – сказав Вебер. – Вітаю вас. Я не сподівався на успіх. Пульс сто сорок, тиск вісімдесят, кофеїн, корамін… ще трохи – і кінець.

Равік здвигнув плечима.

– Нема з чим вітати. Просто вона прибула до нас раніше, ніж та з позолоченим ланцюжком на нозі. Оце й усе.

Він накрив дівчину.

– Другий випадок протягом тижня. Коли так піде далі, ваша клініка стане рятівним притулком для дівчат, яким роблять невдалі аборти на Б’ют Шомон. Та, перша, здається, також була звідти?

Вебер кивнув головою.

– Авжеж, і також із вулиці Клавель. Мабуть, вони знали одна одну й побували в тієї самої акушерки. Навіть прибули сюди в той самий час, увечері. Добре, що я ще захопив вас у готелі. Я боявся, що ви вже кудись пішли.

Равік глянув на нього.

– Коли мешкаєш у готелі, то ввечері звичайно кудись ідеш. Сидіти самому в номері не дуже весело. Особливо в листопаді.

– Можу собі уявити. То чого ж ви мешкаєте в готелі?

– Зручно. І легко загубитися. Ти собі сам і водночас не сам.

– Вам це подобається?

– Подобається.

– Це ви могли б мати й десь-інде. Якби, наприклад, найняли собі невеличку квартиру, було б те саме.

– Можливо. – Равік знов нахилився до хворої.

– Ви згодні зі мною, Ежені? – спитав Вебер.

Операційна сестра глянула на нього.

– Пан Равік ніколи не найме квартири, – відповіла вона холодно.

– Доктор Равік, Ежені, – поправив її Вебер. – У Німеччині він був головним хірургом великої лікарні. Мав багато вище становище, ніж я.

– У нас… – почала сестра, поправляючи окуляри.

Вебер замахав руками.

– Годі, годі! Це ми знаємо. В нас не визнають чужоземних дипломів. Яка дурниця! Але звідки вам відомо, що він не найме квартири?

– Пан Равік – пропаща людина, він ніколи не матиме власної домівки.

– Тобто як? – вражено спитав Вебер. – Що ви кажете?

– Для пана Равіка немає вже нічого святого. Ось у чім річ.

– Браво, – сказав Равік. Він і далі був схилений над хворою.

– Ви чули таке, Равіку? – Вебер вражено втупив очі в Ежені.

– Спитайте його самого, пане докторе. – Равік випростався.

– Ви влучили в ціль, Ежені. Та коли в людини немає вже нічого святого, для неї все знов стає святим і по-людянішому. Тоді вона починає шанувати навіть ту іскорку життя, що жевріє в черв’якові і змушує його час від часу виповзати на світло. Не подумайте тільки, що це натяк.

– Мене ви не образите. У вашій душі немає ані крихти віри. – Ежені рішуче поправила халат на грудях. – А я, слава Богу, її зберегла.

Равік узяв свій плащ.

– Від віри один крок до фанатизму. Тому в ім’я різних релігій пролито стільки крові. – В його словах бринів відвертий глум. – А толерантність – дочка сумніву, Ежені. Хіба ви, з усією своєю вірою, не більший ворог мені, ніж я, пропащий безбожник, вам?

Вебер засміявся.

– Що, перепало вам, Ежені? Не відбивайтесь, а то перепаде ще більше.

– Моя жіноча гідність…

– Ну й добре! – перебив її Вебер. – Залишайтесь зі своєю гідністю. Вона завжди потрібна. А мені пора йти. Треба ще дещо зробити в кабінеті. Ходімо, Равіку. До побачення, Ежені.

– До побачення, докторе Вебере.

– До побачення, сестро Ежені, – сказав Равік.

– До побачення, – присилувала себе сказати Ежені, й то аж тоді, коли Вебер обернувся й глянув на неї.

Веберів кабінет був напханий меблями в стилі ампір – білими, позолоченими й ламкими. Над письмовим столом висіли знімки його будинку і його садка. Під довгою стіною стояла широка новомодна канапа, на якій Вебер спав, коли залишався ночувати в клініці. Клініка була його власна.

– Що ви питимете, Равіку? Коньяк чи «дюбоне»?

– Каву, коли ще є.

