Читать книгу Постріл із глибин. Останній рейс «Лузитанії» - Ерік Ларсон - Страница 8

Протягом тижня перед відплиттям пасажири, що жили в Нью-Йорку, починали ретельно пакувати речі, а ті, хто жив деінде, приїздили в місто – поїздами, поромами та машинами. У Нью-Йорку прибулі опинились у страшенній спеці: у вівторок, 27 квітня, на термометрі було 33 °C, а до Дня солом’яного капелюха було ще чотири дні. У цей день, 1 травня, чоловіки можуть нарешті змінити теплі капелюхи на літній варіант – і всі дотримувалися цього правила. Репортер Times зробив раптовий огляд Бродвею та помітив лише два солом’яні капелюхи: «Тисячі чоловіків, задихаючись від спеки[103], ходять вулицями в зимових капелюхах, що сидять на головах під найнеочікуванішими кутами, або ж несуть їх у спітнілих руках».

Здається, місто зовсім не турбує війна. Театри Бродвею – Великого білого шляху, як називають цю ділянку за велику кількість ліхтарів, – щовечора світилися вогнями та життям, хоч у них і з’явився неочікуваний конкурент. Деякі ресторани, крім забезпечення гостей їжею, почали влаштовувати вигадливі розваги, не звертаючи уваги на відсутність театральної ліцензії. Міська влада загрожувала суворим покаранням цим «кабаре» за недотримання правил. Один із власників, керівник закладів Reisenweber’s на Восьмій авеню та на Коламбус-серкл, сказав, що буде тільки радий забороні: він уже стомився від конкуренції. У його закладі давали мюзикл під назвою «Забагато гірчиці» з «безліччю ВРОДЛИВИХ ДІВЧАТ» у ролях, а також окреме шоу «Кабаре-буревій» з квінтетом виконавців негритянських пісень та повним обідом – табльдот – за долар, з танцями між стравами. «Публіка, – скаржився він[104], – має просто сміхоподібні забаганки на складні розваги під час їжі. І ці забаганки вже ставлять під загрозу всю ресторанну справу».

Якщо комусь із подорожніх в останню мить треба було придбати щось із одягу, на них чекала постійна розвага – шопінг. Тоді якраз почалися або ось-ось мали початися весняні розпродажі. У Lord and Taylor на П’ятій авеню рекламували чоловічі пальто за 6 доларів 75 центів – менш ніж за півціни. У Б. Олтмана за декілька кварталів на південь не стали вказувати ціни, але запевняли жінок, що в їхній крамниці «безперечні знижки» на сукні та костюми з Парижа, які можна знайти на третьому поверсі у відділі «Костюми за зниженою ціною». Кравецька компанія німецького походження House of Kuppenheimer рекламувала, як не дивно, особливий «британський» костюм: «У наші активні часи[105] всі чоловіки молоді».

Економіка міста й усієї країни була на підйомі завдяки підвищенню попиту на американські товари, особливо на військове спорядження. Тимчасове затишшя в транспортуванні товарів закінчилось: у кінці року Сполучені Штати мали рекордний показник приросту[106] торгівлі в $1,5 мільярда (у сьогоднішньому еквіваленті – $35,9 мільярда). Нерухомість – у Нью-Йорку ця сфера завжди характеризувалась одержимістю – була на піднесенні, і в Іст-Сайді та Вест-Сайді йшло будівництво великих проектів. На розі Бродвею і 88-ї мало початися будівництво нового двадцятиповерхового будинку ціною приблизно в $500 тисяч. Усюди можна було побачити[107] екстравагантні вияви великих грошей. Можливо, дехто з пасажирів першого класу «Лузитанії» відвідав велику вечірку в Delmonico’s, яку організувала ввечері в п’ятницю леді Ґрейс Маккензі – «жінка-мисливець», як назвали її в Times. Вечірка проходила в темі джунглів – серед п’ятдесяти запрошених гостей були дослідники, мисливці, зоологи, два гепарди та «чорний павіан». У бенкетній залі ресторану поставили пальми, а стіни були вкриті кількома шарами пальмових гілок, щоб створити атмосферу лісової галявини десь в Африці. Чорношкірі чоловіки в трико та білих туніках спостерігали за тваринами – хоча насправді темного кольору їхній шкірі надавали не гени, а палений корок та приглушене світло. Серед закусок були фаршировані орлині яйця.

