Читать книгу Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років - Колектив авторів - Страница 6

На початку 1918 р. Україна, за словами іноземного спостерігача, нагадувала Мексику після падіння диктатури Уерти[69]. Єдиної державної влади в країні не було. Боротьбу між собою вели армія Української Народної Республіки (Центральної Ради) і радянські війська, а поряд з ними діяли польські і чехословацькі підрозділи та частини колишньої російської армії (точніше, їх залишки). Орудували банди злочинців і дезертирів (вояків, які самовільно залишили фронт проти військ Німеччини й Австро-Угорщини). У містах і селах утворювалися загони самооборони. Завдяки втікачам з фронту, які повертались додому зі зброєю, іноді прихопивши навіть артилерію, чи не в кожній оселі був власний арсенал.

Поза містами точилися збройні конфлікти, спричинені розподілом землі. Селяни, прагнучи заволодіти поміщицькими угіддями, у багатьох місцях самовільно ділили їх між собою. Поміщицькі садиби при цьому нерідко руйнували, а господарів виганяли або навіть вбивали. Загалом від конфіскації майна в Україні 1917 – початку 1918 рр. постраждало близько 60 % маєтків. У самому селянському середовищі поглиблювалося протистояння між заможною меншістю і незаможною більшістю: незаможники вимагали поділити не лише неселянські землі, а й угіддя багатих селян. У селах і між селами за землю відбувалися справжні бої[70].

Ще однією стороною в суперечках за землю виступала держава. Уряди-суперники – радянський уряд і Центральна Рада – видали власні аграрні закони, у яких обоє проголошували принцип соціалізації землі, тобто її перехід з приватної власності у всенародну. Згідно із земельним законом Центральної Ради, землі приватних власників – і поміщиків, і селян – надходили в розпорядження державних установ, які мали розділити їх на невеликі ділянки (достатні для утримання родини, але не для збагачення) і безкоштовно передати в користування всім охочим громадянам[71].

Узимку 1917–1918 рр. безладдя в країні сягнуло крайньої межі. Український військовий діяч І. Лютенко-Лютий становище на Лівобережній Україні описував так: «Довкола шалів відкритий бандитизм. Через відсутність транспорту солдати, що масово залишали фронт, збиралися у великі ватаги і мандрували залізною дорогою від станції до станції, розграблюючи по дорозі все, що під руки попадало. За будь-який протест чи спротив або самозахист – убивали на місці. До цих озброєних банд приєднувались інколи і місцеві покидьки суспільства, бо в тих бандах недавніх фронтовиків працювали вже на всю пару кваліфіковані агенти, пропагатори комунізму, що обіцяли рай на землі для всіх працюючих, які, мовляв, упродовж віків працювали на царів і панів, а заплатою за це залишилися їм мозолі на руках. У деяких місцевостях України ці банди набрали таких розмірів, що без великих зусиль роззброювали і розбивали німецькі й австро-угорські військові з`єднання»[72].

Австро-угорські і німецькі війська потрапили в Україну на запрошення уряду УНР як її воєнні союзники. 9 лютого 1918 р. представники УНР на перемовинах у Брест-Литовську уклали мирний договір із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією і кілька днів по тому звернулись до цих держав із проханням про військову допомогу проти більшовиків. Після деяких вагань надати допомогу вирішили уряди Німеччини та Австро-Угорщини. Вони прагнули отримати від України поставки продовольства. Хліб із України був потрібен цим державам для подолання гострої продовольчої кризи у себе в тилу, а також для забезпечення своїх армій на Західному фронті, які мали в наступальних операціях 1918 р. розгромити війська Антанти і принести Німеччині та країнам її блоку перемогу в Першій світовій війні.

Наступ німецьких військ в Україні розпочався 18 лютого, австро-угорських – 28 лютого 1918 р. і тривав до початку травня 1918 року. За цей час усі військові підрозділи, що чинили спротив армії УНР та її іноземним союзникам, були розбиті або витіснені за межі України. Австро-угорські залоги розмістились у містах Катеринославської, Херсонської, Подільської і південно-західної частини Волинської губерній. Решту регіонів України контролював німецький контингент[73].

Після завершення бойових дій український уряд мав зосередитись на вирішенні внутрішньополітичних проблем. Повернення до мирного життя передбачало насамперед відновлення правопорядку. Мовою права напади селян на маєтки називалися так: «участие в публичном скопище […] с целью произвести расстройство чужого сельского хозяйства» (ст. 2691 Уложення про покарання кримінальні і виправні 1885 р.). В Україні 1918 р. залишалось чинним кримінальне законодавство Російської імперії, і подібні дії, не говорячи вже про вбивства та інші тяжкі злочини, потребували розслідування й притягнення винних до відповідальності.

Разом із переслідуванням злочинців відновленню ладу мало сприяти проведення конструктивних перетворень. Наприкінці березня 1918 р. німецькі й австро-угорські представники в Україні запропонували уряду УНР проект поміркованої земельної реформи. Її суть полягала у примусовому відчуженні частини поміщицьких володінь на користь селянства. Згідно з проектом реформи, захоплені чужі землі селяни залишали собі за викуп. Що ж до маєтків, які уникли погромів і розподілу землі, то їхні власники мусили продати селянам частину своїх угідь. Таким чином, автори проекту планували досягти компромісу між інтересами селян і інтересами поміщиків: велике землеволодіння в Україні значно зменшувалося, але не зникало.

Пропоновані зміни мали задовольнити усі зацікавлені сторони. Заможні селяни отримували додаткову землю і могли розвивати господарство фермерського типу. Їхні односельці, позбавлені коштів на придбання землі, могли знайти роботу в українській промисловості або поїхати на заробітки до Німеччини, у якій через призов до армії бракувало робочих рук. Поміщики, продавши частину володінь, одержували гроші для покращення своїх господарств. Забезпечене новоствореними фермерськими й оновленими поміщицькими господарствами зростання виробництва продуктів харчування дозволило б нагодувати українські міста й армію, а також – і в цьому полягав зиск Центральних держав – налагодити продовольчий експорт.

