Читать книгу Говори, серце, не мовчи - Жанна Куява - Страница 5

Що таке грудка в горлі, мені відомо не з редагованих текстів. Щоправда, коли надто часто стрічаю слова «ошелешений», «спантеличений», «приголомшений», – то ніби спотикаюся об них, перечіплююся босими ногами через випнуте коріння на лісовій стежці, після чого поболюють пальці. Бо вони, ці слова, гостробокі. У них мало світла, й вони не з легких: за кожним – переляк, чи стрес, або й травма. Самі собою грубуваті ці слова. Тому їх недолюблюю. Зокрема, у текстах.

Є слова прозорі й такі, що світяться, – помічні в темноті. Є що гріють і стишують запал. Багато зі сказаного здатне надихнути й зміцнити дух. Не менше й такого, що ніжить, приколихує, заспокоює…

Для мене слово – то щоразу доторк. Він може пестити, а може шпигонути.

«Ще один такий випадок – і вас буде звільнено», – голос старшої ейчарки сичить у вухах, хоча ми вже промчали довгим офісним коридором, що тягнеться повз рецепцію, застрибнули в дивний ліфт (він тут є? ага, цілком таємний і замаскований), піднялися вгору на якихось півповерху й запливли (я вже не чула ніг, вони не йшли, а робили чудні й невагомі рухи, як то у воді, бо земля піді мною теж кудись, чортяка, поділася) до шикарного кабінету. Ой, ні-ні, це просто приймальня генерального. Його кабінет – праворуч (туди всяким шавкам – зась, так-так, я розумію). А нам – сюди, ліворуч. Це я розумію вже з роз’яснень панянки, що встала з-за грубого бурого столу, привіталася й назвалася помічницею генерального директора Кариною Головатою. Ґречно (у неї добрі очі, встигаю зауважити) вона відчинила перед нами двері переговорної, – овва, кімнати настільки просторої, освітленої й налитої запахущим ароматом водяної лілії (аромадифузор?), що я аж чхаю й лякаюся того, що «осквернила» своїм випадом тиху райську гавань.

«Вас буде звільнено ще до того, як оформлено на роботу. Не забувайте, зараз почався всього лише десятиденний період стажування. Далі – два місяці випробувального терміну. І тільки потім вас буде офіційно оформлено, а вашу зарплатню буде збільшено на дві або навіть на чотири – таке рідко буває, та все ж, – тисячі гривень. Це ж вам не якась державна конторка, а велика успішна компанія!»

Як же мені муляють оці її бюрократичні мовні конструкції «буде зроблено», «буде оформлено», «буде проведено», думаю про Ксенію, яка плюється погрозами дорогою від нашого кабінету аж до шефового. (Отепер мені зрозуміло, у чому твоя «старшість», дівчино на прізвище Коршак.)

А відтак, сидячи вже на стільці (хух!) за великим столом, я перемикаюся на Еллу, котра ось поруч, праворуч, і ніяк не стишиться, хвилюється, я це відчуваю, бачу по ній, хай би як вона те прикривала.

«Усе добре», – цілюся в її очі своїм німим, але красномовним поглядом. І навіть дозволяю собі усміх – короткий і ледь зримий, схожий на тінь Еллиної радості, що спадає допіру на її обличчя і вмент зникає, спадає і знову зникає… Ми ж могли не встигнути, але встигли, зараз рівно 14:30 (ха-ха)!

Як вона бігла! Елла! Коли побачила мене, захекану, на Хрещатику: я кликала її, махала рукою так, ніби стояла над глибоким урвищем, тримаючись за вцілілий шмат зруйнованого мосту, й присьма просила3 (як каже моя мама) про поміч у рятівного гелікоптера, що замаячив у висоті, – будь ласка, врятуйте людину, чиє життя на волосині!

Сама я вже збíгала в перехід на майдані Незалежності, купила перший-ліпший тюбик суперклею, хутчіш намазала ним каблук, підошву, міцно їх здавила – перше рішення, що спало на думку в спантеличенні (ох, ці емоційні припливи!) та розгубленості.