У газеті було доволі багато новин про війну, але першу шпальту займала тема політики та злочинність. Найбільший інтерес, як завжди, викликали вбивства. У четвер, 29 квітня[108], посеред хвилі спеки продавець продуктів, який нещодавно втратив роботу, відправив свою жінку в кіно, а сам застрелив свого п’ятирічного сина, після чого застрелився сам. У Бриджпорті, штат Коннектикут, чоловік подарував своїй коханій дівчині каблучку й дав їй кінець стрічки – другий її кінець ховався в його кишені. «Сюрприз», – пояснив він[109] і сказав тягти. Вона так і зробила. Стрічка була прив’язана до гачка револьвера, і чоловік помер миттєво. У п’ятницю, 30 квітня, четверо злочинців утекли з-під охорони в лікарні Бельв’ю, одягнені в рожеві піжами. Times повідомляла, що трьох із них вдалося знайти завдяки «ретельному обшуку району[110] силами поліцейських, персоналу лікарні та місцевих хлопчаків». Четвертий злочинець і досі перебував на свободі, імовірно одягнений у рожеве.

А потім була ця новина: складено план церемонії відкриття меморіального фонтана в пам’ять Джека Філліпса, оператора бездротового зв’язку «Титаніка», а також восьми інших операторів передавачів Марконі, які загинули в морських катастрофах. У статті також ішлося, що на меморіалі «залишили вільне місце[111], щоб додати інші імена згодом».

Реєстр пасажирів «Лузитанії»[112] налічував 949 британських пасажирів (один із них – канадець), 71 росіянина, 15 персів, 8 французів, 6 греків, 5 шведів, 3 бельгійців, 3 голландців, 2 італійців, 2 мексиканців, 2 фінів та по одному пасажиру з Данії, Іспанії, Аргентини, Швейцарії, Норвегії та Індії.

Згідно з офіційними документами[113] «Кунард», на борту також було 189 американців з різних куточків країни. Двоє чоловіків із Вірджинії були представниками суднобудівної компанії й прямували в Європу для того, щоб з’ясувати умови придбання субмарин. Щонайменше п’ять пасажирів були з Філадельфії, а інші – з найрізноманітніших міст: Такахо, штат Нью-Йорк; Брейсвілл, штат Огайо; Сеймур, штат Індіана; Потакет, штат Род-Айленд; Генкок, штат Меріленд; Лейк-Форест, штат Іллінойс. Декілька пасажирів були з Лос-Анджелеса: подружжя Бліків у першому класі та троє представників родини Бретертонів у третьому. На борту був навіть Христос[114] – Крайст Ґеррі з Клівленда, штат Огайо, що подорожував другим класом.

До відплиття вони зупинялись у готелях і пансіонах або ж у родичів – у всіх куточках міста. Щонайменше шестеро з них зупинились у готелі «Астор», ще шестеро – у «Білтморі». Вони прибували протягом тижня, везучи з собою гори речей. «Кунард» дозволяла кожному пасажирові перевозити з собою 20 кубічних метрів вантажу, і пасажири мали безліч скринь. Деякі з них були кольорові – червоні, жовті, сині, зелені. Інші – обтягнуті шкірою, з тисненням у вигляді шахівниці або ялинки, зміцнені деревиною.

Пасажири привозили «розкладані валізи» – для суконь, смокінгів та ділових костюмів. У найбільшій з таких валіз уміщувалося сорок чоловічих костюмів. Вони привозили великі коробки, призначені спеціально для зберігання взуття, – від них приємно пахло шкірою та взуттєвим кремом. Були й маленькі валізи – пасажири ретельно обдумували, що може знадобитися під час подорожі, а що можна віддати в багажний трюм. Пасажири, які приїздили потягом, мали змогу відправити найбільш громіздкі речі зі свого міста прямо в каюту або в трюм судна – таким чином, коли вони займатимуть свої місця на борту, їхні речі вже будуть там.

З собою вони брали найкращий свій одяг[115] – нерідко це й були всі їхні речі. Основна гама кольорів складалася з відтінків чорного та сірого, але траплялись і більш яскраві кольори. Ось жіноче плаття в лілово-білу клітинку. Червоний плетений жилет із білими ґудзиками на хлопчикові. Зелений пасок з вельветину. Різнобарвний одяг на немовлятах. У маленьких діточок були дуже складні одежі: на одному з хлопчаків була біла вовняна накидка; біла бавовняна жилетка з червоним та синім кантами; комбінезон із синьої бавовни з вишитими квадратиками в цятку, спереду з плетінням, а ззаду із застібками з білих ґудзиків; сіра вовняна курточка з чотирма ґудзиками зі слонової кістки; чорні панчохи; черевички на ремінцях. Зверху цього всього в дитини на шиї висіла пустушка на мотузці.

