Читать книгу Тріумфальна арка - Эрих Мария Ремарк - Страница 9

Равік повернувся до готелю. Вранці, коли він виходив, Джоан ще спала. Він сподівався вернутись за годину, а загаявся на три.

– Агов, докторе! – гукнув його хтось на сходах між другим і третім поверхом.

Равік озирнувся. Бліде обличчя, копиця чорного буйного чуба, окуляри. Він не знав цього чоловіка.

– Альварес, – сказав той. – Хаїме Альварес. Ви мене не пригадуєте?

Равік похитав головою.

Чоловік нахилився й закотив холошу штанів. Уздовж литки до самого коліна виднів шрам.

– Тепер пригадали?

– Я вас оперував?

Чоловік кивнув головою.

– На кухонному столі, біля самої лінії фронту. В польовому лазареті під Аранхуесом. Невеличка біленька вілла в мигдалевому гаю. Тепер пригадали?

Равік раптом відчув задушливий запах квітучого мигдалю. Йому здалося, ніби той запах підіймається темними сходами, нудний, гнилявий, змішаний зі ще нуднішим і гнилявішим запахом крові.

– Так, – відповів він. – Пригадав.

На залитій місячним світлом терасі рядами лежали поранені, їх покосили німецькі й італійські літаки. Діти, жінки, селяни, пошматовані осколками бомб. Дитина без обличчя, вагітна жінка з розпанаханим по самі груди животом, старий чоловік, що боязко тримав відірвані пальці однієї руки в другій, думаючи, що їх можна буде пришити. А над усім цим – важкі пахощі ночі й чисті краплини роси.

– З ногою все гаразд? – спитав Равік.

– Начебто. Тільки погано згинається. – Чоловік усміхнувся. – Принаймні через Піренеї я нею перейшов. А Гонсалес загинув.

Равік забув, хто такий Гонсалес. Але тепер згадав молодого студента, що допомагав йому.

– А що сталося з Маноло?

– Попав у полон. Розстріляний.

– А Серна, командир бригади?

– Загинув. Під Мадридом. – Альварес знов усміхнувся, неживою, машинальною усмішкою, що з’явилась у нього сама собою, без будь-яких почуттів. – Мура й Ла Пенья попали в полон. Розстріляні.

Равік уже не міг згадати, хто такі були Мура й Ла Пенья. Він пробув в Іспанії шість місяців і покинув її, коли фронт був прорваний і лазарет розформували.

– Карнеро, Орта і Гольдштейн у концтаборі, – повів далі Альварес. – У Франції. Блацький також живий. Ховається десь поблизу кордону.

Равік пам’ятав тільки Гольдштейна. Надто багато було тоді навколо нього людей.

– Ви тепер мешкаєте в цьому готелі? – спитав він.

– Так. Переїхали позавчора. Наші номери там, – він показав на коридор третього поверху. – Нас довго тримали в прикордонному таборі. Але врешті випустили. Ми ще мали гроші. – На обличчі в нього знов з’явилась усмішка. – Тут є ліжка, справжні ліжка. Добрий готель. Навіть портрети наших вождів на стінах.

– Авжеж, – сказав Равік без крихти іронії. – Мабуть, це все приємне після того, що було там.

Він попрощався з Альваресом і пішов до своєї кімнати.

Кімната була прибрана й порожня. Джоан пішла. Равік оглянувся навколо. Нічого не залишила. Та він і не сподівався, що вона щось залишить.

Він подзвонив. За хвилину з’явилась покоївка.

– Дама пішла, – сказала вона, не чекаючи на його запитання.

– Я й сам бачу. Звідки ви знаєте, що тут хтось був?

– Ну що ви, пане Равіку! – мовила дівчина і більше нічого не додала. В неї був такий вигляд, немов її тяжко образили.

– Вона снідала?

– Ні. Я її не бачила. А то б подбала про сніданок. Я ж пам’ятаю, що вона снідала того разу.

Равік подивився на неї. Її останні слова йому не сподобалися. Він витяг кілька франків і всунув їх дівчині в кишеню фартуха.

– Добре. Робіть так і далі. Приносьте сніданок тільки тоді, як я вас сам попрошу. І не заходьте прибирати в кімнаті, поки не будете цілком певні, що там нікого нема.

Дівчина по-змовницькому всміхнулася.

– Гаразд, пане Равіку.

Його прикро вразила та усмішка. Він знав, що покоївка подумала. Що Джоан заміжня й не хоче, щоб її бачили. Раніше він би тільки посміявся з цього, але тепер йому було неприємно. А, власне, чому?

