Читать книгу Українська драматургія. Золота збiрка - Михайло Старицький, Иван Франко, Иван Котляревский - Страница 7

Та же улица.

Явление первое

Скорик (выходит с другой стороны дома Прокопа). Што за прiятной оцей Харков! Єй, iстинно! i за границею таково не видал! Таки што хозяїн, то i доброй чалавєк. Той тебя просiт абєдать, другой на кунпанiю; та всьо с потчиванньом та з ласковим словом. Вот усю Туреччину, Францiю i Рассєю прахадiли, а нєтутє такого приятного города! То-то Харковская Русь матушка! Та так усi нашаво брата поважають! Нi хрестини, нi свадьба у знайомих не буваїть, штоб без меня то абашлось. Правда i то, што уж нiхто так парядка не дасть, как я. (Нюхает табак из тавлинки и вздыхает.) Павидав-таки свiту я на свайом вiку! I гдє-то не пабував? Так куди мужику протiв нашаво брата справиться-та, хоч у дружках iлi у старостах, алi у кумах. Все закони знаю, аттаво i усе ка мне. Вот i у вечеру пайдьом старастаю девку сватать; так акрама таво, што от Шкуратихи рушник шумит, та i старой Кандзюба на радощах, што засватаю сина йово дурака, чим-небудь таки паступиться-та. Вот i будет на табак (Смеется.) В свєтi только живи умеючи, а то не пропадьош з голоду. (Поет.)

Явление второе

Скорик и Олексий.

Олексий (выходит в задумчивости). Ходив, ходив – а все-таки не знайшов свого щастя. Був i на кладбищi, позавидував покiйникам: їм-то нi печалi, нi воздиханiя, як спiвають дяки. Лежать собi i вже нi об чiм не думають; а наш братчик терпи! Думай собi та гадай, та нiчого не видумаєш. (Поет.)

(Подходя к двору Прокипа.) Обiщала ж Уляна пiсля обiда вийти; пiдожду, коли не збреше. Що ж їй скажу? Що ж я видумав? Нiчого. Зiйдемось, посумуємо, поплачемо… та й тiльки; а увечерi гаспидський Стецько буде хусткою вихвалятися!

Скорик (все узнававший его, говорит тихо). Та он же. Алексiй! (Ему.) Паслушай, маладец!

Олексий (оглянувшись, к нему). Га? (Кланяется небрежно.) Здрастуйте, господа служивий! (Без внимания оставляет его и идет к хате.)

Скорик. Алексiй! Ти меня i не познал?

Олексий (подходя к нему, всматривается). Нi, щось не пiзнаю. А вiдкiля ви?

Скорик. Та вiдтiля, вiдкiля i ви… Та што тут, нєгде дєтись: я Осип, дядюшка твой.

Олексий (узнав). А! так i є. (Обнимаются.) Здоровi ж, дядюшка, були! Давно не бачив вас та й не пiзнав. А що? годiв чотири є?

Скорик. Та так-таки што есть. Втямки тєбе, как ми з палком iшли на Туреччину через Харков i я з вашим управителем тут зайшолся; вот тут i тебя видав.

Олексий. Та знаю ж, знаю. Тодi мене привезли вiддавать у ремество.

Скорик. Так ти усьо у городе i живьош? Што ж я з табой нiгдє не пастречался? А у каком ремествi?

Олексий. Та в ковалях, i вже в роботниках, на заводi куби делаємо. Сто двадцать рублiв беру у год.

Скорик. Честной парень, сполать! Што ж твої батюшка i мать, сестра моя, живенькi?

Олексий. Батюшка помер, а мати дуже старенька, одначе, слава Богу, ще жива! Брати поженились, а меньшу сестру у двiр узяли за баришнею, а тi повиходили у наше ж таки село. Я там заговiвши був. Що ж ви до нас не навiдаєтесь? Чи ви тепер у отпуску, чи як?