Найбільш заможні пасажири мали каблучки, брошки, кулони, намиста й короткі коралі з діамантами, сапфірами, рубінами та оніксом (і його червоним побратимом сардоніксом).

Пасажири брали з собою в’язки векселів, рекомендаційних листів, а також готівку. У 35-річної жінки з собою було п’ять банкнот номіналом у 100 доларів, в іншої – одинадцять банкнот по п’ятдесят. Майже в усіх були годинники – обов’язково в золотому корпусі. Одна жінка мала з собою годинник, виготовлений у Женеві, з написом: «Remontoir Cylindre 10 Rubis Medaille D’Or, No. 220063», – золотий, з криваво-червоним циферблатом. Пізніше серійний номер цього годинника став просто безцінним джерелом інформації.

Також у пасажирів були щоденники, книги, ручки, чорнила та інші речі, якими можна було зайняти час. Єн Голборн, відомий письменник[116] та доповідач, повертався додому після своєї подорожі з лекціями по Америці. З собою в нього був рукопис книги, над якою він працював двадцять років, – про теорію краси. Кількість сторінок перевищувала тисячу, і це була єдина копія. Двайт Гарріс, 31-річний ньюйорківець із заможної родини, мав із собою каблучку для заручин – у нього були деякі плани. А також занепокоєння. У п’ятницю, 30 квітня, він пішов у нью-йоркський магазин Джона Ванамейкера та придбав для себе рятувальне коло.

В іншого пасажира була золота печатка для запечатування конвертів із латинським висловом «Tuta Tenebo» – «Я берегтиму тебе».

Пасажир першого класу Чарльз Еміліус Лоріа-молодший, продавець книг із Бостона, мав при собі декілька надзвичайно цінних екземплярів. Лоріа був красивим чоловіком сорока років, з уважним поглядом та гарно підстриженим каштановим волоссям. З 1894 року він був президентом найвідомішої американської компанії з продажу книг – «Чарльз Е. Лоріа». Компанія розташовувалась у Бостоні, на Вашингтон-стрит, 385, за декілька кварталів від парку Бостон Коммон – і це в часи, коли торгівець книгами міг досягти визнання на національному рівні. Один з істориків називає ту епоху «золотою порою[117] американського колекціонування книг», адже саме тоді складалися найкращі приватні колекції, які потім стануть цінними бібліотеками, наприклад колекція Морґана в Нью-Йорку та Фольґера у Вашингтоні. Лоріа був вправним плавцем та яхтсменом, грав у водне поло, регулярно брав участь у змаганнях на своєму 18-футовому вітрильному човні, був суддею в регатах, які проходили біля узбережжя Нової Англії влітку. Газета Boston Globe називала його «природженим мореплавцем»[118]. Так що принаймні[119] в літературних колах він був відомою людиною. Часто він обідав у клубі Player’s Club із видатним критиком та поетом того часу Вільямом Стенлі Брейтвейтом.

Книгарня Лоріа була розташована навпроти церкви Олд-Саут-Черч у Бостоні – крамницю заснував у 1872-му ще батько Лоріа разом зі своїм партнером, Даною Естес. Спочатку книгарня – а також і видавничий дім – називалась «Естес & Лоріа». За три роки партнери розділили справу й заснували дві окремі компанії – Лоріа зайнявся продажем книг. На момент поділу книгарня була відомим закладом: «…це був настільки ж дискусійний клуб[120], наскільки й магазин», – згадував один із відвідувачів. Тут зустрічалися письменники, читачі, інтелектуали, митці. Часто бували Ральф Волдо Емерсон та Олівер Венделл Голмс. Лоріа-старший був для відвідувачів «провідником, радником[121] та другом», як казав він сам. Саме він створював у магазині «домашню» атмосферу[122], як описав це один журналіст.