Важливі переваги реформа надавала й Українській Державі. З одного боку, послаблювалися позиції антиукраїнських сил, оскільки польське і російське велике землеволодіння в Україні частково втрачало ресурси. З іншого – в Української Держави з`являлась потужна і надійна опора, селяни, які отримували від цієї держави землю і тому були кревно зацікавлені в її існуванні. Продаж продовольства за кордон мав збагатити українську державну скарбницю, а також дати притік іноземної валюти в економіку країни[74].

Подібні засади земельної реформи обстоювали й українські експерти[75].

Однак уряд УНР відмовився змінювати земельний закон, а спробу іноземних партнерів внести зміни засудив як порушення своїх суверенних прав.

Уряд УНР також виявився неспроможним припинити безладдя, хоча його представники на місцях намагалися вживати необхідних заходів. Наприклад, на початку березня 1918 р. у своєму наказі помічник київського губернського комісара вимагав від підпорядкованих йому органів влади: «Примите […] экстренные меры по восстановлению административного аппарата […], реорганизации органов милиции на новых началах, путем привлечения в ее состав культурного, здорового элемента, обезоружения населения, устранения царящей анархии, восстановления разрушенных сельских хозяйств, заводов, фабрик путем возвращения селянами живого инвентаря собственникам и иного установления нормальной жизни в деревне»[76].

Але такі розпорядження здебільшого залишались невиконаними, оскільки дієвого правоохоронного апарату уряд УНР не мав.

Наполягаючи на необхідності скасувати право приватної власності на землю, тобто відібрати її і у селян, і у поміщиків, очільники УНР відштовхували від себе і тих, і інших. 29 квітня 1918 р. на Всеукраїнському з’їзді хліборобів-власників у Києві генерала П. Скоропадського було проголошено гетьманом Української Держави. Гетьманський переворот підтримало німецьке командування, якому П. Скоропадський заздалегідь пообіцяв вирішити земельне питання в спосіб «відновлення права власності й виплати селянами грошей за землю, надану їм при земельному розділі»[77].

Українську Народну Республіку було скасовано разом з її законодавством, у тому числі із земельним законом.

Ставши на чолі держави, П. Скоропадський проголосив відновлення права приватної власності на землю і заявив про намір здійснити примусовий продаж селянам частини поміщицьких угідь, але не відразу, а згодом, після ретельної підготовки відповідного закону. Доки закон розробляли, особи, що привласнили чужі землі та інше майно, мали повернути їх власникам і відшкодувати завдані збитки. Для врегулювання суперечок, що виникали з цього приводу, були створені спеціальні примирні комісії[78].

Селяни дуже важко розлучались із загарбаною чужою власністю, яку вже вважали своєю. Угоди про повернення привласненого майна вони зазвичай укладали без жодного бажання. Так, 29 червня 1918 р. староста Балтського повіту доповідав очільнику Подільської губернії: «Настроение населения в общем приподнятое, но никаких ексцессов проявлено не было. Разграбленное у землевладельцев имущество постепенно возвращается обратно, хотя неохотно. При разоружении населения никем сопротивления не оказано»[79].

Часто траплялося, що громади взагалі відмовлялись повертати награбоване, а подекуди погроми великих господарств тривали і далі.

Винуватцями безладів у цей час виступали не лише селяни, а й їх антагоністи – поміщики. Відповіддю на погроми маєтків стали погроми сіл. Великі землевласники створювали приватні каральні загони й за їх допомоги без усяких примирних комісій «вибивали» з селян відшкодування за завдані збитки. Приватні варти творили в селах жахливі речі. 3 липня 1918 р. громадський діяч Є. Чикаленко записав у щоденнику: «Мені оповідали […], що отся офіцерня, з якої складаються карательні отряди, поводиться з населенням навіть в городі Каневі гірше всяких татар в старовину: б’ють, грабують, насилують жінок і п’ють, і п’ють все, що добудуть, а що ж то вони виробляють по селах?»[80]

Карателів спонукали мотиви помсти, а також жага наживи – суми, які вони стягували з селян, часто в рази перевищували завдані збитки. Можливо, у деяких випадках їх дії були вмотивовані бажанням послабити позиції української влади. Принаймні, у найвищих посадовців Української Держави існувала думка, що розправи з селянами були нічим іншим, як свідомими провокаціями, влаштованими противниками гетьмана з метою збурити проти нього народ[81].

Забезпечити законність та припинити безлади, вилучити зброю в населення, розслідувати злочини, розшуковувати, затримувати і карати порушників (зокрема погромників як із селян, так і з власників маєтків) мали правоохоронні органи Української Держави: поліція (Державна варта, підпорядкована на місцях губернським і повітовим старостам), прокуратура і суди. Однак ці органи, як і власна армія, у гетьманській державі перебували на стадії формування. Особового складу Державної варти, навіть після посилення добровольчими охоронними підрозділами, було недостатньо для боротьби з масовими порушеннями. За браком власних сил гетьманська влада була змушена покладатись на допомогу австро-угорських та німецьких військ.

Австро-угорські вояки в українському селі, 1918 р.

Для виконання правоохоронних функцій в Україні війська Центральних держав отримали належні повноваження. Згідно з наказами німецького та австро-угорського командувачів (відповідно 27 квітня та 1 червня 1918 р.) в Україні було запроваджене німецьке й австро-угорське військове судочинство. Командирам військових підрозділів надали право затримувати, судити і карати (навіть страчувати) українських громадян, що скоїли злочини проти австро-угорських та німецьких військ або будь-які тяжкі злочини. Уряд Української Держави офіційно визнав чинність цих наказів, а також дозволив залучати іноземні війська до заходів з охорони порядку[82].