Скорик. Iз палявих, був у нехвалитах, а далi чистую палучил. Хатєл, штоб таки навiдатись до сваїх; хоч би сестру павiдать. Десять гадов, как її видав; було замиренiє, так у отпуск прихадiл. Ти iщо був махенький, не помнiш. Тепер хатєл, штоб не буть без служби, паїскать себе мєстечка, так што-то не то. Саветовали до аткупщика на заставу, так я, брат, салдат i чесную душу iмєю; нам туда не рука.

Олексий. От вже думаю, походили по свiту, навидались усячини!

Скорик (хвастливо). Уж я то не пахадiл? Єсть лi такая старана, где б я не пабувал? Були ми i у Францiї, усю Нiмецiю прайшли, у Рассєї стояли, та i у Туреччину завертали-ста! Што то, батюшки, свет великий! Как ви живьоте сдеся у глушi, так i думаєте, што только i света, што над вами? Нет, брат! Пайди вот, как ми-та, так, господи, сколька, гадов надобно, штоб увесь ево прайти! вот как ми iсхадили-ста.

Олексий. Набачились, мабуте, усякого дива! Що то, якби коди гуляючи послухати!

Скорик. Вот как даждьом ражественських свят, так пайду у ваше село i тебя азьму з сабой, там уж буду разказовать. Будет чаво паслушать пра чужиї землi. Усяк, хто нi разказує, усяк брешет, усьо не так; я до всєво приглядался. Там, брат, усьо не так, как у нас. Прийдьош у Францiю, так там усьо француз нагало; а у Нiмецiї – другой народ, немец до єдиного, а уж нашаво i не спращуй; у Туреччину прийди, так куда нi абернись, усьо турки, усьо турки; аж сумно! А во всякой землi гаворят не по-нашому. А как? вот видиш, я тебе i ето разталкую. Вот у нас, примером сказать, хлєб: вот i я, i ти, i усяк знает, щто то хлєб, а у них так iначе завьоться. Алi вот i вода; ну, малая дитина у нас назавьот воду водою, у них – так i не вмєют так назвать. Умново в них нiчаво не спрашуй, усьо па-своєму i савсем не так, как у нас.

Олексий. Господи милостивий. Яких-то людей на свiтi нема! Де ви, дядюшка, на хватерi? Я б до вас прийшов колись би послухати.

Скорик. Та я так – то у аднаво приятеля паживу, то у другова, та дечем i прамишляю. Спасiба харковцам, палюбили меня! Де христини, де сватьба, то уж без Осипа Скорика не абайдьоться, патаму што увесь закон знаю; какой парядок у каком случає падать, i где какоє слово приставить, i где набрехеньку випустить. Та i к тому ж, как стаяли з палком у Ягатинi, так там старик хазяїн, та i палюбил меня i паказал дешто; так я i знаю алi кров замовить, алi от гадюки загаварiть, скотину iсправiть, когда ведьма, доївши, iспортить, i прочего дечаво знаю. Хадивши как я по Фрацiї i по Туреччинi, чавото чалавєк не навчиться? А ат таво i хлєбушка перепадает. Вот i сей вечер, прахал адин приятель висватать сина; та хоч он i дурачок, та я знаю, как тут павернуть. Узять греха на душу пабольш брехать, как абнаковенно при сватаньє…

Олексий (нетерпеливо). До кого ж се ви iдете старостою?

Скорик. А вот пайдьом до Прокопа Шкурата, вот он тут i живьот; а дєвка, брат, важная!

Олексий. Та що се ви зо мною робите?… Се ви мене, дядюшка, буцiм живого рiжете!.. Се ви менi смерть заподiваєте!

Скорик. Што ти гавориш? Нешта дєвка тебе приглянулась?

Олексий. Та не то що приглянулася, а ми вже бiльш пiвгоду з нею любимося, i побожилися, i заприсяглися, щоб нам не розлучатись, а тепер, як постигла нас лихая годинонька, що її силують за Стецька Кандзюбенка, так нам i свiт не змилився! Поможiть, будате ласковi! Не iдiть сватать за Стецька, а ходiм зо мною до Шкуратiв та поговорiте об менi. Ви таки свiту навидались; знаєте i хранцюзьке слово, i турецьке; зробiть так, щоб Уляну за мене вiддали i щоб не дали менi з журби пропасти, та щоб не загубили i її! Бачите, яка ходить!

