Читать книгу Місто кісток - Кассандра Клэр - Страница 10

Помешкання мадам Доротеї нагадувало Клері її власну квартиру, але тут усе розміщувалося трохи інакше. У передпокої пахло ладаном; на вході занавіски з намистинок та астрологічні плакати. На одному з них було зображено зодіакальні сузір’я, на другому – китайські магічні символи, а на третьому – розгорнута долоня з підписаними лініями та латинським написом «In Manibus Fortuna» – «Удача у твоїх руках». Біля дверей уздовж стіни висіли вузькі полиці з безліччю книжок.

Одна з занавісок захиталась, і з неї виринула голова мадам Доротеї.

– Захоплюєшся хіромантією, чи це звичайна цікавість? – запитала вона, помітивши погляд Клері.

– Ні те, ні інше, – відповіла дівчина. – Ви справді пророкуєте майбутнє?

– Моя матір була справжньою віщункою. Вона передбачала майбутнє за лініями на руці або чайному листі на дні чашки. Мама і мене дечого навчила.

Жінка перевела погляд на Джейса.

– До речі про чай: бажаєте чаю, молодий чоловіче?

– Що? – схвильовано промовив Джейс.

– Чаю. Цей чудовий напій покращує травлення та сприяє роботі мозку, – сказала мадам.

– Я хочу чаю, – відповіла Клері, згадавши, як довго вона вже нічого не їла та не пила. Дівчина наче жила на одному адреналіні відтоді, як прокинулася.

– Добре, – піддався Джейс, – але тільки не «Ерл Грей», – покрутивши носом, додав він. – Я ненавиджу бергамот.

Мадам Доротея голосно засміялась і зникла за занавісками. Намистини загойдалися.

Клері пильно поглянула на Джейса.

– Ненавидиш бергамот?

Джейс тим часом вивчав вміст вузьких полиць із книжками.

– Так, а що, якісь проблеми?

– Ти єдиний хлопець серед моїх ровесників, котрий знає, що таке бергамот, більше того, що він входить до складу чаю «Ерл Грей».

– Так, я не схожий на інших хлопців, – гордовито сказав Джейс. – Крім того, – додав він, беручи книгу з полиці, – в Інституті ми обов’язково вивчаємо лікувальні властивості рослин.

– А я вважала, що всі ваші заняття обмежувалися «Курсом Різників» та «Обезголовленням для початківців».

Джейс перегорнув сторінку.

– Дуже дотепно, Фрей.

Дівчина обернулася, відводячи погляд від плаката з хіромантії.

– Не називай мене так.

Він здивовано подивився на неї.

– Але чому? Це ж твоє прізвище, правда?

Перед очима Клері промайнув образ Саймона. Востаннє вона його бачила, коли вибігала з кав’ярні «Джава Джонс». Дівчина відвернулася до плаката, і її очі заблищали.

– Не зважай.

– Зрозуміло, – промовив Джейс, і було очевидно, що він зрозумів більше, ніж Клері хотілося. Юнак поставив книжку на полицю.

– Цим мотлохом вона намагається справити враження на приземлених, – сказав він презирливо. – Тут немає жодної серйозної книжки.

– Лише тому, що це не та магія, якою займаєшся ти? – різко запитала Клері.

– Я не займаюсь магією! – розлючено мовив Джейс. – Зрозумій, людські істоти не володіють магією. Саме в цьому їхня особливість. Чаклуни можуть ворожити, тому що в їхніх жилах – кров демонів.

Клері задумалася.

– Але я бачила, як ти чаклуєш. У тебе була магічна зброя…

– Я не чаклую, а лише використовую магічні знаряддя. До того ж, щоб робити це, я довго навчався і маю на тілі захисні руни. Якби ти, наприклад, спробувала кинути в мене лезо Серафимів, імовірно, воно обпекло б тобі шкіру, а то і вбило б тебе.

– Якби у мене теж були руни? – поцікавилась Клері. – Я змогла б ними користуватися?

– Ні, – різко відповів Джейс. – Знаки – це ще не все. Існують тести, випробування, різні навчання. Тож забудь і тримайся подалі від моїх лез. І взагалі, не чіпай нічого без мого дозволу.

– А я тільки подумала продати їх на інтернет-аукціоні, – пробурмотіла Клері.

– Де продати?

Клері м’яко всміхнулася.

– Це міфічне місце з неймовірною силою.

Джейс спантеличено поглянув, потім знизав плечима.

