Читать книгу Диявол у Білому місті - Ерік Ларсон - Страница 11

Населення Інґлвуда зростало, і продаж лосьйонів і тоніків у Голмса також. Наприкінці 1886 року аптека працювала гладенько й вигідно. Думки господаря тепер крутилися навколо жінки, яку він на початку року зустрів під час нетривалого перебування в Міннеаполісі – Мірти З. Белкнап. Мірта була з небагатої сім’ї, молоденька, білява, із синіми очима й розкішною фігурою, але вище над красу її підносив той ореол вразливості й беззахисності, який оточував дівчину. Голмс одразу захопився нею, її образ і ота беззахисність не йшли в нього з думки. Він поїхав до Міннеаполіса буцімто у справах. Не мав жодного сумніву, що завоює її. Чоловіка веселила думка, що жінки як клас є настільки дивовижно вразливими – немовби вважають, що ті правила поведінки, які діяли в їхніх безпечних рідних містечках на зразок Альви, Клінтона чи Персі, можуть стати їм у пригоді ще десь, коли вони залишають рідні, запорошені, пропахлі гасом вітальні й вирушають у власне плавання.

Проте місто їх швидко загартовувало. Таких дівчат найкраще підловлювати на їхньому старті до свободи, у перехідний момент, коли вони щойно залишили рідний закуток і ще є анонімними, блукають і їхня присутність ніде не зафіксована. Щодня він бачив таких – вони виходили з вагонів потягів і трамваїв, з двоколісних екіпажів, неодмінно напружено вдивляючись у якийсь папірець, який мав повідомити їм місце їхнього призначення. Міські «мадам» розуміли ситуацію; подейкували, що вони зустрічали потяги, які прибували до Чикаго, обіцяючи дівчатам тепло та дружбу, а важливіші новини відкладали на потім. Голмс був у захваті від Чикаго, особливо від того, як дим та імла огортає жінку й ані сліду не залишається, ані натяку на те, що вона колись існувала, – хіба що тонкий, мов лезо, слід парфумів лишається серед смороду гною, антрациту й розкладення.

Для Мірти Голмс цей чоловік, здається, вийшов зі значно цікавішого світу, ніж її власний. Вона жила з батьками та працювала в музичній крамниці. Міннеаполіс був малим сонним містечком, повним шведських і норвезьких селян, не набагато привабливіших від колоди. А Голмс був красивий, говорив із теплом і, вочевидь, був багатий, а ще жив у Чикаго, найстрашнішому і найманливішому місті. Навіть при першій зустрічі він запав їй у душу: на дні його очей лежала ясно-синя надія. Коли він тоді, першого дня, вийшов із крамниці й у повітрі повисли денні порошинки, власне життя здалося Мірті невимовно нудним. Цокав годинник. Щось мало змінитися.

Коли надійшов його перший лист, де він чемно питав, чи можна йому залицятися до неї, вона відчула, ніби з її життя впало грубе запинало. Кожні кілька тижнів він приїжджав до Міннеаполіса. Він розповідав їй про Чикаго. Змальовував їй хмарочоси й розповідав, що будинки з кожним роком ростуть дедалі вищі й вищі. Розповідав приємно моторошні історії про бійню, про те, як свині перетинають міст Зітхань, сходячи на підвищення, де їм до задніх ніг чіпляються ланцюги, – і тварини з вереском летять у криваві глибини бійні. Романтичні історії в нього також були: наприклад, про те, як Поттер Палмер так палко кохав свою дружину Берту, що підніс їй як весільний подарунок розкішний готель «Палмер-гаус».

У залицянні були свої закони. Хоч і неписані, але кожній молодій жінці вони були відомі – і порушення було помітне моментально. Голмс порушив їх усі – і то настільки безсоромно й відверто, що Мірта одразу зрозуміла: в Чикаго інші закони. Спочатку це її злякало, але вона швидко відчула, що жар і ризик їй насправді подобаються. Коли Голмс зробив їй пропозицію, вона одразу її прийняла. Вони одружилися 28 січня 1887 року.