Він здвигнув плечима й підійшов до вікна. Готель це готель. Тут нічого не зміниш.

Равік відчинив вікно. Був полудень. Над будинком нависло вкрите хмарами небо. В ринвах цвірінчали горобці. На поверх нижче сварилося якихось двоє голосів. Мабуть, подружжя Гольдбергів. Чоловік, гуртовий торговець зерном із Бреслау, був на двадцять років старший за дружину.

Вона жила з емігрантом Візенгофом і думала, що про це ніхто не знає. Насправді про це знали всі, крім Гольдберга.

Равік зачинив вікно. Вранці він оперував за Дюрана чийсь жовчний міхур. Анонімний жовчний міхур. Шмат живота невідомого чоловіка, якого він різав, заміняючи Дюрана. Гонорар – двісті франків. Потім ходив поглянути на Кет Гегстрем. У неї була температура. Надто висока. Він посидів у неї годину. Кет спала, тільки дуже неспокійно. Нічого особливого, а все-таки краще, якби температури не було.

Равік невидющими очима дивився у вікно. Дивне почуття порожнечі, що завжди настає потім. Ліжко, яке вже ні про що не свідчить. Новий день, що немилосердно шматує вчорашній, немов шакал шкуру антилопи. Гаї кохання, вичарувані темрявою, тепер знову безмежно далекі, марево над пустелею часу…

Він відвернувся від вікна. На столі лежала адреса Люсьєни Мартіне. Її недавно виписали. Стан її трохи непокоїв його. Він був у неї два дні тому. Сьогодні можна було ще не оглядати її, але Равік більше не мав роботи й вирішив знов навідатися до неї.

Люсьєна мешкала на вулиці Клавель. Унизу в будинку була крамничка, де торгували м’ясом. Кремезна жінка вимахувала сокирою, розрубуючи окіст. Вона була в жалобі, її чоловік помер два тижні тому, і тепер вона продавала м’ясо з крамарчуком. Равік, проходячи повз крамничку, глянув на жінку. Мабуть, вона зібралася кудись у гості, бо на ній був капелюшок із довгим чорним серпанком, і вона вже тільки з люб’язності погодилася швиденько відрубати для знайомої свинячу ногу. Чорний серпанок замаяв над розрубаною свинею, блискуча сокира ввігналася в окіст.

– За одним махом, – задоволено сказала вдова й кинула ногу на вагу.

Люсьєна мешкала в кімнатці під дахом. Вона була не сама. На стільці недбало розсівся молодик років двадцяти п яти. На голові в нього був кашкет велосипедиста, а з рота стирчала самокрутка, що не відлипала від спідньої губи, як він розмовляв. Коли Равік зайшов, молодик навіть не подумав підвестися.

Люсьєна лежала на ліжку. Вона збентежилась і почервоніла.

– Доктор?… Я не знала, що ви прийдете сьогодні. – Вона глянула на молодика. – Це…

– Байдуже, хто, – брутально перебив її молодик. – На біса називати прізвища? – Він відхилився на спинку стільця. – Отже, ви той самий лікар?

– Як справи, Люсьєно? – спитав Равік, не звертаючи уваги на молодика. – Добре, що ви ще лежите.

– Давно могла б уже встати, – втрутився молодик. – Не така вона хвора, щоб вилежуватися. Не працює, а гроші пливуть.

Равік обернувся до нього.

– Вийдіть звідси, – сказав він.

– Що?

– Вийдіть. За двері. Я хочу оглянути Люсьєну.

Молодик зареготав.

– Можна й так. Ми не такі делікатні. І навіщо її оглядати? Ви ж щойно позавчора були тут. Аби лише взяти гроші ще за один візит, так?

– Слухайте, небоже, – спокійно сказав Равік, – щось не видно, щоб ви платили за візити зі своєї кишені. І взагалі вас не стосується, візьму я гроші за лікування чи ні. А тепер ушивайтеся звідси.

Молодик зухвало посміхнувсь і вмостився ще зручніше, широко розставивши ноги. На ногах у нього були гостроносі лаковані черевики й бузкового кольору шкарпетки.

– Прошу тебе, Бобо, – сказала Люсьєна. – На одну хвилинку.

Бобо не звертав на неї уваги. Він пильно роздивлявся Равіка.

– Дуже добре, що ви прийшли, – сказав він. – То я вам відразу викладу все. Ви, мабуть, сподіваєтесь, любий мій, що зможете підсунути нам рахунок за клініку, операцію і все інше?… Дідька лисого! Ми вас не просили, щоб її залишали в лікарні, вже не кажу про операцію. Отож ляснули ваші надії на великі гроші. Ще скажіть спасибі, що ми не вимагаємо від вас відшкодування! За операцію, зроблену всупереч бажанню хворої. – Він вишкірив гнилі зуби. – Що, спіймали облизня? Так, Бобо не в тім’я битий, його так легко не обдуриш.

