Читать книгу Постріл із глибин. Останній рейс «Лузитанії» - Ерік Ларсон - Страница 11

За відплиттям субмарини Вальтера Швіґера пильно стежили – здалеку.

У Лондоні, за два квартали[189] від Темзи, поряд із плацом Кінної гвардії, була п’ятиповерхова будівля з фасадом, викладеним світлим каменем та цеглою кольору віскі. В Адміралтействі всі знали цю будівлю як «Олд Білдинг», або О. Б. для зручності. І набагато менше людей знало про секретну роботу, що йшла в одному з коридорів цієї будівлі, у декількох кабінетах, розташованих коло Кімнати 40. Тут була Таємниця, або Святеє Святих, функції якої були відомі тільки її обслузі та дев’ятьом керівникам, серед яких були Перший Лорд Черчилль та адмірал Джекі Фішер, який у квітні 1915-го повернувся в Адміралтейство як Перший Морський Лорд, права рука Черчилля. Фішеру було 72 роки, і він був на три десятки років старший за свого керівника.

Щодня вахтові офіцери в Кімнаті 40 отримували сотні закодованих та зашифрованих німецьких повідомлень, які перехоплювали за допомогою величезної кількості станцій бездротового зв’язку, встановлених на узбережжі Британії, і надсилали до «Олд Білдинг» телеграфом. Німеччина була змушена майже в усьому покладатися на бездротовий зв’язок після того, як Британія на початку війни втілила свій план, розроблений у 1912-му, – перерізала підводні німецькі дроти. Перехоплені повідомлення надходили в підвал будівлі Адміралтейства, а потім звідти їх передавали в Кімнату 40.

Завдання Кімнати 40 полягало в тому, щоб перекласти повідомлення на королівську англійську. Це стало можливим завдяки кільком майже дивовижним подіям, що сталися наприкінці 1914-го. Результатом їх стало те, що у володіння Адміралтейства потрапили три шифрувальні книги, якими Німеччина користувалась у морському та дипломатичному спілкуванні. Безперечно, найбільш важливою і таємною[190] була морська шифрувальна книга SKM – скорочено від «Signalbuch der Kaiserlichen Marine» – «Книга сигналів кайзерського флоту». У серпні 1914-го німецький есмінець «Магдебург» потрапив на мілину та був оточений російськими кораблями. Не зовсім зрозуміло, що відбувалося далі, але розповідають, що росіяни знайшли копію шифрувальної книги в руках мертвого німецького зв’язківця, тіло якого винесло на берег після атаки. Якщо це правда, то, вочевидь, книга й стала причиною його смерті, адже вона була важка й велика: 15 дюймів завдовжки, 12 завширшки і 6 завтовшки (38х30х15 см). У ній містилося 34 304 трилітерні комбінації, які використовувалися для кодування повідомлень. Літери MUD, наприклад, означали Нантакет. Ліверпуль приховувався під літерами FCJ. Насправді, росіяни знайшли аж три примірники[191] шифрувальної книги – мабуть, не всі вони були поруч із тим тілом – і в жовтні 1914-го віддали один з них в Адміралтейство.

Шифрувальні книги були безцінним здобутком, але тільки за їхньою допомогою не можна було розшифрувати зміст повідомлення. Німецькі автори використовували книги для того, щоб приховати вихідний простий текст повідомлень, але потім вони ще закодовували їх. Тільки ті, у кого був «ключ» до коду, могли дізнатися про зміст повідомлення. І все ж, маючи шифрувальні книги, розшифровувати текст було значно простіше.

Адміралтейство прийняло рішення заснувати Кімнату 40 для того, щоб ефективно використовувати знайдений скарб. У рукописній директиві Черчилля зазначається головна місія відділу – «проникнути в розум німців» або, як казав один із головних офіцерів групи, «вичавити сік». Від самого початку Черчилль та Фішер вирішили зберігати цю структуру в таємниці – про її існування знали тільки вони та ще декілька офіцерів Адміралтейства.

Не менша таємниця – хоча і не навмисне – оточувала керівника цієї групи. Згідно з документами, головою був адмірал Генрі Френсіс Олівер, начальник штабу Адміралтейства. Він був настільки мовчазною та потайною людиною, що здавався зовсім німим, тому схильність британців на флоті давати всім прізвиська подарувала йому друге ім’я – Німий (англ. Dummy) Олівер.