Голмс не потурбувався розповісти Мірті, що він уже має дружину – Клару Лаверінг, нині місіс Герман Вебстер Маджетт. Через два тижні після весілля він надіслав клопотання до Верховного суду округу Кук (штат Іллінойс) про розлучення із Кларою. Ніякого тонкого жесту він заради розчищення графи не робив: просто звинуватив Лаверінг у невірності – найтяжче звинувачення. Однак він дав терміну клопотання вичерпатися, і врешті суд відхилив його з огляду на «неможливість провадження справи».

У Чикаго Мірта одразу побачила на власні очі: у розповідях Голмса був тільки слабкий відбиток того істинного чару й небезпечної енергії, яка наповнювала місто. Воно нуртувало, як сталеплавильний котел, куди не глянь, гриміли поїзди. А водночас усе це нагадувало молодій жінці: життя нарешті відчинило перед нею двері. У Міннеаполісі була тільки тиша й невідворотні незграбні прохання чоловіків із порепаними руками – щоб хтось, та хоч хто-небудь розділив з ними тягар щоденного життя. Те, що Голмс мешкав в Інґлвуді, а не в центрі, спочатку розчарувало її, але все ж і тут життя кипіло значно сильніше, ніж у її рідних краях. Вони з Голмсом оселилися на другому поверсі, у тій квартирі, де раніше жила місіс Голтон. Навесні 1888 року Мірта вже була вагітна.

Спочатку вона допомагала в аптеці. Їй подобалося працювати разом із чоловіком, і вона часто спостерігала, як він обслуговував покупців. Вона насолоджувалася його зовнішністю, спокоєм синіх очей і пристрасно чекала тієї миті, коли наче ненароком торкнеться його. Також Мірту захоплювала та елегантна манера, в якій він працював за касою, і те, що він здобув прихильність старших клієнтів, котрі були вірні відсутній місіс Голтон. І вона всміхалася, принаймні перший час, спостерігаючи майже нескінченний потік дівчат, які заходили до крамнички й вимагали консультації тільки із самим містером Голмсом.

Мірта тепер зрозуміла, що глибоко під зовнішньою теплотою і чарівністю в душі чоловіка вирує потужна течія честолюбства. Здається, аптекар він лише за назвою – скоріше він відповідав поширеному ідеалу коваля власного щастя, людини, яка невтомною працею і винахідливістю щабель за щаблем піднімається на верхівку суспільства. «Амбітність була прокляттям життя мого чоловіка, – згадувала пізніше Мірта. – Він хотів отримати таке становище, де його б шанували, рахувалися з ним. Він хотів багатства».[118]

Проте вона залишалася переконаною, що честолюбство ніколи не псувало його характеру й не заважало йому виконувати свою роль чоловіка і, врешті, батька. У Голмса, присягала вона, було ніжне серце. Він душі не чув у дітях і тваринах. «Він дуже любив свійських тварин і завжди тримав собаку чи кота й зазвичай коня, міг годинами з ними спілкуватися: учити їх усіляких штучок чи просто забавлятись». Він не пив, не палив і не грав в азартні ігри. Він був лагідний, і посваритися з ним було майже неможливо. «У побуті я не уявляю нікого приємнішого, ніж мій чоловік, – стверджувала Мірта. – Він ніколи слова лихого не сказав ні мені, ні нашій дівчинці, ні моїй мамі. Він ніколи не був сердитим чи дратівливим, а завжди веселим і легким».

Однак у цьому шлюбі відразу була закладена певна напруга. Сам Голмс ніякої агресії не виявляв – розжарювала ситуацію сама Мірта: вона швидко втомилася від усіх цих молоденьких клієнток і того, як Голмс із ними розмовляє, як торкається їхніх рук і спрямовує на них свій синій погляд. Спочатку в цьому для неї була певна інтрига, потім їй стало ніяково – і врешті вона почала ревнувати та стежити за чоловіком.

Її ревнощі й посилення власницьких почуттів Голмса не бентежили. Він просто почав сприймати її як перешкоду. Так морський капітан дивиться на айсберг – те, що треба обминати й стежити за ним. Справи пішли так добре, сказав він Мірті, що тепер уже потрібна її допомога з бухгалтерськими книжками. Тож вона дедалі більше часу проводила в кабінеті нагорі, пишучи ділові листи й займаючись аптечними рахунками. Про свою журбу вона писала батькам. Улітку 1888 року її батьки переїхали до містечка Вільметт (штат Іллінойс) і оселилися там у гарному двоповерховому будинку на Джон-стрит навпроти церкви. Самотня, засмучена й вагітна Мірта пішла жити до них і там народила дочку Люсі.