І от ми на місці, за якісь десять хвилин я впоралася з підступним взуттям, розшукала Еллу: вона виходила з авта, з кимось, очевидно, у ньому розмовляла, й ми примчали до офісу, де на нас під дверима кабінету чекала розлючена Ксенія. (Ха, а в неї ніздрі теж капелину «говірливі», себто форкають.) То від її слів, чи радше інтонації, до мого горла підкотився клубок: вона ж видавалася попервах абсолютною ґречністю! Та ще більше – від Еллиної наляканості: я не сподівалася, що вона аж так розтривожиться. Біля її очей враз проступили зморшки, обличчя осунулося, втратило білість, кутики губ опустилися. Почувши ще дорогою про зустріч із генеральним, про те, що ми можемо спізнитися, а це «неприпустимо», вона закрокувала бруківкою швидше за мене, подріботіла, заметушилася, – де й поділися шарм та високі манери! Страх оголює жінку без її на те згоди, – стало ясно.

Ми обоє мовчимо. Про це нас найперше попередила Ксенія Коршак. Під час зустрічі з генеральним, для всіх без винятку:

• правило номер один – мовчати, поки до тебе не звернуться;

• правило номер два – відповідати максимально коротко й максимально точно на поставлені запитання;

• правило номер три – не перебивати шефа, коли він говорить, дослуховувати до самого кінця;

• правило номер чотири – не видавати жодних зайвих реакцій та звуків, особливо жартів, смішків, вигуків, реплік;

• правило номер п’ять – не сперечатися, не перечити, не виправдовуватися;

• правило номер шість – ніколи не казати «ні», «не знаю», «не вмію», «не зроблю», а казати «гаразд, я пошукаю варіанти розв’язку цього питання»;

• правило номер сім – на кожне поставлене шефом завдання представляти три варіанти розв’язку;

• правило номер вісім – не вставати посеред наради й не виходити з кабінету (лише в екстрених випадках);

• правило номер дев’ять – поводитися максимально стримано, не крутитися за столом, не перешіптуватися;

• правило номер десять – бути в змінному взутті та без верхнього одягу (його залишаємо в приймальній).

Усе це Ксенія Анатоліївна гарячково проторохтіла, прямуючи на нараду, між погрозами нас із Еллою звільнити.

Навпроти, також мовчки, сидять двоє хлопців-айтішників, котрих я бачила на кухні. Біля них, ближче до чільного шефівського місця, – Ксенія. Поважна й набурмосена. Схожа на індичку. Зараз я помічаю, що в неї завеликі губи і вони (од злості?) розтряслися й не тримаються купи. Під носом проступив піт, який вона старанно намагається вимокати манюньою паперовою серветкою. (Куди вона її сховає? Має в брюках кишені? Не покладе ж незграбний жмуток на цей бездоганний лискучий стіл?) Волосся, втім, лежить однаково гарно, йому на злість, очевидно, начхати (хі-хі). Комір від сорочки, як і минулого разу від боді, ховає тонку шию. Я ловлю себе на тому, що намагаюся помітити під ним фіолетову цятку. Але не виходить. Не видно нічого і з-під накрохмалених манжет.

Першим до кабінету заходить здоровань із залисинами: я бачила його одну мить, коли він влітав у двері переговорної, де ми з Еллою пару днів тому мовчки заповнювали анкети.

Ксенія здригається. Як і айтішники. А відтак:

– Колеги, це – перший заступник генерального директора і ваш безпосередній керівник Нікіта Якович Кругльов, – ейчарка представляє начальника навстоячки, і я розчуваю в її голосі невиказану досі покірність і трепет, коли вона промовляє його ім’я.

Отже, зверхність – не єдина твоя риса, Коршакíвно? (Прізвисько чіпляється миттєво.)