– Звичайно, є. – Вебер поставив на стіл електричний кавник і ввімкнув його. Потім обернувся до Равіка. – Ви б не могли сьогодні після обіду провести замість мене медичний огляд в «Озирисі»?

– Можу, чому ж.

– Вам це не переб’є ніяких планів?

– Анітрохи. Я вільний.

– То добре. Мені не треба буде знов приїздити в місто. Я попрацюю в своєму садку. Я б попросив Фошона, але він у відпустці.

– Нема про що говорити, – мовив Равік. – Я ж там уже не раз робив огляд.

– Це правда. А все-таки…

– У наш час не може бути ніяких «усе-таки». Принаймні для мене.

– Так, це справжній ідіотизм! Такому видатному хірургові не дозволяють офіційно оперувати, і йому доводиться працювати підпільно.

– Годі вам, Вебере! Це не новина. В такому становищі всі лікарі, що втекли з Німеччини.

– І все-таки! Комедія, та й годі. Ви робите за Дюрана найважчі операції, а він вашим коштом заробляє собі славу.

– Краще так, ніж він би робив їх сам.

Вебер засміявся.

– Звичайно, не мені це казати. Ви й за мене оперуєте. Але я, зрештою, гінеколог, а не хірург.

Кавник закипів. Вебер вимкнув його, дістав із шафи чашки н налив казу.

– Одного я не розумію, Равіку, – сказав він. – Чого ви й досі жигете в такій халабуді, як «Інтернасіональ»? Чому не винаймете собі помешкання в якомусь новому будинку поблизу Булонського лісу? Якісь дешеві меблі скрізь можна купити. Принаймні будете знати, що ви щось маєте.

– Так, – мовив Равік. – Я б тоді знав, що маю щось.

– От бачите. То чому ж ви не зробите так, як я кажу?

Равік надпив з чашки кави. Вона була гірка й дуже міцна.

– Вебере, – мовив він, – на вас дуже добре вивчати поширену хворобу нашої доби – зручність мислення. Ви співчуваєте, що мені доводиться працювати підпільно, й водночас питаєте, чому я не винайму собі гарне помешкання.

– А який стосунок має одне до другого?

Равік поблажливо всміхнувся.

– Якби я винайняв помешкання, то мусив би зареєструватися в поліції. А для цього потрібні паспорт і віза.

– Справді. Про це я не подумав. А в готелі?

– У готелі також. Але, хвалити Бога, в Парижі є кілька готелів, де не дуже наполягають на реєстрації. – Равік долив собі в каву трохи коньяку. – І один із них – «Інтернасіональ». Тому я там і мешкаю. Я не знаю, як господиня викручується. Мабуть, має добрі зв’язки. Поліція або справді нічого не знає, або підкуплена. В кожному разі, я там мешкаю вже досить довго, і мене ніхто не турбує.

Вебер відкинувся на спинку стільця.

– Я не знав цього, Равіку, – сказав він. – Я думав, що вам заборонено тільки працювати. Збіса прикре становище.

– У порівнянні з німецьким концтабором це рай.

– А поліція? Якщо вона все-таки наскочить колись?

– Якщо спіймає, то ув’язнить на два тижні, а потім вишле за кордон. Як правило, до Швейцарії. Коли спіймає вдруге – дасть півроку в’язниці.

– Що?

– Півроку, – відповів Равік. Вебер витріщив на нього очі.

– Не може бути. Це нелюдяно.

– І я так вважав, поки сам не скуштував цього.

– Цебто як? Хіба з вами вже так було?

– І не раз, а тричі. Як і з сотнями втікачів. Із самого початку, коли я ще нічого про це не знав і вірив у так звану гуманність. Це сталося перед тим, як я побував в Іспанії, де мені не треба було паспорта і де я вдруге отримав практичний урок гуманності. Від німецьких та італійських пілотів. Потім, повернувшись сюди, я, звичайно, вже дещо розумів.

Вебер підвівся.

– Боже мій… – Він почав підраховувати. – Виходить, ви більше як рік нізащо просиділи у в’язниці!

– Не так довго. Тільки два місяці.

– Два місяці? Ви ж самі казали, що після другого арешту дають півроку.

Равік усміхнувся.

