Читать книгу Українська драматургія. Золота збiрка - Михайло Старицький, Иван Франко, Иван Котляревский - Страница 3

Театр представляет село при реке Ворскле. Чрез сцену улица малороссийских хат, к реке ведущая, и в сей улице хата Терпилихи.

Явление 1

Наталка (выходит из хаты с ведрами на коромысле, подойдя к реке, ставит ведра на берегу, подходит на край сцены в задумчивости и поет).

№ 1

Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нуждi i горi i проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може (плачет), забув, що я живу i на свiтi. Ти був бiдним, любив мене – i за те потерпiв i мусив мене оставити; я тебе любила i тепер люблю. Ми тепер рiвня з тобою: i я стала така бiдна, як i ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очi мої на тебе iще раз i навiки закриються…

Явление 2

Наталка и возный.

Возный. Благоденственного i мирного пребиванiя! (В сторону.) Удобная оказiя предстала здiлати о собi предложенiє на самотi.

Наталка (кланяясь). Здоровi були, добродiю, пане возний!

Возный. «Добродiю»! «Добродiю»! Я хотiв би, щоб ти звала мене – теє-то як його – не вишепом’янутим iм’ярек.

Наталка. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство i розум.

Возный. Не о сем, галочко, – теє-то як його – хлопочу я, но желаю iз медових уст твоїх слишати умилительноє названiє, сообразноє моєму чувствiю. Послушай:

№ 2

Не в состоянiї поставить на вид тобi сили любвi моєй. Когда би я iмiл – теє-то як його – столько язиков, сколько артикулов в Статутi iлi сколько зап’ятих в Магдебурзьком правi, то i сих не довлiло би навосхваленiє лiпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечностi.

Наталка. Бог з вами, добродiю! Що ви говорите! Я рiчi вашей в толк собi не возьму.

Возный. Лукавиш – теє-то як його – моя галочко! i добре все розумiєш. Ну, коли так, я тобi коротенько скажу: я тебе люблю i женитись на тобi хочу.

Наталка. Грiх вам над бiдною дiвкою глумитися; чи я вам рiвня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бiдна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не пiд пару.

Возный. Iзложенниї в отвiтних рiчах твоїх резони суть – теє-то як його – для любовi ничтожнi. Уязвленное частореченною любовiю серце, по всiм божеським i чоловiчеським законам, не взираєть нi на породу, нi на лiта, нi на состоянiє. Оная любов все – теє-то як його – ровняєть. Рци одно слово: «Люблю вас, пане возний!» – i аз, вишеупом’янутий, виконаю присягу о вiрном i вiчном союзi з тобою.

Наталка. У вас єсть пословиця: «Знайся кiнь з конем, а вiл з волом»; шукайте собi, добродiю, в городi панночки; чи там трохи єсть суддiвен, писарiвен i гарних попiвен? Любую вибирайте… Ось пiдiть лиш в недiлю або в празник по Полтавi, то побачите таких гарних, що i розказати не можна.

Возный. Бачив я многих – i лiпообразних, i багатих, но серце моє не iмiєть – теє-то як його – к ним поползновенiя. Ти одна заложила єму позов на вiчнiї роки, i душа моя єжечасно волаєть тебе i послi нишпорной даже години.

Наталка. Воля ваша, добродiю, а ви так з-письменна говорите, що я того i не зрозумiю; та i не вiрю, щоб так швидко i дуже залюбитись можна.

Возный. Не вiриш? Так знай же, що я тебе давно уже – теє-то як його – полюбив, як тiлько ви перейшли жити в нашеє село. Моїх дiл околичностi, возникающiї iз неудобних обстоятельств, удерживали содiлати признанiє пред тобою; тепер же, читая – теє-то як його – благость в очах твоїх, до формального опредiленiя о моєй участi, открой мнi, хотя в термiнi, партикулярно, резолюцiю: могу лi – теє-то як його – без отсрочок, волокити, проторов i убитков получити во вiчноє i потомственноє владiнiє тебе – движимоє i недвижимоє iмiнiє для душi моєй – з правом владiти тобою спокойно, безпрекословно i по своєй волi – теє-то як його – розпоряджать? Скажи, говори, отвiчай, отвiтствуй, могу лi бить – теє-то як його – мужем пристойним i угодним душi твоєй i тiлу?

Наталка (поет).

(По окончании пения говорит.)

