Читать книгу Купальниця - Галина Вдовиченко - Страница 5

Її збудило тремтливе нетерпіння, ніби торкнуло плече. Розплющила очі, на губах усміх – як воно добре! З радості, з передчуття нових можливостей починався день.

У ліфті зауважила, на які кнопки натиснув Роберт: спочатку на одиничку, тоді – на кнопку-прискорювач усіх дій ліфта – пояснив, що воно таке. Двері одразу й зійшлися докупи. Зрозуміло, двічі повторювати не треба.

Ранок у розпалі, а сонця не видно, хоч вікна одного з будинків, що витяглись широким та високим колом, горять нестерпним золотом. Місто! За вікном автомобіля – миготіння вулиць, машин, світлофорів. Погляд вихоплює із загальної метушні окремі картинки: білий одяг на чорних манекенах у вітрині, яскрава клумба неправильної форми, потік людей, зосереджений в одному напрямку – до великої літери М. За п’ятнадцять десята братів «Форд» припаркувався на стоянці біля торгового центру, і до візуальних вражень додалися слухові: проспект вирував, немов вода шуміла, вириваючись з тісної труби з несамовитим напором та лякаючою енергією. Повітря вже набухало ранньою спекою та важкістю автомобільних викидів. Місто дихало, як затятий курець. М’яко траскали дверцята машин, попискувала сигналізація; ніхто не йшов спокійно, усі бігли, усі поспішали, віддавшись зосередженій напрузі живого виру, що затягував усіх у службовий вхід біля стоянки.

У залитому штучним світлом холі було порожньо, лиш поодинокі службовці відкривали секції, піднімали ролети – готувались до початку робочого дня, до зустрічі з покупцями. Масштаби торгового центру лякали, гігантський магазин міг легко поглинути й трибудинкову Висіч з усіма її стаєнками та курниками. Що тут робитиме Кароліна? Перевірятиме наявність та штампуватиме якийсь товар на складі? Чи їй довірять фасувати, сортувати, перебирати? Що ще? Вона може робити щось нескладне за комп’ютером, їх у школі навчили. Або доручать якісь там внутрішні необхідні вправляння з асортиментом. Маркування та номери партій, скажімо, звіряти, чомусь саме такий варіант спав на думку. Вона не знала, що зможе робити в такому торговому гіганті вчорашня школярка. Але їй не потрібна будь-яка робота. Їй не треба абичого. Вона має працювати з людьми, і то не просто працювати, а робити це яскраво, так, щоб доля чи випадок не пройшли повз неї.

Що це буде за робота, вона наразі не знала.

– Я тут усе роздивлюсь, що й до чого, – зупинилась, зробивши кілька кроків вздовж вітрини з книжками.

– Ну подивись, – не одразу відповів брат, стишивши хід. – Роздивись. А тоді щось вирішимо.

Кивком голови Роберт привітався з продавчинею з книгарні, русявою дівчиною з ляльковим обличчям. Та піднесла руку в зустрічному вітанні, ворухнула губами. За склом не було чути слів.

– Слухай, – йому було важливо залишити сестру не саму, – ходімо, я тебе з Олею познайомлю, їм потрібен продавець-консультант.

Оля виставляла на поличку-обертайку нові видання у твердій палітурці. Зблизька її обличчя виглядало ще білішим, а щоки – рожевішими. Вона з цікавістю глянула на управляючого та його супутницю.

– Це Кароліна, моя сестра, – сказав він. – А це – Оля.

Дівчата усміхнулись одна одній.

– Я просто подивлюсь, – випередила будь-які пояснення та пропозиції Кароліна. – Я тут залишусь, а потім, – вона подивилась на брата, – тебе знайду.

Вона відчувала напруженість долоні, що лежала на її плечі, вона розуміла, що затримує брата. Він вагався.

– Дати тобі супроводжуючого?

– Не треба, я сама.

– Ну дивись. Бачиш двері? Он ті! – вона простежила за його рукою. – Там написано: Роберт Керя.

– Я знайду, навіть якщо заблукаю, – запевнила Кароліна, – не турбуйся за мене, – і вона рушила вздовж полиць із книжками.

