Читать книгу Облиш мене - Ґейл Форман - Страница 3

Дві години потому Мерібет почала панікувати. Запевнивши жінку, що нічого страшного не станеться, лікар Крей відправила її на таксі до найближчого пункту першої допомоги та попередила його працівників, що до них їде пацієнтка.

– Це треба, просто щоб перестрахуватися, – сказала лікарка.

Після прибуття на руку Мерібет надягли пов’язку, під’єднану до моніторів, та увімкнули прилад для спостереження за роботою серця, її оглянуло безліч лікарів, які навіть не мали достатньо дорослого вигляду, щоб законно пити алкоголь, а практикувати медицину – і поготів.

Дорогою до лікарні Мерібет зателефонувала Джейсону на робочий номер та натрапила на автовідповідач. Згадавши чоловікове попередження, що якийсь час його не буде, вона зателефонувала йому на мобільний, але й тут почула автовідповідач. Як завжди. Джейсон мав алергію на телефонні розмови. Вона вирішила не залишати йому повідомлення. Усе-таки вона була в таксі, схожому на те, яке відвезло її додому вчора ввечері. Вона вірила в те, що все це скінчиться через годину чи дві.

Вона написала повідомлення Роббі, яка стала нянею близнюків, коли їм виповнився рік, а Мерібет почала працювати, виправдуючи цим доконечну потребу найняти няню. Тоді Роббі була милою й винахідливою студенткою п’ятого курсу театрального факультету в Нью-Йоркському університеті. Зараз вона вже випускниця, справжня актриса з хаотичним графіком. Отож Мерібет зовсім не здивувалася, діставши відповідь: «Я сьогодні не можу. Мені надійшла пропозиція!!!» із численною кількістю смайликів, якими дівчина підкреслювала свій захват. А потім Роббі додала: «Вибачте» з двома-трьома сумними смайликами, щоб показати свій жаль.

Час наближався до пів на третю, коли у близнюків мають добігти кінця заняття, а їх не було кому забрати. Вона ще раз спробувала додзвонитися до Джейсона. Там на неї знову чекав автовідповідач. Цього разу справді не було сенсу залишати голосове повідомлення. Він усе одно не встиг би вчасно доїхати до «Брайт-Старту». Опріч того, Джейсон не прослуховував залишені йому повідомлення ще з часів минулих виборів.

Вона зателефонувала до школи. Відповіла секретарка, модель – гарна, але жахливо неграмотна дівчина, яка постійно губила бланки та квитанції.

Мерібет запитала, чи можуть Оскар і Лів сьогодні побути в школі трохи довше.

– Мені дуже шкода, але в нас немає групи продовженого дня, – відповіла секретарка, ніби Мерібет уперше телефонує, а не водить до школи своїх дітей вже понад рік.

– Я знаю, але я… ну… Мене несподівано затримали.

– У правилах «Брайт-Старту» зрозуміло написано, що треба забирати дітей не пізніше за третю тридцять, – відповіла секретарка крізь фон. Зв’язок тут був жахливий.

– Я знаю правила, але це…

Жінка завагалася. Надзвичайний випадок? Вона була дужче занепокоєна колосальним гайнуванням часу, ніж своїм серцем.

– Непередбачена ситуація. Я не зможу приїхати о третій тридцять, мої чоловік та няня також не зможуть. Я знаю, що вчителі залишаються в школі довше. Хіба Оскар з Лів не можуть просто погратися десь у кутку? Я не повірю, що я – одна-єдина серед батьків, хто просив про це.

Хоча хто знав? Можливо, так і було. Мікрорайон Трайбека, де розташовувалася школа й де Мерібет мешкала у винайманому житлі на горішньому поверсі вже понад двадцять років, став одним із найбагатших серед усіх поштових індексів країни. Іноді здавалося, що тут навіть у нянь є свої няні.

Викликавши неприємний звук, секретарка перемкнула Мерібет на утримання. Через кілька хвилин вона повідомила, що хтось із батьків запропонував забрати близнюків.

– О, добре. Хто саме?

– Ніфф Спенсер.

Теоретично, Ніфф Спенсер не була однією з батьків у «Брайт-Старті». Вона була матір’ю двох випускників «Брайт-Старту», які зараз навчаються в підготовчій школі К-12, та ще третього, який почне навчатися тільки наступного року. Ніфф допомагала іншим у «пропущений рік», як це називала, щоб «залишатися в курсі всіх справ», ніби в підготовчій школі було таке складне навчання, що вона не могла собі дозволити чимось злегковажити. Мерібет її терпіти не могла.