Поводячись коректно, правоохоронці досягали позитивного результату. Очевидець подій на Полтавщині згадував: «В наше село карний загін прибув у другій половині березня 1918 р. Командант карного загону скликав загальні збори села і на тих зборах по своїй короткій розмові наказав знести майно. На додаток попередив, що хто здасть те, що взяв, тому буде прощено, а як в кого найдемо самі, то того буде покарано. Такими словами закінчив командант свою розмову і наказав розійтись подумати. З часом були обшуки, дещо познаходили, але нікого не катували, так як тепер деякі люди розповідають про ті жахливі катування. Не чути було про ті „катування“ і в сусідніх селах, межуючих волостей, хоч не можу ручатись за цілу Україну, може де було і таке»[83].

Проте далеко не завжди дії представників влади були обґрунтованими і правомірними. Якщо в одних випадках правоохоронці діяли належним чином, то в інших – геть навпаки. Заступник державного секретаря Української Держави М. Могилянський у спогадах писав: «Как же держали себя немцы в украинской деревне? Все зависело, конечно, от личного командного состава. Мне пришлось лично наблюдать немцев, бывших на постах в деревне Каневского у[езда], Киевской губ[ернии], которые не вызвали раздражения у населения и не оставили по себе дурных чувств. За все те продукты, которые они брали у населения, они исправно платили и ничем населения не обижали. В других же местах, – я читал об этом ряд подробных донесений и следственных протоколов, – шел прямой, бесстыдный и циничный грабеж»[84].

Оповіщення про страту партизан

Прагнучи щонайскоріше розв’язатися з обтяжливою і небезпечною справою в селах та повернутись до відносно добре контрольованих міст, іноземні військові та службовці Державної варти часто-густо діяли похапцем, перетворювали охоронні заходи на формальність. Розшук підозрюваних у скоєних злочинах та вилучення незареєстрованої зброї нерідко обмежувались вимогою до мешканців села видати певних осіб та зібрати певну кількість одиниць озброєння. Вироки обвинувачуваним виносили за прискореною процедурою польового судочинства або взагалі в позасудовому порядку. Страти і тілесні покарання часто чинили на місці (хоча в багатьох випадках затриманих забирали до міста).

Військові широко практикували колективні покарання. Репресивним актам армійці і варта надавали показового характеру, намагаючись залякати селян, щоб надалі у них і гадки не виникало про непокору.

До несправедливих і вкрай жорстоких репресій додавалося здирництво. Як колективне покарання військові застосовували стягнення з громад великих штрафів (так званих контрибуцій). Крім штрафів військові й варта вилучали кошти для відшкодування власникам великих господарств, які постраждали від погромів. Стягнення іноді сягали кількох сотень тисяч карбованців. Також іноземні війська реквізували продовольство. Непоодинокими були відверті грабунки – солдати і вартові нишпорили по селянських хатах, забираючи усе, що впадало в око.

Мародерство в українському селі

Примусове вилучення іноземними військами продуктів харчування (за цінами, нижчими від ринкових, або взагалі безплатно), а також фуражу, коней, худоби розпочалося ще в лютому-березні 1918 р. і тривало весь час. Така практика попри повну незаконність (заготівлю продовольства могли здійснювати лише відповідні українські установи) значно поширилась, особливо в зоні дислокації австро-угорських частин. Так, 28 березня 1918 р. комісар Проскурівського повіту скаржився губернському комісару Поділля: «Австрійські війська поводяться дуже кепсько як з нашою адміністрацією, [так і] з нашими селянами […]. Поступають багато дуже жалоб від селян, що австрійські війська останнє забирають і не буде навіть чим обсіяти поля. Ніякі дипломатичні розмови з їхнім начальством не помагають, а говориться ними одне, а робиться друге. Селяни дуже хвилюються»[85].

Вилучення продовольства і стягнення штрафів, що їх зазвичай розглядають як один із методів політики Центральних держав щодо України з метою забезпечення експорту, насправді часто-густо були приватними оборудками офіцерів, котрі в такий спосіб наповнювали власні кишені. Службові зловживання були характерні і для німецьких, і для австро-угорських військ, хоча в останніх порушень було набагато більше. Солдати й офіцери за гроші пропускали порушників через кордон Української Держави, відпускали в’язнів з-під арешту, продавали зброю й амуніцію, займались контрабандою і спекуляцією. Корупція і брак дисципліни значно знижували ефективність збройних сил як охоронців ладу[86].

Далекими від ідеалу були й українські правоохоронні органи. Поряд з порядними людьми і компетентними фахівцями на державній службі перебували геть непридатні для неї особи. Так, серед причин незадовільного стану із забезпеченням порядку в Подільській губернії її керівник відзначав і таку: «абсолютно неможливо підібрати надійних елементів, а ідуть у варту лише ті, хто думає забезпечити себе незаконним шляхом»[87].

Іще раз наголосимо: зловживання й ексцеси не були повсюдним явищем. Статистика порушень відсутня, і цілком вірогідно, що йдеться про крайні випадки, які «зовсім не були характерними для життя більшості сіл, де люди були зайняті власними повсякденними турботами»[88].

Найпоширенішим зловживанням, від якого, очевидно, постраждала більшість сільських районів України, було примусове вилучення продовольства. Однак хибним є твердження про те, що реквізиції охопили всі села без винятку. Так, 8 вересня 1918 р. староста Київської губернії запропонував своїм підлеглим надати відомості про реквізиції, здійснені військами Центральних держав під час вживаня заходів з охорони порядку. 17 вересня староста Таращанського повіту повідомив: «Ніяких жалоб від селян за реквізоване у їх майно германською та австрійською владою до мене не поступало». 20 жовтня надіслав відповідь староста Радомишльського повіту: «В Чернобыльском районе во время разоружения населения и установления порядка случаев бесплатной реквизиции имущества у последнего германскими и австрийскими войсками не было»[89].

Не слід перебільшувати й розмах репресивних заходів у період Гетьманату. Загальні дані про кількість підданих покаранню відсутні, є лише фрагментарні. Встановлено, наприклад, що у липні 1918 р. в межах Катеринославської губернії австро-угорськими військовими було страчено 145 осіб[90].

Це дуже багато, але не означає, що не було «жодного села, де б німці і українські поміщики пощадили хоча б одного селянина»[91].