– До другого арешту не доходить, якщо маєш досвід. Тебе висилають під одним прізвищем, а ти повертаєшся під іншим. Дуже просто. І намагаєшся перейти кордон в іншому місці. Так ти уникаєш повторного ув’язнення. Довести нічого не можна, оскільки в нас немає паперів, хіба що хтось упізнає тебе. Але таке буває дуже рідко. Равік – уже третє моє прізвище. Я користуюся ним майже два роки. І поки що все йде гаразд. З ним мені начебто щастить. З кожним днем воно мені більше подобається. А своє власне я вже майже забув.

Вебер похитав головою.

– І все це тому, що ви не нацист.

– Звичайно. Нацисти мають бездоганні папери. І які завгодно візи.

– У гарному ж світі ми живемо! І уряд нічого не робить!

– Уряд мусить, у першу чергу, дбати про кілька мільйонів безробітних. І таке становище не лише у Франції. Скрізь те саме. – Равік підвівся. – Бувайте, Вебере. За дві години я знов погляну на дівчину. І вночі ще раз.

Вебер провів його до дверей.

– Слухайте, Равіку, – сказав він, – приїдьте коли-небудь увечері до нас. Повечеряємо.

– Неодмінно. – Равік знав, що не приїде. – Найближчим часом. Бувайте, Вебере.

– Бувайте, Равіку. Справді, приїдьте.

Равік зайшов у найближче бістро. Він сів біля вікна, щоб видно було вулицю. Він любив так бездумно сидіти й дивитися на перехожих. Париж – єдине місто, де можна чудово перебути час, нічогісінько не роблячи.

Офіціант витер столика й очікувально глянув на нього.

– Чарку «перно».

– З водою?

– Ні, стривайте, – передумав Равік. – Не треба «перно». – Він мусив щось пригасити в собі. Якусь гіркоту. А для цього солодкаве анісове пійло було надто слабке. – Чарку кальвадосу, – сказав він офіціантові. – Дві чарки кальвадосу.

– Добре, пане.

Равік збагнув, що то. Веберове запрошення. Та ще й співчуття, яке забриніло в ньому. Дати людині можливість пробути вечір у колі родини. Французи рідко запрошують чужинців додому, воліють пригощати їх у ресторані. Равік ще ніколи не був у Вебера. Запрошення було щире, а виявилося, що витримати його важко. Від образи можна захиститися, а від співчуття – ні.

Равік надпив трохи кальвадосу. Навіщо було пояснювати Веберові, чому він мешкає в «Інтернасіоналі»? Не треба було. Вебер знав те, що повинен був знати, знав, що Равік не має права оперувати, і цього досить. А що він усе-таки працює з ним, то його справа. До того ж він чимало заробляє на ньому й може братися до таких операцій, на які сам не зважився б. Ніхто про це не знає, лише він та операційна сестра, а та вміє мовчати. З Дюраном було те саме. Тільки більше церемоній. Перед операцією Дюран залишався біля пацієнта, поки той не засинав під наркозом. Аж тоді з’являвся Равік і робив операцію, якої Дюран не зміг би зробити: він був надто старий і нездарний. Коли пацієнт потім прокидався, Дюран знову був коло його ліжка, пишаючись успішною операцією. Равік бачив пацієнтів тільки накритих для операції, бачив тільки вузьку смужку тіла, змащену йодом. Часто він навіть не знав, кого оперує. Дюран казав йому діагноз, і він починав різати. Дюран платив Равікові менше, ніж десять відсотків того гонорару, який сам отримував за операцію. Равік не сперечався. Все-таки краще, ніж зовсім не оперувати. Вебер був сумлінніший, платив йому двадцять п’ять відсотків. Це було чесно.

Равік дивився у вікно. Про що ще думати? В нього вже майже нічого не залишилось такого, про що варто було думати. Він жив, і цього досить. Він і не прагнув щось будувати в такий час, коли все хиталося. Однаково завалиться. Краще плисти за течією, ніж надаремне витрачати силу, – єдине, чого не можна відновити. Вистояти, протриматися доти, коли знов з’явиться мета. Чим менше витратиш сили, тим краще, будеш її мати надовше. З мурашиним завзяттям знов і знов намагатися збудувати солідне міщанське життя в добу, коли все ламається! Він бачив, скільки людей зазнало краху на цьому шляху. Зворушливе, героїчне й водночас смішне зусилля… і надаремне. Воно тільки виснажує. Лавину годі зупинити, коли вона котиться згори, а спробуєш, то вона тебе засипле. Краще перечекати збоку, щоб потім відкопати тих, хто опиниться під нею. В далеку дорогу треба брати легку ношу. Стікаючи, також…

Равік глянув на годинник. Час іти в клініку, подивитися на Люсьєну Мартіне. А тоді в «Озирис».