Так, добродiю, пане возний! Перестаньте жартовати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре iм’я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дiвки, коли об нiй люди зашепчуть…

Музыка начинает играть прелюдиум. Наталка задумывается, а возный рассуждает и смешные показывает мины на лице.

Явление 3

Наталка и возный. И после выборный, показавшись на сцену, поет.

№ 4

По мере приближения выборного к оркестру, Наталка подходит к ведрам, берет их и уходит домой.

Возный. Чи се – теє-то як його – нова пiсня, пане виборний?

Выборный. Та се, добродiю (кланяется), не пiсня, а нiсенiтниця. Я спiваю iногдi, що в голову лiзе, – вибачайте, будьте ласкавi, я не добачив вас.

Возный. Нiчого, нiчого. Вiдкiль се так? Чи з гостей iдете – теє-то як його?…

Выборный. Я iду iз дому. Випроводжав гостя: до мене заїжджав засiдатель наш, пан Щипавка; так уже, знаєте, не без того, – випили по однiй, по другiй, по третiй, холодцем та ковбасою закусили, та вишнiвки з кварту укутали, та й, як то кажуть, i пiдкрiпилися.

Возный. Не розказовав же пан Щипавка якої новини?

Выборный. Де то не розказовав! Жаловався дуже, що всьому земству урвалася тепер нитка, та так, що не тiлько засiдателям, но самому комiсаровi уже не те, як давно було… Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити. Бо, каже, що перше дурницею доставалося, то тепер або випросити треба, або купити.

Возный. Ох! правда, правда; даже i в повiтовом судi, i во всiх присутственних мiстах унинiє воспослiдовало; малiйшая проволочка iлi прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовноє преступленiє; а взяточок, сирiч – винуждений подарочок, весьма-очень iскусно у iстця iлi отвiтчика треба виканючити. Та що i говорить! Тепер i при рекрутських наборах вовся не той порядок ведеться. Трудно становиться жить на свiтi.

Выборный. Зате нам, простому народовi, добре, коли старшина, богобоязлива i справедлива, не допуска письменним п’явкам кров iз нас смоктати… Та куди ви, добродiю, налагодились?

Возный. Я намiревал – теє-то як його – посiтити нашу вдовствующую дякониху, но, побачивши тут Наталку (вздыхает), остановився побалакати з нею.

Выборный (лукаво). Наталку? А де ж (осматривается) вона?

Возный. Може, пiшла додому.

Выборный. Золото – не дiвка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Кромi того, що красива, розумна, моторна i до всякого дiла дотепна, – яке у неї добре серце, як вона поважає матiр свою; шанує всiх старших себе; яка трудяща, яка рукодiльниця; себе i матiр свою на свiтi держить.

Возный. Нiчого сказати – теє-то як його – хороша, хороша i уже в такiм возрастi…

Выборный. Та й давно б час, так що ж? Сирота, та iще i бiдна. Нiхто i не квапиться.

Возный. Однако ж я чув, що Наталцi траплялись женихи, i весьма пристойнiї, наприклад, тахтауловський дячок, чоловiк знаменитий басом своїм, iзучен ярмолоя i дуже знаєть печерсько-лаврський напiв; другий волосний – теє-то як його – писар iз Восьмачок, молодець не убогий i продолжающий службу свою безпорочно скоро год; третiй – пiдканцелярист iз суда по iменi Скоробреха i многiї другiї, но Наталка…

Выборный. Що? Одказала? Добре зробила. Тахтауловський дяк п’є горiлки багато i уже спада з голосу; волосний писар i пiдканцелярист Скоробреха, як кажуть, жевжики обидва i голi, вашецi проше, як хлистики, а Наталцi треба не письменного, а хазяїна доброго, щоб умiв хлiб робити i щоб жiнку свою з матiр’ю годовав i зодiгав.

Возный. Для чего же неписьменного? Наука – теє-то як його – в лiс не йде; письменство не єсть преткновенiє iлi помiха ко вступленiю в законний брак. Я скажу за себе: правда, я – теє-то як його – письменний, но по благостi всевишнього єсмь чоловiк, а по милостi дворян – возний, i живу хоть не так, як люди, а хоть побiля людей; копiйка волочиться i про чорний день iмiється. Признаюсь тобi, як приятелю, буде чим i жiнку – теє-то як його – i другого кого годовати i зодiгати.

