Читать книгу Конотопська відьма. Вибрані твори - Григорій Квітка-Основ’яненко - Страница 1

Різні біографи по-різному творили життєпис письменника Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка: радянські дослідники зазвичай уникали чи не дуже «голосно» говорили про його аристократичне козацьке походження, про релігійність, яка не була навіть близькою до фанатизму, про його активну громадську роботу й службову діяльність – предводитель дворянства, совісний суддя… Остання посада – офіційна. От би в наш час, коли існують судді-«колядники», запровадити таку посаду, яка вже існувала в українській юриспруденції в першій половині ХІХ ст., – совісний суддя.

Бібліографія праць про життєвий і творчий шлях Г. Квітки-Основ’яненка досить велика, але далека від вичерпності й завершеності. Очевидно, сучасним і майбутнім дослідникам ще належить по-новому прочитати його спадщину і, можливо, створити навіть ігровий фільм, який може бути наповнений як цікавими епізодами біографії, так і світом героїв його прозових і драматичних творів.

А поки що коротко, бодай схематично окреслимо те основне, без чого не можна обійтися в нашому виданні.

Григорій Федорович Квітка народився 18 (за новим стилем – 29) листопада 1778 р. в с. Основа на околиці Харкова, який згодом поглинув це мальовниче передмістя. За місцем народження й проживанням і був обраний провідний псевдонім – Грицько Основ’яненко. А, крім нього, були й такі: Земляк ваш Основьяненко, Аверьян Любопытный, состоящий не у дел коллежский протоколист…, Фалалей (Фалурден) Повинухин, штаб-лекарь Пампушкин, Евстратий Мякушкин та ін. Але в літературі залишився тільки один – Грицько Основ’яненко.

Батьки Г. Квітки успадкували від своїх попередників не лише статки, але й чесноти, які були притаманні українським козацьким родам. Вони не хизувалися своїм багатством, але любили говорити, яку роль відіграли Квітки у становленні Харкова як адміністративного й культурного центру Слобожанщини. Любили також переповідати схожу на легенду бувальщину, як нібито колись російський імператор Олександр І після огляду їхнього будинку в Основі запитав: «Не во дворце ли я?» Оглядаючи нині тодішнє зображення будинку Квіток в Основі, можна сказати, що то була добротна оселя заможного сільського господаря.

У ранньому дитинстві Грицько зазнав серйозної фізичної й психічної травми, після подолання якої хлопець почав виявляти надзвичайну схильність до релігії, яка збереглася в нього впродовж усього життя. Якось його нянька досить необережно зняла з повіки дитячого ока ячмінь, після чого почалося ускладнення хвороби (золотухи) і розвинулася сліпота, яка тривала кілька років. Він чув, як співають пташки і дзвонять дзвони, відчував, яким прекрасним є навколишній світ.

«Але Бог не без милості, а козак не без долі», – як любив повторювати Тарас Шевченко. У шестирічному віці мати поїхала з хлопчиком до Курязького монастиря, де можна було поклонитися чудотворній іконі Озерянської Божої Матері. І сталося диво: дитина побачила образ Богородиці – й очі її просвітліли.

Дядько Грицька Наркіз був ієромонахом Курязького монастиря, і тому в подальшому вихованні юнака брав безпосередню участь – надісланий ним із монастиря чернець розпочав навчання. Дотримання християнських чеснот було головним принципом життя Г. Квітки.

У грудні 1773 р. Г. Квітку записали на військову службу вахмістром лейб-гвардії кінного полку; із жовтня 1796 р. він ротмістр Сіверського карабінерного полку, а згодом – Харківського полку кірасирів, але в січні 1797 р. звільнений у відставку в чині капітана.

Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. Сторінка автографа вірша «На день моего рождения» («Ударил час! – и мне уж сорок лет»). Серпухов, 18 листопада 1818 р. (1 стор.)

І тут (не раптом!) відставний капітан Григорій Квітка стає послушником Курязького монастиря, де впродовж чотирьох років при суворому дотриманні строгого уставу готується до постригу в чернецтво.

Але, очевидно, сімейне коло, яке знало про паростки таланту вчорашнього відставного офіцера й нинішнього послушника, зробило все, щоб не втратити творчу особистість, яка могла багато зробити у своєму світському житті.