Повії в «Озирисі» вже чекали на нього. Хоч їх постійно оглядав муніципальний лікар, господині цього було мало. Вона не могла дозволити, щоб у її закладі хтось заразився, тому домовилася з Вебером, що він кожного четверга оглядатиме дівчат ще й приватно. Інколи його заміняв Равік.

Господиня виділила й обладнала для такого огляду окрему кімнату на другому поверсі. Вона дуже пишалася тим, що вже більше як рік жоден клієнт нічого не піймав у її закладі. А проте, хоч які дівчата були обачні, сімнадцять відвідувачів занесли в «Озирис» венеричні хвороби.

Роланда, що наглядала за дівчатами, принесла Равікові пляшку бренді й чарку.

– Здається, в Марти щось є, – мовила вона.

– Гаразд. Я огляну її уважніше.

– Я вже вчора не пустила її працювати. Вона, звичайно, обурюється. Але її білизна…

– Гаразд, Роландо.

До кімнати одна за одною почали заходити дівчата в самих сорочках. Равік майже всіх їх знав. Нових було тільки дві.

– Мене можете не оглядати, докторе, – сказала Леоні, руда гасконка.

– Чому?

– За цілий тиждень жодного клієнта.

– А що на це каже мадам?

– Нічого. Я продала ціле мере шампанського. По сім пляшок за вечір. Троє комерсантів із Тулузи. Жонаті. Хотіли всі троє, але соромились один одного. Кожен боявся, що коли піде зі мною, решта двоє розкажуть про це вдома. Тому й намагалися перепити один одного, кожен думав, що нарешті лишиться сам. – Леоні засміялась і ліниво почухалася. – Але той, хто залишався, потім уже був ні на що не здатний.

– Добре. І все-таки я мушу тебе оглянути.

– Як хочете. У вас є сигарети, докторе?

– Є. Ось.

Равік узяв мазок на скло й підсунув його під мікроскоп.

– Знаєте, чого я не розумію? – сказала Леоні, спостерігаючи за тим, що він робив.

– Чого?

– Що ви після всіх цих оглядів ще маєте бажання спати з жінкою.

– Я й сам не розумію цього. В тебе все гаразд. Хто далі?

– Марта.

Марта була бліда, тендітна білява дівчина. Обличчям вона скидалася на ангелів Ботічеллі, але розмовляла жаргоном вулиці Блондель.

– У мене все гаразд, докторе.

– Дуже добре. Зараз побачимо.

– У мене справді все гаразд.

– Тим краще.

До кімнати раптом зайшла Роланда. Вона глянула на Марту, і та замовкла. Тільки занепокоєно дивилася на Равіка. Він оглядав її уважно.

– Нічого немає, докторе. Ви ж знаєте, яка я обережна.

Равік промовчав. Дівчина говорила далі. Затиналась і починала знов. Равік зробив мазок і дослідив його під мікроскопом.

– Ти хвора, Марто, – сказав він.

– Що? – Дівчина зіскочила з крісла. – Неправда!

– Правда.

Вона подивилася на нього й раптом вибухнула прокльонами.

– От свинюка! Падло прокляте! Я зразу йому не повірила! Мармиза прилизана! Казав, що він студент. Що знав би, часом би що. Студент медицини… А щоб ти здох, мерзотнику!

– Чому ж ти не гляділася?

– Я гляділася, але все сталося так швидко… І він казав, що знає все, бо студент…

Равік кивнув головою. Давня історія. Студент-медик десь піймав трипер і сам себе лікував. Через два тижні, не зробивши аналізу, вирішив, що вже здоровий.

– Скільки це потриває, докторе?

– Шість тижнів. – Равік знав, що лікування триватиме довше.

