Читать книгу Говори, серце, не мовчи - Жанна Куява - Страница 11

Дзвінок пролунав увечері, десь по дев’ятій. Я вже повечеряла і встигла порадити Ліні (аби відчепилася з такими дрібницями), який із її прикидів у стилі кежуал більше пасує до завтрашньої п’ятниці.

«Завтра директор мене практично не бачитиме, – зазначила моя сусідка по квартирі. – У нього вранці нарада, а після обіду він летить у Париж із дружиною, а насправді з коханкою, однією із, – уточнила Ліна, затим кокетливо підморгнула, ясно, на що натякаючи. – Я ж замовляла їм двом квитки, – додала вона. – Тому можна вдягнути щось не дуже виразне».

На моєму язиці наспіло було питання, чи не ревнує вона свого дідка до численних полюбовниць, але я вчасно ковтнула слину разом зі словами.

Стиль кежуал по п’ятницях мені теж до вподоби. Це чи не єдина крута фішка в офісному кодексі. У «Кодексі корпоративної культури компанії “АтлАс”», якщо бути точною. Я ж чесно готувалася до понеділкової зустрічі щодо мого десятиденного стажування, сумлінно вивчала малозрозумілі інструкції «для новачка», місію, візію, принципи та цінності компанії, етичні стандарти, положення про зовнішній вигляд та культуру одягу, розписувала план-факт роботи і розбиралася в отій, хай її нехай, матриці компетенцій персоналу з різноманітними інструментами менеджера, зокрема «правилом Парето»7, «мозковим штурмом»8, «матрицею Ейзенхауера»9, «діаграмою Ганта»10, «рибою Ішікави»11, де сам чорт спіткнеться; намагалася заповнити «план проходження стажування», «базу знань, необхідних для роботи на посаді», «функціональні ключові цілі», щодалі сумніваючись у потрібності, важливості та користі цього для своєї звичайної коректорської роботи.

І от можна урешті розслабитися, вбрати джинси й розтягненого светра, взути кросівки й почуватися своєю. Єдиного дня у тижні. (За моїми дотеперішніми відчуттями.) І завтра – такий день. Виявляється, не тільки в нашому офісі.

Ліна зостановилася на сірих брюках-чінос, білих кедах, смугастій майці та темно-синьому кардиганові грубої в’язки.

«Хоріство», – оцінила її словом матері. І тоді задзвонив мій мобільний.

«Ти ж незайнята? – спитала Карина. – Тоді збирайся: проїдешся, трохи розслабишся, погуляєш зі мною».

Мені й не віриться, що то я. Сиджу в розкішнім авто, поруч – Головата, вбрана в коротеньку легку сукенку з воланами кольору кориці. Як дівчинка. Зовсім на себе не схожа. Ще й у босоніжках на шалено високій платформі й каблуку.

(Отже, ті, що я бачила в офісній шафці, теж її.)

– Куди ми їдемо? – питаю й зазираю в нічний, осяйний Київ. Карина з водієм заїхали по мене близько одинадцятої, тож зараз на підході справжня ніч – із вікон дорогого авта вона видається по-особливому привабливою. Як і місто, що манить таємницями. Що би ти не знав про Київ, уночі він розкаже тобі щось іще.

– Не знаю, куди їдемо, – відповідає Карина. – Куди везуть, туди і їдемо, – сміється. – Сподіваюся, ти не пошкодуєш. А якщо не сподобається, більше не кликатиму, – обіцяє.

Мене дивує, чому вона взяла за компанію мене. Ми ж ледве знайомі.

– Я ще ніколи не запрошувала на такі вечірки когось зі своїх добрих знайомих, – випереджає вона моє питання. – Колежанок не кличу, бо язики мають довгі. А рідних чи друзів – не можу. Вони ж не знають мене такою. Вони знають мене зовсім іншою.

– А я хіба без язика, на твою думку? – жартома питаю.

– Ти не патякаєш того, чого не треба. Це показала і ситуація з Коршак, коли вона погрожувала вас із Крук звільнити перед знайомством із генеральним. І випад Ксенії в день народження Елли Крук, коли вона тебе підставила вранці. І про Лєну Люту ти нікому не розказала, коли вона перестріла тебе в коридорі… – Карина згадує недавні події, і я дивуюся, що їй усе це відомо. – Та й чи затримаєшся ти в нас, теж велике питання, – інтригує несподіваною іронією.