Командування австро-угорських та німецьких військ в Україні застерігало своїх підлеглих від застосування надмірних і необґрунтованих репресій, нагадуючи, що війська перебувають у дружній країні[92].

Часто представники правоохоронної системи Української Держави проявляли інертність, що становило ще одну ваду цієї системи. Бажання вирушати під кулі в бунтівливі села у захисників закону було небагато. Показовим було становище у Гайсинському повіті в травні-червні 1918 року. Обійнявши посаду в перших числах травня, повітовий староста знайшов повіт у цілковитому безладді. Селяни чинили руйнації («продолжают разрушать владельческие постройки, расхищать остатки уцелевшего движимого имущества, уничтожать казенные и частновладельческие леса и озимые посевы»). Звернені до української й австрійської комендатур прохання старости про допомогу залишались без відповіді («гласом вопиющего в пустыне»). Доповідь повітового старости очільнику Подільської губернії свідчила про роздратування: «Правда, команды 30 австрийского полка посылаються изредка в уезд для разоружения населения, но такие командировки скорее носят характер приятной прогулки по уезду, ибо, прибыв в село, команды эти, побыв там не более двух часов, ограничиваются только словесным требованием возврата оружия и, получив несколько винтовок, переходят в другое село, не обмолвившись даже словом о возврате разграбленного имущества». Два місяці по тому ситуація в Гайсинському повіті залишалась без змін. 23 червня 1918 р. повітовий староста знову скаржився на бездіяльність військ: «Несмотря на мои многократные просьбы австрокоманда бездействует, почему население совсем не разоружено»[93].

Ерцгерцог Вільгельм і Українські січові стрільці, с. Грузьке Херсонської губернії, 1918 р.

Замість розбороняти учасників громадянського конфлікту війська Центральних держав і українські правоохоронці нерідко ставали на бік одного з них. Найчастіше вони підтримували великих землевласників проти дрібних: на прохання поміщиків, оминаючи примирні комісії, стягували з селян компенсацію за зруйновані маєтки. Зазвичай це був іще один прояв корупції – частина сплачених селянами грошей ішла до кишені посадовця, який здійснював стягнення[94].

Велику підтримку австро-угорські і німецькі військові надавали німцям-колоністам. У їхніх селах офіцери організовували загони самооборони, проводили навчання, роздавали зброю. Відновлюючи свої майнові права, колоністи за допомогою військ Центральних держав карали учасників погромів[95].

Підрозділи з українців-галичан у складі австро-угорського контингенту в Україні, навпаки, часто-густо боронили інтереси селян.

Оркестр Українських січових стрільців виступає перед селянами поблизу Миколаєва, 1918 р.

Невдоволення з боку власників великих господарств і уряду Української Держави викликала діяльність Українських січових стрільців та їх командира ерцгерцога Вільгельма, родича австрійського імператора. За згодою ерцгерцога, який претендував на український престол і був зацікавлений у прихильності українського селянства, стрільці не лише відмовлялись від участі у каральних заходах у селах, а й перешкоджали у цьому іншим австро-угорським частинам[96].

У спогадах Вільгельм стверджував, що попри наказ вищого командування відмовився брати участь у придушенні повстання в Звенигородському повіті[97].

Ерцгерцог навіть відверто виявляв симпатії до повстанців, зокрема до Н. Махна. Начебто якось на зауваження, що Махно, власне, є бандитом, Вільгельм відповів: хіба мої предки, засновники австрійського імператорського роду, були не такими самими?[98]

Через утиски і зловживання у суспільстві уявлення про «німця» і про гетьманського посадовця з’єднувались в образ кривдника та пригноблювача. Уникаючи спільної відповідальності, кожна зі сторін прагнула відмежуватись від ексцесів, скоєних іншою, а також від звірств, які чинили в селах приватні каральні загони. Приміром, 30 липня 1918 р. у листі до подільського губернського старости ольгопільський повітовий староста запевняв у своїй цілковитій непричетності до карального екстремізму, від якого страждало населення повіту: «Карательных отрядов по уезду я не посылал, контрибуции на села не накладывал, и подобные действия в мою программу управления уездом никогда не входили. Австрийские войска самостоятельно, без моего не только согласия, но и без ведома, время от времени посещают деревни с целью их разоружения, причем применяют артиллерийскую стрельбу, от которой происходят пожары с человеческими жертвами, и налагают контрибуции, размеры коей доходять до 60 тыс. рублей»[99].

Кожен із двох центрів влади (гетьманська адміністрація й іноземне командування) дорікав іншому з приводу його вад і докладав зусиль, щоб позбутись власних. Зокрема, долаючи корупцію серед підлеглих, австро-угорське командування вдавалось до різних заходів, часом відверто безглуздих. Так, у серпні 1918 р. вийшов наказ командувача, звернений не до підпорядкованих йому військовослужбовців, а до єврейського населення України. Звинувативши «темні елементи» серед єврейства у тому, що вони схиляли австро-угорських вояків до скоєння злочинів, командування погрожувало «виключними заходами» єврейській спільноті в цілому[100].

Добре усвідомлюючи, що знизити рівень напруги у суспільстві зможе невідкладне проведення аграрної реформи, австро-угорські і німецькі представники тиснули на уряд Української Держави, вимагаючи пришвидшити роботу над аграрним законопроектом. Навіть імператор Вільгельм ІІ говорив про це гетьману під час його візиту до Німеччини. Австро-угорське командування у серпні 1918 р. спробувало самостійно організувати продаж поміщицької землі селянам. Командирам австро-угорських частин було доручено усіляко спонукати до цього великих землевласників[101].

Зрештою, цих зусиль виявилося замало. Основні недоліки внутрішньої політики Гетьманату – зволікання із земельною реформою на користь селянства, свавілля карателів і недостатньо висока спроможність силових структур – залишались неподоланими. Член Ради міністрів Української Держави В. Рейнбот зазначав у спогадах: «Но время шло, а украинская государственность не укреплялась. Основание для ее создания имелось налицо и выбрано было правильно – хлеборобы, но нужно было укрепить это основание образованием многочисленного класса земельных собственников, и вот это не было осуществлено. […] С парцелляцией крупной земельной собственности не торопились, армии создать не поспели (может быть, и нельзя было поспеть), а успели восстановить против себя сельское население действиями летучих отрядов опричнины»[102].