У самій групі Кімнати 40 щоденною роботою завідував, хоч і неофіційно, командир Герберт Хоуп. Він був прийнятий службу в 1914-му – його знання морської справи могли стати в нагоді під час розшифровування повідомлень. Фактично такі знання були вкрай необхідні, адже більшість групи складали не морські офіцери, а цивільні люди з хорошими знаннями математики, німецької мови або будь-якими іншими знаннями, які вони використовували в процесі розгадування шифрів та кодів. У реєстрі навіть опинилися піаніст, знавець меблів, пастор із північної Ірландії, багатий лондонський фінансист, колишній гравець шотландської олімпійської хокейної команди та франтуватий детектив на ім’я Л. Сомерс Кокс (він, згідно з думкою одного з перших членів групи Вільяма Ф. Кларка, «особливо відзначився своїми короткими гамашами»[192]). Жінки у відділі – «прекрасні дами за сорок» – виконували канцелярську роботу. Серед них була леді Гамбро, дружина видатного фінансиста, – вона, як згадує Кларк, вражала решту членів групи на щорічних загальних вечерях своєю звичкою палити величезну сигару. Кларк розповідав: «Це була найкраща робота[193], і в ті часи ми були найщасливішою командою з найкращим із можливих керівників – Хоупом». Хоуп був стриманий і схильний до усамітнення, та керівником він був дуже вправним, за спогадами Кларка, «усі ми дуже до нього прив’язалися».

Авторитет Хоупа поширювався й за межі Кімнати 40, що викликало щире невдоволення Німого Олівера. Останній маніякально контролював[194] те, хто бачить розшифровки та що роблять з отриманою інформацією. Коли Перший Морський Лорд Фішер уперше завітав у Кімнату 40, щоб перевірити роботу групи, він наказав Хоупу особисто двічі на день приносити йому розшифровки.

Хоуп також надавав перехоплені повідомлення іншому посадовцю, який з усіх, хто мав доступ до Таємниці, мабуть, найкраще міг оцінити важливість цієї інформації, – капітанові Вільяму Реджинальду Холлу, голові морської розвідки. Саме Холл порекомендував кандидатуру командира Хоупа, який тоді ще був членом його підрозділу в розвідці, на переведення в Кімнату 40. Незважаючи на те що капітан Холл був начальником морської розвідки, він не контролював роботу Кімнати 40, бо на початку 1915-го його підрозділ розвідки та Кімната 40 були окремими структурами. Проте саме його ім’я пов’язують із досягненнями Кімнати 40 – частіше, ніж будь-яке інше.

Холл, сорока чотирьох років, був колишнім капітаном військового корабля. Керівником морської розвідки він став у листопаді 1914-го – колись цю посаду обіймав і його батько. Чоловіком він був невисоким, жвавим, з безліччю прикметних рис та кутів на обличчі. Особливо визначним був його гострий ніс, який робив його схожим на дятла в капітанському картузі. Це враження тільки посилювалось через нервовий тик, який постійно змушував його швидко блимати, – так він отримав своє морське прізвисько Блінкер[195]. Одним із його найбільш пристрасних прихильників був американський посол Пейдж, який у листі до президента Вільсона, наче закоханий, розсипав вихваляння: «Я ще ніколи не зустрічав такої людини[196], як він, – писав Пейдж. – Від нього можна чекати чого завгодно. Говорячи з людиною, Холл може дивитися прямо крізь неї та бачити всі найменші порухи душі. Які в нього очі! Господи!»

Холл отримував насолоду від мистецтва грати у війну. Про нього казали, що він абсолютно безжальний, хоч і в деякому позитивному сенсі. Його секретарка, Рут Скрін – після заміжжя вона взяла прізвище чоловіка й стала місіс Хотблек, – згадувала, як один знайомий схарактеризував Холла як наполовину Макіавеллі, наполовину школяра. Макіавеллі в ньому[197] «міг бути жорстоким», але «хлопчак завжди був поруч, і його любов до небезпечної гри, у яку він – та й усі ми – грав, виривалась назовні, і веселощі та ризик сповнювали його заразливим захватом». Він «надзвичайно швидко складав своє враження про людину», згадувала вона. Обмірковуючи якусь нову ризиковану справу, Холл тер руки одна об одну, «посміхаючись, як маленький підступний французький абат».