Голмс раптово став поводитися як гарний сім’янин. Батьки Мірти спочатку сприймали його прохолодно, але він узявся здобувати їхню довіру визнанням своєї неправоти зі сльозами на очах, а також демонстрацією ніжних почуттів до дружини й дитини. Довіру він здобув. «Він своєю присутністю, – згадувала Мірта, – був як бальзам на рану, як часто казала про нього моя матінка. Він був такий добрий, лагідний і уважний, що всі колишні турботи та хвилювання забулися».[119]

Він перепрошував за довгі від’їзди з будинку в Вільметті. У Чикаго було стільки справ! Зважаючи на те, як він одягав Мірту та скільки грошей їй давав, то справи йшли вгору, і ця думка, врешті, заспокоювала тещу й тестя. Вони з Міртою розпочали життя, позначене рідкісними візитами доктора Голмса, але коли вже він приїжджав, то з теплим серцем і гостинцями і не спускав з рук малу Люсі.

«Кажуть, що немовлята краще розуміються на людях, ніж дорослі, – казала Мірта, – і я ніколи не бачила таке немовля, яке б не підійшло з радістю до містера Голмса й не залишилося біля нього. Вони йшли до нього тоді, коли до мене не хотіли. Він надзвичайно любив дітей. Часто в дорозі, коли в нашому вагоні була маленька дитинка, він, бувало, просив мене: «Піди-но, спитай, чи дадуть тобі її трошки потримати», – і коли я приносила йому маля, то він із ним грався, забувши про все на світі, доки мати не просила дитину назад або я бачила, що вона хоче її забрати. Він часто брав у матерів дітей, які плакали, і практично не було такого, щоб дитина в нього не засинала чи не починала весело гратися».[120]

Інґлвуд переживав бум, і Голмс вбачав у цьому можливість. Відколи він прибрав до рук аптеку, його вельми цікавив пустир напроти неї. Навівши деякі довідки, він дізнався, що та ділянка належить одній пані в Нью-Йорку. Улітку 1888 року він перекупив землю і, думаючи наперед, зареєстрував її на фіктивне ім’я Г. С. Кемпбелл. Невдовзі він почав робити прикидки та планувати спорудити на тій території будівлю. З архітектором він не радився, хоча хороший архітектор – шотландець Фрейзер – мав свою контору в тому самому будинку, що й колишня аптека Голтона. Звернутися до архітектора означало розкрити істинний характер тієї споруди, яка раптово виникла в уяві Голмса.

Загальний вигляд споруди та її призначення постали перед ним водночас – немовби хтось витягнув із шухляди креслення.[121] Він хотів, щоб на першому поверсі були роздрібні крамниці, які б давали прибуток і приваблювали якомога більше жінок; житлові приміщення були б на другому і третьому поверхах. Його власна квартира й великий кабінет займатимуть ріг будівлі над перехрестям Шістдесят третьої і Воллес-стрит. Це – загальний вигляд. А найбільше тішили його певні деталі майбутньої будівлі. Він накреслив дерев’яний жолоб, який би спускався з таємного місця на другому поверсі до самого підвалу. Жолоб він планував намазати мастилом. Поряд зі своїм кабінетом він уявляв окремий вхід до місткого підвалу, повітронепроникного, із залізними стінами, під якими був би прокладений азбест. Газовий світильник в одній зі стін того приміщення вмикатиметься з шафи в його кабінеті, так само як й інші світильники в приміщеннях будівлі. Унизу буде великий підвал з прихованими кімнатами та ще глибше приміщення для зберігання нетривкого матеріалу.

У міру того, як Голмс мріяв і замальовував, майбутня будівля ставала дедалі складнішою і цікавішою. Але то була ще тільки стадія мрії. Йому було навіть важко уявити ту приємність, якою сповняться його дні, коли його проект здійсниться, і будівлею ходитимуть справжні жінки, з плоті та крові. Як завжди, ця думка його збуджувала.