– Більшість міфів – це правда, хоча б часткова.

– Я починаю це розуміти, – сказала Клері.

Занавіска знову захиталася, і з-за неї виринула голова мадам Доротеї.

– Чай на столі, – сказала вона. – Не стійте мов укопані. Заходьте до покою.

– Тут є покій? – здивувалася Клері.

– Звісно, є, – відповіла мадам Доротея. – Де ж іще мені приймати гостей?

– Тоді я залишу свого капелюха служнику, – пожартував Джейс.

Мадам Доротея пронизливо глянула на нього.

– Ти не такий дотепний, яким хочеш видаватися. Ти мав би бути набагато веселішим.

Її зневажливий сміх зник за шелестом занавісок з намистин.

Джейс задумався.

– Навряд чи я зрозумів хід її думок.

– Справді? – сказала Клері. – А мені все зрозуміло.

І, не чекаючи відповіді, вона гордо пройшла крізь занавіски.

Невеликий зал був тьмяно освітлений, тому Клері знадобилося трохи часу, щоб роздивитися. Тонкий промінь світла окреслював чорні оксамитові штори, які повністю закривали стіну зліва. Опудала птахів і кажанів із блискучими темними очима-намистинками звисали на тонких мотузках зі стелі. Підлога була встелена старезними персидськими килимами, з яких від ходіння піднімався пил. Кілька великих набивних м’яких рожевих крісел стояли навколо низенького столика. Перев’язана шовковою стрічкою колода карт Таро лежала на одному краю столу, з іншого краю стояла кришталева куля на золотій підставці. Посередині – срібний чайний сервіз, розрахований на кількох осіб, тарілочка з апетитними акуратними канапками, блакитний чайник, з якого тоненько струмувала пара, та дві чашки з блюдцями, що стояли точно навпроти м’яких крісел.

– Нічого собі! – Клері сіла у крісло з полегшенням.

Доротея хитро всміхнулася.

– Пригощайтесь, – сказала вона, беручи чайник. – Молока? Чи, може, цукру?

Клері скоса поглянула на Джейса, що сидів поруч та вивчав тарілочку з канапками.

– Цукру, – відповіла вона.

Джейс знизав плечима, взяв канапку та поставив тарілочку на місце. Клері крадькома дивилась, як він відкусив шматочок.

Джейс знову знизав плечима.

– Це огірок, – зауважив він у відповідь на її пронизливий погляд.

– Я переконана, що канапки з огірком – це саме те, що потрібно до чаю, правда ж? – мовила пані Доротея, не звертаючись ні до кого конкретно.

– Ненавиджу огірки, – пробуркотів Джейс, віддаючи Клері надкушену канапку.

Вона спробувала її. У канапці було вдосталь майонезу та перцю. Її шлунок задоволено забурчав – це вперше дівчина їла після відвідин мексиканського ресторану із Саймоном.

– Є ще щось, чого ти не можеш терпіти, окрім огірка та бергамоту, і про що я мала б знати? – промовила вона.

Джейс подивився на Доротею поверх своєї чашки.

– Брехунів, – відказав він.

Стара жінка спокійно поставила свою чашку на стіл.

– Можеш називати мене брехухою, якщо хочеш. Це правда, що я не чаклунка. Але моя мати була нею.

Джейс мало не вдавився чаєм.

– Цього не може бути!

– Чому? – здивовано запитала Клері, сьорбаючи гіркий, із сильним присмаком диму чай.

Джейс зітхнув:

– Чаклуни – напівлюди і напівдемони. Вони – гібриди. Саме через це чаклуни не можуть мати дітей. Вони безплідні.

– Подібно до мулів, гібридів коня та віслюка, які теж безплідні, – задумливо промовила Клері, пригадуючи свої уроки біології.

– Твої глибокі знання про тварин вражають, – сказав Джейс. – Нечисть – це також певним чином демони, проте лише чаклуни є дітьми демонів. І саме тому вони наділені найбільшою силою.

– А вампіри та перевертні теж із роду демонів? І феї?

– Вампіри та перевертні народилися внаслідок хвороб, принесених демонами зі своїх вимірів. Більшість таких хвороб смертельні для людей, але в цих випадках вони дивно вплинули на хворих, не вбивши їх. А феї…

– Феї – це грішні ангели, – втрутилася Доротея, – вигнані з небес за свою гордість.