Нас висаджують біля чорного входу однієї з найкрутіших будівель столиці, що в самісінькому її центрі. Про комплекс «Арена Віпів» кажуть – окремий світ у серці Києва. Я дещо знала про торговий центр, який тут представлений бутіками найдорожчих брендів світу, «для королівського», так би мовити, шопінгу, де одягаються багатії та знаменитості; чула про модні магазини, що займають старовинну частину споруди з ліпниною, карнизами та красивими балконами… Проте найбільше говорили про розважальні заклади, що тут є, – ресторани, кафе, нічні клуби, концерт-холи, стриптиз-бари, – все це відвідує переважно обрана, так звана віпова публіка, до якої я не належу й належати ніколи не хотіла.

Молодик із чорним метеликом на білосніжному комірцеві робить вигляд, що радіє нам, зустрічаючи при вході й оглядаючи (фейс-контроль?). Затим проводить до ліфта, куди заходить сам, а також ми з Кариною, водій і ще якась пані.

– Вас уже чекають, – звертається він здебільшого до Головатої. (Добре, що вона попередила мене про підбори і я не взула мокасини, як спершу планувала, бо ж не пустили б навіть у ліфт, регочу про себе, хоча, по правді, почуваюся ніяково, не в своїй, у дуже-дуже чужій тарілці.)

Відчуваю, як стіни зусібіч двигтять від гучної клубної музики, але її ледь чути: звукоізоляція спрацьовує чітко. Зрештою, насмілююся, піднімаю очі й помічаю перед собою велику зірку вітчизняного шоу-бізнесу. Вона прибула сюди відпочити, потанцювати, – зізнається про це водієві, що привіз нас із Кариною, він авжеж зачепив «суперстар», запитав у неї, куди прямує? Після чого я бачу, як миттєво зірка опускається зі свого недосяжного неба й приземляється на підлогу ліфта просто коло нас чи, точніше, біля водія, якого вона, напевне, плутає з великим босом і про якого думає: «Крутий перець, треба брати», – я зчитую це з її масних, спраглих губ і манливого виразу. (Пробач мені, співачко, якщо це не так.)

Чортяка! Насилу стримуюся від зойку, адже бачу перед собою генерального директора «АтлАсу» Івана Івановича Кавунчика! Випещена пані в супроводі свити із офіціанток, кальянника та… охоронців? (чи хто ці великогабаритні, ледь не квадратові чоловічиська?) люб’язно проводить його у віддалене затишне місцечко безкрайого на вигляд клубного закладу. Саме на його «причал», мов піднебесну гавань, щойно зійшли і ми з Кариною.

Музика в розпалі, людей – тьма-тьмуща. Кавунчик сідає на розкішний «золотий» диван. Перед ним на чорний, ніби облитий смолою, стіл, чия поверхня віддзеркалює міріади вогняних світил, якими встелене «піднебесся» клубу (хі-хі, а назва клубу так і звучить – «Піднебесся», зчитую напис на папці-меню), миттю ставлять зо два десятки чарок із текілою. На їхніх «припудрених» сіллю стінках лежать соковиті скибки лайма. Враз, ніби по команді, біля шефа з’являється двійко напіводягнених дівчат (танцівниць? стриптизерок?) у звабливих латексних корсетах. Вони живо беруться пестувати дідка.

Коли перед собою бачить Карину (бо мене – навряд), шеф хутко випиває з дівками по чарчині, затикає обом у бюстгальтери по стодоларовій купюрі й, ляскаючи їх по оголених сідницях, випроваджує геть.

Головата сідає поруч із ним. Я – трохи далі. Для порядності вітаюся-киваю головою. Але йому – не до мене. Оглядаюся й розумію, що «суперстар», яка піднімалася з нами ліфтом, розтанула поміж люду, ніби грудка льоду в склянці віскі. Не стає так само й водія. (Випадковість?)

Дідок обіймає Карину за талію, й ми випиваємо по першій.

Мене починає нудити. Розумію це, коли помічаю на столі третю чи вже четверту двадцятку свіжонаповнених чарчин зі спиртним. Ми п’ємо й майже не закушуємо. Коли дідок урешті виходить припнути свого коника й вивільняє Карину з обіймів, я кажу їй, що нам треба замовити щось попоїсти. «Інакше, – ледь мелю язиком, – завтра на роботі дістану від Ксенії по саме нікуди».

І хтозна-чого додаю, вказавши на безумних танцівників, що шаленіють за нашими спинами: «Отака в нашій країні війна, Карино, другий рік уже як іде».