Выборный. Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора. Хiба в ченцi постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очi не нависла? Хiба хочете, щоб вам на весiллi сю пiсню спiвали? Ось слухайте.

(Выборный поет.)

№ 5

Возный. Коли другiї облизня поймають, то i ми остерегаємся. Наталка многим женихам пiднесла печеного кабака; глядя на сiє, i я собi на умi.

Выборный. А вам що до Наталки? Будто всi дiвки на неї похожi? Не тiлько свiта, що в вiкнi; сього дива повно на свiтi! Та до такого пана, як ви, у iншої аж жижка задрижить!

Возный (в сторону). Признáюсь йому в моєй любвi к Наталцi. Послухай, пане виборний! Нiгде – теє-то як його – правди дiвати, я люблю Наталку всею душею, всею мислiю i всiм серцем моїм, не могу без неї жити, так її образ – теє-то як його – за мною i слiдить. Як ти думаєш? Як совiтуєш в таковом моєм припадцi?

Выборный. А що тут довго думати? Старостiв посилати за рушниками, та й кiнець. Стара Терпилиха не зсунулась iще з глузду, щоб вам одказати.

Возный. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода кирпу гне! Я уже їй говорив, як то кажуть, надогад бурякiв – теє-то як його – так де! Нi приступу!

Выборный. Що ж вона говорить, чим одговорюється i що каже?

Возный. Она iзлагаєть нерезоннiї – теє-то як його – причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном; себе бiдною, а мене багатим; себе простою – теє-то як його – а мене возним; i рiшительний приговор учинила – що я їй, а она мнi не рiвня – теє-то як його.

Выборный. А ви ж їй що?

Возный. Я їй пояснил, що любов все равняєть.

Выборный. А вона ж вам що?

Возный. Що для мене благопристойнiє панночка, нiж простая селянка.

Выборный. А ви ж їй що?

Возный. Що она – теє-то як його – одна моя госпожа.

Выборный. А вона ж вам що?

Возный. Що она не вiрить, щоб так дуже – теє-то як його – можна полюбити.

Выборный. А ви ж їй що?

Возный. Що я її давно люблю.

Выборный. А вона ж вам що?

Возный. Щоб я одв’язався од неї.

Выборный. А ви ж їй що?

Возный (с жаром). Що? Нiчого!.. Тебе чорт принiс – теє-то як його – Наталка утекла, а я з тобою остався.

Выборный. Ой ви, письменнi! Вгору деретеся, а пiд носом нiчого не бачите: Наталка обманьовала вас, коли говорила, що ви їй не рiвня. У неї не те на серцi…

Возный. Не те? А що ж би такеє?

Выборный. Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтавi i покiйний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець вирiс славний, гарний, добрий, проворний i роботящий; вiн од Наталки старший був годiв три або чотири; з нею вигодовавсь i зрiс вкупi. Терпило i Терпилиха любили годованця свого, як рiдного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як брат з сестрою. Но Терпило, понадiявшись на своє багатство, зачав знакомитись не з рiвнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями i цехмистрами – пив, гуляв i шахровав грошi; покинув свiй промисел i мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра i вигнав його iз свого дому; послi, як не стало i послiднього сього робiтника, Терпило зовсiм iзвiвся; в бiдностi умер i без куска хлiба оставив жiнку i дочку.

Возный. Яким же побитом – теє-то як його – Терпилиха з дочкою опинилися в нашем селi?

Выборный. У Терпила в городi на Мазурiвцi був двiр – гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом i садком. Терпилиха по смертi свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собi хатку i тепер живе, як ви знаєте.

Возный. А вишереченний Петро де – теє-то як його – обрiтається?

Выборный. Бог же його зна. Як пiшов з двора, то мов в воду упав, i чутки нема. Наталка без душi його любить, через його всiм женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує.

Возный. Наталка неблагорозумна: любить такого чоловiка, которго – теє-то як його – можеть бить, i кiстки погнили. Лучче синиця в жменi, як журавель в небi.

Выборный. Або, як той грек мовляв: «Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник»… А я все-таки думаю, коли б чоловiк добрий найшовся, то б Наталка вийшла замуж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться.

Возный. Сердечний приятелю! Вiзьмися у Наталки i матерi хожденiє iмiти по моєму сердечному дiлу. Єжелi виiграєш – теє-то як його – любов ко мнi Наталки i убiдиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанiї, то не пожалiю – теє-то як його – нiчого для тебе. Вiр – без данi, без пошлини, кому хочеш, позов заложу i контроверсiї сочиню, – божусь в том – єже-єй! єй!