Таким чином, державна влада в Україні створила умови для зростання і загострення протестних настроїв у селянському середовищі. Завдяки політичним прорахункам уряди УНР і Української Держави збільшили кількість незадоволених і підвищили рівень невдоволення. Первісний план заспокоєння країни був цілком раціональний: відокремити від основної маси селянства і знешкодити злісних порушників, а більшість сільського населення умиротворити, задовольнивши його життєві потреби, – багатшим селянам дати додаткову землю, бідніших вивести зі сфери сільського господарства, запропонувавши їм заробіток в інших галузях економіки або за кордоном. Однак державній владі не вдалося забезпечити збалансоване поєднання реформ і репресій. Реформи не відбулися – селяни не отримали землю, більше того – втратили частину грошей і майна внаслідок реквізицій і стягнення штрафів. Репресії виявились неефективними – частина винних у скоєнні злочинів уникла покарання і постраждало багато невинних.

Суспільну основу антигетьманського руху серед селян становили противники курсу на відновлення великого землеволодіння і жертви ексцесів, вчинених за участі або за потурання представників влади. Змушені повертати привласнені землі й інше загарбане майно, втративши частину власних статків внаслідок реквізицій і стягнення штрафів, зазнавши покарань, образ і принижень, мешканці багатьох сіл ставились до гетьманського уряду та його іноземних союзників вкрай вороже. Протягом літа й осені 1918 р. кількість ексцесів зростала, з ними більшала кількість скривджених і, відповідно, неприхильних до влади. Г. Колос, один із керівників антиурядового руху на Катеринославщині, згодом визнавав, що до травня 1918 р. селян було не так просто підняти на активний протест, але потім їх настрої змінились. Колос писав у спогадах: «Возврат земли помещикам задел за самое больное место крестьянство. До этого времени некоторые более отсталые крестьяне говорили: „Нехай деруться, кому хочеться власти, а наше діло маленьке – нам би земельки побільше“. А когда эту-то земельку им приказали отдать, да к тому же начали порки давать и контрибуции заставили платить, то тут мужички заговорили иначе»[103].

Серед селянства політикою гетьмана були невдоволені головним чином найбідніші прошарки, що зазіхали на поміщицьку землю. Однак підстави для обурення були й у заможних селян. З приводу штрафів, які німецькі частини стягували в селах, прокурор Київського окружного суду 16 листопада 1918 р. зазначав: «Все эти „контрибуции“ вносят сильное ожесточение в среду сельских жителей и, падая своей тяжестью на наиболее зажиточный и консервативный элемент деревни, отталкивают последний от созидающегося правового строя и создают благоприятную почву для развития революционных и повстанческих движений»[104].

Більшу частину сільського населення, за спостереженнями урядовців, турбував лише власний добробут, до державних і політичних проблем як таких більшості було байдуже. У доповіді керівництву Державної варти про справи у Херсонській губернії на початку липня 1918 р. зазначалось: «Отношение крестьянского населения к австрийцам пока трудно определить: они не отдают себе ясного отчета в целях прихода на Украину австрийцев и задач, ими преследуемых. Больше всего их волнуют разговоры, что австрийцы будут реквизировать хлеб первого урожая»[105].

Коли справді військові почали вилучати зерно, селяни на Херсонщині були ладні підкоритись будь-якій владі, здатній це припинити, наприклад російським монархістам. 20 липня 1918 р. співробітник варти констатував: «Деревенский люд глубоко убежден, что в России существует царь, но правительство [Української Держави] и немцы это скрывают. Второй слух, что во главе с великим князем Николаем Николаевичем, а другие говорят с Михаилом Александровичем уже бьют австро-германские войска, идут на выручку украинскому народу, ожидая с их стороны помощь для свержения австро-германцев»[106].

Однак окрім селян, які були неприхильні до гетьмана виключно через порушення їх майнових прав, у селах знаходились і політично ангажовані люди, яких гетьманський режим не влаштовував, оскільки не був соціалістичним і не був, як вважали прихильники УНР, які звинувачували гетьманців у проросійських симпатіях, справді українським.

Яка ж частка селян була готова зі зброєю в руках боротися проти уряду гетьмана? П. Скоропадський вважав, що таких було небагато. У спогадах він визнавав: «Пока власть правительственная не была еще налажена, помещики этим пользовались и всякими неправедными путями выколачивали деньгу из крестьян. […] Наконец, немцы и, особенно, австрийцы далеко не вели политику, способную привязать к себе жителей Украины. […] Все это было отвратительно, но дело в том, что, несмотря на все эти отдельные факты, народу жилось лучше в общем, нежели раньше и позже, так как все-таки была какая-то власть и намечался порядок. Всякий хозяин знал, что он может выйти на свое поле и что результат работ будет его; он знал, что никакие набеги на его дом разрешены не будут и т. д. И вот почему только бездомная голытьба участвовала в восстаниях Петлюры и Шинкаря»[107].

Партизанський полк Таращанського повіту Київської губернії

Голова держави у своїх оцінках спирався на доповіді підлеглих і повідомлення союзників. І ті, і інші були переконані, що у гетьмана залишилось чимало прихильників у селах, а серед його противників далеко не всі готові брати до рук зброю. Наприклад, 6 липня 1918 р., у розпал Звенигородського повстання, начальник Особливого відділу при штабі гетьмана у рапорті керівництву констатував: «По словам осведомителей, 80 % населения Звенигородского уезда относилось крайне несочувственно к происходившим беспорядкам»[108].