Гра була надзвичайно важлива, і в цій грі Кімната 40 надавала Британії безцінну військову перевагу, адже війна була ще далека від завершення, навіть навпаки, через Німеччину ширилась на весь світ. Бої спалахували в Росії, Австрії, Сербії, Туреччині та Азії. У Південнокитайському морі німецька торпеда потопила японський крейсер, забравши життя 271 людини. У Тихому океані, поблизу узбережжя Чилі, німецькі військові кораблі потопили два британські крейсери – загинуло 1600 осіб. Це завдало серйозного удару британській гордості та піднесеному настрою, адже то була перша поразка Британії на морі[198] з 1812 року – тоді британські військово-морські сили програли «зеленим» військово-морським силам США на озері Ері. На Новий, 1915 рік німецька субмарина потопила британський лінійний корабель «Formidable», з яким загинуло 547 осіб. Британським військовим кораблям[199], які були поряд, заборонили рятувати вцілілих згідно з правилами, прийнятим після катастрофи «Aboukir».

Війна ставала дедалі похмурішою та породжувала нові тактики вбивства. Німецькі військові кораблі обстріляли англійські прибережні міста – Скарборо, Вітбі та Гартпул. Під снарядами постраждало більш ніж п’ять сотень людей, близько сотні загинуло. Майже всі з них були мирними громадянами. Серед загиблих у Скарборо були два 9-річні хлопчики та 14-місячна дитина.

Дев’ятнадцятого січня 1915 року Німеччина здійснила перший у світі авіаналіт проти Британії двома величезними цепелінами, творіннями Фердинанда фон Цеппеліна, які перелетіли через Ла-Манш, – або «цепами», як їх швидко прозвали люди. Наліт не завдав значних руйнувань, але вбив чотирьох цивільних. За першим був наступний – 31 січня: дев’ять повітряних кораблів дійшли аж до Ліверпуля, кидаючи страшні тіні на ландшафти, описані в романі Джейн Остін «Гордість і упередження».

А потім настало 22 квітня[200] 1915 року. На землі під Іпром наближався вечір, але сонце ще яскраво світило. З заходу дув легенький бриз. Траншеї Союзників у цьому секторі, або «виступі», займали канадські та французькі війська, серед яких була й алжирська дивізія. Розташовані навпроти німецькі війська почали наступ, котрому, як завжди, передував артилерійський обстріл. Уже сам обстріл був достатньо страшним, та французи й канадці вже знали, що він слугував лише вступом до прямої атаки піхоти через нейтральну зону. Але о п’ятій годині вечора поле битви раптово змінилося: з боку німецьких траншей піднялася сіро-зелена хмара та попливла через понівечену землю полів. Це німецькі солдати вздовж чотиримильного відрізка фронту відкрили клапани шести тисяч резервуарів, у яких зберігалося 160 тонн хлору. Це було перше в історії застосування смертоносного газу на полі бою. Коли хмара досягла траншей Союзників, страшенна дія газу проявилася негайно. Сотні солдатів померли на місці, тисячі тікали з траншей, охоплені панікою, – більшість із них отруйний вплив газу вбив пізніше. Втеча солдатів утворила семикілометрову діру в лінії фронту Союзників, але вплив газу був настільки масштабним, що здивував навіть творців цього плану. Німецькі солдати в протигазах ішли за хмарою, але, замість того щоб прорватися крізь утворену діру та здобути остаточну перемогу, вони викопали нові окопи й закріпилися. Німецькі командири мали намір лише провести пробну атаку з газом, і в них не було достатньо підкріплення, щоб скористатися дірою в лінії фронту супротивника. Дві тисячі канадських солдатів задихнулися від рідини, яка наповнила легені. Один генерал писав: «Я бачив декілька сотень нещасних[201] хлопців, які лежали під відкритим небом на подвір’ї церкви – їх поклали там, щоб вони могли надихатися. Вони повільно потопали в рідині, яка сповнювала їхні легені. Найстрашніше видовище. А лікарі були зовсім безпорадні».