Сказала Олі, що хоче книжки подивитись, сама ж спостерігала через скло, що відбувається за межами книгарні. На протилежному боці широкого проходу між вітриною з квітами та вітриною з вазонами до квітів, біля дзеркальної колони, її увагу привернув закуток із яткою. Там, під дашком, що тримався на трьох легких стінах-перегородках, теж починався робочий день. Дівчина з короткою стрижкою-їжачком викладала на полички позаду себе котушки яскравих стрічок та рулони блискучого паперу. Що вона там продаватиме, у тій крихітній хатинці?…

– Це сестра Кері, – пролунало за спиною.

Кароліна озирнулась: поруч із Олею стояла дівчина в круглих окулярах, Гаррі Поттер у картатій спідниці.

– Я – Леся, – сказала дівчина.

– Кароліна, – сказала Кароліна.

– Моя бабуся називалась Каролі, – дівчина зробила наголос на «О». – Каролі, саме так. Таких імен вже немає.

Кароліна усміхнулась, розгорнула випадкову книжку, що її зняла зі скляної рамки на вітрині. Дівчина-їжачок навпроти зосереджено порпалась у своєму строкатому приладді. Що вона робитиме? Для чого все те, що перед нею?

Путівник, що опинився у руках, Кароліну не цікавив. Їй було зручно спостерігати звідси за дівчиною у хатинці. Але там нічого не відбувалося, дівчина припинила своє порпання, виструнчилась, замислилась про щось. До неї ніхто не підходив, і Кароліна, усміхнувшись Олі та Лесі, рушила далі.

Торговий центр швидко наповнювався людьми, двері працювали в одному напрямку, пропускаючи з вулиці нових та нових відвідувачів. Тихо лунала інструментальна музика. На всю ширину гігантського скляного еркера, за легкими столиками прозорої кав’ярні, вже сиділи перші відвідувачі в очікуванні замовленої кави.

Легкий повів запаху нової шкіри зупинив на черговому вході, не дав пройти попри скляні двері з хромованою ручкою. Це був бутик з взуттям, і там огрядна жінка у квітчастій сукні крутила в руках казкові босоніжки. Два персні назавжди врізались у пухкі пальці.

– Це замша чи нубук? – жінка вивернула ремінець защіпки.

Її запитання призначалось невідомо кому.

– Нубук-ойл! – поспішила на допомогу продавчиня. – Нубук, захищений від вологи!

– Тридцять восьмий є? – знову звернення ні до кого, з помахом у повітрі босоніжкою у набряклих пальцях. – Джи-повнота?

Ні, цей відділ не підходить. Сюди Кароліна навідуватиметься як покупець. От приходить вона туфлі вибирати. Міряє… ось ці, скажімо, міряє – фіолетові, на шпильках, тридцять восьмого розміру. А вужчі у вас є? – запитує, нормально запитує, дивлячись людині в очі – мені треба вужчі, а це – джи-повнота… Кароліна переводить погляд на сабо, що стоять на поличці поруч. Так, зрозуміло, не треба шпильок! Сабо – ось її усвідомлений, остаточний вибір. Вони самі до неї просяться, шкіряні, улюбленого життєрадісно-сонячного кольору, вона носитиме їх під джинси та хурмову камізельку. Хоча ось ці сандалі на низькому підборі, з кількома тоненькими замшевими пасочками – теж потрібна річ. Та що там – потрібна! Необхідна річ. Це замша чи нубук? – запитала б вона. – А ні, замша, бачу-бачу. А то було подумала, що це нубук-ойл…

Що більший вибір – то важче визначитись. Це не районний універмаг, де одна полиця на лампочки, капці та липучки для мух. Тут взуття стоїть, як військо в наступі, вишикувавшись від підлоги до стелі, згори донизу, на десятки метрів по обидва фланги. Розстановку сил здійснено за всіма законами психологічної атаки. Дивись і тримай себе в руках. Уявні плани змінюються блискавично; порожній гаманець до захопливої гри «якби я мала дві тисячі гривень» не має жодного стосунку. Головне – вчасно зупинитись, аби вибратись зі своїх фантазій без помітних втрат.