За спостереженнями начальника Державної варти 1-ї дільниці Київського повіту, на початку липня 1918 р. населення його дільниці поділялось на три категорії: «1) хлеборобов-собственников, насчитывающихся до 40 %, которые желают восстановления порядка и твердой власти […]; 2) группу населения до 30 %, совершенно безучастно относящихся к происходящим событиям, и 3) крестьян безземельних, рабочих и евреев, которые относятся ко всему происходящему с затаенной враждебностью»[109].

Приблизно так само оцінювали чисельність своїх ворогів серед селянства представники німецького командування. У наказі командувача німецькими військами в Україні у травні 1918 р. зазначалося, що країну тероризують близько 10–12 % селян[110].

Отже, гетьманські урядовці та їхні іноземні союзники були впевнені у підтримці більшості населення України і вважали, що саме в інтересах цієї більшості мають знешкодити відносно малочисельних «ворохобників». Характеризуючи становище в одному з повітів Чернігівській губернії, голова її адміністрації указував: «анархические [т. е. антиправительственные] элементы в действительности представляют собой незначительную часть населения уезда, доказательством чего [могут] служить, во-первых, то обстоятельство, что все известные в уезде вооруженные банды выражаются, самое большее, в нескольких сотнях человек, и, во-вторых, то, что руководители восстания оказались вынужденными прибегнуть к принудительной, под угрозой смерти, мобилизации в свои ряды мирного населения, причем мобилизация эта видимих результатов пока не дала и во многих случаях окончилась бегством мобилизуемых. Все остальное население уезда давно утомлено анархией и ждет того спокойствия, которое обеспечивает физическое существование и мирный труд. Эта часть населения отнеслась к приходу германцев в Украину с сознательным спокойствием и надеждой на то, что внешняя организованная военная сила скоро победит анархию и принесет мир. Свою лояльность эта часть населения доказала тем, что по первому приказу германского командования она сдала свое оружие и со своими многочисленными жалобами она обратилась к германцам, ища у них защиты»[111].

Партизанський загін кіннотників

Основна маса противників гетьманського уряду серед селянства, навіть люди, охоплені люттю або доведені до відчаю, братись за зброю в більшості випадків не поспішали. Легальним засобом домогтись покарання кривдників і захисту власних прав було звернення до органів влади. Далеко не в усіх випадках, але все ж таки скарги були дієвим засобом відновлення порушених прав. Зокрема, реагуючи на звернення з приводу реквізицій, керівництво Української Держави восени 1918 р. заявило про намір компенсувати з державних коштів збитки, завдані громадянам під час вживання військами Центральних держав заходів з вилучення зброї та припинення порушень громадського порядку[112].

Партизанський загін с. Карабинівка Катеринославської губернії під командуванням Д. В. Бузюна, 1918 р.

Зважившись на активний протест, селяни найчастіше виражали його поза методами збройної боротьби – ігнорували заклики до укладання примирних угод з поміщиками, відмовлялись обробляти угіддя маєтків як наймані робітники, нищили поміщицькі посіви і ліси (але не відкрито, як раніше, а нишком), приховували продовольство і зброю. Захоплені в маєтках речі, за свідченням учасника подій, «закопували в землю, вкидали в річку, в криниці, а що надавалось до паління – просто палили»[113].

Щоб не втрачати зерно під час реквізицій, селяни годували ним худобу або виробляли з нього горілку. З травня 1918 р. уряд Української Держави та командування військ Центральних держав видавали нормативні акти про примусове залучення селян до польових робіт у маєтках та про посилення відповідальності за знищення посівів і за самогоноваріння.

Партизанський загін Павлоградського повіту Катеринославської губернії

Отже, навіть ту частину селянства, яка відчувала ворожість до уряду, було не так просто втягнути в антиурядову збройну боротьбу. Масові сутички виникали здебільшого тоді, коли учасники повстання були впевнені у перемозі. Найбільшими були повстання травня-липня 1918 р., коли відбувалося становлення гетьманської державної системи і діячам попередніх режимів (українського республіканського і радянського) здавалося, що в гетьмана немає надійних сил і широкої підтримки в суспільстві, що варто в будь-якому з регіонів розпочати виступ, як до нього відразу ж приєднається усе місцеве населення, а слідом спалахне вся країна. Саме ця думка надихала ініціаторів і ватажків Звенигородського повстання червня-липня 1918 р.[114], яке стало найбільшим з усіх антиурядових збройних виступів проти влади гетьмана П. Скоропадського.

Виступ також міг початись стихійно, коли його учасники, піддавшись пориву, просто не думали, якою загрозою для них це може бути. Прикладом події, яка мало не завершилась нападом селян на військових (проте завершилась нападом військових на селян і мала трагічні наслідки), є випадок у містечку Вербовець на Поділлі 12 серпня 1918 року. Ця подія, на відміну від багатьох інших, про які збереглося обмаль інформації, відома в деталях завдяки матеріалам слідства. Містом рухався обоз із зерном під охороною австро-угорських солдат. Коні були втомлені, і солдати спробували відібрати кілька підвід у людей, які приїхали до Вербовця на базар. У справу втрутився місцевий мешканець Парфеній Самборський: підійшовши, він звернувся до солдатів німецькою. Спілкування поступово перейшло в суперечку, і один із солдатів раптом вдарив Самборського прикладом гвинтівки. Побиття, до якого долучилося ще кілька солдатів, збурило натовп. Люди посунули на армійців, і ті розпочали стрілянину, під час якої вбили свого товариша, солдата, який стояв між ними і натовпом, та завдали поранень мешканці села Стара Гута Вікторії Мержвінській і мешканцю села Маціорського Андрію Кучерявому (за дві години він помер у лікарні). Натовп розбігся. Забравши тіло загиблого товариша, солдати покинули Вербовець[115].

Страта учасників повстання у с. Каніж Херсонської губернії, 1918 р.

Усього в селах України протягом 1918 р., за попередніми даними, сталося близько 600 антиурядових збройних виступів[116].