Усі ці катаклізми розгорталися на суходолі, а Кімната 40 була, вочевидь, найбільш корисною Британії в битві за контроль над морями. Тут зазнала змін стратегія Британії: головна її частина й надалі зосереджувалася на знищенні німецького флоту в битві, але тепер Адміралтейство надавало особливого значення припиненню постачання військового спорядження Німеччині та боротьбі з дедалі більшою загрозою британському комерційному флоту у вигляді субмарин. Адміралтейство також не полишав страх[202] того, що Німеччина може розпочати повномасштабне вторгнення в Британію. За таких обставин очевидно, що будь-яке попередження про дії німців на морі вкрай важливе.

І Кімната 40 майже відразу почала постачати потрібні розвіддані. З листопада 1914-го і до самого кінця війни «жодне важливе пересування[203] німецького флоту не проходило без завчасного попередження Адміралтейства», за словами Вільяма Кларка. Отримана інформація завжди була детальною – аж до подробиць пересування окремих кораблів та субмарин. Але знання таких подробиць, у свою чергу, викликало нові вагання: якщо британський флот протидіятиме кожному такому пересуванню німців, то вони можуть здогадатися, що їхні коди розгадано. У таємному внутрішньому меморандумі адмірал Олівер зазначив, що «ризик поставити під загрозу[204] наявні коди буде виправданий, тільки якщо результат буде того вартий».

Але що означає це «вартий»? Деякі з робітників Кімнати 40 стверджували, що більшість корисної інформації так і залишалася невикористаною через те, що в Адміралтействі – а мається на увазі Німий Олівер – панував нав’язливий страх викрити Таємницю. Протягом перших двох років війни навіть командир Британського флоту сер Джон Джелліко не мав безпосереднього доступу до розшифрованих повідомлень Кімнати 40, хоч і був начебто єдиним офіцером на флоті, хто міг би реально скористатися отриманими даними. Насправді Джелліко офіційно не ознайомили з таємницею Кімнати 40, хоч і регулярно надавали деякі з отриманих даних. Так було аж до листопада 1916-го, поки Адміралтейство не вирішило надати йому щоденний звіт, щоб не уразити його почуття. Усі надані папери він мав спалювати після прочитання.

Суворий контроль над перехопленнями вів начальник штабу Олівер, що дратувало командира Кімнати 40 Хоупа.

«Якби ми отримали наказ[205] від штабу, – писав Хоуп, – ми могли б надати цінну інформацію про пересування субмарин, про мінні поля, тралення мін і таке інше. Але штаб просто схибився на секретності. Вони розуміли, що в них на руках козир, і докладали всіх можливих зусиль, щоб отримана інформація залишалась у таємниці, а козир – у рукаві, аж поки не буде дійсно важливої нагоди. Наприклад, поки німецький флот у повному складі не вийде на бій. Тобто штаб був переконаний, що інформацію слід використовувати для захисту, а не атаки», – командир Хоуп підкреслив це.

Робота була виснажливою. Щодня до підвалу будівлі надходили сотні перехоплених повідомлень, де їх складали в гантелеподібні банки. Звідти ті банки по вакуумних трубках із приємним звуком засмоктування летіли нагору. Досягаючи Кімнати 40, вони падали на металеву тацю з гуркотом, який «лякав необізнаних відвідувачів»[206], як казав один із дешифрувальників. Особливо неприємним звук вхідних повідомлень був для тих, хто ніс нічну варту, – вони спали почергово в спальні, відділеній стіною від двох великих кабінетів. Вартових турбували ще й миші: гризуни кишма кишіли в спальні та вночі просто-таки розгулювали по обличчях.

«Трубарі» виймали повідомлення з банок та передавали їх дешифрувальникам. Трубарями працювали офіцери, які отримали занадто важкі поранення, щоб воювати. Серед них були одноногий чоловік на прізвище Хаґґард та одноокий британський офіцер Едвард Моліно, який пізніше став відомим паризьким дизайнером одягу.

Найважчою частиною роботи було записати повний текст повідомлення в щоденний журнал. Черчилль наполягав, щоб кожне перехоплене повідомлення було записане – незалежно від того, наскільки рутинним був його зміст. Повідомлень ставало дедалі більше, і це завдання просто «виїдало душу», як казав один із членів команди. Журнал став «об’єктом загальної ненависті»[207]. Але Черчилль читав його уважно. Наприклад, у березні 1915-го він поруч із однією розшифровкою Хоупа наспіх написав: «Уважно стежте за цим»[208].