Але світське життя й релігійні захоплення не перешкоджали одне одному.

Один із забутих дослідників творчості Г. Квітки-Основ’яненка П. Петренко наводить такі факти, зафіксовані в книжці Г. Данилевського: «По выходе из монастыря Основьяненко мало-помалу опять пригляделся к свету. Сперва, впрочем, он собою во многом напоминал отшельника; ходил в Основе с церковными ключами, благовестил к обедне по праздникам и, по словам Н. Ю. Квитки, большую часть времени проводил в молитве. До конца жизни в его комнате стоял аналой с молитвенником и постоянно теплилась лампадка… (потом) он начал появляться в обществе, которого вначале, по возвращению в свет, дичился. Играя на флейте, просиживал он тогда по целым ночам в тени сада, в Основе» [1].

Сучасники письменника й дослідники його творчості досить повно окреслили риси його характеру: за наявності християнського світогляду й моралізаторства «в нього ні краплі не було претенсійности та наставницького тону. До старости зберіг він гнучкість та свіжість характеру, вміння легко пристосовуватись до всякого товариства. Він гаряче любив дітей, майстерно оповідав своїм малим слухачам казки й анекдоти – дорослим. А естетичне його почуття кохалося не тільки в церковних дзвонах, а в огні ракет, в феєрверках: на феєрверочних вправах він навіть позбувся одного ока» [2].

Захоплення домашнім театром в Основі, яке проявилося в Квітки в двадцятирічному віці, дало можливість чи навіть і спонукало до того, що в 1812–1816 рр. він обійняв посаду директора Харківського театру, а одночасно з цим брав активну участь у підготовці до відкриття Харківського університету й Інституту шляхетних дівчат, у виданні журналу «Украинский вестник» (1816–1817) і альманаху «Утренняя звезда» (1833).

На сорок третьому році життя Г. Квітка одружився з Ганною Григорівною Вульф, і їхній щасливий шлюб тривав 22 роки. Вона пережила свого чоловіка, який помер 8 (20) серпня 1843 р., на 9 років і, як згадували рідні, кожного дня чекала тієї хвилини, коли зможе зустрітися зі своїм коханим вже в інших світах.

Першу свою комедію «Приезжий из столицы, или суматоха в уездном городе» Г. Квітка-Основ’яненко написав у 1827 р. «Ревізор» М. Гоголя було написано через дев’ять років, і їхні сучасники робили навіть спроби говорити про якесь наслідування чи повторення сюжетів, що викликало велике невдоволення Григорія Федоровича. Він, без сумніву, відчував силу таланту М. Гоголя і тому не міг допустити наявності якихось запозичень.

А далі виходять комедії «Дворянские выборы» і «Турецкая шаль» (1829), «Шельменко – волостной писарь» (1831). У 1834 р. з’являється перша книжка під назвою «Малороссийские повести, рассказываемые Грицьком Основьяненком», на які відгукнулися «неистовый», а за словами Квітки, «грозный Виссарион Белинский» і «луганський козак» Володимир Даль.

Пізніше В. Бєлінський дав різко негативну характеристику повісті «Сердешна Оксана», в якій він побачив елементи релігійної проповіді. Але В. Даль чимдалі більше захоплювався українськими повістями Г. Квітки і навіть переклав «Салдацький патрет» російською мовою. У Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України в особовому фонді Г. Квітки зберігається рукописний список (писарська копія) цього перекладу названого твору, підписаного псевдонімом «В. Луганскій», і така примітка перекладача внизу першого аркуша і на його звороті:

«Одна из повестей Грицка Основьяненка. Повести эти со временем без сомнения будут оценены по достоинству: поныне, кажется, украинское наречие, на котором они написаны, пугало наших читателей и читательниц. А жаль, очень немного таких вещей написано у нас по-русски. Перевод – всегда только тень подлинника; перевод народной украинской повести на русский язык – менее полутени. Я желаю только возбудить, хотя бы в немногих, охоту прочесть подлинник – вот почему решился я на перевод. Я уверился по опыту, что всякий, кто потрудится прочитать две страницы повестей Основьяненко с помощью человека знающего украинское наречие, третью страницу будет уже понимать сам.