– Шість тижнів? – Шість тижнів без заробітку. А може, й у лікарні? – Мене покладуть до лікарні?

– Побачимо. Може, потім доліковуватимем тебе вдома… коли пообіцяєш…

– Я все пообіцяю! Тільки не в лікарню!

– Спершу доведеться лягти в лікарню. Інакше не можна.

Дівчина витріщила на нього очі. Всі повії боялися лікарні. Там за ними дуже суворо наглядали. Проте іншої ради не було. Вдома вони, щоб заробити якийсь гріш, через кілька днів, незважаючи на всі свої обіцянки, нишком виходили на вулицю, ловили чоловіків і заражали їх.

– Мадам сплатить видатки на лікування, – сказав Равік.

– А я! Я! Шість тижнів без заробітку. А я щойно купила на виплат чорно-буру лисицю. Пропущу чергову сплату, і все пропало.

Вона заплакала.

– Ходім, Марто, – мовила Роланда.

– Вони не візьмуть мене назад! Я знаю! – захлипала Марта. – Нізащо не візьмуть! Вони нікого не беруть назад! Доведеться йти на вулицю. І все через того прилизаного собаку…

– Ми тебе візьмемо знов. Ти даєш добрий прибуток. Клієнти люблять тебе.

– Справді? – Марта глянула на неї.

– Звичайно. А тепер ходімо.

Марта пішла з Роландою. Равік подивився їм услід. Дівчину більше не візьмуть сюди. Мадам надто обережна. Черговий етап у Мартиному житті – мабуть, якийсь дешевший бордель на вулиці Блондель. Тоді просто вулиця. Тоді кокаїн, знов лікарня, продаж квіток або сигарет. Або, коли пощастить, – якийсь сутенер, що лупцюватиме її, обдере, як липку, а потім прожене.

Їдальня в готелі «Інтернасіональ» містилася в підвалі. Тому пожильці звали її «катакомбою». Літнього дня туди проникало трохи світла крізь грубі плити з матового скла, якими була викладена частина подвір’я, а взимку її доводилось освітлювати цілу добу. Їдальня одночасно правила за кімнату для курців, вітальню, вестибюль, залу для зборів і за рятівний вихід для тих емігрантів, що не мали паперів: коли наскакувала поліція, вони через їдальню вибиралися на подвір’я, звідти до гаража, а з гаража на сусідню вулицю.

Равік сидів з портьє нічного клубу «Шехерезада» Борисом Морозовим у тому кутку «катакомби», який господиня готелю називала «Пальмовою залою», – там у майоліковому горшку на столику з тонкими ніжками доживала свій вік жалюгідна пальма. Морозов жив у Парижі вже п’ятнадцять років. Він був утікачем із часів Першої світової війни. Він один із небагатьох російських емігрантів не вдавав із себе гвардійського офіцера й не хвалився аристократичним походженням.

Вони грали в шахи. «Катакомба» була порожня. Тільки за одним столиком кілька чоловіків пили, голосно розмовляли й раз по раз виголошували тости.

Морозов сердито глянув на них.

– Ти б не пояснив мені, Равіку, чого тут сьогодні такий галас? Чому ті емігранти не йдуть спати?

Равік засміявся.

– Мені до тих емігрантів у кутку немає ніякого діла. То фашистська секція готелю.

– Іспанія? Але ж і ти там був.

– Був, тільки не на їхньому боці. А, крім того, як лікар. То іспанські монархісти, запеклі фашисти. Останні з того кодла, решта всі давно вже повернулися додому. А ці ніяк не можуть зважитись. Франко для них надто неотесаний. А маври, що молотили іспанців, їм, звичайно, не заважали.

Морозов розставив фігури.

– Вони, мабуть, святкують річницю бомбардування Герніки. Або перемогу італійських і німецьких кулеметників над іспанськими шахтарями й селянами. Я цих типів тут іще ніколи не бачив.

– Вони мешкають у готелі вже кілька років. Ти їх не бачив, бо не харчуєшся тут.

– А ти харчуєшся?

– Ні.

Морозов посміхнувся.

– Ну гаразд, – сказав він, – пропустимо моє наступне запитання і твою наступну відповідь, яка напевне буде образливою. Про мене, то хай би вони хоч і народилися в цій халабуді. Аби тільки розмовляли тихіше. Ось… давній випробуваний гамбіт королевою.