З часом члени групи зрозуміли, що навіть найменша зміна в характері рутинних повідомлень може свідчити про важливі дії німецького флоту. Командир Хоуп писав: «Будь-які повідомлення, які відрізнялися[209] від повсякденних, треба було уважно розглянути. Таким чином ми створювали систему прикмет та знаків». Британські оператори бездротового зв’язку, які прослуховували німецькі повідомлення, навчилися тільки за одним звуком передач визначати, чи надходять вони з субмарини. Операторам зв’язку на підводних човнах треба було декілька секунд, щоб налаштувати систему, тому кожна передача починалася з такого собі електричного «покашлювання», п’яти сигналів Морзе: тире – тире – крапка – тире – тире. «Остання нота[210] була високою, – писав командир Хоуп, – і надходила з деяким виттям чи скигленням».

Завдяки здобутим картам у Кімнаті 40 також знали, що німці поділили моря навколо Англії на сітку, щоб краще скеровувати кораблі та субмарини. Північне море розбили на шестимильні пронумеровані квадрати. «Будь-яке німецьке судно, перебуваючи[211] в морі, постійно передавало свою позицію, повідомляючи номер квадрата». Ці дані в Кімнаті 40 записували в таблицю, як розповідав Хоуп, і за її допомогою потім складали маршрути, якими ходили німецькі кораблі та субмарини. Деякі квадрати були завжди порожні: «Ми могли припустити тільки одне: у пустих зонах були міни».

З часом завдяки перехопленням Кімнати 40 та інформації, яку вдалося здобути під час допитів полонених моряків-підводників, члени команди та капітан Блінкер Холл ніби познайомилися з реальними людьми[212], які командували німецькими підводними човнами. Деякі – як капітан-лейтенант Веддіґен, який потопив крейсери «Aboukir», «Cressy» та «Hogue», – були відважними й вимагали від своєї команди максимальних зусиль. Такого капітана називали Draufganger – сміливий капітан. Іншого командира, Клауса Рюкера, називали «задиракою та боягузом». Вальтера Швіґера, навпаки, у декількох звітах розвідки характеризували як добродушну людину, до якої прихильні команда та колеги, – «усіма шанований і приємний офіцер».

Деякі капітани підводних човнів були холоднокровними вбивцями, як друг Швіґера Макс Валентінер. Один британський слідчий казав, що «серед усіх морських офіцерів Німеччини він мав найбільш розвинену статуру, а також був одним із найбільш жорстоких командирів субмарин». Інший капітан, Роберт Морат, рятував людей «за будь-якої нагоди». Коли його човен затопили, він разом із чотирма членами екіпажу потрапив у полон, і від нього та інших допитувачі дізналися, що життя командира субмарини важко назвати дискомфортним. Морат прокидався щодня о десятій ранку та виходив на палубу «для короткої прогулянки». Обідав він на самоті, а потім читав у своїй каюті – «на борту завжди був запас хороших книжок». О четвертій вечора подавали чай, а о сьомій – вечерю, «після якої він залишався в кают-компанії, щоб поговорити, пограти в ігри або послухати платівки». Об одинадцятій він лягав спати. Капітан «мав звичку випивати перед сном келих вина».

Кімната 40 та підрозділ Холла також багато дізналися про подробиці звичаїв підводної служби. Наприклад, про те, що командири субмарин рахували не кількість потоплених кораблів, а їхній тоннаж, бо нагороди призначалися саме за тоннажем. Про те, що на німецькому флоті теж була традиція давати прізвиська: одного дуже високого командира називали Seestiefel, тобто морський чобіт; іншого через неприємний запах – Hein Schniefelig, тобто смердюча людина; третій був «дуже інфантильний та добрий», і його називали Das Kind – дитина.

В усіх командирів субмарин була одна спільна риса: вони надзвичайно багато говорили по бездротовому зв’язку – на радість Кімнати 40 та Блінкера Холла. Системи зв’язку працювали без упину[213]. Протягом війни Кімната 40 отримала двадцять тисяч перехоплених повідомлень із субмарин. Завдяки цій «шаленій балакучості»[214], як Кларк із Кімнати 40 це називав, їм вдавалося пильно стежити за переміщеннями субмарин, сумлінно записуючи всю інформацію в книгу, яку вів командир Хоуп.