Сумки вигулькнули, вдарили по очах важкою артилерією, остаточно обеззброїли. Ну як тут працювати? Як голодному тістечка продавати. Ось цю лаконічну досконалість, без жодної зайвої деталі, без жодної блискучої прикраси, вона купить собі одразу, як тільки заробить перші пристойні гроші. Якщо міняти свій улюблений затертий наплічник – то тільки на це диво кольору вишневого листя.

– Допомогти?

Кароліна забула про існування продавців. Подякувала, вийшла з відділу, встигнувши однак зауважити оцінюючий погляд на своїх кросівках.

У відділі з білизною знову накотило. Ці мереживні спокуси, ці сіточки, бантики, атласні стрічки, шовк, гіпюр, поролон, силікон були ще більш привабливими, аніж зелена сумка та жовті сабо. Набрати повний кошик, сховатись біля дзеркала і міряти, міряти, міряти.

Чоловічий голос. Чоловічий розгублений голос в найвіддаленішому покої жіночого королівства. Зосереджений молодик намагався прочитати продавчині завдання, записане на папірці:

– Тріумф. Або… Ля… перла. Сімдесят п’ять. Бе.

Так, на вихід. А що навпроти? Світильники та люстри. Але й там Кароліна працювати не хотіла. І серед пароварок та сковорідок – ні. І не там, де іграшки…

– Що вас цікавить? – запитали її у відділі квітів.

– Я лише дивлюсь, – усміхнулась Кароліна.

Вона лише дивилась, вона уважно дивилась, заходячи в секції та бутики, шукаючи свого місця. Пройшла по всьому периметру торгових залів, по всій гігантській, у склі та металі, будівлі і знову опинилась біля книгарні. Оля з Лесею жваво спілкувалися з покупцями. Одразу було видно: вони на своєму місці. Лесі, до її круглих окулярів та картатої спіднички, особливо пасували стенди з дитячими книжками, вони самі тулились до неї. А Оля ефектно виглядала б усюди, а понад усе – в іграшковій чи в сувенірній крамниці, біля ляльок з порцеляновими обличчями.

Навпроти за склом теж кипіла робота. Дівчина-їжачок у своїй ятці під дашком вправно загорнула сіру коробку в яскравий червоний папір, тоді степлером прибила згори зелену стрічку та маленьку вітальну листівку – і, задоволена, посунула святкову конструкцію до хлопця з трояндами.

Ось що воно було.

Дівчина пакувала подарунки.

Обідали з Робертом у ресторанчику швидкої кухні. Їх тут було кілька, на другому поверсі. Ледь чутно, не заважаючи розмовляти, лунав хриплуватий голос співака.

– Люблю Джо Кокера, – брат показав кудись вгору. – Це Summer In The City, – розірвав крихітний пакетик з меленим перцем, присипав улюблені макарони.

– Літо в місті?

Брат кивнув.

– За що мені трійку з англійської поставили? – Кароліна понюхала апетитну пару над запеченими картоплинами. – Ти ще не спробував, а вже за перець узявся.

– Я знаю, що перцю бракує. Ну що в тебе?

– Ну що?… Наразі нічого. Намагаюсь зорієнтуватись на місцевості.

– Помогти чимось?

– Мені комп’ютер потрібний та Інтернет. Хоча б на годинку.

– Без проблем.

Кароліна вмочувала шматочки картоплі в сирний соус.

– Кок – це ж півень по-англійськи? – затримала виделку в повітрі. – А кокер тоді – що?

– Півняр, виходить. Когутяр.

– Є такі слова?

– Нема таких слів.

– Роберте… – згадала. – Давно хотіла запитати. – Чому в тебе таке прізвище дивне – Керя?

Брат прожував, тоді озвався:

– Чого ж дивне? Таке саме, скажімо, як Бондар. Чи там Гонтар. Нормальне прізвище.

– Я не про те. Що воно означає, Керя? Не знаєш?

– Як не знати… Звісно, знаю. Батько колись розказував. Воно якось пов’язане зі словами «колода» та «рубати», тобто може означати професію. Лісоруб, скажімо. І то, уяви собі, з мови північного народу комі. І це дивно, бо в нас нікого звідти не було. Або, за іншою версією, був такий хан Керей, тому Керя може бути тюркського походження. Хтось з моїх пращурів міг прийти сюди разом з татаро-монгольською навалою. Усе може бути.