Явление третье

Те же и Уляна, вышед за ворота и увидев Скорика застыдилась и хочет воротиться.

Олексий. А iди, Улясю; а iди, галочко, сюди! Та не соромся. Се мiй рiдний дядюшка вернувся з походу. (Приводит ее к Скорику.) Ось розкажи йому, як ти мене любиш.

Уляна. Здiлайте милость, уступiтесь за мене, бiдную, нещасную! Хотять менi свiт зав’язати, хотять мене силою вiддати за Стецька, за того дурного…

Скорик. Ах, ти, девушка, девушка! Повези тебя у Францiю, так би там тебя назвали мамзель; а у Туреччинi – марушка, а у Рассєї – девушка-зазнобушка! Я усе їх язики знаю. Ну, как тєбя аддать за Стецька, кагда ти любиш маво племянника!..

Уляна. Ох, батечку! Як ясе ви оце вiдгадали, що я його люблю?

Скорик (хвастливо). Ну, да так; не усьо спраста. Ходили таки па паходам, видали свєту, та дешто i знаем. Ну, так ти любиш єво?

Уляна (стыдливо). Менi стидно сказати! Адже ви знаєте?

Скорик. Ну, Алексiй тебя любiт?

Уляна (скоро). О! про його скажу: вiн мене любить так, що i сказати не можна, i каже, що краще мене нема нi меж селянами, нi меж городянами. Я б i про себе сказала б вам, як я його люблю, так не годиться про се розказувати. Я тiльки матерi сказала, що люблю його дуже-дуже i що краще його i у всiм Харковi нема. А вам сього не скажу.

Скорик. Што ж матушка? Каково чорта вона ретирується-та?

Уляна. Каже, що крепак. Боїться, щоб мене у селi не обiждали.

Скорик. Крепак? Та што ж за бiда? Вана не хадила по свєту, так нiчаво i не знаєт. А вот как я хадил па паходам, так видал, што i у Францiї, i у Туреччинi, i у Рассєї за памещиками крепакам житьйо доброе. Вот i Алексiєв барин доброй, честная душа! А што меня у салдати атдалi, так єта по нагаворкам прикажчика. Так што ж? Наслужил Богу i государю, пахадил па паходам, навидался свєту i у Францiї, i у Нiмєчинє, i у Рассєї, i у Туреччинє; та i стал чалавєком, та i горюшки мнє мало-ста.

Олексий. Постарайтеся ж i об нас, дядюшка! Киньте Кандзюбенка, ходiм до Шкуратки, та поговорiть, нехай не губить нас.

Уляна (поет).

Скорик. Нет, сєво не магу сделать. Я присяжной чалавек, абещал Павлу Кандзюбє iтить за рушниками i довжон сдержать слово. Только вот што: на сватаньї впалавiну буду брехать i разхвалювать дурного Стецька, а так, з воєннаво артикулу, закину i усьо дело около пальця зверну; а завтра прийду та й буду атакувать стару Шкуратку; я знаю, у ней уся сила. А когда што не то, так ми i наговорною водицею попоштуєм, татчас сдасться i думкою налево кругом! (Поет.)

Олексий. I, вже, до завтрього! Лучче б сьогоднi! Пожалуста, дядюшка. (Уляне.) Адже мати дома?

Уляна. Нема! пiшла у рiзницi яловичини купувати; буде вечерю варити на те прокляте сватання. I я ж кажу: лучче б сьогоднi, як паньматка вернеться, та й поговорили б, або, може, i вiдшептали б її вiд Стецька; а то як рушники подаю, то й побоїться вiдкидатись, щоб не платити Кандзюбi безчестя за наругательство.

