Читать книгу Купальниця - Галина Вдовиченко - Страница 3

Усі навколо – випускний, випускний. А Кароліні до тієї метушні байдуже. Хай собі інші урочисто переступають уявну життєву риску. Велика подія! Парад суконь та зачісок, хизування із фінішною стрічкою на грудях… Її випускний не цікавив: атестат до рук – і бувай, школо! Нехай однокласники самі святкують прощання з дитинством, а вона з ним вже попрощалась, ще того дня, коли остаточно вирішила їхати до брата в Київ, хоча її туди ніхто й не кликав.

Був цілковито буденний день, оповитий туманом; липка волога тулилася до вікон шкільного автобуса, не даючи можливості побачити щось за склом, а лиш відчути звичний спуск і кількасекундну затримку, коли мотор загарчав, колеса ковзнули, забуксували в багнюці, але помаленьку виборсались на рівний шлях. Саме там, у найнижчій точці дороги, яку Кароліна долала двічі на день, остаточно й сформувалася думка: швидше б атестат до рук – і одразу до Києва, подалі від Висічі, подалі від усього тутешнього – до Роберта. Хоче він того чи ні.

Про те, що Кароліна не збирається на випускний, мама знала давно; погодилась із цим, почувши від доньки вагомий аргумент: не треба шукати грошей на застілля та сукню з туфлями. Але тепер, коли атестат з посередніми оцінками лежав на столі, а донька збирала речі, мама завмерла перед телеекраном, знічена й байдужа. Тільки тут і можна було її побачити без роботи, але, зосереджена на своїх думках, вона зараз нічого не бачила перед собою.

Гуркіт посуду з кухні порушив гнітюче мовчання. Щось вдарилось об підлогу – судячи зі звуку, важке скло – не розбилось, закрутилося дзиґою, але й одразу потому щось легке й крихке, склянка абощо, дзвінко вистрілило, розлітаючись на друзки. Мати зітхнула. Батько вилаявся. Зайшов до кімнати, шкутильгаючи сильніше, аніж зазвичай. Знову йому коліно запалилося.

– Може, залишишся? – запитав, притискаючи правою рукою до грудей закривавлений рушник.

Залишитись у Висічі? Про це не могло бути й мови. Тут ніхто після школи не залишався, усі намагались втекти. Хто до Яворова, хто у Львів або й подалі. І Кароліна знала – ще до того, як вирішила не чекати випускного, ще перед тим, як вирішила їхати до брата, – ноги її тут не буде. Будь-яку ціну за те, щоб вибратись звідси. Якщо на її долю випало народитися тут, то принаймні тепер вона сама вирішуватиме, де жити далі.

Хтось колись дав назву Висіч тим висілкам серед лісу. «З дому висікли, а тут прихистили», – казали люди. Одні запевняли, що та назва – давня. Мовляв, свого часу хтось відокремився від панського маєтку і поселився «на висічі». Інші казали, тут нічого не було до 70-х років минулого століття, а тоді в цій місцині організували військовий радгосп, побудували три відомчі будинки – триповерховий та два двоповерхові – запросили людей на роботу, і почали сюди з’їжджатися ті, кого «з дому висікли», хто з різних причин не мав, де жити. Ось тоді Висіч і утворилася. Багатоквартирний хутір серед лісу.

Кароліна народилася тут 1993 року, того ж року, коли в триповерховому будинку вибухнув газ. Двадцять чотири потерпілих опинились у лікарні. Мама з десятирічним Робертом дивом врятувалися – йшли до батька по гроші, у контору, пхали перед собою дитячий візочок з Кароліною. А могли бути вдома, перед телевізором – саме показували чергову серію «Просто Марії»… Рвонуло так, що довелося згодом будинок рятувати, немов живу істоту після контузії. І то самотужки, бо комісія приїхала, акт склала, пообіцяла капітальний ремонт у найближчому майбутньому – і поїхала. У ті часи обіцянки не виконували, усі жили за принципом «рятуйся, хто може». Тому аварійний будинок люди самі перекрили шифером з розібраних старих курників.