Будувати таке, розумів він – завдання не з простих. Голмс розробив стратегію, яка не лише відводила від нього підозри, а й зменшувала вартість робіт.

Він розмістив у газеті оголошення, шукаючи будівельників та інших потрібних робітників, і невдовзі вони з’явилися і, разом із численними кіньми, взялися за земляні роботи на пустирі. Вийшла велика яма, котра нагадувала гігантську могилу, навіть так само пахла цвіллю, але робітників це не засмучувало – там можна було сховатися від літньої спеки, яка дедалі наростала. Із землею було складно. Перші кілька метрів ішли легко, а далі починався мокрий пісок. Котлован треба було зміцнити, обклавши колодами. Зі стін сочилася вода. Пізніше чиказький будівельний інспектор зауважував у своєму звіті: «Фундамент закладений нерівно, подекуди різниця висоти становить 4 дюйми на 20-футовому проміжку[122]».[123] Мулярі заклали фундамент і зводили зовнішні стіни, а внутрішнім каркасом зайнялися теслі. Вулиця аж гула від звуку пилок.

Голмс показав себе вимогливим замовником. Коли робітники приходили до нього по платню, він знімав з них гроші за неякісну роботу, та й за гарну міг відмовитися заплатити. Вони йшли від нього – або він сам їх звільняв. Наймав натомість інших і поводився з ними так само. Робота просувалася повільно, але коштувала замовнику значно дешевше, ніж мала б. Від такої плинності кадрів була ще одна побіжна користь: кількість людей, які розуміли таємниці будівлі, зводилася до мінімуму.[124] Робітникові можна дати конкретне завдання, наприклад провести газ у великий підвал, але в тому вузькому контексті, в якому він це виконує, це розпорядження може здатися розумним або, в гіршому випадку, просто дивацтвом.

Але при всьому цьому мулярові Джорджу Баумену праця на Голмса згадувалася як щось моторошне. «Не знаю, що й думати про цього Голмса, – стверджував Баумен. – Я пропрацював на нього днів зо два, і тут він підійшов до мене й питає: мовляв, чи не важко мені цю роботу виконувати, стіну мурувати? Спитав мене, чи не хотів би я заробити гроші в легший спосіб, і, звичайно, я погодився. Минуло кілька днів, він підійшов до мене і, показуючи на підвал, сказав: «Бачите там, унизу, чоловіка? Ото мій шваґер, і ні він мене не любить, ні я його. То вам було б дуже легко скинути під час вашої роботи йому цеглину на голову – і я дам вам за це п’ятдесят доларів!»[125]

Особливо моторошно було від того, як саме Голмс зробив мулярові таку пропозицію: «Так приятель міг би спитати про якусь дрібничку», – згадував Баумен.

Чи справді Голмс хотів, щоб Баумен убив того чоловіка, невідомо. Цілком могло бути таке, що того «шваґра» Голмс умовив застрахувати своє життя, зробивши його, Голмса, бенефіціаром. Існує й така ймовірність, що Голмс просто випробовував Баумена, чи не знадобиться він йому в майбутньому. Коли так, то Баумен того випробування не пройшов. «Я так перелякався, що навіть не знав, що сказати, що зробити, – признається він, – але цеглину я не скинув і невдовзі пішов звідти».

Троє людей Голмсові видалися надійними. Кожен із них працював з ним до кінця будівництва й підтримував зв’язок із ним і пізніше. Одним із них був Чарльз Чеппелл, машиніст, який мешкав неподалік окружної лікарні Кука. Спочатку він працював на Голмса як звичайний робітник, але невдовзі виявив такий талант, який той особливо цінував. Ще один – Патрік Квінлен, котрий жив на розі Сорок сьомої і Морґана в Інґлвуді, доки не перебрався до будівлі Голмса, де став сторожем. То був дрібний, нервовий чоловічок під сорок років зі світлим кучерявим волоссям і вусами пісочного кольору.