Усі повстання, що розпочались до осені 1918 р., було придушено. До мешканців сіл, які влада вважала причетними до заворушень, було застосовано жорстокі репресії. Армійці палили селянські оселі (наприклад, у Ялтушкові на Поділлі в серпні 1918 р. так згоріло півсела – понад двісті хат: «солдаты ходили по селу и с чисто немецкой аккуратностью поджигали каждый второй дом»[117]), влаштовували масові побиття різками, вдавались до катувань. Відбувались показові страти. Зокрема, у Канежі Єлисаветградського повіту в червні 1918 р. після придушення повстання було страчено 117 осіб, вісьмох з яких карателі повісили на крилах вітряків[118].

Окрему категорію учасників протиурядового руху являли собою члени партизанських загонів. Деякі з цих формувань діяли ще з початку 1918 р., але більшість утворилась уже в гетьманський період, частково з членів загонів і банд 1917 – початку 1918 р. та з учасників повстань весни-літа 1918 року. Частина складу партизанських загонів була з місцевих, частина потрапила до Української Держави з-за кордону – з радянської Росії, уряд якої організував масове засилання таких людей. Через російсько-український кордон до Української Держави потрапляли і вже сформовані загони. За приблизними підрахунками, в Україні 1918 р. діяло не менше ніж тисяча партизанських загонів і груп[119].

Керівне ядро формувань, що вели проти уряду збройну боротьбу, було за складом здебільшого неселянським. Командування військ Центральних держав було переконане, що частину озброєних груп утворили й очолювали агенти Антанти. Однак у більшості випадків організаторами повстань і ватажками партизанських загонів були діячі УНР і радянські активісти (яких, утім, іноземні союзники гетьмана часто теж зараховували до агентів Антанти, вважаючи, що радянський уряд пов’язаний з нею). Так, у доповіді службовця Державної варти 6 липня 1918 р. щодо ситуації у Херсонській губернії зазначалось: «Есть еще […] категория населения, но сравнительно незначительная, это бывшие члены всяких советов и комитетов, лица, так или иначе причастные к бывшим властям и изыскивавшие для себя пользу из нее [власти], они, не желая расставаться со своим положением, иногда открыто выступают и заявляют о непризнании существующей власти. К этой категории примыкают также преступный элемент, выпущенный из тюрем, а также лица, воспитанные на митингах. Эта категория лиц, фанатически настроенная, организована и хорошо вооружена, а потому терроризирует и запугивает умеренную часть населения, ведя попутно агитацию»[120].

Крім прикордонних із Росією регіонів, де активними були більшовики, ініціаторами повстань в Україні 1918 р. здебільшого виступали члени українських соціалістичних партій, головним чином представники лівого крила УПСР[121].

Політичні активісти, які діяли в селянському середовищі, зазвичай до нього безпосередньо не належали, але мали з ним особисті зв’язки. Показовою тут є постать Н. Махна. Виходець із селянської родини, він іще в юнацькі роки покинув сільську працю (оскільки «попал в компанию экспроприаторов, носивших модную тогда кличку анархистов»[122]), однак після тюремного ув’язнення у 1917 р. повернувся до рідного Гуляйполя, обравши його осередком своєї політичної діяльності.

Політичному функціонеру без певної приналежності до українського селянства було непросто налагодити з ним взаємодію. Більшовики, активні в русифікованих містах, у селах стикалися з труднощами через переважання у своїх рядах росіян і євреїв та брак українців. Член більшовицького осередку у Звенигородці Г. Герасун наголошував у спогадах, що спроби міської партійної організації поширити вплив на села зазнали невдачі саме через недовіру селян до агітаторів-неукраїнців[123].

Іще одну частину керівників і рядових учасників антиурядового руху становили люди, які не належали до певної політичної організації, але поділяли її гасла. Наприклад, повстання у Кукавці (серпень 1918 р.) очолив мешканець села Серби Могилівського повіту Пастухов, який був пов’язаний з українськими есерами Могильова-Подільського й напередодні виступу, за даними слідчих органів, їздив «за инструкциями в Одессу»[124].

Партизанський загін Городнянського повіту Чернігівської губернії

До політичних активістів у складі повстанських загонів приєднувались особи, які походили з селянського середовища, але певний час перебували поза ним і не змогли інтегруватись у нього знову, зокрема фронтовики Першої світової війни. Також до партизан долучались люди, які втратили оселі через репресії карателів. У липні 1918 р. німецьке командування заборонило військам палити села під час екзекуцій, оскільки це лише створювало безхатченків, яким більше нічого було втрачати і які поповнювали партизанські загони[125].

Ще одна складова повстанських загонів – це представники селянства, але не загалу, зануреного у турботи про сім’ї і господарства, а особливих груп у сільських громадах. Серед них переважали «особи без зобов’язань» – без родин, без постійного заняття, без статків: неодружена молодь, біднота, маргінали. Саме такий склад цих загонів фіксували урядовці Української Держави. Наприклад, у Сквирському повіті в серпні 1918 р., за даними прокуратури, «масса мятежников главным образом состояла из местного населения, преимущественно из молодежи и бывших солдат»[126].

Полтавське губернське керівництво доповідало у міністерство внутрішніх справ Української Держави: «Банды, прибывающие в Переяславский уезд, состоят из разного сброда, уголовных преступников и разных солдат, кроме того, к ним присоединяются некоторые жители сел, через которые продвигаются эти банды»[127].

4 липня 1918 р. прокурор Єлисаветградського окружного суду стосовно складу незаконного угрупування, що тероризувало Єлисаветградський повіт, повідомляв: «Из людей, потерявших всякое понятие о нравственных принципах, не связанных никакими узами с землей и собственностью»[128].

Серед мотивів, що спонукали людей брати участь у повстаннях і приєднуватись до партизанів, були не лише політичні. Учасники повстань і члени партизанських загонів нерідко чинили грабунки. Прокурор Київського окружного суду в доповіді міністру юстиції Української Держави про повстання у Сквирському повіті підкреслив характерну деталь: бійці загону, який 11 серпня 1918 р. намагався захопити Сквиру і був розбитий німецькою частиною, мали при собі мішки для майна, яке сподівались роздобути в місті[129].