Проте Джейсон не відповідав на дзвінки, а Роббі була зайнята. На мить жінка навіть подумала про Елізабет, але це здавалося недоречним – просити допомогти начальницю, хоч вона була ще й подругою.

Вона взяла номер Ніфф у секретарки та в повідомленні відправила їй номер Джейсона, пообіцявши забрати дітей до вечері. Вона надіслала номер Ніфф Джейсону і сповістила, що затримається, а також попрохала зв’язатися й зустрітися з Ніфф. «Будь ласка, підтвердь, що ти отримав це повідомлення», – написала вона. «Отримав», – відповів чоловік.

І ось так, усе само собою вирішилося. Вона не скаже Джейсонові, чому затримається, аж доти, доки все не закінчиться. А якщо нічого лихого не трапиться, можливо, і взагалі не розповість. Була ймовірність, що він навіть не спитає.

Мерібет уважно роздивилася датчик на своєму пальці. Пульсоксиметр.

Вона згадала, що її батько носив такий самий після серцевого нападу. Датчики, прикріплені до її грудей, засвербіли; вона подумала, що ввечері треба буде добре терти це місце мочалкою, щоб віддерти клей.

– Я перепрошую, – звернулася вона до однієї з робітниць служби першої допомоги, стильної дівчини в дорогих туфлях та з каліфорнійським акцентом. – Ви не знаєте, коли я зможу бути вільною?

– Думаю, треба взяти ще один аналіз крові, – сказала лікар.

– Ще один. Навіщо? Я гадала, що моя ЕКГ у нормі.

– Так треба.

Це звучало так, ніби вони за цим приховувались або набивали собі ціну. Колись Мерібет редагувала статтю, що викривала лікарні, які наживаються на людях.

Воднораз жінка також згадала статтю, надіслану Фінулою. Мабуть, їй потрібно викреслити щось зі свого списку. Вона зробила це на телефоні. То був цікавий пункт плану – про зірок, які активно використовували соцмережі з доброчинною метою; Мерібет пригадала, як колись вона запропонувала цю тему колегам на зборах – і як жорстоко її розкритикували. Зазвичай Мерібет може негайно вказати на ґанджі в структурі, ідеї або в головному мотиві статті, тільки-но прочитавши її, та завжди знає, як її відредагувати. Проте цього разу вона перечитувала її вдруге, втретє, але за деревами не бачила лісу, вона не знала, як редагувати статтю.

Лікарня. Не дуже приємне місце, щоб зосередитися на роботі. Їй треба було додому. Вечоріло. Мабуть, Джейсон з дітьми вже повернулися. Можливо, він навіть почав якщо не хвилюватися, то бодай цікавитися, де дружина. Вона закрила статтю й побачила кілька пропущених дзвінків з міського номеру. Вона перетелефонувала та майже одразу почула голос Джейсона.

– Мерібет, – мовив він. – Ти де?

Спокійний і глибокий голос Джейсона перевернув щось у неї всередині. Може, тому, що його голос по телефону нагадував Мерібет його голос на радіо, який усе ще повертав її на двадцять п’ять років назад, у ті ночі, коли Мерібет зі своїми друзями слухали його шоу під назвою «Демо-Гог» у гуртожитку й гадали, що він за людина (він мав радіо-псевдонім Джінкс) та яким був у житті.

– Закладаюся, він страшний, мов чорт, – сказала її сусідка Кортні. – Сексуальний голос, бридке лице.

Мерібет тоді працювала в газеті коледжу й ніколи не надавала значення Джінксовій зовнішності, але була впевнена в тому, що він нестерпний сноб, як і всі штатні митці та музиканти.

– Тобі варто взяти в нього інтерв’ю й усе з’ясувати, – вирішила Кортні.

– Де ти? – повторив Джейсон.

Тепер вона чула роздратування в його голосі. А потім і зрозуміла, чому. Було чути галас дорослих та дітей. Дуже великої кількості дітей.

Вечірка. Сьогодні. Дідько!

– Я думав, ти хочеш, щоб я приготував курку, але вдома нема ніякої курки, а гості вже прийшли, – сказав Джейсон. – Ти принесеш щось попоїсти?

– Ні, пробач. Я забула.

– Ти забула?

Тепер Джейсон був злий. Мерібет це нібито й розуміла, але її серце знову стислося. Бо й справді: скільки разів Джейсон вчиняв так само з нею, залишаючи її в безвиході?