Приміщення книгарні було[123] вузьким та довгим, далеко заглиблюючись із вулиці. Воно було більше схожим на штольню, аніж на залу. Книжки займали всі стіни аж до високої стелі, а також стійку посеред проходу. Сходами можна було піднятися на верхню галерею, де зберігалися колекційні книги та «книги товариства» – останні набували цінності завдяки відомим власникам або ж були прикметними з якоїсь іншої причини. Особливо шанувальників вабила кімната старих книг у підвалі – тут зберігалися «величні перлини»[124], які потрапили сюди, згідно з приватно виданою історією книгарні, здебільшого «через розтягнення[125] старих домашніх бібліотек в Англії». Вітрини магазину, що виходили на Вашингтон-стрит, під час обіду збирали натовп перехожих. З одного боку від дверей виставляли рідкісні старі книги, а з другого – нові, серед яких були й найбільш крикливі – «бестселери». (Одного з популярних тоді американських авторів, який видавав по одному бестселеру щороку, звали, як не дивно, Вінстон Черчилль.) Цей магазин одним із перших почав продавати «рештки» – колись популярні книжки після першого сплеску продажів нерідко залишались у великій кількості, і видавці віддавали їх Лоріа за суттєво зниженою ціною. Лоріа ж у свою чергу продавав їх покупцям дуже дешево, і ця частина продажів мала такий попит, що крамниця почала видавати «Каталог залишків» щоосені.

Але Лоріа-старший також відрізнявся від інших книготоргівців тим, що кожного року з Лондона привозив старі книги й в Америці продавав їх дорожче, використовуючи на свою користь різницю попиту на різних берегах Атлантики, а також зниження ціни на перевезення та збільшення їхньої швидкості, що забезпечили трансатлантичні пароплави. Уперше Лоріа здійснив подорож у Лондон у 1873-му на одному з найперших пароплавів компанії «Кунард» – «Атлас». Його придбання завжди були подією в місті. Одного разу він привіз[126] Біблію 1599 року видання – женевську Біблію, або, як її називали, «Біблію штанів» (через те, що в ній описано одяг Адама та Єви). Ця подія зайняла тоді цілу колонку в New York Times. До кінця століття цей магазин став одним із головних продавців та імпортерів рідкісних книг, рукописів, ілюстрацій. Його екслібриси будуть високо ціновані майбутніми бібліофілами.

Чарльз Лоріа-молодший продовжив «трансатлантичний збір урожаю», започаткований батьком, і тому в той останній тиждень квітня 1915 року готувався вирушити у свою чергову подорож по нові придбання. Як завжди, Лоріа планував на кілька місяців залишитись у Лондоні, вишукуючи книжки та письмові артефакти, які б можна було купити, упакувати та відправити в Бостон. Найбільш цінні знахідки він завжди перевозив у своєму особистому багажі, але ніколи не страхував їх від втрати: «Ризик майже нульовий»[127], – казав він. Навіть війна не переконала його змінити свої плани. «Ми вважали, що пасажири пароплавів у абсолютній безпеці від атаки субмарин», – писав він.

Лоріа купив квиток № 1297 в агента компанії «Кунард» у Бостоні та запитав, чи «буде в лайнера супровід[128] у зоні військових дій». Агент запевнив його: «Звичайно! Ми вжили всіх можливих заходів безпеки».

Книготоргівець обрав саме «Лузитанію» через її швидкість. Зазвичай він подорожував меншими суднами, але цього разу «хотів скоротити свою поїздку». Беручи до уваги максимальну швидкість корабля у 25 вузлів, Лоріа планував бути в Ліверпулі вже в п’ятницю, 7 травня, а розпочати роботу в Лондоні – у суботу, 8 травня. Супроводжувати його в подорожі мав його друг Лотроп Вітінгтон, авторитетний знавець стародавніх записів із Сейлема, штат Массачусетс, та Кентербері, Англія. Обидва чоловіки були одружені, але в цю подорож своїх жінок не брали. У Лоріа було четверо дітей, одне ще немовля, і з собою він брав їхні фотокартки.

Його багаж складався[129] з п’яти одиниць: шкіряний портфель, невеличка валіза, ще одна розкладана валіза, великий футляр для взуття та скриня для подорожей на пароплаві. Обіди відвідувати належало у формальному костюмі. Повсякденні костюми в нього були різні, тому й черевики до них були в різному стилі. У валізах також були підтяжки та шкарпетки, краватки й запонки. З собою він узяв улюблений костюм від Нікербокера з короткими штаньми, у якому збирався гуляти палубою.