Скорик. Вота, а я ж у вас на што? Сєводнi нiкак не можу, дал слово, довжон сполнить, я на то присягу принiмал, щоб стоять i у словi, i у дєлi, а назад не отдаваться. А завтра другое дело, насмотрим i на зорi i што кому присниться. Может-таки Осип Скорик што-небудь да знает-та. Уж он лi свєта не бачил? не учить єво. Разведьот беду i не такую. Потерпiть до завтрього. Авось!

Уляна. До завтрього? Може, мене завтра на столi побачите!

Олексий. Як тiльки здумаю, що Уляна чiпляє хустку оттому навiженому Стецьковi, то мене так трясця i трусить. (Стецько за кулисами поет.) О! бач, який iде!

Скорик. Жалко мнє вас, детушки! А по другой командє вот што: не только свету, што у вакне, я й сам думал, што только єго i есть, што у нас, а как пашол па усєм гасударствам, так, батюшки! какой свет бальшой! Так i ви, не тужiть. Паiськай другой девки, кагда сяя не наша. Теперича пайду тавариша у старости ськать; а ти через час мєста дожидай меня на Лопанском мосту. Я тебе новой пароль скажу. (Уходит.)

Явление четвертое

Уляна, Олексий и Стецько поет и грызет орехи.

Стецько (поет без музыки).

Бач, де вона! А я собi сидiв, сидiв, аж спати захотiлося. I що робить, не знаю; чи iти додому, чи тут старостiв дожидатись? Нікого i спитатись. Мати повiялась кудись, а старий усе кликав мене на вольну, далi i захрiп; там так здорово хропе, що аж хата труситься. А я полiз на полицю, та й намацав горiхи, та й трощу їх. Анумо, Уляно, цятатись! А кажи: чи цiт, чи лишка? От у жменi держу.

Уляна. Та пiди собi геть! Цiт, – тiльки вiдчепись.

Стецько (считает орехи). Так, вiдгадала. Оце один, два їх, п’ять, десять, три, усi!

Олексий (ударив его по руке, выбивает орехи). А ти, бачу, i лiчити не вмiєш? Оттакий козак!

Стецько (оглянувшись и тут только увидев его). А ти чого тут, пробишака? Чого ти з моєю дiвчиною стоїш? Чого дивишся на неї, та ще, може, i говориш з нею? Гляди, щоб я не дав тобi щипки! Геть вiдсiля, кажу, тобi! (Олексий подходит к нему, а он пятится от него.) Цур тобi! Не заньмай мене, я тобi кажу! А то побачиш, що я тобi зроблю.

Олексий (все подступая к нему). Ану, ну! Що ти менi зробиш?

Стецько (отступая). Що зроблю? Ось побач; ось тiльки хоч пальцем доторкнешся до мене, то як скажений закричу пробi! Ще дужче, чим тогдi.

Олексий. Цур дурня, та масла грудка! Чуєш, я тобi кажу: не в’яжись до людей, то й я тебе не заньматиму.

Стецько. А до яких же я людей в’яжусь? А казки, кажи!

Олексий. Чого ти в’яжешся до Уляни, йолопе? Вона за тебе не хоче.

Стецько (подобрав орехи, продолжает их грызть). Дарма.

Олексий. Вона каже: лучче їй з мосту та у воду.

Стецько. Дарма.

Олексий. Вона каже, що за тобою буде пропаща.

Стецько. Дарма.

Олексий Вона каже: лучче їй свiт за очима пiти, чим за тебе.

Стецько. Дарма.

Олексий. Вона каже: цур тобi, пек тобi, осина тобi, дурний, божевiльний, навiжений, католиче, бузовiре…

Стецько. Дарма, дарма, дарма! Хоч ти менi що хоч кажи, а я тобi усе казатиму: дарма, затим що дарма. Хоч вона i не хоче, хоч вона плакатиме i вбиватиметься, хоч здохне, то менi дарма, аби б тiльки пiшла за мене.