Молодик, видно, був дуже задоволений собою. Йому здавалося, що він блискуче викрутився. Люсьєна зблідла й боязко поглядала то на Бобо, то на Равіка.

– Утямили? – переможно мовив Бобо.

– Це він? – спитав Равік у Люсьєни. Вона не відповіла.

– Отже, він, – сказав Равік і пильніше приглянувся до молодика.

Худий, довготелесий бовдур. Тонка шия з великим борлаком, що весь час ходить то вгору, то вниз. На шиї шарф зі штучного шовку. Сутулі плечі, надто великий ніс і підборіддя дегенерата – типовий сутенер із передмістя.

– Що означає «він»? – зухвало спитав Бобо.

– Гадаю, я вам чітко сказав: ушивайтеся звідси. Мені треба оглянути Люсьєну.

– Merde [6], – буркнув Бобо.

Равік неквапом рушив на молодика. Він уже набрид йому. Молодик схопився, ступив крок назад, і в руках у нього раптом з’явилася тонка мотузочка з метр завдовжки. Равік збагнув, що той надумав. Коли Равік наблизиться, молодик відскочить убік, забіжить ззаду, закине мотузку йому на шию і почне душити. Добрий спосіб, якщо супротивник із ним не знайомий або вимахуватиме кулаками.

– Бобо! – крикнула Люсьєна. – Бобо, не треба!

– Ох ти ж, шмаркачу, – сказав Равік. – Ми таке бачили. Дитяча штука з мотузкою. А більше ти нічого не знаєш?

На мить Бобо розгубився. Очі його збентежено забігали. Равік раптовим порухом стяг йому з плечей до ліктів розстебнутий піджак, і Бобо враз став ніби сплутаний.

– А так ти не вмієш? – мовив Равік. Він швидко відчинив двері й безцеремонно виштовхнув безпорадного Бобо з кімнати. – Якщо любиш битися, то йди в солдати, а не задирай носа. І не сікайся більше до дорослих. Apache! [7]

Він замкнув двері зсередини і сказав:

– Отак, Люсьєно. А тепер я вас огляну. – Дівчина вся тремтіла. – Не хвилюйтеся. Все вже скінчилось.

Він стягнув із неї благеньке бавовняне покривало й поклав на стілець. Тоді відкотив зелену ковдру.

– Ви в піжамі? Чого? В піжамі не так зручно. Вам ще не можна багато рухатися, Люсьєно.

Дівчина трохи помовчала.

– Я її надягла тільки сьогодні, – нарешті відповіла вона.

– У вас немає більше нічних сорочок? Я можу прислати вам дві з клініки.

– Ні, це не тому. Я надягла піжаму, бо знала… – дівчина глянула на двері й притишила голос. – Знала, що він прийде. Він каже, що я вже здорова. Й не хоче більше чекати.

– Що? Шкода, що я не знав цього раніше. – Равік сердито глянув на двері. – Нічого, почекає!

Як у всіх недокрівних жінок, у Люсьєни була дуже біла, тендітна шкіра, крізь яку просвічували блакитні жилки. Вона була гарно збудована, тонкокоста, струнка, але не худа. Скільки є таких дівчат, подумав Равік. Дивишся на них і мимохіть питаєш себе, навіщо природа створила їх такими граційними, коли наперед відомо, якими вони майже всі стануть: виснаженими тяжкою працею, спотвореними нездоровим, неправильним життям опудалами.

– Вам ще доведеться з тиждень більше лежати, ніж ходити, Люсьєно. Можете лише трохи встати й повештатись по кімнаті. Але будьте обережні, важкого не підіймайте й найближчими днями не ходіть по сходах. Вас доглядає хтось? Крім цього Бобо?

– Господиня. Але й вона вже бурчить.

– Більше у вас нікого немає?

– Немає. Була ще Марі, та померла.

Равік озирнувся по кімнатці. Вона була убога, але чиста. На підвіконні стояло кілька вазонів з фуксіями.

– А Бобо? Виходить, він знов об’явився, тільки-но все минулося?

Люсьєна промовчала.

– Чому ви не витурите його?

– Він не такий поганий, докторе. Тільки запальний…

Равік глянув на дівчину. Кохання, подумав він. І тут кохання. Одвічне диво. Воно не тільки осяває барвистою веселкою мрій сіре небо буднів, а й може оточити романтичним ореолом купу лайна. Диво і страхітливий глум водночас. Равіка раптом охопило химерне почуття, ніби він якимось дивом теж спричинився до її нещастя.