Але й далі було не легше. Замість відрізаного центрального опалення висічани вимурували собі печі в кожній кімнаті або зварили буржуйки за старими кресленнями. Їсти готували хто в печі, хто – на привозному газі в балонах, хто – на електроплитках.

Радгосп занепадав. Кароліна пам’ятає, як вибивали курей у пташниках, бо не було чим годувати тисячі голодних птахів, як поступово, з тієї ж причини, порожніли стайні, де тримали телята на відгодівлі. А коли Кароліні було років дванадцять, усе розвалилось остаточно. Продовольчу службу в армії ліквідували, військовий радгосп припинив своє існування, його залишки трансформували, на паперах, звісно, у державне підприємство, і на тому реорганізація завмерла. А ті, хто став заручником змін, залишились у будинках, що стовбичили посеред лісу в щільному кільці дерев та саморобних перехняблених дровітень та стаєнь. З цього оточення людям не було куди йти.

Чиясь владна рука висікла ті три будинки, немов зайву деталь у перекроєній тканині військового радгоспу, вилучила їх хірургічним втручанням, як щось непотрібне, апендицит або гланди, скинула на узбіччя. А ті, замість пропасти, вижили. Мама, як більшість висічан, їздила до Польщі торгувати цигарками. Чимало квартир стояли замкнені, господарі роз’їхались хто куди, жінки – до Італії доглядальницями-прибиральницями, чоловіки – в Росію на будівництво. Старші люди – ті, кому по сорок-п’ятдесят – до такого життя призвичаїлись, тримали кури, корови, свині, ще й коні, обробляли городи. Без цього було не вижити. А молодь зігрівало єдине бажання – їхати з тої Висічі, тікати, вшиватися, пензлювати звідси, і подалі, поки не засмоктали будні, позбавлені вибору.

Три будинки за тридцять років свого існування пройшли прискорений життєвий цикл і виглядали, як полонені, що вийшли з оточення. Час добивав те, чого не вдалося зруйнувати вибухові, вимиканню тепла та відсутності коштів на ремонти. Будинки їжачились виведеними з вікон чорними трубами, блимали на сонці сателітарними антенами – єдиною місцевою розкішшю, бо без батарей парового опалення можна було прожити, а без серіалів та «вечірніх кварталів» – ні.

* * *

«Яке у вас тут повітря чисте!» – обережно зронила дружина старшого брата, Марина, коли він привіз її знайомитися з батьками та сестрою. Два дні, поки молодята гостювали у Висічі, в очах столичної гості виразно читалося глибоке здивування. Вона уявити не могла, що можна жити в таких умовах, вона все сприймала, як дитина, що вперше потрапила в цирк-шапіто чи, навпаки, у лікарню для тяжкохворих, розпитувала тринадцятирічну Кароліну: що це таке? Для чого? Як називається? Вона ніколи не бачила, аби жінка спускалась із другого поверху багатоквартирного будинку із коромислом на плечі, з відром із чистою водою та водночас – відром з помиями для свині, ще й третє тримаючи в руці, з їжею курям. Ніколи не доводилось їй купувати хліб у «магазині», що насправді був старою іржавою будою. Ніколи, як тут, не сохла в під’їзді білизна над головою, бо зранку надворі сіявся дощ…

Для Марини, киянки від народження, дівчини із забезпеченої професорської родини, світ Висічі був чужим та шокуючим, як світ туземців. Незважаючи на чисте повітря, Роберт з дружиною більше ніколи не приїжджали, хоч братовим донькам вже виповнилось чотири та два роки.

А чого, справді, у Висіч приїжджати? У двокімнатній квартирі штовхатись? Вдихати на кухні запахи пійла для худоби? Слухати розмови про те, хто скільки «узяв» за сигарети на переході Рава-Руська – Гребенне? що дрова на зиму знову подорожчали? що сусід спивається, а такий був майстер безвідмовний…