– Це легенда, – додав Джейс. – Кажуть, і я теж схиляюсь до цієї думки, що вони нащадки ангелів та демонів. Суміш добра та зла. Феї такі ж гарні, якими мали б бути ангели, але їм водночас притаманні зло та жорстокість.

– Якими мали б бути ангели? То ти вважаєш, що ангели не?.. – продовжувала Клері.

– Годі про ангелів, – зненацька різко сказала мадам Доротея. – Це правда, що чаклуни не можуть мати дітей. Моя мати удочерила мене, бо хотіла, щоб хтось був тут і після її смерті. Я не мушу чаклувати. Я повинна лише наглядати й оберігати.

– Що оберігати? – запитала Клері.

– Справді, що? – примружившись, стара жінка нахилилася до тарілочки з канапками, але та вже була порожня. Клері з’їла все. Доротея всміхнулася. – Приємно бачити, коли молода жінка добре їсть. Коли я була молода, дівчата були дужими та високими, зовсім не схожими на сучасних, худих як тріска.

– Дякую, – відповіла Клері, пригадуючи вузеньку талію Ізабель і почуваючись товстою. Вона з брязкотом поставила свою чашку на стіл.

Мадам Доротея зненацька схопила її чашку та уважно подивилася всередину, насупивши підмальовані брови.

– Щось не так? Я побила чашку чи що? – знервовано запитала Клері.

– Вона передбачає долю, – неохоче відповів Джейс. Проте разом із Клері він нахилився вперед, щоб подивитись, як мадам Доротея, насупившись, крутила чашку своїми товстими пальцями.

– Щось погане? – запитала дівчина.

– Ні те, ні інше. Дивно, – мадам Доротея поглянула на Джейса і наказала віддати його чашку.

– Але я ще не допив… – ображено подивився Джейс.

Але мадам вихопила чашку з його рук і вилила рештки чаю в чайник. Вона пильно вдивлялася у чашку.

– Я бачу насилля, багато крові, пролитої тобою та іншими в майбутньому. Ти закохаєшся не в ту людину. До речі, у тебе теж є ворог…

– Лише один? Гарна новина, – Джейс відкинувся у своєму кріслі, а Доротея поставила його чашку, знову схопила горнятко Клері і похитала головою.

– Я нічого не можу розібрати. Образи змішані, безглузді, – вона кинула погляд на Клері. – Твоя свідомість закрита.

Клері не могла зрозуміти.

– Що там?

– Якесь закляття, що приховує пам’ять чи заблокувало твій дар Бачення.

Клері заперечливо похитала головою.

– Ні, не може бути.

Джейс швидко нахилився вперед.

– Не поспішай з висновками, ти справді не здогадувалася до цього тижня, що маєш дар Бачення. Можливо…

– Може, я просто запізно про це дізналася, – відрізала Клері. – І не дивись на мене скоса через те, що я сказала.

Джейс вдихнув повітря.

– Я і не думав.

– Я ж побачила, що ти якось скоса на мене глянув.

– Мабуть, – визнав Джейс. – Але це не означає, що я помиляюся. Щось таки блокує твою пам’ять, я майже впевнений у цьому.

– Дуже добре, спробуймо інакше, – Доротея відставила чашку і простягла руку до перев’язаної шовковою стрічкою колоди карт Таро. Вона дмухнула на карти і простягнула їх Клері. – Проведи по них рукою, доки відчуєш холод чи тепло, або поки якась із них не причепиться до твоєї руки. Потім витягни ту одну і покажи її мені.

Клері покірно провела пальцями по картах. Вони були прохолодні та гладенькі на дотик, але жодна не була надто тепла чи холодна і не чіплялася до пальців. Нарешті дівчина вибрала навмання і показала її.

– Туз Кубків, – спантеличено промовила Доротея. – Карта любові.

Клері повернула карту та подивилася на неї. Карта здавалася важкою, малюнок на передньому плані виконаний товстим шаром фарби. На карті було зображено руку з чашею на тлі золотавих променів сонця. Чаша була золота, з вирізьбленими маленькими сонцями і обрамлена рубінами. Стиль цього витвору мистецтва був до болю знайомий їй.

– Це ж гарна карта?

– Не обов’язково. Найстрашніші вчинки люди роблять заради любові. – Очі мадам Доротеї заблищали. – Проте це могутня карта. Що вона означає для тебе?

– Те, що її намалювала моя мати, – відповіла Клері впустивши карту на стіл. – Це ж вона, чи не так?

Доротея кивнула із задоволеним виразом обличчя.