– Ти з батьком бачишся?

– Рідко.

Роберт накрутив на виделку завиванець з макаронів, відправив до рота.

– У мами, – сказав, прожувавши, – було колись дві мрії: маленька чорна сукня та поїздка у Францію.

– Вперше чую.

– Кажу тобі. Я точно знаю… Я їй нещодавно нагадав, хотів на ювілей зробити подарунок, а вона відповіла…

Озвалась мобілка Кароліни.

Це був той Павло з поїзда, Павло Панч. Він одразу назвався, але вона не одразу пізнала його голос у телефоні. Розмовляти було незручно. Він почув голоси та музику, зрозумів, що невчасно. Коротко запропонував піти в кіно. Завтра ввечері. Вона погодилась.

Буденна вийшла розмова.

– То що, завтра ввечері підеш у кіно? – зрозумів з її відповідей брат.

– Піду.

Він кивнув.

– Про що ти говорив перед тим? – нагадала Кароліна.

– Говорив, що… Нагадав мамі про її мрію, а вона сказала, що давно про це забула… Сумно, коли власна мрія вже нічого не значить… Чий то голос у тебе звучить, знаєш?

– Де?

– Рингтон на твоїй мобілці.

– Не знаю. Мені хлопець один закачав. Зі школи. Просто дав послухати різне, я цю вибрала.

– Це Антонелла Руджеро. «Римські канікули». Хороший вибір. Ходімо, покажу, де можна попрацювати в Інтернеті.

В офісі торгового центру ніхто не звертав уваги одне на одного. Роберт допоміг сестрі за вільним комп’ютером, переконався, що все гаразд. Не хвилюйся, усміхнулась Кароліна, принаймні гуглити я вмію. І брат зник за дверима. Щойно вона занурилась у потрібні сайти, як згадала: яке завтра?… Геть забула. Вона ж обіцяла Марині посидіти з дітьми, відпустити їх з Робертом на концерт.

Зателефонувала братові.

– Передзвоню, – холодно озвався він. Зайнятий.

Набрала номер Марини.

– Марино, нагадую: завтра ввечері – як домовлялись.

– Ти про концерт? Мене вже нетерплячка бере. А у вас там що?

– Нормально.

– А ми, уяви, застрягли на дні народження у дитячому кафе. Крістиній подружці – чотири роки. Діти розгулялись, не можемо розтягти по домах. Тож на вечерю сьогодні – смажені яйця та канапки, вибачайте.

– Обожнюю смажені яйця.

– Тоді до вечора!

Так, тепер Павло. Де його номер?

– Павле, це Кароліна, я не зможу завтра.

– А сьогодні? – він ніби був готовий до такого варіанта.

– Сьогодні?… Сьогодні мені… теж не підходить. Краще післязавтра…

– Гаразд. Зідзвонимось.

Вона подумки побачила його усмішку, коли він розгортає газету. Як тоді, у купе. Мовляв, ні то ні.

Сьогодні в неї вечір у сім’ї. У кіно з Павлом вона піде іншим разом.

Поки порпалась в Інтернеті, зауважила, що хтось зупинився біля неї. Підвела погляд: хлопець із запитанням в очах. Хто така, мовляв, на його робочому місці.

– Я сестра Роберта Кері, – поспішила пояснити вона, – вам комп’ютер потрібний?

– Працюйте-працюйте, – він навіть долоню виставив перед собою, все гаразд, мовляв.

– Ще хвилин двадцять, – це вона вже йому навздогін, у спину.

Дівчина з короткою зачіскою-їжачком знову нудилась за своєю яткою. Кароліна пройшлася повз неї, ноги самі завели до книгарні.

Оля кивнула їй як давній знайомій, не відволікаючись від книжок та покупців. Кароліна не відчувала тут піднесеного неспокою, як біля взуття, сумок чи білизни – їй було затишно за парканом з книжок, вона могла тут думати про головне.

– «Сестру Кері» шукаєте? – весело озвалась Оля. У неї видалось «віконечко», одні покупці йшли на вихід, інші щойно лиш заходили.

Кароліна здивовано поглянула на неї: про що вона?