У Нью-Йорк вони з Вітінгтоном мали вирушити опівночі в четвер, 29 квітня, але Лоріа ще збирався зайти в магазин перед початком подорожі. Там його колега відчинив сейф і віддав йому дві книги розміром приблизно 12 на 14 дюймів. Це були альбоми для рисунків – надзвичайно важливі. В одному з альбомів були п’ятдесят чотири рисунки олівцем, у другому – шістдесят чотири: усі зроблені рукою письменника Вільяма Мейкпіса Теккерея як ілюстрації до його ж творів. Були часи, коли Теккерей (він помер у 1863-му) зі своїм найвідомішим романом «Ярмарок марнославства» був майже таким же популярним, як і Чарльз Діккенс. Його сатиричні новели, есе та серії романів часто можна було зустріти в таких журналах, як Fraser’s та Punch. Його книги, малюнки та будь-які інші артефакти з його життя – усе це разом називали Теккеріаною – палко розшукували колекціонери з обох боків від Атлантики, але особливо в Америці.

Лоріа забрав альбоми додому – він жив у Кембриджі, штат Массачусетс, – де ретельно їх оглянув разом із дружиною Маріан. Після цього альбоми були обережно запаковані в розкладану валізу та замкнені в ній. На вокзалі пізно ввечері він відправив скриню та футляр для взуття прямо на «Лузитанію», а решту три валізи вирішив везти сам у вагоні поїзда.

До Нью-Йорка вони з Вітінгтоном прибули рано-вранці в п’ятницю, 30 квітня, за день до запланованого відплиття «Лузитанії». Тут вони на якийсь час розлучилися: Лоріа на таксі поїхав до своєї сестри Бланш, яка разом із чоловіком Джорджем В. Чендлером мешкала в будинку № 235 на Західній 71-й вулиці на Мангеттені. У Лоріа перед відплиттям була ще одна справа.

У «Волдорф Асторія» на розі П’ятої авеню і 33-ї вулиці 31-річна пасажирка першого класу Марґарет Макворт пакувала речі. Настрій її був похмурим та пригніченим – повернення в Англію лякало. Там на неї чекало мертве подружнє життя, що тривало вже сім років, та всюдисуща війна.

У Нью-Йорк вона приїхала минулого місяця: десятиденна подорож через Атлантику закінчилася зустріччю з батьком, Д. А. Томасом, великим підприємцем, який був у місті задля різних перемовин – від справ щодо шахт до домовленостей стосовно барж на Міссісіпі. Вона зраділа, побачивши його на причалі: «У 1915-му я вийшла[130] в залитий сонцем квітневий Нью-Йорк, щаслива та безтурботна, адже тут наді мною не висіла важка хмара війни, як удома. Тут я відчувала невимовне полегшення», – згадувала вона.

Місто її причарувало. «Вечорами, майже щодня[131], ми кудись ходили: у театр або в гості на вечерю», – писала вона. У місті вона купила декілька суконь за рахунок батька – серед них і довгу чорну оксамитову сукню, яка дуже їй сподобалася. Її звична сором’язливість – «нищівна сором’язливість» – почала відступати, і вона вперше в житті відчула, що має значення для свого батька, а не просто є обов’язком. (Проте її сором’язливість не заважала їй удома боротися за право голосування для жінок в Англії, вона навіть стрибнула на ходу на підніжку машини прем’єр-міністра та підірвала поштову скриньку.) «Ті декілька тижнів в оточенні щирої американської гостинності й привітності, у радості знайомству з цим – ті тижні вплинули на все моє подальше життя», – писала вона.

У ту відпустку вона викинула свою сором’язливість «за борт»: «І я завжди була вдячна[132] за це Нью-Йорку. Зрештою, саме тут я чи не востаннє відчувала себе молодою», – згадувала вона.

Хоча вони з батьком і збирались у подорож у першому класі на борту найрозкішнішого судна, яке тільки бачив світ, її все одно переповнювали жаль та сум.

Тієї п’ятниці вранці капітан Тьорнер зійшов на берег і попрямував на південь у напрямку Волл-стрит до Сіті-Інвестинг-Білдинг на Бродвеї, 165. Це була величезна незграбна споруда, що стояла поруч із однією з найулюбленіших пам’яток архітектури – Зінгер-Білдинг, будівлею компанії з виробництва швацьких машин «Зінгер». Зайшовши всередину, Тьорнер піднявся в адвокатську контору Hunt, Hill & Betts, де об одинадцятій годині постав перед вісьмома юристами. Він мав давати свідчення в одній із найбільш гучних справ того часу – це була спроба компанії White Star, якій належав «Титанік», у Федеральному суді США обмежити свою фінансову відповідальність перед сім’ями загиблих американських пасажирів, які заявляли, що трагедію спричинили «помилки та недбалість компанії».