Равік пішов пішаком. Перші ходи вони зробили швидко. Потім Морозов задумався.

– Тут є варіант Альохіна…

До них підійшов один з іспанців. У нього були близько посаджені очі. Він зупинився біля столика. Морозов невдоволено глянув на нього. Іспанець насилу тримався на ногах.

– Панове, – ввічливо сказав він, – полковник Гомес запрошує вас випити з ним келих вина.

– Пане, – так само ввічливо відповів Морозов. – Ми тут саме граємо партію на першість сімнадцятої округи Парижа, Ми щиро дякуємо, але не можемо приєднатися до вас.

Іспанець і оком не змигнув. Він звернувся до Равіка церемонно, ніби був при дворі короля Філіппа II:

– Ви недавно зробили послугу полковникові Гомесу. І він хотів би перед своїм від’їздом випити з вами келих вина.

– Мій партнер, – так само церемонно відповів Равік, – уже пояснив вам, що ми мусимо сьогодні дограти цю партію. Подякуйте полковникові Гомесу. Мені дуже шкода.

Іспанець уклонився й відійшов. Морозов посміхнувся.

– Чисто як росіяни в перші роки. Чіплялися за свої титули і свої манери, як за рятувальні пояси. Яку послугу ти зробив тому готтентотові?

– Приписав йому проносне. Латинські народи дуже дбають про своє травлення.

– Непогано, – Морозов примружив очі. – Одвічна слабкодухість демократів. Фашист у цьому випадку приписав би демократові арсен.

Іспанець прийшов знов.

– Старший лейтенант Наварро, – відрекомендувався він з похмурою поважністю людини, що багато випила, проте не усвідомлює цього. – Я ад’ютант полковника Гомеса. Сьогодні ввечері він покидає Париж. Їде до Іспанії, щоб приєднатися до переможної армії генералісимуса Франко. Тому він хотів би випити з вами келих вина за свободу Іспанії і за іспанську армію.

– Старший лейтенанте Наварро, я не іспанець, – коротко відповів Равік.

– Ми знаємо. Ви німець. – На виду в Наварро майнула тінь змовницької усмішки. – Саме тому полковник Гомес бажає випити з вами. Іспанія й Німеччина – друзі.

Равік глянув на Морозова. Яка іронія долі! Кутики уст у Морозова ледь ворухнулися.

– Старший лейтенанте Наварро, – сказав він. – Мені шкода, але я мушу наполягти на тому, щоб ми з доктором Равіком дограли цю партію. Про її результат ще сьогодні треба повідомити телеграфом у Нью-Йорк і Калькутту.

– Пане, – холодно відповів Наварро, – ми й сподівалися, що ви відмовитесь. Росія – ворог Іспанії. Запрошення стосувалося тільки доктора Равіка. Ми змушені були запросити вас лише тому, що ви сидите разом.

Морозов поставив на свою широку долоню виграного коня й глянув на Равіка.

– Тобі не здається, що пора кінчати цю комедію?

– Здається. – Равік обернувся до іспанця. – Юначе, я гадаю, що буде найкраще, як ви підете на своє місце. Ви безпідставно ображаєте полковника Морозова, ворога радянської Росії.

Не чекаючи відповіді, він схилився над шахівницею. Наварро ще хвилину нерішуче постояв, тоді пішов геть.

– Він п’яний, до того ж, як багато латинянів, позбавлений почуття гумору, – сказав Равік. – Та це не причина, щоб його не мали й ми. Тому я й підвищив тебе в полковники. Наскільки мені відомо, ти був лише жалюгідним підполковником. Я не міг допустити, щоб ти виявився нижчий рангом, ніж той Гомес.

– Мовчи, хлопче. Через твоє базікання я проґавив альохінський варіант. Мабуть, цього слона я програю. – Морозов підвів очі. – Господи, ще один суне. Другий ад’ютант. Що за люди!

– Це вже сам полковник Гомес. – Равік зручно відкинувся на спинку стільця. – Зараз відбудеться дискусія між двома полковниками.

– Вона буде коротка, сину мій.