– Так, я забула, – промовила вона різким тоном. – Мені голова була захаращена іншими речами, наприклад, тим, що я застрягла в лікарні на весь вечір.

– Стривай-но! Що сталося?

– Я мала біль у грудях, отож лікарка Крей направила мене перевіритися, – пояснила вона.

– Якого дідька?

Нині Джейсон розгнівався, по-справжньому розгнівався, але вже не так, як досі, а наче перед сваркою.

– Мабуть, це стрес, нічого серйозного, – бовкнула Мерібет, почуваючись безглуздо через те, що вона про це йому сказала, та ще безглуздіше через те, що сказала це зопалу. – Мене обстежували протягом кількох годин.

– Чому ти мені не зателефонувала?

– Я намагалась, але ти не відповідав і, в будь-якому разі, я думала, що звільнюся до цього часу.

– Де ти?

– Клініка Рузвельта.

– Мені приїхати?

– Ні, і не говори іншим. Просто скажи їм, що я запрацювалася допізна, та замов піцу. Мене скоро відпустять.

Вона постукала себе по грудях кулаком, сподіваючись, що це усуне біль, який знову надходив.

– Хіба мені не треба бути поруч?

– Поки ти доїдеш, я вже звільнюся. Це просто непомірно роздутий біль.

На тлі вона почула, що Оскар почав плакати.

– Що сталося?

– Здається, Мо взяв Страшного Милунчика.

Страшний Милунчик – це порваний плюшевий ведмедик, без якого Оскар не міг заснути.

– Краще забери його, – сказала вона Джейсону. – І чи можу я з ним поговорити? Або з Лів?

Поки Джейсон намагався покликати дітей, її телефон, остаточно розрядившись, сумовито вискнув – і вимкнувся.

– Я невдовзі буду вдома, – сказала Мерібет. Але подружжя більше не чули одне одного.

* * *

Трохи пізніше з’явився підстаркуватий лікар у горошкуватій краватці-метелику. Він відрекомендував себе як лікар Стерлінґ і повідомив, що він є черговим кардіологом.

– На одній з ваших кардіограм була виявлена патологія, тож ми мусили зробити ще один аналіз крові, який показав, що маєте підвищений рівень тропоніну, – пояснив він.

– Але ж попередня кардіограма була в нормі.

– Таке трапляється, – відповів лікар. – Я гадаю, що у вас, мовити б, недокрів’я.

– Що? – перепитала Мерібет.

– Ішемія, яка триває, мабуть, останні двадцять чотири години. Ось чому вас непокоїв переривчастий біль, а тепер ваш аналіз крові показує повне закупорення однієї з артерій.

– О, – тільки й мовила Мерібет, намагаючись це усвідомити. – Я зрозуміла.

– Отже, ми направимо вас на катетеризацію серця, щоб перевірити на наявність закупорень у коронарних артеріях, та якщо їх буде виявлено, ми розмістимо вам стент ув обох місцях.

– Коли це треба зробити?

– Терміново. Щойно ви опинитеся на горішньому поверсі.

– Зараз? – Вона подивилася на годинник. Було пів на восьму. – Але ж нині вечір п’ятниці.

– У вас були плани піти на вечірку? – Кардіолога розвеселив власний жарт.

– Ні. Мені просто цікаво, чи можна перенести стентування на наступний тиждень?

– О, ні. Ми повинні дістатися туди, поки не сталося чогось іще гіршого.

Гірше. Їй не подобалося це слово.

– Добре. Скільки часу це забере? Я маю на увазі, коли приблизно я зможу бути вільною?

– Боже милостивий, ви завжди так поспішаєте? – запитав він, осміхаючись, але цього разу ще й плеснув у долоні, ніби маючи на увазі «Я знаю, як ти сюди потрапила».

Та саме цієї миті дванадцятеро чотириліток ущент розносили її будинок. Дехто намірявся прибратися за ними, знайти крекери у формі рибки, які Мо завше ховає в шафі, або закаляні підгузки, що їх Таші завжди лишає на кухні в смітнику (бо Еллері все ще ходить у памперси). Дехто збирався приготувати млинці з шоколадною крихтою на сніданок у суботу та переконувався, що в шафі є всі необхідні продукти. І це лише сьогодні. На днях дехто мав намір відвести дітей на балет, футбол, на сеанс до логопеда, на дитячі свята, відсвяткувати їхній день народження. Купити їм костюми на Геловін, зробити їм щеплення від грипу в педіатра та чистку зубів у стоматолога. Дехто мав розпланувати меню, купити їжі, сплатити рахунки, розібратися з чековою книжкою. Хтось мав це все зробити і при тому встигнути ще й попрацювати. Мерібет зітхнула.