Тьорнер давав свідчення з боку сімей – його викликали як свідка-експерта, беручи до уваги, скільки років він уже є капітаном великих пасажирських кораблів і яку повагу має в галузі. Проте скоро присутнім стало очевидним, що питання юристів ніякої радості в нього не викликають. Відповідав він коротко – не більше ніж одним реченням або фразою, але своїми свідченнями підтверджував звинувачення.

Юристи випитали також звіт про його перебування в морі у той момент, коли він уперше дізнався про трагедію «Титаніка», – Тьорнер тоді був капітаном «Мавританії». «Титанік» відплив 11 квітня 1912 року, а «Мавританія» – 13 квітня. Тьорнер добре пам’ятав дату відплиття, бо вона турбувала окремих марновірних пасажирів, хоч у мореплавних легендах цифра 13 і не несла ніякої небезпеки. Моряки боялися не дати, а того, що відплиття було заплановане на п’ятницю. Отримавши бездротовим зв’язком доповіді про лід по курсу корабля, Тьорнер вирішив дати великий гак на південь. Його оператор зв’язку й повідомив перші новини про зіткненні «Титаніка» з айсбергом.

Тьорнера запитали, чи було обачним рішенням для «Титаніка» рухатися зі швидкістю у 20 вузлів або навіть більше, враховуючи можливу наявність льоду. Його відповідь була чи не найбільш емоційною з усієї розмови:

– Звичайно ж, ні[133]! Двадцять вузлів крізь льоди! Нічого собі!

Тьорнер пояснив, що найкращим рішенням було рухатися дуже повільно або ж і взагалі зупинитися. Він погодився, що бездротовий зв’язок був дуже корисним способом попередити капітана про наявність льоду, але відкинув припущення, що капітан може й сам зробити висновок про небезпеку, слідкуючи за температурою води та повітря під час плавання. Тьорнер пояснив, що від такої інформації немає ніякої користі:

– Те саме, що ліпити пластир на дерев’яну ногу.

Тьорнер також висловив свої сумніви щодо корисності спостерігачів. Згідно з інструкціями «Кунард», на марсі постійно мають перебувати два спостерігачі, але «я називаю їх прикрасою торговельної палати – вони тільки й думають про дім та рахують свої гроші».

На питання, чи видаються спостерігачам біноклі, він відповів:

– Звичайно ж ні. З таким самим успіхом можна дати їм пляшки з-під содової.

Проте Тьорнер сказав, що він завжди подвоював пости спостереження, проходячи у водах, де може бути лід: на носі судна ставили ще двох спостерігачів.

Тьорнер також додав, що не має значення, яких заходів ужили та які висновки зробили, – лід завжди загрожуватиме безпеці судна.

Вражений, один із юристів запитав:

– Ви що ж, нічого не навчилися з цієї катастрофи?

– Абсолютно нічого, – відповів Тьорнер. – Таке відбуватиметься й далі.

Під час свідчень юристи також приділяли увагу судну Тьорнера, «Лузитанії», з її водонепроникними палубами та дверима, особливо поздовжніми бункерами.

– Це ж дуже незвично для комерційних суден, чи не так?

– Так, – відповів Тьорнер. – Це для захисту.

Дальші питання дали юристам зрозуміти, що капітан мало цікавиться конструкцією кораблів узагалі й власного зокрема.

– Ви ж не фахівець у механіці, так? – запитав один з юристів. – Ви мореплавець?

– Так.

– І ви не приділяєте уваги конструкції кораблів, так?

– Якщо вони плавають – ні. А якщо тонуть – я забираюся звідти.

На запитання, чи є в «Лузитанії» та її сестри «Мавританії» якісь «особливості» в конструкції водонепроникних дверей, Тьорнер відповів: «Я не знаю».

Після цього адвокат запитав:

– До трагедії «Титаніка» ми ж вважали, що ці величні кораблі непотоплювані, чи не так?

– Хто вам таке сказав? – перебив його Тьорнер. – Ніхто, з ким я будь-коли ходив у море, не довів цього.

Свідчення закінчувалися питанням, чи залишиться на плаву корабель з п’ятьма затопленими відсіками.

Тьорнер відповів:

– Шановний сер, я нічого про це не знаю. Це залежить від розмірів відсіків та від плавучості судна. Якщо плавучість буде – воно залишиться на поверхні. Якщо ні – піде на дно.

І він повернувся на свій корабель.