Полковник був ще церемонніший за Наварро. Він вибачився перед Морозовим за помилку свого ад’ютанта. Вибачення було прийняте. І тепер, коли непорозуміння з’ясоване, Гомес іще церемонніше за Наварро запропонував на знак перемир’я випити за Франко. Цього разу відмовився Равік.

– Але ж ви наш німецький союзник… – Полковник був видимо спантеличений.

– Полковнику Гомесе, – відповів Равік, якому вже уривався терпець. – Облишмо все так як є. Пийте собі, за кого хочете, а я граю в шахи.

Полковник намагався усвідомити почуте.

– Отже, ви не…

– Краще не уточнюймо, – перебив його Морозов. – Це призведе до зайвих суперечок.

Гомес ще дужче спантеличився.

– Але ж ви, білогвардієць і царський офіцер, повинні бути проти…

– Нічого ми не повинні. Ми дуже старомодні. В нас різні погляди, а проте ми не розтрощуємо один одному голів.

Видно, Гомесові нарешті сяйнуло. Він випростався і гостро сказав:

– Бачу. М’якодуха демократія…

– Голубе, – сказав Морозов з раптовою погрозою в голосі. – Вшивайтеся звідси! Вам слід було вшитися ще кілька років тому. До Іспанії. Воювати. А за вас там воюють німці й італійці. Гайда!

Він підвівся. Гомес відступив на крок, не зводячи погляду з Морозова. Тоді рвучко обернувся й пішов до свого столика. Морозов знову сів. Він зітхнув і подзвонив офіціантці.

– Кларисо, принесіть два подвійні кальвадоси.

Клариса кивнула головою і вийшла.

– Хвацькі вояки, – засміявся Равік. – Примітивне мислення й дуже ускладнене уявлення про честь. І те й те утруднює життя, коли людина п’яна.

– Я бачу. А ось іде ще один. Ціла процесія. Хто ж цього разу? Чи не сам Франко?

Це знов був Наварро. Він зупинився за два кроки від столика й звернувся до Морозова:

– Полковник Гомес шкодує, що не може викликати вас на поєдинок. Він сьогодні їде. А, крім того, його місія надто важлива, щоб ризикувати неприємностями з поліцією. – Він обернувся до Равіка. – Полковник Гомес винен вам гонорар за консультацію.

Він шпурнув на стіл зім’ятий папірець у п’ять франків і хотів іти.

– Хвилиночку, – сказав Морозов.

Клариса вже стояла біля їхнього столика з тацею. Він узяв чарку кальвадосу, глянув на неї, похитав головою і знов поставив на тацю. Потім узяв з таці склянку з водою і вихлюпнув її Наварро в обличчя.

– Це щоб протверезити вас, – спокійно сказав він. – Затямте собі надалі: грошей не шпурляють. А тепер гайда звідси, середньовічний ідіоте!

Приголомшений Наварро стояв, витираючи обличчя. Підійшли решта іспанців. Їх було четверо. Морозов повільно підвівся. Він був більше як на голову вищий за іспанців. Равік лишився сидіти. Він глянув на Гомеса.

– Не робіть із себе посміховиська, – сказав він. – Ви всі п’яні. У вас немає найменших шансів. За кілька хвилин ви лежатимете долі з поламаними кістками. Навіть тверезі ви не мали б шансів. – Він устав, схопив Наварро за лікті, підняв, обернув у повітрі й опустив так близько від Гомеса, що тому довелося відступити. – А тепер дайте нам спокій. Ми не просили вас пхати сюди свого носа. – Равік узяв зі столу п’ятифранковий папірець і поклав на тацю. – Це для вас, Кларисо. Від цих добродіїв.

– Це вперше я від них щось отримала, – сказала Клариса. – Дякую.

Гомес щось мовив по-іспанському. Всі п’ятеро іспанців повернулися, як на команду, й пішли до свого столика.

– Шкода, – сказав Морозов, – я б їм залюбки порахував ребра. Та, на жаль, не можу. Через тебе, нелегальний зайдо. Ти не шкодуєш інколи, що не можеш зчинити бійку?

– Не з цими. Але є інші, з якими я б залюбки поквитався.

Іспанці біля свого столика знов загомоніли. Вони всі п’ятеро встали і тричі вигукнули «Viva!». Потім поставили на столик келихи так, що вони аж задзвеніли, і весь гурт із войовничим виглядом вийшов з їдальні.