«А ти не знаєш, – каже у відповідь теж добряче хмільна Карина, – може, хтось із них волонтерить, а хтось, може, гроші на фронт пересилає, а хтось, може, харчами допомагає».

«Ой, не знаю, – кажу я, – мало віриться».

– Ей, ти чого? Що з тобою? Що сталося? – припадаю до Головатої, як до пораненої, коли знаходжу її у вбиральні, під однією з раковин для вмивання, де вона, напівлежачи, ридає ридма.

Коли вернувся дідок і нам принесли таці з канапками та суші, я кинулася до наїдків, як до останнього порятунку перед завтрашнім робочим днем. Якщо добре закушувати, похмілля може не настати, чомусь вірю. А Карина тим часом вийшла.

Я вже встигла від пуза наїстися, познайомитися з купою телезірок, шоуменок, світських левиць (просто як у телевізорі побувала!), навіть поеткою-співачкою, що мала великі штучні груди й губи, – дівчата зліталися до нашого столу, як голодні птиці до годівниці!

«Ось моя збірочка, подивіться, будь ласка, я можу підписати її для вас, матимете від мене автограф. Зараз я в пошуках мецената або благодійника, хочу видати другу книжку віршів, тож саме ви можете ним стати й ваше прізвище буде вказане у вихідних даних чи не найбільшими літерами. Хіба це не честь для вас?» – залебеділа «відома», як вона назвалася, поетка-співачка, щоправда, вбрана, як піджейка. Вона мало не залізла Кавунчикові на коліна, демонструючи свій талант…

А Карини досі не було, тож я вирушила на пошуки.

– Зараз, зараз, – киває вона неслухняною головою, – все пройде, зараз пройде, – обличчя зарюмсане, очі в сльозах і патьоках туші. – Розклеїлася, не стрималася, – лепече Карина. – Ще так важко, як сьогодні, й не було мені.

– Ну, вставай, давай, я поможу, – беру її за лікоть.

– Почекай, почекай, полежу тут, – зупиняє мене Головата. – Належуся, виваляюся там, де моє справжнє місце. Може, полегшає.

– Та ну тебе. Не верзи дурниць.

– Ти нічого не знаєш, нічого ти про мене не знаєш, – Карина глипає в мій бік обвинувальним поглядом, скидається на ображену дворняжку, так, ніби саме я її скривдила.

– Вставай, Карино, – наполягаю. Відчуваю, як їжа в моєму шлунку наводить лад і мені потроху легшає: в очах розвиднюється, у голові прояснюється, а рукам додається сили.

– Допомогти? – питає хтось за спиною.

– Іди на фіг, – шипить Карина.

– Що, ділова сильно? – закипає незнайомка.

– Будь ласка, не треба, все гаразд, вона трохи не в собі, не гнівайтеся, – щебечу якомога миролюбніше.

– Шалава! – І двері вбиральні гримають.

Після почутого Карина знову заходиться ревти.

– Могла би, все змінила би, – розчуваю крізь її хлипання. – Зробила б усе по-своєму, жила би так, як хотіла би. Але пізно. Мій чоловік – ніхто проти мого шефа. А жерти і йому хочеться, і їздити на машині йому хочеться, і відпочивати по курортах йому хочеться. А за що? Де, бляха, взяти гроші на все? Але ж хочеться! Всього хочеться! Випити-набухатися… Тоді працюй, Карино, старайся, в тебе ж виходить, ти ж пробивна… Як я змарнувала своє життя, Вірочко, як я його змарнувала, – недоладно киває головою. – Могла би, все змінила би, – повторює Карина.

– Та все ще попереду, – беруся її втішати, – ти ще все встигнеш.

– Фігню говориш. Мені вже сорок три скоро.

– І що тепер? Кажу, встигнеш. Тільки не відкладай на потім, почни щось змінювати, наприклад, завтра.

– Завтра? – хапається за слово, як за рятівний круг. – Завтра?

– Так, завтра. І, згадаєш моє слово, ти все встигнеш, і зміниш, і матимеш те, що хочеш.

– Брехуха противна, – сміється Карина, криво зводячись на ноги. – Яка ж ти противна брехуха, – обнімає мене міцно, і я цьому щиро тішуся. – Зараз. Я мушу привести себе в порядок, – стає перед дзеркалом. – Він не повинен бачити мене некрасивою. Та ще й зарюмсаною. Зараз. Я маю бути красивою для свого шефа.