Выборный (немного подумав). Що ж? Спрос не бiда. Тут зла нiякого нема. Тiлько Наталка не промах!.. О, розумна i догадлива дiвка!

Возный. Осмiлься! Ти умiєш увернутись – теє-то як його – хитро, мудро, недорогим коштом; коли ж що, то можна i брехнути для обману, приязнi ради.

Выборный. Для обману? Спасибi за се! Брехать i обманьовать других – од Бога грiх, а од людей сором.

Возный. О, простота, простота! Хто тепер – теє-то як його – не брешеть i хто не обманиваєть? Повiр мнi: ежелi б здесь собралося много народу i зненацька ангел з неба з огненною рiзкою злетiв i воскликнул: «Брехуни i обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас!..» – єй-єй, всi присiли би к землi совiстi ради. Блаженна лож, когда биваєть в пользу ближнiх, а то бiда – теє-то як його – що часто лжем iлi ради своєй вигоди, iлi на упад других.

Выборный. Воно так, конечне, всi люди грiшнi, однако ж…

Возный. Що «однако ж»? Всi грiшнi, та iще i як!.. I один другого так обманюють, як того треба, i як не верти, а виходить – кругова порука. Слухай. (Поет.)

№ 6

Выборный. Воно так! Тiлько великим грiшникам часто i даром проходить, а маленьким грiшникам такого задають бешкету, що i старикам невпам’ятку. Добре, пане возний, я вас поважаю i зараз iду до старої Терпилихи. Бог зна, до чого веде, – може, воно i добре буде, коли ваша доля щаслива.

№ 7

Возный и выборний.

(По окончании пения уходят.)

Сцена переменяется й представляет внутреннось хаты Терпилихи.

Явление 4

Терпилиха прядет, Наталка шьет.

Терпилиха. Ти оп’ять чогось сумуєш, Наталко! Оп’ять щось тобi на думку спало?…

Наталка. Менi з думки не йде наше безталання.

Терпилиха. Що ж робить? Три роки уже, як ми по убожеству своєму продали дворик свiй на Мазурiвцi, покинули Полтаву i перейшли сюди жити; покойний твiй батько довiв нас до сього.

Наталка. I, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старостi, а умерти бiдним; вiн не виноват.

Терпилиха. Лучче б була я умерла: не терпiла б такої бiди, а бiльше через твою непокорность.

Наталка (оставляя работу). Через мою непокорность ви бiду терпите? Мамо!

Терпилиха. Аякже? Скiлько хороших людей сватались за тебе – розумних, зажиточних i чесних, а ти всiм одказала; скажи, в яку надежду?

Наталка. В надежду на Бога. Лучче посiдiю дiвкою, як пiду замуж за таких женихiв, як на менi сватались. Уже нiчого сказать – хорошi люди!

Терпилиха. А чому й нi? Дяк тахтауловський чом не чоловiк? Вiн i письменний, розумний i не без копiйки. А волосний писар i пiдканцелярист Скоробрешенко – чому не люди? Кого ж ти думаєш – може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, – мала б вiчний хлiб; була б перше дячихою, а послi i попадею.

Наталка. Хотя б i протопопшею, то Бог з ним! Нехай вони будуть розумнi, багатi i письменнiйшi од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi – нехай вони собi тямляться!

Терпилиха. Знаю, чом тобi всi не люб’язнi; Петро нав’яз тобi в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху нема, нi послушанiя.

Наталка. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чує, та ми живемо; то i вiн жив i так же пам’ятує об нас, та боїться вернуться.

Терпилиха. Ти не забула, як покiйний твiй батько напослiдок не злюбив Петра i, умираючи, не дав свого благословенiя на твоє з ним замужество; так i мого нiколи не буде.

Наталка (подбегает к матери, схватывает ее руку и поет).

№ 8

(Пропевши, говорит.)

О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй! (Плачет.)

Терпилиха (с чувством). Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто вiдає – може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i тебе. Тепер так буває, що одну нiбито любить, а о другiй думає.

Наталка. Петро не такий; серце моє за його ручається, i воно менi вiщує, що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi – о, з кiнця свiта прилинув би до нас на помощ.

Терпилиха. Не дуже довiряй своєму серцю: сей вiщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала.