– Я мало не вилив йому в пику цей чудовий кальвадос. – Морозов узяв чарку й випив. – І ось такі тепер порядкують у Європі. Невже й ми колись були такими йолопами?

– Так, – сказав Равік.

Вони грали в шахи з годину. Та ось Морозов підвів голову.

– Прийшов Шарль, – сказав він. – Щось, мабуть, хоче від тебе.

Равік також підвів очі від шахівниці. До них підійшов хлопець, що допомагав портьє. Він ніс якийсь пакуночок.

– Доручено передати вам.

– Мені?

Равік оглянув пакуночок. Щось невеличке, загорнене в цигарковий папір і перев’язане шнурочком. Адреси на ньому не було.

– Я ні від кого не чекав пакунка. Це якась помилка. Хто його приніс?

– Якась жінка… дама, – затнувся хлопець.

– Жінка чи дама? – спитав Морозов.

– Так собі… щось середнє.

Морозов добродушно посміхнувся.

– Досить дотепно.

– Тут нічого не написано. Вона сказала, що це для мене?

– Не зовсім так. Не назвала вас. Сказала, що для лікаря, який тут мешкає. І… ви знаєте ту даму.

– Вона так сказала?

– Ні, – бовкнув хлопець. – Але вона недавно приходила з вами вночі.

– Зі мною часом приходять дами, Шарлю. Але ти мав би знати, що скромність – найбільша чеснота готельного працівника. Нескромність личить тільки великосвітським кавалерам.

– Розгорни пакуночок, Равіку, – сказав Морозов. – Навіть якщо він посланий не тобі. Ми робили ще й не таке у своєму жалюгідному житті.

Равік засміявся й розгорнув папір. У ньому виявилась дерев’яна фігурка мадонни, яку він бачив у кімнаті тієї жінки… як же її звати? Він напружив пам’ять. Мадлена… Мад… Забув, та й годі. Якось так. Він оглянув обгортку. Ніякої записки.

– Гаразд, – сказав він хлопцеві. – Це для мене.

Равік поставив фігурку на стіл. Серед шахових фігур вона була як біла ворона серед птахів.

– Росіянка? – спитав Морозов.

– Ні. Я сам спершу був так подумав.

Равік помітив, що губну помаду з фігурки змито.

– Що мені з нею робити?

– Постав десь. Усе можна десь поставити. На світі вистачає місця для всього. Тільки не для людей.

– Небіжчика, мабуть, уже поховали.

– То це та жінка?

– Так.

– Ти потім цікавився, що там із нею?

– Ні.

– Дивно, – сказав Морозов. – Завжди так виходить: зробимо комусь на крихту добра, а тоді кинемо його, коли йому найтяжче. І вважаємо, що допомогли людині.

– Я не добродійницьке товариство, Борисе. А, крім того, я бачив у своєму житті й гірше і нічого не робив. Чого ти вважаєш, що їй тепер найтяжче?

– Бо аж тепер вона по-справжньому самітна. Досі в неї був чоловік, навіть тоді, коли вже помер. Він був на землі. А тепер він під землею… зник, більше його немає. Оце, – Морозов показав на мадонну, – не подяка, а благання допомогти.

– Яз нею спав, не знаючи, що в неї сталося, – сказав Равік. – І хочу забути про це.

– Дурниці! Ніщо так мало не важить на світі, як це, коли немає кохання. Одна моя знайома казала, що їй легше переспати з чоловіком, ніж назвати його на ім’я. – Морозов нахилився вперед. На його великій лисій голові відбивалося світло. – Ось що я тобі скажу, Равіку: ми повинні бути добрими, якщо можемо і поки можемо, – адже нам у житті доведеться ще заподіяти кілька так званих злочинів. Принаймні мені. Та й тобі, мабуть, теж.

– Так.

Морозов обхопив рукою горщик із миршавою пальмою. Вона ледь захиталася.

– Жити – означає жити для інших. Ми живимося одні від одних. Нехай хоч час від часу жевріє іскорка доброти, не треба її гасити. Доброта додає людині сили, коли жити важко.

– Гаразд. Я завтра навідаюся до неї.

– Чудово, – втішився Морозов. – Цього я й хотів від тебе. І годі про це. Хто грає білими?