Протягом багатьох місяців Кароліна мріяла про зовсім інше життя, дивлячись у вікно шкільного автобуса. Він забирав до трьох десятків дітей різного віку – від першокласниці Іринки до тепер вже випускниці Кароліни, доправляв до школи в сусіднє село. Кароліна відверталась, ні з ким не розмовляла; теперішній час її не цікавив, він був позбавлений тих барв та запахів, які вона воліла бачити та відчувати навколо. Знічев’я згадувала події п’ятирічної давнини: яким нетутешнім ароматом іншого життя віяло від того місця, де пройшла молода дружина брата, Марина; які яскраві тюбики та баночки, яке чудернацьке люстерко на підставці витягала вона зі своєї косметички, розкладаючи все це багатство на цупкій золотій серветці перед собою… Після від’їзду брата з дружиною під ліжком залишилась книжка – «Сімейне життя» Ерве Базена, а у ванній на мотузці – тонкі шкарпетки з мереживною коронкою, згодом вони стали найулюбленішою деталлю у гардеробі Кароліни, а книжка – першою, яку Кароліна прочитала без примусу від першої до останньої сторінки.

Вона не раз думала про те, як разюче змінився далеко від дому її рідний по мамі брат, старший від неї на десять років. Колись Роберт ловив для неї хрущів у травневому бузку, ховав у сірникову коробку. Вона прикладала до вуха картонну лапалку, слухала шкрябання маленьких лапок та шурхотіння щіточок-вусів. Той гарний столичний пан, що приїжджав до них із юною дружиною, насправді не міг мати жодного стосунку ані до неї, його сестри, ані до мами, яка день у день ходила в запраних халатах; і по кухні ходила, і до свині, і на городі, усюди в старих линялих халатах, які давно просились на ганчір’я. Городів у них було аж три, бо тут, навколо будинків, і землі, і лісу було багацько, кожен міг тримати стільки грядок, скільки годен був обробити. А щось нове, якесь фермерське господарство абощо, організувати не мали права, бо той збіднілий радгосп, що існував лише на паперах, міністерство місцевій владі похапцем передало, а от землю – ні.

Ніхто у Висічі так не виглядав, як Роберт, і такою правильною мовою не розмовляв, як він. І не тримався з такою доброзичливою гідністю, ніби й свій, і водночас – чужий. «Звідки він у нас такий узявся? – дивувалась мама. – Недарма я вам такі імена дала, як ні в кого. Роберт і Кароліна! Роберт Керя та Кароліна Кужвій! Ви в мене – особливі, не такі, як усі!»

Мама мріяла колись про особливий подарунок долі і для себе, а життя виділило їй те, що залишилось після роздачі іншим. Вона все тягнула на собі – сама поралась у хаті, на городі і біля худоби. Батькова хвора нога стала причиною звільнення його від усіх обов’язків по господарству. Він сам себе від усього звільнив. Тата все дратувало, він постійно злостився, усе йому було не так – і мама, і держава, і думка, що зміцнювалась з кожним роком: їх тут покинули напризволяще, у них тут тепер одна перспектива – здохнути, не дочекавшись жодних змін на краще. Він чимраз помітніше шкутильгав, дратуючись від болю у не вилікуваному після давньої травми коліні, і дедалі частіше матюкався, незважаючи на присутність доньки. І всі дні проводив біля телевізора, на всі прохання та докори дружини відповідаючи: я своє відпрацював, тепер нехай інші попрацюють.

Залишалося подумки підганяти дні: швидше б кінець школі! Кінець безбарвним вечорам перед телевізором. Годуванню курей та качок, яких тут усі тримали в саморобних сараях, збитих із сірих дощок. Зачовганим капцям влітку та черевикам зі збитими задниками узимку. П’яним сваркам за стіною. Завжди темним вікнам тринадцяти порожніх квартир з 72 помешкань, мешканці яких виїхали на заробітки або світ за очі. Усьому, усьому, усьому кінець, бо все тут чуже, хоч ти й виросла тут. Що більше думала про брата, то більше переконувалась: не лише він тут чужинець, вона теж така сама, як він. Недарма ж мають одну групу крові, хоч і від різних батьків. Тато Роберта – колишній мамин однокласник, тепер викладач Київського національного університету. Батько Кароліни – пенсіонер у свої п’ятдесят, колишній провідний спеціаліст військового радгоспу, приїхав колись у Висіч ненадовго, а виявилось – назавжди.