Чоловічисько навзаєм вишкірюється і великими зубиськами, ніби ввімкненим бра, засвічує простір над переговорним столом, скидаючись при цьому на найгіршу подобу Джима Керрі. Але він так не вважає. Своїм шліфованим зубоскальством, а ще – товстими м’ясистими губами, чіпкими карими очима, рівнюсінькими до нудоти бровами (кричуща салонна робота візажиста-бровиста), акуратним носом (чи не пластика?), ідеальною поголеністю – він демонструє упевненість у власній чудовості та вищості. Але я зчитую з його вигляду інше: лицемір і хам. Не мій «фасон» у цьому випадку – не те, що мало, а нічого не сказати.

Ксенія додає, що саме йому ми повинні (маємо! – редагую її) звітувати про роботу і виконувати всі його прохання (прохання? Може, настанови чи завдання, безграмотна Ксеніє?). Але мені важить інше: чи спрацююся з цим самолюбцем і хитруном, попри добру й таку потрібну мені зарплатню?

Ось він дивиться на нас із Еллою, далі демонструє голлівудську посмішку. «Як справи?» – кидає знічев’я питанням, ніби незграбно вдаряє по більярдній кулі, що хаотично кружляє по столу, не сягаючи жодної цілі: результати наших відповідей лисуватому байдужі.

Я відводжу погляд: достобіса неприємний чоловік.

Елла тихо каже: «Нормально».

Навіщось згадую колежанок, через яких (передусім через них) покидала попередні роботи. Жіночок було дві. Одна – прекрасна і велична, на її думку. Вчителиця, як, бувало, нарікала моя мама деяких селищних повчальниць, а не навчальниць. Трапилася вона мені на першій же роботі в школі. Старша, здавалося б, жінка, досвідчена, а вдавалася до шалено мерзенних штучок-провокацій.

Друга – ще прекрасніша й просто-таки всемогутня, з її слів. Власниця видавництва, де я працювала піар-менеджеркою. За рік ми з нею вдвох (!) випустили п’ять книжок, та й то здебільшого за кошти авторів. Але пихи та шику у видавчині було стільки, ніби вона володіла цілісінькою компанією «АтлАс».

Із першою пощастило бодай тим, що я, маючи непогані філологічні знання, надумала підробляти репетиторкою (вчила тих-таки діток, що й у школі), тому, хоч із боязню, та все ж звільнилася зі школи, й щоденне розпивання моєї крові, ніби солодкавого вина, припинилося.

Від другої пішла в нікуди. Тобто від безгрошів’я (роботодавиця навіть дві останні зарплати не виплатила, бо просто не схотіла, хто їй указ?) – у підпільні таксистки. Але потому, як однієї ночі не зовсім адекватний чувачок ускочив у мою «синичку», тикнув під ребра пістолет і наказав везти його аж до Житомира, – благо, лишив живою й незґвалтованою, а за прокатані задарма сто п’ятдесят «кеме» вже й не думала, вертаючись до Києва і захлинаючись від сліз: страшенно тоді налякалася, – більше до того заробітку не ткнулася. Впала в депресію, як у сплячку. (Ще й Максим, той, що митник, часто розранював: на цілі місяці був зникав, розтавав, як сіль у воді, а потім знову об’являвся, наболіле полоскав.)

«Учора деякі вчителі говорили, що насправді ти бездарна, просто нагла сильно й язиката. Але ніхто тобі прямо цього не каже», – щойно я поставила сумку на стілець коло робочого столу й узялася розстібати пальто, як мене зустріла перша, котра кепкувала з ніздрів: «Бачили? Навіть ніс виказує злостивість, якою вся її середина заповнена». Це насправді було піщинкою з гір осуду, котрі вона на мене ледь не щодень вивертала. І то за що? За те, що не змовчувала, коли йшлося про несправедливість щодо мене або й когось іншого. І ось знову вранішній «привіт від кровопивиці». Починався новий робочий день, але завершувався рік нашого з нею колежанства та мого працевлаштування в тамтій школі.

Іноді втікаєш не так із місця роботи, як від почутого про себе.