– Вона намалювала всю колоду як подарунок для мене.

– За вашими словами, – підвівся Джейс, поглянувши холодно, – наскільки добре ви знали матір Клері?

Клері підвела голову і глянула на нього.

– Джейсе, ти не мусиш…

Доротея відкинулася в кріслі, тримаючи перед собою віяло з карт.

– Джоселін знала, хто я, а я знала, ким була вона. Ми не часто про це говорили. Іноді вона робила мені послугу, таку, як ця колода карт, а на знак подяки я розповідала їй плітки з Нижньосвіту. Вона цікавилася деким звідти, а я розповідала їй.

– І ким це? – запитав Джейс незворушно.

– Валентином.

Клері випрямилась у своєму кріслі:

– Але…

– Але коли ви кажете, що знали, ким була Джоселін, що ви маєте на увазі? Ким вона була? – запитав Джейс.

– Джоселін була собою, – відповіла Доротея. – Але в минулому вона була така, як ти. Мисливець за тінями. Одна з Конклаву.

– Ні, – прошепотіла Клері.

Доротея поглянула на неї сумно, майже по-доброму.

– Це правда. Вона обрала цей дім саме тому, що…

– Тому що це схованка, – промовив Джейс до Доротеї. – Чи не так? Ваша матір була чаклункою. Вона створила це місце, приховувала його, оберігала, оточувала підопічними. Це ідеальна схованка для нечисті в бігах. Ось що ви тут робите, правда? Ви переховуєте злочинців.

– Ти їх так називаєш, – сказала Доротея. – Тобі знайомий девіз Завіту?

– Dura lex sed lex, – автоматично відповів Джейс. – Закон суворий, але це закон.

– Інколи закон занадто суворий. Конклав забрав би мене від матері, якби міг. Хочеш, щоб я дозволила зробити це з іншими також?

– Отже, ви – філантроп, – скривився Джейс. – Думаєте, я повірю, що жителі Нижньосвіту не платять вам добре за ваш прихисток?

Доротея всміхнулася так широко, що було помітно, як блищать її золоті зуби.

– Не всім пощастило народитися таким красунчиком, як ти. От ми і виживаємо, як можемо.

Джейса не зворушили такі лестощі.

– Я мушу повідомити про вас Конклаву.

– Ти не зробиш цього! Ти ж обіцяв! – підхопилася на ноги Клері.

– Я нічого не обіцяв, – відрізав Джейс. Він підійшов до стіни і відкинув вбік одну з оксамитових занавісок. – Ви не хочете пояснити, що це таке? – вимогливо промовив він.

– Це двері, Джейсе, – відповіла Клері. Це справді були двері, дивно вміщені поміж двох еркерних вікон. Було зрозуміло, що вони нікуди не вели, до того ж їх не було видно з вулиці. Здавалося, що вони були виготовлені з м’якого розпеченого металу, більш маслянистого, ніж латунь, але такого ж важкого, як залізо. Ручку було вилито у формі ока.

– Замовкни, – злісно наказав Джейс. – Це ж портал, чи не так?

– Це п’ятивимірні двері, – відповіла Доротея, відкладаючи карти Таро на стіл. – Виміри не є прямими лініями, тобі це відомо, – додала вона у відповідь на спантеличений погляд Клері. – У них є приховані провалля та складки, кутки та закутки. Трохи складно пояснити тому, хто ніколи не вивчав теорію вимірів, але суть у тому, що ці двері можуть перенести, куди забажаєш у цьому вимірі. Це…

– Це аварійний вихід, – сказав Джейс. – Ось чому твоя матір хотіла жити тут. Вона завжди могла втекти, якщо в цьому була необхідність.

– Чому ж вона цього не зробила? – розпочала Клері і зупинилася, раптом злякавшись. – Через мене, – продовжувала вона. – Вона не пішла б тієї ночі, залишивши мене.

Джейс захитав головою.

– Ти не мусиш звинувачувати себе.

Відчуваючи, що зараз розплачеться, Клері підбігла до дверей.

– Я хочу знати, куди вона збиралась втекти, – промовила вона.

– Клері, не треба! – Джейс рушив за нею, але її пальці зімкнулися навколо ручки, яка закрутилася в руці Клері. Двері відчинилися, ніби вона їх штовхнула. Доротея з криком кинулася до її ніг, але було вже запізно. Не договоривши до кінця, Клері відчула, як її потягло вперед і понесло крізь порожній простір.