У січні 1915 року Кімната 40 уперше зафіксувала субмарину, яка зайшла аж в Ірландське море – море між Англією та Ірландією. Вдалося навіть визначити, куди саме мала піти субмарина згідно з наказом – у квадрат поблизу Ліверпуля. Важливість розвідданих була очевидною, й Адміралтейство вирішило негайно діяти. Домашній флот отримав попередження від «надійного джерела» – так пояснювалася природа інформації. Есмінці вирушили в зону патрулювання субмарини з півночі та півдня. У той час два великі лайнери компанії «Кунард» – «Аузонія» і «Трансильванія» – прямували в Ліверпуль із вантажем жерл для бортових гармат, виготовлених компанією Bethlehem Steel. «Трансильванія» – тоді під командуванням капітана Тьорнера – також перевозила пасажирів, серед яких було 49 американців. Адміралтейство наказало обом кораблям негайно змінити курс і якомога швидше йти у Квінстаун, що на південному узбережжі Ірландії. Там вони мали чекати на есмінці, які супроводжуватимуть їх до Ліверпуля. Безпечно прибувши до місця призначення, Тьорнер висловив своє полегшення: «Того разу я їх надурив»[215].

Кімната 40 довго спостерігала[216] за субмариною капітан-лейтенанта Вальтера Швіґера та вела постійний запис її патрулювань: час відплиття, маршрут, призначення, яке завдання має виконати на місці. На початку березня 1915 року командир Хоуп спостерігав за виходом Швіґера в Ірландське море, який збігся з тривожним повідомленням німецького морського передавача в Норддайсі, на північному узбережжі Німеччини над Голландією. Повідомлення призначалося всім німецьким військовим кораблям та субмаринам[217], і в ньому йшлося про «Лузитанію»: корабель прямує в Ліверпуль та має прибути 4 або 5 березня. Сенс цього повідомлення був очевидним: німецькі військово-морські сили вважають «Лузитанію» чесною здобиччю.

Адміралтейство схвилювалося настільки, що відправило два есмінці назустріч кораблю – вони мали супроводити «Лузитанію» в порт. Один з есмінців відправив незакодоване повідомлення тодішньому капітану лайнера Деніелу Доу з проханням повідомити своє розташування, щоб зустрітися. Доу відмовився виказувати дані, тому що боявся, що повідомлення відправила субмарина. Зустріч лайнера з есмінцями так і не відбулась, але Доу успішно дістався Ліверпуля й самостійно. Невдовзі після цього він подав у відставку, і його місце зайняв капітан Тьорнер.

Ішла весна 1915 року. Дешифрувальники Кімнати 40 удосконалювали свої вміння, радіючи – але й дивуючись – із того, що Німеччина досі не оновила шифрувальні книги. Таємниця залишалася в секреті й продовжувала приносити плоди у вигляді викриття маршрутів німецьких субмарин.

Наближався кінець квітня, і капітан Тьорнер готував «Лузитанію» до відплиття, призначеного на 1 травня. У цей час Кімната 40 отримала дані про новий сплеск активності субмарин. З перехоплених повідомлень ставало зрозуміло, що у п’ятницю, 30 квітня, чотири субмарини вийшли[218] з бази. У відповідь на це командир військового штабу Німий Олівер відправив термінове надзвичайно таємне повідомлення Джелліко в Скапа-Флоу: «Чотири субмарини вчора вийшли з Гельґоланду». Далі зазначалися їхні можливі пункти призначення. «Ми припускаємо, що вони йдуть зі швидкість у 12½ вузлів. До яких би дій Ви не вдалися, не розголошуйте джерело інформації». За декілька годин Кімната 40 отримала інформацію про вихід ще декількох субмарин – цього разу з бази в Емдені, на німецькому узбережжі Північного моря. Однією з субмарин командував Швіґер. Беручи до уваги, що зазвичай Німеччина випускала в Північне море або Атлантику по дві субмарини водночас, ситуація була надзвичайна.

Дешифрувальникам Кімнати 40 було легко відстежувати U-20 у перший день патрулювання: зв’язківець Швіґера передавав своє положення чотирнадцять разів протягом доби.

Довго думати над причиною нового небезпечного виступу німецьких субмарин не доводилося. Це була відповідь військово-морських сил Німеччини на хитрість, яку вигадав особисто Блінкер Холл. Він застосовував принцип, який називав головним у своїй справі, – «принцип спантеличення та омани ворога»[219].