– У мене просто повнісінький будинок чотирилітніх дітей, та я дуже зайнята в ці вихідні.

Лікар довго дивився на неї та сумрився. Мерібет обернулася, уже відчуваючи до нього неприязнь, коли він сказав:

– Ви усвідомлюєте, що у вас був серцевий напад?

Скориставшись телефоном у лікарні, жінка подзвонила Джейсону та знову натрапила на автовідповідач. Якомога спокійніше вона розповіла, що сталося: про аналізи, те, що вона залишиться там на ніч, а можливо, на всі вихідні. Вона не промовляла слова «серцевий напад». Вона не могла себе змусити. Також вона не казала, що налякана. «Будь ласка, приїдь якомога швидше», – попросила вона чоловіка у повідомленні.

* * *

Чекаючи, Мерібет заповнила необхідні документи. В якомусь сенсі це її заспокоїло, можливо, тому, що це було їй знайомо. Вона робила це раніше перед кесаревим розтином і перед операцією Оскара зі встановлення трубки у вусі. Ім’я, адреса, номер страхування, соціальне страхування. Знову. Було в цьому щось від дзену. До моменту, коли вона мала заповнити поле про історію родини.

Вона ніколи не знала, як його заповнювати. Вона знає лише те, що її вдочерили у вісім років, але доти була тільки якась частина інформації про неї: вона мешкала на Мейпл-стрит. Їздила на блакитному велосипеді Schwinn. Вона краще за всіх писала в третьому класі. Її вдочерили. Це ніколи багато для неї не означало, аж до того моменту, коли вона сама не спробувала завагітніти, і тоді виникла сила-силенна питань, на які не можна дати відповідь. Чи в її родині були португальці? Євреї? Каджуни? Чи були випадки народження дітей із синдромом Дауна? Була вовча паща? Хвороба Ганінґтона? Історія безпліддя в родині? Принаймні, з останнім все було зрозуміло, якщо брати до уваги її біологічну матір, але решта залишалася таємницею. Потім її діти народились, а таємниця тільки збільшилася. Оскар був копією свого батька, ті самі карі очі, те саме кволе підборіддя, але на шістнадцять місяців Лів мала довге біле волосся, мигдалюваті зелені очі й таку стрімку, інколи диктаторську манеру спілкуватися, що Джейсон іноді жартував про прояви майбутнього лідера, як-от Шеріл Сандберґ, ба навіть Гіларі Клінтон. «Ти впевнена, що тебе запліднили правильним плодом?» – постійно глузували люди.

Цей жарт був болючим, бо Мерібет не знала, від кого Лів успадкувала таке волосся принцеси й такі великі очі, не кажучи вже про її пильний погляд. Дивлячись на маленьку генетичну загадку в обличчі доньки, Мерібет відчувала якщо не сум, то голосний дзвін прикрості. Вона ніколи не мала часу ретельно з’ясувати це питання, бо в неї були двійнята.

Вона залишила бланк незаповненим.

Джейсон з’явився майже о десятій.

– О, Лоїс, – сказав він, згадавши старе прізвисько, яке він не вживав протягом років. Це було першим знаком для Мерібет, що він також переляканий. Вони знали одне одного половину свого життя, ба й з десятирічною перервою, вони знали, як намацати вразливе місце одне одного навіть у темряві. Крім того, Мерібет знала, що Джейсон утратив рівновагу, коли дізнався, що її забрали до лікарні. Він був такий самий перед її кесаревим розтином, хоча потім зізнався, що дужче його налякала не операція, а його сни, у яких дружина помирала під час пологів.

– Привіт, Джейсе, – м’яко відповіла вона. Жінка хотіла сказати «Я кохаю тебе» або «Дякую, що приїхав», але якби вона це вимовила, то, мабуть, розплакалася б. Тож вона запитала, де діти.

– З Ерлом.

Серед усього буяння емоцій, роздратування вбило сентиментальність.

– З Яблонскі? Ти знущаєшся?

– Було дуже пізно.

– То ти залишив їх із нашим мізантропом, можливо, алкоголіком, – сусідом знизу? Ти прикріпив табличку «Зґвалтуйте мене»?

– Ну годі. Ерл сварливий, але він – непогана людина.