Третьою і найважливішою постаттю був Бенджамін Пайтзель – тесля, який пристав до Голмса в листопаді 1889 року. Він замінив робітника Роберта Латімера, який пішов стежити за шлагбаумом на залізничному переїзді перед аптекою Голмса. Спочатку, за словами Латімера, Пайтзель дбав про коней, задіяних на будівництві, але пізніше став універсальним асистентом замовника.[126] Голмс і Пайтзель, здається, стали близькими друзями, принаймні настільки, щоб Голмс зробив Пайтзелеві дорогу послугу. Пайтзеля заарештували в Індіані з фальшивими чеками. Голмс вніс за нього заставу, котру втратив, коли Пайтзель, як і було заплановано, не повернувся на суд.

У Пайтзеля були акуратні риси обличчя і гостре, чітко окреслене підборіддя. Він міг би бути навіть красивим, коли б не якась похмура неситість у виразі обличчя і те, як повіки нависали над його очима, затуляючи частину райдужки. «Загалом, – писав Голмс, – я б описав його як чоловіка майже шести футів зросту (не менш як п’ять футів десять дюймів), завжди худорлявого, вагою 145–155 фунтів,[127] з волоссям дуже чорним і дещо жорстким, дуже густим, без залисин; вуса він мав значно світліші, я б сказав, рудуватого відтінку, хоча мені здавалося, що інколи він фарбував їх у чорне, і від того його зовнішність сильно змінювалася».[128]

Пайтзель слабував на цілий букет недуг: від того, що він забагато настеляв підлог, у нього боліли коліна, бородавка на шиї на давала йому носити накрохмалені комірці, а зуби боліли настільки, що в якийсь момент він мусив брати через них відгул у Голмса. Попри хронічний алкоголізм, він, за словами одного лікаря, був чоловіком «гарної конституції».[129]

Пайтзель був чоловіком Керрі Кеннінґ із Ґалви (штат Іллінойс) і батьком дітей, кількість яких стрімко збільшувалася. На знімках ці діти справляють враження милої, навіть серйозної команди, готової моментально кинутися до справи з віниками й ганчірками. Найстарша дочка Дессі народилася поза шлюбом – такого батьки Пайтзеля від свого сина геть не очікували. Востаннє благаючи Пайтзеля стати на праведніший шлях, батько писав йому: «Спаситель сказав: «Іди зі Мною, і буде тобі добро. Чи ти підеш? Я змию з тебе порок, омию від усіх плям, стану тобі отцем, а ти станеш Моїм сином і спадкоємцем…» – Біль у батькових словах неможливо було не відчути. Він писав: – Я люблю тебе, хоча ти й далеко збочив із доброго шляху».[130]

Друга дитина, дочка Еліс, народилася скоро після одруження. Потім була ще одна дочка і троє синів, хоча один із них помер від дифтерії невдовзі після народження. Троє з його дітей – Еліс, Неллі й Говард – стануть настільки відомими в країні, що в заголовках американських газет їх називатимуть просто на імена, не сумніваючись, що читачеві навіть із далекого закутка Сполучених Штатів буде одразу зрозуміло, про кого йдеться.

Пайтзель через Голмса своєрідним чином прославиться. «Пайтзель був його знаряддям, – скаже окружний адвокат, – його творінням».[131]

Замовлення Голмса будувалося нерівномірними стадіями й більш-менш зупинялося щозими, коли, як казали робітники, закривався будівельний сезон, хоча Голмс і читав про способи, якими архітектори в центрі підтримували можливість будувати цілий рік. Згодом багато буде сказано, що Голмс спорудив цей будинок у той самий час, коли в іншій півкулі почав свою чорну справу Джек-Різник.

Перше вбивство Джек скоїв 31 серпня 1888 року, а останнє – 9 листопада 1888 року, коли зустрів повію на ім’я Мері Келлі й пішов до її кімнати. Він розітнув їй горло вангогівським рухом, ледве не відрубавши їй голову від хребта. У наступні години він відрізав їй груди й ніс і поклав на стіл, розсік її від горла до лобка, зняв шкіру зі стегон, витяг внутрішні органи та склав купою між її ніг. Відрізав кисть руки й кинув у розітнутий живіт. На той момент жінка була на третьому місяці вагітності.