Здається, єдиною щасливою людиною серед усіх дорослих був пасічник, дядько Степан. Бджоли та пофарбовані синьо-жовтим вулики наповнювали його життя змістом та сподіваннями. Кароліна чула одного разу, як він сказав мамі: бджоли старіють, коли припиняють носити мед. А мама мовчки покивала головою: ну так, так, а що зробиш… І їй здалося, що вони говорили про батька.

Окрім дітей, усі люди з Висічі викликали співчуття; усі дорослі, разом із татом, що знаходив розраду в чарці, разом із мамою, яка приречено тягнула на собі увесь побут, зосереджена на дрібницях та байдужа до важливих речей. Не знати коли вона вголос сміялась востаннє, безтурботно й завзято, хоч Кароліна ще не забула той давній мамин сміх. Вона тепер усе більше мовчала або дорікала Кароліні, що та байдикує, щось там видивляючись через вікно. І має обидві ліві руки. І як вона, ледащо, житиме далі, не вміючи курям зготувати? І картоплю абияк підгортаючи, як вона житиме далі? Як даватиме собі та майбутній сім’ї раду?…

Двоє п’яних сусідів щось завзято обговорювали, помалу просуваючись через двір, раз у раз зупиняючись та похитуючись, і знову рушали з місця, підтримуючи один одного. Кароліна спостерігала за ними з кімнати. У житті, яке чекає на неї, вміння підгортати картоплю буде зайвим. І сім’ї, що впокорює та поселяє сум в очах, у неї не буде. Брат Роберт їй допоможе, він буде тим місточком, який переведе її на інший бік, з берега «тут» на берег «там».

Утрьох – мама, тато і Кароліна – сідали за стіл зрідка. Якось не виходило їсти разом. А тут усі були вдома, і мама поставила на стіл варену картоплю та квасні огірки, покликала Кароліну з батьком. Кароліну трохи нудило, але не хотіла відмовляти, сиділа, слухняно длубаючись виделкою у тарілці. Батько навпаки – їв жадібно, незважаючи на роздратованість, а може, саме завдяки цьому, із захланним апетитом та плямканням. І сварив на всі заставки і владу, і країну, і сусіда, що борг не може повернути, смішний борг – дві пляшки пива, а все ж… І що далі, то більше не добирав висловів.

– Ти точно Тобік, гав та гав, – сказала раптом Кароліна.

Тобік був дворовим собакою з кепським характером: усіх знав, але на всіх гарчав та гавкав. Як затягне сиплим голосом – не вгамується, поки не тупнеш до нього.

– Справді, годі вже, – лякливо озвалася мама. Їй головне – аби не пересварилися.

Батько гримнув виделкою до тарілки, набрав повітря у легені, але заледве встиг рота відкрити, аби поставити обох нахаб на місце, як Кароліну знудило просто на батька, на його плече та коліна. Фонтаном. Батько відсахнувся, улюблений матюк вилетів без закінчення, незавершений, немов хтось вимкнув звук. І батько заткався. Схопився за рушник, запопадливо поданий мамою, почав обтиратися. Мовчки.

У кожного свої страхи, Кароліна найдужче боїться двох речей – бідності та перспективи залишитись у Висічі. Одного разу в тому ж шкільному автобусі вона уявила собі картину кінця світу: ось минає рік, ось їй вже дев’ятнадцять, а вона щодня трясеться тою самою дорогою, їздить на роботу в райцентр, а вечори минають біля телевізора. Що вони там, у попередній серії, остаточно розійшлися?… Не знаєш?… Чи вона повернулась до нього, чуєш, Кароліно, до тебе кажу?… Курям дала, Кароліно?

Ні, нізащо.

Вона знала, що до гуманітарного вузу не вступить, бо це не її. А до технічного й поготів. Пройшла тестування зі всесвітньої історії, але зрозуміла, що результатів навіть не чекатиме та й інших тестів не здаватиме, бо набере надто мало балів. Вона й особливих ілюзій не мала, бо вчилась посередньо, без цікавості, стук-грюк аби з рук, говорила про неї класна. Та й не готувалась вона як слід до того зовнішнього незалежного оцінювання. Без класної керівнички знала: найголовніше – не оцінки, не результати тестів, а життєва наука, а цього в школі не вчать. Де варто бути відмінницею, від кого вчитися – вона сама це вирішить. Головне – вибратись із цього глухого закутка.