В. Луганский» [3].

Цікаві спостереження того, чому письменник почав писати свої твори українською мовою (майже до кінця життя не перестаючи творити навіть романи російською – «Пан Халявський» – 1840 р., «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова…» – 1841 р.), висловив відомий український літературознавець і бібліограф Микола Антонович Плевако: «Квітка теж почав писати по-російськи, проте життя його протікало за інших умов (у порівнянні з Гоголем), літературна діяльність його піддавалась іншим впливам – він не виїжджав з України, виховувався на українській літературі, все життя був близьким до народу… Квітка повинен був стати українським письменником, – і він ним став. Російські твори Квітки – це лише данина часу. Правда, і вони користувалися свого часу успіхом, і навіть Бєлінський назива їх “скарбом” для журналів.

Пояснюється це просто. Існуючі в той час у Великоросії журнали вимагали матеріалу. Повісті й оповідання Квітки, не позбавлені захоплення, подобались публіці особливо тим, що описували життя і звичаї далекої провінції, України, – і Квітка писав. Але значення його не тут. Лише в своїх “малоросійських повістях” Квітка знайшов своє покликання, і в них він виріс із провінційного співробітника столичних журналів у першокласного художника. Квітка – більша величина в українській художній літературі. Він створив реальну українську повість і продовжив розпочате Котляревським вироблення літературної української мови» [4].

Дехто з дореволюційних і радянських дослідників звинувачував Г. Квітку-Основ’яненка в наявності в його творах надмірного сентименталізму, релігійного моралізаторства й проповідництва, у покорі тогочасному царському режиму, униканні проблем соціальних і національних тощо.

Але першому українському повістяреві не так легко було відійти від «котляревщини» (літературної травестії). Спочатку він зумів заявити про себе в гумористичному жанрі, що після славнозвісного І. Котляревського привернуло увагу насамперед «великосвітського» читача, і це дало йому змогу писати твори незнищенною мовою українського народу, якою наприкінці 1830-х років залунав голос Тараса Шевченка (перший «Кобзар» вийшов у Санкт-Петербурзі в 1840 р.).

Заочне знайомство Т. Шевченка з Г. Квіткою розпочалося з листа Є. Гребінки від 18 листопада 1838 р. Пізніше Е. Шевченко надіслав до Харкова рукопис свого поетичного послання «До Основ’яненка» (1839), написаного під враженням Квітчиного нарису «Головатий». У листі від 19 лютого 1841 р. Т. Шевченко писав до Г. Квітки: «Тілько й рідні, що ви дні… Не цурайтеся ж, любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша “Маруся” так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю» [5].

Т. Шевченко просив надіслати йому з України «сорочку, плахту і стрічок зо дві», необхідних для написання картин (можливо, задумуваних як ілюстрації до «Марусі», «Сердешної Оксани» і «Панни сотниківни»). Слід відзначити, що Т. Шевченко таки виконав ілюстрації до Квітчиних творів «Знахар» і «Панна сотниківна». У цьому виданні передаються у факсимільному відтворенні й оригінали листів обох письменників, що зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури.

Квітку назвали «батьком української прози», але такий почесний титул для кожного справді талановитого письменника не є головним, чого він прагне досягти в літературі. Ще за життя Г. Квітки-Основ’яненка, у 1838 р., російський критик і поет, а протягом 1840–1861 рр. – ректор Московського університету Петро Плєтньов, з яким Г. Квітка вів тривале листування, зізнавався в журналі «Современник», що цей український письменник є «одним з перших талантів, навіть і не для Росії тільки». Згодом Іван Франко назвав Г. Квітку-Основ’яненка одним із першорядних європейських письменників.

Можливо, далеко не всі наші сучасники із захопленням читають оповідання й повісті Г. Квітки-Основ’яненка, але дві комедії, – «Сватання на Гончарівці» (1836) і «Шельменко-денщик» (1837), – герої яких вже кілька десятиліть живуть у сценічному й екранному втіленнях, мають вдячного театрального й кіноглядача.

Сергій Гальченко