– Роман Драйзера, «Сестра Кері», – повторила Оля.

– Ми вдома маємо, – знайшлася із відповіддю Кароліна.

Книжок вона майже не читала. Іноді щось до рук потрапить, розгорне – й за дві сторінки згорне. Журнали, Інтернет – інша річ.

Майже всю дорогу додому брат зосереджено говорив по мобілці. Щось там у нього не сходилось, йшлося про якісь поставки, вивантаження, завантаження. Кароліна мовчала. Їй треба було подумати про своє. Ідея крутилась у голові, скелет обростав м’ясом, у щойно порожніх жилах починала пульсувати жива кров.

Марина з порога глянула на чоловіка – і нічого не запитала. Після вечері пішла за ним до кімнати, з-за прочинених дверей було чути їхні стишені голоси. А Кароліна узялась читати дітям, Кріста спровокувала, вклавши до рук книжку: почитай!

Слово по слову – і Кароліна почала бавитись голосом, тоді підключила жести, випросталась – і нумо сценки розігрувати. Крісталіну до дійства залучила, ще й Амалію, яка зосереджено спостерігала за ними. Пояснили їй удвох: ти, Амаліє, цієї хвилини – веселе маленя, таке собі жабенятко-жабеня, зрозуміло? Мала ствердно хитнула головою. Коли про тебе йдеться, починай стрибати, зрозуміло? – Амалії усе зрозуміло. І як тільки про жабенятко-жабеня зачула, стриб та й стриб, ледве відриваючись від підлоги. Кріста з Кароліною регочуть, батькам малої артистки, що вийшли зі своєї кімнати, пояснюють, що тут робиться.

Присутність глядачів ще більше надихає. Спочатку! Спочатку! – командує Кріста. Хто хоче бути дідом та бабкою? Залучають глядачів до вистави і знову починають, вже впевненіше. Про хатку, де жила родина, не велика, не мала: жабка-дід і жабка-бабка, мама-жабка, тато-жабка і веселе-маленя жабенятко-жабеня. За помахом руки вступають у дійство одне за одним, і Амалія, дочекавшись свого виходу, додає реалістичних деталей – присідає навпочіпки, спершись руками в підлогу, пробує стрибати по-справжньому, по-жаб’ячому. Комедія! У Роберта навіть сльози на очах виступили, а вся жіноча частина полягала від сміху.

Ледве заспокоїли малих, ледве спати вклали. А тоді Марина показала Кароліні свій сайт. Вона його створила два роки тому, і він був тепер її місцем роботи. «Поки діти малі», – пояснила вона. На цьому сайті молоді мами обмінювались інформацією, продавали чи віддавали задурно речі з дітей – одяг, візочки, кріселка, ліжечка, усе дитяче причандалля. Ще й виставляли на продаж свої роботи – плетені з ниток іграшки, торби-тайстри, картини з сухоцвіту, власноруч пошиті слінги для носіння дітей за африканським методом та багато чого іншого.

Сайт надихнув Кароліну на ідею. Вона витягла яскравий смугастий шалик з китицями, попросила голку та нитки.

– І що це буде? – глянула Марина.

– Зроблю собі накладні манжети. Вони охоплюватимуть руку, застібатимуться на ґудзик, а китиці причеплю на шворку, ось так – і на шию. Таке собі доповнення – хоч до футболки, хоч до гольфа. Мені треба виглядати нестандартно.

І вона розказала Марині, що хоче пакувати подарунки, і завтра попроситься до дівчини-їжачка в помічниці.

– Там що, великий попит на пакування подарунків?

– Взагалі немає, – і, перехопивши здивований погляд Марини, додала впевнено: – Але буде.

– Ти мені подобаєшся, – тільки й сказала Марина. – Ти знаєш, що хтось з письменників вважав подарунки живими істотами? Ось тільки хто?…

Кароліна лише плечима знизала. Спитають же таке…

Місце для пакування подарунків – найкраще в торговому центрі, хоча з цим твердженням ніхто не погодився б. Заходиш – погляд обов’язково чіпляється за цю шпаківеньку у вузькому закутку біля дзеркальної колони, виходиш – знову вона на очі потрапляє. Хоча одразу й не второпаєш, для чого тут стоїть дівчина з короткою стрижкою, чи то акцію якусь проводить, чи то анкети заповнити пропонує. Кароліна вже знає, що цю крихітну ятку розміром усього лиш метр на метр, дівчина орендує. Тут ніби й нема де розгорнутися. Але над головою та по ліву-праву руку – маленькі зручні полички, під стільницею – місце для пакувального матеріалу, і вся передня поверхня тумби вільна. Ще й дашок не задіяний. Скільки всього зробити можна!