– Боже, Джейсоне. Чому ти не відправив їх додому з Вілсонами?

Вілсони – це одна з сімей із батьківського комітету, яка жила неподалік.

– У мене не було нагоди, – сказав чоловік. – Діти були втомлені, тож я попрохав Ерла Яблонскі прийти до нас. Я можу зателефонувати Вілсонам, але вони, мабуть, уже сплять.

– Забудь.

Він сів на краю її ліжка.

– Як ти себе почуваєш?

– Добре. Я просто хочу, щоб усе це якомога швидше скінчилося. – Вона подумала трохи. – Можливо, тобі варто попрохати Вілсонів забрати їх завтра. Лів і Тесс завтра разом ідуть на балет.

– Точно. Балет.

– А в Оскара футбол.

– Ми це вирішимо.

– Як? Він не може просто не прийти. Треба когось попросити допомогти.

– Добре, я зателефоную Вілсонам.

Джейсон почав шукати телефон.

– Не зараз. Уже запізно. Просто напиши повідомлення на телефон або пошту чи зателефонуй завтра вранці.

Він кивнув.

– Що робитимемо з неділею?

Вони планували влаштувати вечірку на день народження двійнят. А потім у Лів мало бути дитяче свято, а в Оскара сеанс у логопеда. Мерібет не хотіла зараз про все це думати.

– Я не знаю, Джейсоне.

– Ми могли б відправити їх до Лорен на вихідні.

Лорен – це молодша сестра Джейсона, котра жила поблизу Бостона з чоловіком і чотирма дітьми.

– Як ми їх туди відвеземо? Та як доберемося назад?

– Я можу попросити Лорен забрати їх. Вона знає, що сталося.

– Ти їй сказав?

– Ну, так. Я телефонував їй з таксі. Вона була з батьком, коли в нього трапився серцевий напад.

У батька Джейсона, Елліота, стався серцевий напад, коли йому було за сімдесят, а тоді такі речі є нормою.

– То що ти думаєш? Лорен?

Мерібет затулила обличчя руками. Плануючи вихідні, вона зазвичай відчувала себе як авіадиспетчер, але зараз просто не могла втримати літак у небі.

– Я не знаю. Можна я не братиму в цьому участі? Поки все не скінчиться?

Він зобразив захисне поле навколо неї.

– Ти в бульбашці.

Прийшли черговий лікар та медсестра з каталкою.

– Ви оберете м’яке заспокійливе? – запитала медсестра.

– Я надаю перевагу сильному, – сказала Мерібет із кам’яним виразом обличчя.

Поки її готували до перевезення, Джейсон стиснув їй руку та попросив не хвилюватися, адже все буде добре. Він завше так казав. Мерібет ніколи не вірила цим словам, хоч вона завжди цінувала в людях простодушний оптимізм; це врівноважувало її звичку, як казав Джейсон, завжди сидіти немов на голках. Зараз вона хотіла вірити в його слова. Дуже хотіла. Проте, коли Джейсон нахилився й поцілував її в лоб, вона відчула, як він тремтить, отож їй стало цікаво, чи він сам вірить у те, що каже. Але потім заспокійливе далося взнаки й усе стало таким добрим і м’яким. Вона почула, як Джейсон сказав: «Я люблю тебе». Вона відповіла, що також його любить. Або вона думала, що сказала, а насправді просто уявила це.

У катетеризаційній лабораторії настрій був світлим та веселим, наближалась одинадцята година п’ятничного вечора. Рентгенолог і медсестри обмінювалися жартами, а Мерібет спостерігала за цим крізь наркозний туман. Вона відчувала натиск, коли вставляли катетер, але не відчула, як його вживили до її серця.

Коли наркоз перестав діяти, у Мерібет з’явилося тепле відчуття, дивне, але не зовсім неприємне.

– Ви можете покашляти, Мерібет? – запитав хтось. Вона покашляла.

– Чудово.

Вона щось відчула, щось дивне, бо її ніхто не попереджав, як саме вона почуватиметься після операції.

– Що сталося? – жінка почула, як хтось це запитав.

– У неї падає тиск! – відповів хтось інший.

Настрій змінився так несподівано, як літнє небо, раптом заступлене хмарами. Потім усе відбувалося дуже швидко. Не було ніяких сирен, різких рухів. Маска на лиці. В останню мить, перше ніж упасти в темряву, Мерібет подумала – не зі страхом, а радше з благоговінням, – як легко все закінчується.