№ 9

Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила я вiку: бiдность, сльози i перебори твої положать мене в домовину. (Плачет.)

Наталка. Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашiй волi i для вас за первого жениха, вам угодного, пiду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра i не буду нiколи плакати.

Терпилиха. Наталочко, дочко моя! Ти все для мене на свiтi! Прошу тебе: викинь Петра з голови – i ти будеш щасливою. Але хтось мелькнув мимо вiкна, чи не йде хто до нас?

(Уходит.)

Явление 5

Наталка (одна). Трудно, мамо, викинуть Петра iз голови, а iще труднiше iз серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж – для покою матерi треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої i буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрiзала, що мусить одчепитися; бiльше, здається, нема на примiтi. А там… ох!.. Серце моє чогось щемить… (Приметя приближение к двери, садится за работу.)

Явление 6

Наталка, Терпилиха и выборный.

Выборный. Помагай-бi, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш?

Наталка. Ат, живемо i маємося, як горох при дорозi: хто не схоче той не вскубне.

Терпилиха. На нас, бiдних i безпомощних, як на те похиле дерево, i кози скачуть.

Выборный. Хто ж тобi виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то i мáла, хто вас обороняв би.

Терпилиха. Я сього тiлько i хочу, так що ж…

Выборный. А що такеє? Може, женихiв нема, абощо? А може, Наталка?…

Терпилиха. То бо то i горе! Скiлько не траплялись i хорошi людцi, так: «Не хочу та й не хочу!»

Выборный. Дивно менi та чудно, що Наталка так говорить; я нiколи б од її розуму сього не ждав.

Наталка. Так то вам здається, а нiхто не вiда, хто як обiда.

Терпилиха. От так все вона – приговорками та одговорками i вивертається; а до того iще як придасть охання та сльоз, то я i руки опущу.

Выборный. Час би, Наталко, взятись за розум: ти уже дiвка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не iз города ти таку примху принесла з собою? О! там панночки дуже чваняться собою i вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, iнший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли i воєнний, то щоб гусарин. А од такого перебору досидяться до того, що послi i на їх нiхто не гляне.

Наталка. Не рiвняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую i не перебираю женихами. Ви знаєте, хто за мене сватався. Чи уже ж ви хочете спхнути мене iз мосту та в воду?

Выборный. Правда, замуж вийти – не дощову годину пересидiти; але менi здається, якби чоловiк надежний трапився, то б не треба нi для себе, нi для матерi йому одказовать; ви люди не багатi.

Терпилиха. Не багатi! Та така бiднiсть, таке убожество, що я не знаю, як дальше i на свiтi жити!

Наталка. Мамо! Бог нас не оставить: єсть i бiднiйшi од нас, а живуть же.

Терпилиха. Запевне, що живуть, але яка жизнь їх!

Наталка. Хто живе чесно i годується трудами своїми, тому i кусок черствого хлiба смачнiший од м’ягкой булки, неправдою нажитої.

Терпилиха. Говори, говори! А на старостi гiрко терпiти нужду i во всiм недостаток. (К выборному.) Хоть i не годиться своєї дочки вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина; вона обiщала для мого покою за першого жениха, аби б добрий, вийти замуж.

Выборный. Об розумi i добрiм серцi Наталки нiчого i говорити; всi матерi примiром ставлять її своїм дочкам. Тiлько нiгде правди дiвати, трудненько тепер убогiй дiвцi замуж вийти; без приданого, хоть будь вона мудрiйша од царя Соломона, а краща од прекрасного Iосифа, то може умерти сiдою панною.

Терпилиха. Наталко! Чуєш, що говорять? Жалiй послi на себе, а не на другого кого.

Наталка (вздыхает). Я i так терплю горе!

Выборный. Та можна вашому горю i пособити; (лукаво) у мене єсть на примiтi чолов’яга i поважний, i багатий, i Наталку дуже собi уподобав.

Наталка (в сторону). От i бiда менi!

Терпилиха. Жартуєте, пане виборний!

Выборный. Без жартiв, знаю гарного жениха для Наталки. А коли правду сказати, то я i прийшов за його поговорити з вами, панi Терпилихо.

Наталка (с нетерпением). А хто такий той жених?

Выборный. Наш возний, Тетерваковський. Ви його знаєте… Чим же не чоловiк?