– Нічого, Люсьєно, – сказав він. – Не журіться. Головне одужати.

Вона полегшено кивнула головою.

– А щодо грошей, – збентежено і швидко сказала вона, – то це неправда. Він просто ляпнув язиком. Я все сплачу. Все. Частинами. Коли я вже зможу працювати?

– Приблизно за два тижні, якщо не робитимете дурниць. І ніяких стосунків з Бобо! Ніякісіньких, Люсьєно! А то можете й померти, розумієте?

– Так, – сказала вона не зовсім переконано.

Равік накрив її худеньке тіло ковдрою. Глянувши на дівчину, він помітив, що вона плаче.

– А швидше не можна? – спитала вона. – Я б працювала сидячи. Я повинна…

– Може. Побачимо. Все залежить від того, як ви будете поводитись. А тепер скажіть мені прізвище тієї акушерки, що робила вам аборт.

Він помітив у її очах опір.

– Я не піду в поліцію, – сказав він. – Обіцяю вам. Тільки спробую забрати назад ваші гроші, щоб ви були спокійніші. Скільки ви їй заплатили?

– Триста франків. Ви в неї нічого не візьмете.

– Спробую. Як її прізвище й де вона мешкає? Вам вона більше не знадобиться, Люсьєно. Ви вже не матимете дітей. І вона вам не зможе зробити ніякої кривди.

Дівчина вагалася.

– Отам у шухляді, – врешті сказала вона. – Праворуч.

– На цьому папірці?

– Так.

– Добре. Найближчими днями я піду до неї. Не бійтеся. – Равік надяг плаща. – Що таке? – спитав він. – Чого ви встаєте?

– Бобо. Ви його не знаєте. Він усміхнувся.

– Думаю, що я бачив і гірше. Нема чого вам уставати. А сьогоднішній огляд показав, що вже нема чого й турбуватися. До побачення, Люсьєно. Я скоро знов прийду.

Равік обернув ключа, натиснув на дужку і швидко відчинив двері. В коридорі нікого не було. Та він і не думав, що там хтось буде. Він знав таких, як Бобо.

У крамниці внизу тепер орудував самий лише крамарчук, чоловік із жовтим обличчям, не такий гарячий, як його господиня. Він знехотя цюкав сокирою кістки. Після смерті господаря крамарчук геть виснажився. Проте в нього не було великих надій на одруження з господинею. Про це на весь голос заявив якийсь торговець віниками, що сидів у бістро навпроти крамниці. І додав, що господиня встигне і його відвезти на цвинтар, поки в них дійде до шлюбу. Крамарчук, мовляв, уже ледве ноги волочить, а господиня он як розквітла. Равік випив чарку смородинової наливки й розрахувався. Він сподівався побачити в бістро Бобо, але його й там не було.

Джоан вийшла з «Шехерезади». Вона відчинила дверці таксі, де на неї чекав Равік.

– Їдьмо, – сказала вона. – Швидше їдьмо звідси. До тебе.

– Щось сталося?

– Нічого не сталося. Просто мені вже остогидли нічні клуби.

– Хвилиночку. – Равік підкликав рукою квітникарку, що стояла біля входу. – Матусю, – сказав він, – давайте всі ваші троянди. Скільки за них? Тільки не заправте, як за рідного батька.

– Шістдесят франків. Як для вас. Бо ви дали мені рецепт проти ревматизму.

– Допомогло?

– Ні. І не допоможе, поки я цілі ночі стовбичитиму на такому мокрятинні.

– Ви найрозважніша пацієнтка з усіх, яких мені доводилося лікувати. – Він забрав троянди. – Ось чим я виправдаюся за те, що ти вранці прокинулась сама й пішла без сніданку, – сказав він Джоан і поклав троянди їй до ніг. – Хочеш іще чогось випити?

– Ні. Їдьмо до тебе. Поклади квітки сюди на сидіння.

– Їм і там добре. Квітки треба любити, але не панькатися з ними.

Вона швидко обернулася до нього.

– Ти хочеш сказати, що не треба розбещувати того, кого любиш?

– Ні. Хочу сказати, що з прекрасного не слід робити драму. А крім того, цієї хвилини краще, щоб між нами не лежали ніякі квітки.

Джоан недовірливо глянула на нього. Потім її обличчя проясніло.

– Знаєш, що я сьогодні робила? Жила. Знов жила. Дихала. Знов дихала. Була на землі. Знов була на землі. Вперше. Знов у мене з’явилися руки. І очі, й уста.