Брат ідеї здивувався, а тоді випнув губу: хоча… спробувати можна… щось у цьому є!

* * *

Кароліна кладе перед дівчиною-їжачком коробку зі своїми дзеркальцем та гребінцем з металевим мереживним руків’ям.

– Вибирайте папір, – озивається дівчина.

– А ви який пропонуєте?

Дівчина кладе перед нею два рулони на вибір, вихопила їх з-за спини, не дивлячись: «зебру» та «зерна кави на дерев’яному тлі». Кароліна вагається. Як на її смак, ні та, ні та не підходить. Дівчина-їжачок мовчки чекає, поки покупець визначиться. Її думки десь далеко-далеко.

– Як вас звати? – запитує Кароліна.

Дівчина здивовано відповідає:

– Віта…

– Віто, – на обличчі Кароліни спалахує усмішка, – візьміть мене до себе в помічниці.

Кароліну несе на хвилях піднесення. Вона викладає свій план, від його реалізації має бути зиск і Віті-їжачку, і Кароліні. Якщо ж не вдасться – що ж, принаймні ніхто нічого не втратить. Але має вдатися. Мусить вдатися.

Віта уважно слухає, тоді каже:

– Не знаю, хіба лише сьогодні… Сьогодні мені додому треба чимшвидше. У садочку малого карантин. До обіду сусідка з ним побуде, а далі – роби що хочеш… – Віта розмірковує вголос. – Гаразд, сьогодні попрацюй. Але ж… – Їжачок замислюється. – Я ж тебе зовсім не знаю… А що, як ти мої рулони забереш?

Кароліна усміхається. Достатньо сказати одне чарівне словосполучення про сестру Роберта Кері, але вона мовчить. Вона вже побавилася вчора цією фразою, досить. Нема чого за брата ховатися.

– Візьми мій паспорт до завтра… – невпевнено пропонує вона, теж перейшовши на «ти».

Нічого більш переконливого їй на думку не спадає.

– Тут пакувального матеріалу на дві тисячі, – Їжачок пропускає пропозицію повз вуха. Вона вагається, вона хоче залишити на Кароліну свою ятку, це помітно.

– Якби в мене було дві тисячі, – каже їй Кароліна, – я б їх тобі залишила в заставу. Але швидше за все я одразу витратила б їх на сумку. Он у тому відділі.

Їжачок дивиться туди, куди показує Кароліна. Вона там ще ніколи не була, хоч і поруч працює. Надійна напарниця їй не зашкодила б. І витрати за можливість тут працювати вони поділили б на двох…

– Привіт, Кароліно! – махає рукою Оля з книгарні навпроти.

– Ви знайомі? – обличчя Віти світлішає.

– Я сестра Роберта Кері, – нарешті витискає із себе. Не обійшлося без братової підтримки.

Але почуте не справляє на Віту жодного враження.

– Хто це?

– Роберт Керя працює у вас. Он за тими дверима, – показала в кінець безкінечного скляного простору.

– А-а-а! – доходить до Віти. – Чого ж ти мовчиш?… – вона вже прокручує ситуацію у новому напрямку. – А ти пробувала колись подарунки пакувати?

– Я в Інтернеті все роздивилась. Не бійся, нічого не попсую. Скільки ти платиш за день оренди?

– Тут за місяць рахують, а не за день. Тисячу гривень за місяць.

– Це всі витрати?

– Та яке всі! Є ще єдиний податок підприємця, є внесок у пенсійний фонд… Плюс матеріали. Загалом – ще стільки ж набігає…

– Ну давай, короче, я спробую. І думаю буде зиск і тобі, і мені.

Віта нарешті погоджується.