Наталка. Возний? Чи вiн же менi рiвня? Ви глумитеся надо мною, пане виборний!

Терпилиха. Я так привикла к своєму безталанню, що боюся i вiрити, щоб була сьому правда.

Выборный. З якого ж побиту менi вас обманьовати? Возний Наталку полюбив i хоче на нiй женитись; що ж тут за диво? Ну, скажiте ж хутенько, як ви думаєте?

Терпилиха. Я душею рада такому затевi.

Выборный. А ти, Наталко?

Наталка. Бога бiйтесь, пане виборний! Менi страшно i подумати, щоб такий пан – письменний, розумний i поважний – хотiв на менi женитись. Скажiте менi перше, для чого люди женяться?

Выборный. Для чого? Для того… а ти буцiм не знаєш?

Наталка. Менi здається, для того, щоб завести хазяйство i сiмейство; жити люб’язно i дружно; бути вiрними до смертi i помагати одно другому. А пан, которий жениться на простiй дiвцi, чи буде її вiрно любити? Чи буде їй щирим другом до смертi? Йому в головi i буде все роїтися, що вiн її виручив iз бiдностi, вивiв в люди i що вона йому не рiвня; буде на неї дивитися з презирством i обходитися з неповагою, i у пана така жiнка буде гiрше наймички… буде крепачкою.

Терпилиха. От так вона всякий раз i занесе, та й справляйся з нею. Коли на те пiшло, то я скажу: якби не годованець наш Петро, то й Наталка була б як шовкóва.

Выборный. Петро? Де ж вiн? А скiлько рокiв, як вiн пропада?

Терпилиха. Уже рокiв трохи не з чотири.

Выборный. I Наталка так обезглуздiла, що любить за пропастившогося Петра? I Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить рiдну свою при старостi, в убожествi, всякий час з заплаканими очима i туж-туж умираючу од голодної смертi, – не зжалиться над матiр’ю? А ради кого? Ради пройдисвiта, ланця, що, може, де в острозi сидить, може, умер або в москалi завербовався!..

В продолжение сего монолога мать и дочь плачут.

№ 10

Выборный.

Терпилиха.

Наталка.

Выборный.

Терпилиха.

Наталка.

Все трое.

Терпилиха. Дочко моя! Голубко моя! Пригорнись до мого серця, покорность твоя жизнi i здоров’я менi придаєть. За твою повагу i любов до мене Бог тебе не оставить, моє дитятко!

Наталка. Мамо, мамо! Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, i коли менi Бог поможеть осушити твої сльози, то я найщасливiша буду на свiтi, тiлько…

Выборный. А все-таки «тiлько»! Вже куда не кинь, то клин. Викинь лиш дур з голови; удар лихом об землю, – мовчи та диш!

Терпилиха. Так, дочко моя! Коли тобi що i наверзеться на ум, то подумай, для кого i для чого виходиш за возного замуж.

Наталка. Так я сказала уже, що все для тебе зроблю, тiлько щоб не спiшили з весiллям.

Выборный. А нащо ж i одкладовать в довгий ящик; адже ми не суддi.

Терпилиха. Да треба ж таки прибраться к весiллю: хоть рушники i єсть готовi, так iще дечого треба.

Выборный. Аби рушники були, а за прибори на весiлля не турбуйтеся: наш возний – чоловiк, не взяв його кат – на свiй кошт таке бундючне весiлля уджигне, що ну! Послухайте ж сюда: сьогодня зробимо сватання, i ви подавайте рушники, а там уже умовитеся собi з паном женихом i за весiлля. Прощайте! Гляди ж, Наталко, не згедзайся, як старости прийдуть! Пам’ятуй, що ти обiщала матерi. Прощайте, прощайте!

Терпилиха. Прощайте, пане виборний. Спасеть вас Бог за вашу приязнь.

(Уходит вместе с выборным.)

Явление 7

Наталка (одна). Не минула мене лиха година; возний гiрше реп’яха причепився. А здається, що Макогоненко до всей бiди привiдця. Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно i подумать, як з немилим чоловiком весь вiк жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда менi дiватись? Де помощi шукати? Кого просити? Горе менi! Добрi люди, помогiте менi, пожалiйте мене! А я од всього серця жалiю об дiвках, якi в такiй бiдi, як я тепер. (Становится на колени и, поднимая руки вверх, говорит.) Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за возним, ти вижени любов до Петра iз мого серця i наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навiки… (Встает и поет.)