«Тобі треба стати більш цинічною, прагматичною, навіть меркантильною, щоб навчитися жити й виживати в нинішніх умовах! Ти взагалі не знаєш життя! Я безкінечно торочу, що нам треба шукати таких авторів, які можуть платити, бо мені (та нам!) треба заробляти гроші, щоб видавництво хоч якось утримувалось на плаву! Але ти зі своєю порядністю затялася! Тичеш мені рукописи талановитих, бачте, авторів, які й могоричу доброго не виставлять, не те, що тираж оплатять! Тобі не місце в бізнес-структурі», – повідомила друга причину мого несподіваного звільнення.

«Щоранку, як встаєш із ліжка, окутуй себе уявним коконом, схожим на простирадло», – як захиститися від нападів першої, навчала давня подруга, нібито прихильниця езотерики Тамріко – так вона себе називала. Ми випадково познайомилися в лікарні, точніше, в поліклініці перед кабінетом гінеколога. Вона прийшла туди «по дитину», як сказала, «хай що хочуть зі мною роблять, аби я вродила», ґіґотала4, маючи шалене почуття гумору. Томка (це вже я її так називала) дійсно народила, щоправда, дитинку з інвалідністю, але однаково через це не впадала у відчай. «Головне, що він обрав мене своєю мамою. Виживемо, все стерпимо і все, що намічено, пройдемо, ми хіба – не царевичі?» – натякала на своє вельможне грузинське коріння. Зрештою, вона таки виїхала до Грузії, вийшла заміж за «мужчину одної крові» – так представила свого Сандро. І там, судячи зі світлин, які мені надсилає, і листів, які пише, веде цікаве й активне життя, допомагає мужу по бізнесу, багато з ним подорожує і всюди бере з собою Ніколаза, сина. «Тільки ввечері, перед сном, не забудь цього кокона з себе розмотати. Бо ще вдавишся к бісу», – додавала Тамріко і змушувала мене бодай на трохи забувати про свої проблеми, коли од сказаного нею ми вдвох заливалися щирим сміхом.

«Більше не влаштовуйся на роботу, де начальниця – жінка, бо гіршого бути не може», – втішала після несправедливого, як мені здавалося, звільнення інша подруга Ліна, вічна секретарка великих керівників-чоловіків, з якою винаймала тоді квартиру. Саме з Ліною мешкаю і тепер. Дівчина не збирається змінювати своє дівоцьке життя, яке її цілковито задовольняє, і зрозуміло чому.

«Та вони обидві просто програвали тобі у всьому, тому й позбулися! Нащо їм сильна суперниця?! – підсумовував один із нічних пасажирів, якого я, новоспечена грачиха5, підвозила від метро «Мінської» до площі Тараса Шевченка, ділячись своїми гризотами. – Ти – молода, талановита, перспективна, от вони й заїлися», – простягав був руку до моїх колін, за що отримав по носі своїми ж купюрами, якими розплачувався за проїзд. Його домагання були бридкими, я про них хутко забула, а от сказане – запам’ятала.

Дідок, так я означую вигляд генерального, вітром проноситься за нашими спинами й падає в стілець. Не вітається ні з ким (а нащо?), видає хіба: «Я слухаю».

Ксенія тараторить (ну, відмінниця, не інакше!) про презентацію айтішників, лівою рукою тимчасом нервово виминає залишки серветки, наче вони пластилінові.

– А також, Іване Івановичу, якщо залишиться час, зможете познайомитися з нашими новими працівниками (працівницями, – редагую її) відділу маркетингу та інформаційного забезпечення, – зважує правицю в наш бік.

Іван Іванович чухає за вухом, кидає погляд на Ксенію так, ніби вона щойно бовкнула маячню й відволікла його від направду важливого.

Я в цей час думаю про те, що всіх тут виправляю-редагую, а з самої часто-густо вистрибує, як горобець зі стріхи, рідна «західняцька» говірка.

Бо як не видно себе, то й не чутно. (Жартую, звісно.) Просто я люблю діалектизми й виступаю за їхню повноправність.

Один із айтішників береться «презентувати презентацію» (хі-хі), а я ще раз зиркаю на Еллу, чи заспокоїлася вона? Бо грудка з мого горла поволі відкочується.