Того дня, коли рішення визріло остаточно, вона набрала номер брата і попросила дозволити приїхати до нього.

«Обіцяю якнайшвидше знайти роботу і влаштуватись із житлом, – сказала вона. – Мені потрібно протриматись у вас від двох до чотирьох місяців. Максимум півроку. І тоді я або влаштуюсь у Києві, окремо від вас, або повернусь до батьків». Брат помовчав і сказав: «Приїжджай».

* * *

Роберт Керя був тямущий і наполегливий, чіпкий, як дикий плющ, йому достатньо було трохи допомогти на старті – і це зробив рідний батько, забравши його з Висічі в 15-річному віці – а далі хлопець пішов угору сам. Після закінчення Київського національного університету знайшов роботу, змінив кілька фірм, аж поки опинився у великому торговому центрі. Через півроку власник вже не міг обійтися без цього молодого розумаки-юриста. Роберт Керя швидко довів, що з ним фірмі буде набагато краще, аніж без нього. Його тесть, директор філії одного з банків, зі своїми можливостями та зв’язками був тут ні до чого, і дід дружини, професор Могилянки, теж.

Щоправда, свого часу батько Марини підозріло поставився до вибору доньки. Не могла, мовляв, знайти чоловіка серед синів знайомих, у своєму колі. Однак познайомився з Робертом, придивився до нього, і хлопець йому сподобався. Нагадав його самого тридцять років тому. Було в доньковому обранцеві щось міцне та надійне. Хлопець з перспективою, визначився з оцінкою майбутній тесть і до весілля підтримав молодят щедрим подарунком – однокімнатною квартирою, в яку колись вигідно вклав гроші. А далі вразив дружину тим, що навіть бровою не повів, дізнавшись, що молодята квартиру продали. «Поживемо – побачимо», – спокійно пояснив свою реакцію збентеженій дружині. Щось йому підказувало, що Роберт з тих чоловіків, які будують, а не руйнують. Він ті гроші за вітром не пустить.

Так воно й сталося. До першої у своєму житті великої суми грошей, отриманої від продажу квартири, Роберт додав позику, що її узяв у відділенні банку, де працював тесть, попередньо з ним проконсультувавшись щодо нюансів, аби не припуститися помилки – а тоді придбав для своєї сім’ї трикімнатну квартиру в новобудові престижного району міста. У другій лінії Оболонської набережної.

Кароліна розуміла, що вона в цьому помешканні, нехай зручному та просторому, буде зайвою, але вона повторювала сама собі подумки: не мине й півроку, як житиму окремо. Як саме це станеться, вона ще не знала.

До брата, почувши його «приїжджай!», зібралась, як солдат, вклавши до наплічника лише найнеобхідніші речі. Менше речей – легша дорога. Поскладала двоє джинсів, улюблену бобку з каптуром, кілька футболок з веселими малюнками, «Сімейне життя» Базена і сплетену мамою камізельку кольору стиглої хурми. Дуже любила цю камізельку. Що завгодно могло не вміститись у наплічник, а ця хурмова, як називала її, камізелька – мусила.

* * *

Двогодинна дорога на Львів – через Середкевичі, Немирів, Яворів, Івано-Франкове – видалася довгою-предовгою. Можливо, через те, що нестерпно хотілося пити, а воду забула на столі в кухні. Можна було купити мінералки на коротких зупинках, але Кароліна боялась відстати від автобуса. Терпіла до львівського вокзалу.

До поїзда було ще дві години, а квиток вже лежав у кишеньці наплічника. У Львові Кароліна орієнтувалась погано, та й година вже була вечірня – не для прогулянок малознайомими вуличками, і вона вирішила вокзалу не залишати. Тим більше, що напередодні наснився сон, ніби вона не встигає на поїзд…

Зал очікування був заповнений людьми. У кріслах перемовлялись, вечеряли ковбасою з хлібом, спали, зберігаючи дитячий вираз незахищеності на обличчях. Кароліні пощастило: якийсь чоловік звільнив місце саме тоді, коли вона проходила поруч, і вона влаштувалась біля великого годинника на стіні, навпроти кіоску «1001 дрібниця у дорогу». Коли прийде час, залишиться встати і вийти сходами на перон.