Убивства раптово припинилися, неначе це побачення з Мері Келлі нарешті задовольнило жагу вбивці. П’ять доведених жертв – лише п’ять! – і Джек-Різник навіки став утіленням зла в чистому вигляді.

Кожен письменний мешканець Чикаго жадібно читав закордонні повідомлення в пресі, але ніхто не захопився ними так, як доктор Г. Г. Голмс.

29 червня 1889 року, коли Голмс уже наполовину добудував свою споруду, Чикаго приєднало до себе Інґлвуд, і невдовзі було сформовано новий поліцейський відділок – десятий у другому підрозділі, на розі Шістдесят третьої і Вентворт-стрит, за сім кварталів від аптеки Голмса. Скоро патрулі під орудою капітана Горація Елліотта стали регулярно ходити повз аптеку, де, як заведено, заходили побалакати з молодим і привітним господарем.[132] Періодично поліція проходила вулицею, поглядала на будівництво. В Інґлвуді вже була низка чималих споруд, зокрема будинок Юнацької християнської асоціації (YMCA), Педагогічне училище округу Кука, де готували вчителів, і пишна опера Тіммермана, яку майже завершили на розі Шістдесят третьої і Стюарт-стрит, але в селищі було ще багато вільного місця, тож будь-яка споруда, що займала цілий квартал, ставала темою для розмов.

Будувалося ще рік зі звичною перервою на зиму. У травні 1890 року будівництво загалом було закінчено. На другому поверсі містилося шість коридорів, тридцять п’ять кімнат, п’ятдесят одні двері, а на третьому – ще тридцять кімнат. На першому поверсі будівлі було місце для п’ятьох роздрібних крамниць, найкраще з яких – велике, гостинне – на перехресті Шістдесят третьої і Воллеса.

Через місяць після переїзду до нової будівлі Голмс продав колишню аптеку Голтона, запевнивши покупця, що конкурентів він може не боятися.

На досаду покупцеві Голмс швиденько відкрив нову аптеку просто навпроти тієї, у власному приміщенні на розі вулиць.[133]

У решті крамниць на першому поверсі в Голмса завелися інші заклади, серед яких ресторан і перукарня. У міських довідниках за адресою Голмса значився й кабінет лікаря Генрі Д. Манна – можливо, також псевдонім Голмса, а також головна контора компанії Ворнера з виробництва вигнутого скла, заснована Голмсом буцімто для того, щоб долучитися до нового вигідного бізнесу створення і формування великих листів скла, на яке з’явився неабиякий попит.[134]

Голмс обставив свої заклади й крамниці меблями та іншими речами, придбаними в кредит. Сплачувати ті борги він не збирався, переконаний, що хитрістю та особистою привабливістю зможе уникнути судового переслідування. Коли приходили кредитори, вимагаючи господаря будівлі, Голмс радо відсилав їх до фіктивного пана Г. С. Кемпбелла.

«Спокійнішої людини я зроду не бачив», – казав такий собі Девіс, якого Голмс узяв касиром до ювелірного відділу.[135] Кредитори, за словами Девіса, «прибігали розлючені, обзиваючи його всіма лихими словами, які тільки можна собі уявити, а він усміхався, частував їх сигарами, наливав їм і потім прощався з ними, наче з найкращими друзями. Ніколи не бачив його сердитим. Навіть якщо дуже постаратися, нажити з ним неприємності було складно».

Девіс показав на крамницю: «Якщо на ці три стіни наклеїти всі повістки щодо заставного права «механіка», які до нього надходили, то будівля перетворилася б на велетенську афішну тумбу. Але я ще жодного разу не бачив, щоб за тими повістками щось сплачувалося. Голмс, бувало, казав мені, що платить одному адвокату, щоб той допомагав йому викручуватися, але мені особисто здавалося, що йому все сходить із рук завдяки люб’язному, нахабному шахрайству цього чолов’яги. Одного дня він купив меблі для ресторану й підвіз їх туди, а того вечора, коли торговець прийшов отримати за них гроші або ж забрати товар назад, Голмс налив йому й собі, почастував гостя вечерею, дав сигару, розсмішив жартами й веселого відправив додому, пообіцявши занести гроші наступного тижня. Щойно той від’їхав, меблі почали розвантажувати, а продавець так і не отримав ні цента. І Голмс так і не сів до в’язниці. Він був єдиною людиною в усіх Штатах, якій таке могло зійти з рук».