Серце її досі витанцьовує соло з вогнем, помічаю.

– Дякую, усі вільні, – кидає дідок і виноситься з переговорної, аки вітруган, не зачиняє за собою й двері. – Поклич до мене Лєну, – то вже дає завдання Карині, за чим голосно гупають двері його кабінету, аж ми всі зіщулюємося.

Видається, не минуло й п’яти хвилин із часу, як він прийшов. Правда, Ксенія пояснює, що в Івана Івановича о 15-й важлива зустріч, до якої він має підготуватися (звідки тобі це відомо, Коршаківно?), тому він мав можливість лише послухати презентацію айтішників. Але з вами (тобто зі мною та Еллою) має бажання поспілкуватися Нікіта Якович, тому пройдіть до переговорної на сьомому поверсі, за кілька хвилин він до вас приєднається.

– Дякую, Віро, – каже Елла, коли ми знову сидимо за столом перемовин, тільки вже на «своєму» поверсі. (Наскільки я зрозуміла, офіс компанії «АтлАс» займає усі три або й чотири поверхи з десяти у будинку. Одне коридорне крило, що тягнеться праворуч від кабінету Кавунчика, чого варте! Дверей кабінетних із вісім нарахувала, поки верталася до потаємного ліфта.)

Мені приємно чути те, що каже Елла. Вона справді вдячна.

– Нема за що, – відповідаю і хочу з нею поговорити, але не наважуюся. Не спитаю ж, із ким це ти, Еллочко, сиділа в шикарній іномарці? Вона мала годину вільного від роботи часу і використовувала його на свій розсуд. Тоді, коли я побігла її шукати, не минуло й півгодини, як вона пішла. Хіба сподівалася, що в цей час надійде «страшливий» лист від ейчарки із трьома знаками оклику?

– Тобі треба налаштувати робочу електронку на телефоні, – знаходжуся: Елла саме «колупається» в своєму смартфоні.

– Так, – не відриває очей від ґаджета, щось комусь відписує.

А все насправді минуло не так уже й страшно, як уявлялося й Ксенею нам подавалося, ловлюся на думці. Ще згадую Олену Люту, тобто Лєну, як назвав її, коли кликав, генеральний: вона піднесено, хоч і без захвату, крокувала нам назустріч, коли ми вийшли з ліфта й прямували до «своєї» переговорної. «Приваблива, хай і однорука», – подумала була і зацікавилася: «Що її гризе? Чому така зледеніла?»

Двері відчиняються раптово.

– Нікіта Якович буде з хвилини на хвилину, – Ксенія підозріло скалиться й порушує нашу з Еллою злагоду різкою ходою. – Він у нас холостяк, – навіщось скрекоче. Затим вертається назад до розчинених дверей, виглядає, чи бува не йде начальник. – Віро, хочете, я вас із ним зведу? – підморгує.

Я від несподіванки розширюю очі: ця дівка тут для того, аби щоразу дивувати?

Елла вдає, що нічого не чує.

– Що? – перепитую лише тому, що не добираю інших слів.

– Ви ж незаміжня?

Та вона сама не своя! Клубок знову застрягає в моєму горлі.

– То як, подобається вам наш перший заступник генерального?

Я дивлюся на Коршак, скидаючись на пришелепувату, затим видавлюю з себе:

– Ксеніє, я вас не розумію.

– Елло, а може, вас звести з Нікітою Яковичем? – Вона робить щось на кшталт «ходу конем». Перевірка на вошивість?

– Ви до мене?

– Так-так, я до вас, чи ви заміжня?

– Так, у мене є чоловік, – Елла напускає спокій.

– Ага, тепер ясно. А ось і Нікіта Якович, – ейчарка дає дорогу здорованю. – Гарної розмови! – фальшивить.

– Ти можеш залишитися, – кидає їй лисуватий.

Отакої!

Ксенія сідає праворуч від Нікіти, точно, як під час зустрічі з генеральним.

«Нишпорка, – подумки сичу. – Привіт, лукавий світе!» – глибоко вдихаю.