– Прийду після п’ятої, – каже, збираючись; паспорт Кароліни ховає до сумочки. – Пояснює, на що варто вважати, що скільки коштує і що робити, коли в туалет треба відійти: он дівчата з книгарні приглянуть за товаром.

Потік людей пробігає попри ятку, не звертаючи уваги на Кароліну. Вони стовбичать тут удвох – дзеркальна тумба і пакувальниця подарунків без подарунків. Залишки впевненості поступово тануть, Кароліну огортає сумнів, який через півгодини переходить у відчай. Чи не забагато вона собі нафантазувала?…

З книгарні виходить хлопець. В руках у нього – листівка та мистецький альбом, на обкладинці написано «Катерина Білокур», решта слів затулені рукою. Подарунок для когось. Хлопець кидає на Кароліну погляд.

– Добрий день, – озивається вона.

Хлопець здивовано пригальмовує, злегка повертає голову вбік, перевіряє, чи, бува, за ним ніхто не йде. Бо до кого ж вітається ця сонячна дівчина з пишним волоссям?

– Добрий день, – повторює вона.

– Добрий день, – відповідає хлопчина.

– Можливо, варто гарно запакувати? – провадить Кароліна (якщо листівку купив, це точно подарунок). – За двадцять гривень зроблю, як за двісті.

Хлопець усміхнувся, поліз до кишені, витяг двадцятку.

– Остання. Додому пішки піду.

– Першому покупцеві – знижка. Мінус дві гривні.

– Тоді поїду, – усміхається хлопець. – Це наша група скинулась, викладачці даруємо, куратору. Вона живопис любить.

Альбом лягає на прилавок. На обкладинці – дві дівчинки з лійками в руках, поливають буйні зарості квітучих півоній. Довгий рулон паперу опиняється поруч: на малюнку – яскраві пуп’янки півоній серед зеленого листя. Є інший малюнок – суцільне густе плетиво з зеленого листя; але той, із нерозквітлих півоній, видається більш доречним. Не так вправно, як хотілось, а все ж запакувала подарунок. Перетягнула щільною зеленою ниткою.

– Ось сюди згодом вставите листівку, коли підпишете, – показала.

Легкий зелений пучечок погойдувався від рухливого повітря, вивершував квіткою святкову композицію. Першою на рахунку Кароліни. Вона залишилась задоволена роботою, хлопець – теж.

Але більше ніхто не підходив. Кароліна шаруділа папером, розкручувала й закручувала шворки на котушках. Вона вирішила, що на рух люди реагуватимуть краще, аніж на непорушність. У нападі вимушеної бездіяльності зробила з яскравих ниток кілька розбурханих хризантем. Народ кидав похапливі погляди в її бік і біг далі.

– Скільки коштує коробку папером обгорнути?

Незчулася, як біля ятки опинилась жінка з коробкою, на коробці – фото електрогрілки.

– Таку коробку – гривень п’ятнадцять.

– У-у-у-у, – здивувалась жінка. – Я думала три гривні.

Кароліна не відповіла, хоча й хотіла сказати, що найдешевший аркуш обгорткового паперу коштує утричі дорожче.

– У вас немає таких маленьких шабатурок для дрібних подарунків?

На долоні дівчини – пластикові кульчики на дротяних гачках, на кожному кульчику, чорним по білому, намальований скрипковий ключ та ноти.

«Будуть», – подумала Кароліна, а вголос сказала:

– Я гарно запакую, у прозорий мішечок. З такою стрічкою з п’яти ниток.

– А-ааа, тіпа нотний стан! – дівчині сподобалась пропозиція. – Сьогодні – Олени! Іменини моєї молодшої сестри Олени, я їй хочу сюрприз зробити.

Щодня у людей свято, думала Кароліна, щодня, навіть коли не до свят. Сьогодні – іменини Олен та Костянтинів; в усіх Олен та Костянтинів – свято, хоча чимало з них про це дізнаються лише від друзів, а може, так і не дізнаються, що сьогодні в них – особливий день. Хто мав би про це нагадувати? Ятка з пакування подарунків. З одного погляду на ятку має бути зрозуміло, яке нині свято та чиї іменини, бо кожне з них – нагода для привітань та сюрпризів. І Кароліна подбає про це.