Розрахуватися з боргами Голмс цілком міг, грошей йому не бракувало. За оцінками Девіса, Голмс у своїй аптеці та крамницях, а також в інших оборудках, здебільшого нечесних, заробив 200 000 доларів. Наприклад, Голмс пробував продати інвесторам машину, яка перетворювала воду на природний газ. Демонстраційна модель була непомітно підключена до міської газової мережі.

Він завжди був милим і привітним, але бувало й так, що ці якості все ж не присипляли пильності його ділових партнерів. Аптекар на прізвище Еріксон згадував, як Голмс ходив до його крамниці по хлороформ – потужний, але непередбачуваний засіб анестезії, який використовувався від часів Громадянської війни. «Інколи я продавав йому цей препарат дев’ять-десять разів на тиждень. Кілька разів я питав, навіщо він йому, але відповіді отримував дуже непереконливі. Урешті я відмовився продавати йому хлороформ, доки він не скаже, для чого він йому, оскільки боявся, що він використовує ці ліки не за призначенням».[136]

Голмс відказав Еріксонові, що хлороформ йому потрібен для наукових експериментів. Пізніше, коли Голмс знову прийшов по хлороформ, Еріксон поцікавився, як там його наукові експерименти.

Голмс здивовано подивився на нього і сказав, що ніяких експериментів він не проводить.

«Я ніяк не міг зрозуміти, що в нього на думці», – згадував Еріксон.

Жінка на прізвище Строверс час від часу брала в Голмса речі на прання. Якось він запропонував їй 6000 доларів, якщо вона застрахує своє життя на 10 000 доларів і зробить його бенефіціарієм. Коли вона спитала, навіщо йому це, він пояснив, що, коли вона помре, він отримає 4000 доларів прибутку, а зараз вона зможе розпорядитися своїми 6000 доларів як захоче.

Для місіс Строверс то були великі гроші, а від неї вимагалося лише підписати кілька документів. Голмс запевнив жінку, що це абсолютно законно.

Місіс Строверс була здорова і збиралася жити довго. Вона вже майже пристала на цю пропозицію, коли Голмс лагідно сказав їй: «Не бійтеся мене».[137]

І це її вжахнуло.

У листопаді 1890 року Голмс разом із рештою Чикаго дізнався, що оргкомітет Всесвітньої «Колумбівської» виставки нарешті ухвалив рішення щодо місця, де вона буде проводитися. На втіху Голмсові, основна територія ярмарку була в Джексон-парку, просто на схід від його будівлі – там, де Шістдесят третя виходила на берег озера, хоча окремі павільйони мали бути в центрі міста, у Вашингтон-парку та вздовж бульвару Мідвей.

Голмс був знайомий із тими парками – він їздив туди на велосипеді. Як більшість американців, він теж став жертвою «велолихоманки», спричиненої винайденням «безпечного» велосипеда з колесами однакового розміру й ланцюговою передачею. На відміну від більшості американців, Голмс, щоправда, спробував заробити на цій лихоманці, купуючи велосипеди в кредит, а потім перепродаючи, ані цента не заплативши за покупку.[138] Сам він їздив на велосипеді фірми «Pope».

Рішення оргкомітету здійняло хвилю жаги до грошей в усій південній частині Чикаго. У «Tribune» оголошення виставляло на продаж будинок із шістьма кімнатами на розі Сорок першої та Елліс-стрит, приблизно за півтора кілометра від Джексон-парку, і нахвалялося, що під час виставки господар зможе здавати ті шість кімнат, отримуючи приблизно тисячу доларів на місяць (близько 30 000 доларів за курсом ХХІ століття). Будівля Голмса від початку мала неабияку цінність, з огляду на те, як зростав Інґлвуд, але тепер ця нерухомість ставала просто-таки золотою жилою.

І йому спало на думку, що, розробляючи цю жилу, він може водночас задовольняти деякі інші свої потреби. Він знову дав оголошення, шукаючи нових будівельників, і покликав на поміч своїх вірних спільників Чеппелла, Квінлена і Пайтзеля.[139]