Олексий. Що ти будеш з таким дурнем робити! Вiн усе своє товче. Ну, ще ласкою попрошу тебе: Павлович, Степанку, голубчику! Вiдкинься вiд Уляни, не заїдай їй вiку, дай їй ще на свiтi пожити з ким другим, а не з тобою! Не бери її, я тобi спасибi скажу!

Стецько. Так i я ж тобi, братику, ласкою скажу, що я б тебе послухав, так що ж будеш робити з моїм батьком? Оженись, каже, дурню, таки оженись; та вже аж обрид менi з сим оженiнням; так оце тiльки затим я i женитися хочу.

Олексий. Та шукай собi другої дiвчини; се вже не твоя i не хоче за тебе.

Стецько. Та де їх у урагової матерi знайдеш? Вже я раз ходив з старостами; ходили по усьому за-Харкову i усю Заїкiвку i Москалiвку виходили; де хоч поганенька дiвка була, усюди заходили, так нi одна не iде, як затялись.

Уляна. Чом же вони за такого парубка та не iдуть?

Стецько. Без сорома казка: кажуть, що дурний. «Дурний, цур йому»! – ось як кажуть. Се вже урагова мода стала, що усе за розумних хотять. Вiд сього i люди на свiтi переведуться. За дурних не iдуть, а розумних нiгде узяти, от усi люди i повиздихають, а нових людей – тпррру! – нiгде буде взяти!

Уляна. Та й я ж тим за тебе не хочу, що ти дурний, i тобi у вiчi кажу.

Стецько (молча смотрел на нее быстро и долго, потом вдруг вскрикивает). Тю на твою голову! Ти тiльки сама кажеш; а мати каже, що я не зовсiм би то i дурний; так хто вас зна, хто з вас бреше. А там i дiвка каже, батько каже, i мати каже, брати кажуть, сестри кажуть, що буцiм я дурний, так вже нiгде дiтись!

Олексий. Оттак казали за-харкiвцi, а як прийдеш свататись на Гончарiвку, то й за-лопанцi те ж скажуть.

Стецько. Матерi трясця за-харкiвцям i за-лопанцям, коли так скажуть. А купцi так не те кажуть.

Олексий. Хiба ж тебе i купцi знають? Як же ти до них попав?

Стецько. Ось бач як. Послав раз батько, – та й близенький свiт! – аж за Нетечу, а я й не потрапив, та й блукаю по вулицям, та розглядаю. А тут шусть на мене конi! Машталiр як урiже мене у се плече кнутом, як гикне: падi! Я сюди; а мене другий по сьому плечу; я бачу, що непереливки: вiдсiля конi, вiдтiля пани, так я шморг у лавку, та й дивлюсь, що там робитця. А там купцi, та так обдурюють панiв, що на! (Смеется.)

Олексий. Чим же вони обдурюють?

Стецько. Еге! ось як. Увiйде панi у лавку, уся така цвяхована, як мак у полi. Бриль на нiй… тiльки що ув огород горобцiв полохати, та шовкове рядно нап’ято, а скрiзь так i свiтиться… (Смеется.) Вже я, братику, надивився!.. От купець i подасть шовкової ганчiрки шматок або хусточку дiряву, що менi i на онучi її не треба, та i лупить грошики, скiльки видно. А вона i хвалиться, що добро купила; а я бачу, та регочусь собi, та думаю собi: купила добро, що i на пiдтичку не годиться. Аж ось мене купець i здрiв та i каже: чаво тебе, маладець, нада? А я кажу: я не молодець, а Стецько. Тут, знаїш, скинулись по слову та i стали приятелi. Далi зiбралось їх чимало: i старi, i молодi, i лисi, i пiдслiпуватi, i усякої мастi. Регочуться з мене, а я з них регочуся та дещо вигадую. Далi заставили танцювати; як же я їм учистив гопака, так аж полягали регочучись. А далi i надавали: хто сукна на шапку, хто пояс, хто ренського, хто хустку, та прохали, щоб ще прийшов…