Які дрібниці люди беруть у дорогу? Так виглядало, що газети, книжки та іграшки. Щоб роздивитись як слід, довелося б підійти ближче, ризикуючи втратити своє місце. Їй було добре видно лише задню стіну великого кіоску, викладену яскравими іграшками – там були барбі, машинки, м’ячі, ігри, пазли, навіть набори пасочок для піску. Ці тисячі дрібниць призначались маленьким пасажирам, але вони, на диво, поводились тихо, не звертаючи уваги на вітрину.

Кароліна спостерігала за тим, що відбувалося поруч. Навколо вирувало життя. Люди пили каву з пластикових стаканчиків, розмовляли по телефону, дрімали, підхоплювались, зачувши нерозбірливу інформацію про прибуття поїзда, прислухаючись та перепитуючи, до якого перону треба поспішати.

Збоку хтось гучно вилаявся. Худорлявий одноногий нагадав їй батька, і не лише голосом та словесними конструкціями. Його очі підозріло нишпорили по залу, він говорив, ні до кого конкретно не звертаючись, поливав добірною лайкою когось, кого називав «вони». Слухачі та глядачі були йому не потрібні, він натхненно тримався своєї хвилі. Так само щиро й артистично вигукував би свої прокльони і в порожньому залі очікування. Пересувався він стрімко, вправно переносячи своє легке тіло з двох паличок, які міцно стискав у кощавих пальцях, на ногу в розтоптаній кросівці. Порожня підгорнута холоша розгойдувалась від його енергійного руху.

Біля вітрини з іграшками галасливий хамула різко зупинився, наліг грудьми на прилавок і стишився, неспішно роздивляючись, чим тут торгують. Не помічав, що його теж розглядають. Його єдина кросівка була геть зношена й збита на один бік. Чорні штани давно набули особливого сірого кольору, який утворюється – Кароліна знала це – від багаторічного носіння, і не так від того, що інших немає, скільки від особливої любові саме до цих, найзручніших. Її батько мав такі самі.

Чоловік смикнув головою, розвернувся до людей, обвів їх уважним важким поглядом – Кароліна ледве встигла опустити очі – і вибухнули прокльони, понісся вихор злоби по периметру зали. Одноногий мчав на швидкості, спираючись на дві різні палички, чорну та світло-коричневу, однакові гумові ратиці шургали по кам’яних плитах. Його голос змовк за спиною – і знову виринув, забринів на повну силу праворуч, звідки його вперше почула. Несамовитий хід зупинила перешкода з іграшок. Чоловік завмер, переніс вагу тіла на прилавок з газетами та книжками, переводячи погляд з гоночних машинок на мотоцикли, з мотоциклів на трактори…

Продавчиня вийшла зі своєї будки, причинивши двері, щось кинула у смітник неподалік і повернулась. Вона не звертала уваги на дивака-роззяву і не боялась залишити його перед розмаїттям звабливих та яскравих іграшкових абищиць, призначених згідно вивіски, у дорогу. Вона його добре знала. Він нічого не купить, але нічого й не вкраде. Він тут ходить та й ходить без втоми, ніби виконує тяжку роботу, голосно лається з ворогами-невидимками, намагаючись вгледіти їх у залі. Такою є його робота, вона його виснажує і втомлює до ненависті, а відпочиває він біля вітрини, наповнюючи короткотривалі зупинки священним хлоп’ячим спогляданням недоступних утіх.

Дядько надто різко обертається і тут їхні погляди таки зустрічаються. Кароліна хапається за несподівано-дивну думку, яка невідомо звідки виринає у голові: «Я листочок на дереві». Вона не відводить очей, лиш дивиться крізь страшного одноногого дядька байдужим поглядом і навіть ледь чутно погойдується – вона і є зараз листочком на гілці. Дядько реагує на неї як на листя, чи гілку, чи дерево – дивиться упритул і не помічає. Повертає голову вбік, на зборисько людей. Його очі наливаються чорнотою: навколо натовп, і десь посеред цього людського мурашника ховаються ненависні, винні в усіх його бідах «вони», які мають колись відповісти за все.