Часто політичні гасла тільки приховували суто кримінальний характер діяльності озброєних груп. Провести межу між кримінальними формуваннями й антиурядовим політичним підпіллям часто було неможливо – вони мали подібний склад, спільних ворогів (урядові охоронні сили), головним чином нападали на маєтки, хутори заможних селян, потяги. Знаменно, що одним з перших епізодів махновщини як антигетьманського руху влітку 1918 р. стало пограбування банку[130].

Крім бажання вибороти владу, помститись за образи, звести особисті рахунки, стати відомим і значущим та/або збагатитись для багатьох учасників підпілля існувала ще одна важлива спонука – жага гострих відчуттів, азарт. Читаючи спогади повстанських ватажків, часом важко позбутись враження, що підпільна діяльність була для них своєрідною грою. Багатьох людей боротьба проти уряду приваблювала як пригода – ризикована, небезпечна, але з непоганими шансами на успіх, адже з огляду на слабкі місця правоохоронної системи Української Держави можна було тривалий час залишатись на волі. Як приклад наведемо розповідь М. Нікітина-Макарова, одного з керівників більшовицьких партизанських формувань на Півдні України. Улітку 1918 р. очолюваний ним загін з 25 партизанів напав на маєток поблизу села Карлівка на Полтавщині, у якому, за їхніми відомостями, перебував гетьман П. Скоропадський. Захопити «ясновельможного» – це як виграти головний приз. Здавалось, варто було ризикнути. Попри очікування пригода завершилась невдачею. Виявилось, що маєток мав добру систему оборони. Панський будинок оточувала висока стіна. Нападники здолали огорожу, однак захопити будинок так і не змогли. Офіцер, якого партизани помилково вважали Скоропадським, особисто стріляв у них із кулемета. Бій із охороною маєтку тривав три години. Кількох нападників було вбито. Отримавши повідомлення про наближення німецького підрозділу, партизани відступили[131].

Повстання і партизанські рейди супроводжувались численними жертвами. Так, у червні 1918 р. на теренах Єлисаветградського повіту загинули 150 великих землевласників[132].

Повстанці нерідко катували своїх жертв. Відомі випадки єврейських погромів[133].

Таким чином, основний склад повстанських загонів утворювали переважно активісти і переконані прихильники опозиційних до уряду Української Держави політичних сил, а також представники маргінальних спільнот – люди, яким нічого було втрачати, або такі, що були здатні все кинути заради помсти, грошей, слави чи в пошуках пригод. Таких людей було відносно небагато. У більшості партизанських груп нараховувалося кількадесят осіб або й того менше – відомо про групи чисельністю 7—10 осіб[134].

Чисельність найбільшого в австро-угорській зоні дислокації протиурядового збройного формування – загону Махна – на початку листопада 1918 р. становила близько тисячі бійців[135].

Чисельність повстанців була значно більшою. Повстання з центром у селі Каніж здійснили близько 700 осіб[136].

Кукавське повстання розпочалося 14 серпня 1918 р. за участі приблизно 200 осіб (загальна кількість учасників, можливо, дорівнювала 10 тис. осіб[137]). Найбільшим було Звенигородське повстання: за різними оцінками, у ньому брали участь від 6 до 40 тисяч осіб[138].

За приблизними підрахунками, загальна кількість повстанців і партизанів в Україні наприкінці літа 1918 р. сягала 80 тисяч осіб[139].

Навряд чи ватажків повстанських загонів 1918 р. можна розглядати як виразників і захисників інтересів селянства, хоча самі себе вони зображали саме такими. Прагнучи повалити уряд і отримати владу, керівники підпілля використовували антиурядові настрої сільського населення. Частина селян розглядала повстанців як знаряддя послаблення або усунення режиму, яким була невдоволена, і надавала їм підтримку. Партизани мали в селах відданих прихильників і «співчуваючих». У певних місцевостях повстанців, можливо, підтримувала більшість селян.

Але водночас багато селян ставилися до діяльності антиурядових загонів без прихильності або й вороже. Часто сила повстанців трималась не стільки на симпатіях населення, скільки на страху. М. Могилянський зазначав: «Украинские крестьяне, собственники земли, особенно зажиточные, а таких на Украине было весьма много, были поголовно против опасных затей социализации […], но, боясь мести, молчали и не возражали против сознаваемого озорства и безобразий: раздела скота, хлеба помещичьих экономий и пр. Когда мне лично приходилось беседовать с теми из них, кого я знал с детства, они потихоньку признавались: „Мы бы вам всех их выдали, смутьянов и грабителей, только на одном условии: чтобы они больше к нам не вернулись“. Боязнь мести определяла весьма многое в отношении к происходившей кругом анархии»[140].

З цим погоджувались і інші представники адміністрації Української Держави. 28 вересня 1918 р. у доповідній начальник освідомчого відділу при чернігівському губернському старості стверджував: «Заможний клас побоюється тих зграй розбійників, на які розбилися рештки повстанських банд і які переховуються у лісах. Населення ж малозаможне хоч і співчуває більшовизму і повстанському рухові, проте побоюється сили німецької зброї та нещадності репресій німецьких властей. Нині й ця частина населення озлоблена проти бандитів, тому що їй доводиться відповідати перед німецькими військами за діяльність банд. Населення, однак, особливих послуг у справі пошуків учасників бунтарського руху не надає, тому що, з одного боку, боїться помсти розбійників, а незаможний клас до будь-яких розпитувань ставиться підозріло і тримається замкнуто, побоюючись, очевидно, можливості певних неприємностей»[141].

Звірячі розправи з мешканцями маєтків, німцями-колоністами та «куркулями», докладно описані у спогадах Махна і махновців, мали на меті не лише помсту кривдникам і знешкодження найактивніших ворогів, зокрема з селян, а й насадження атмосфери страху, були спробою сподобатись постраждалим від утисків влади і приструнити її прибічників.

Розвитку партизанського руху сприяла відносна слабкість правоохоронної системи Української Держави. Об’єктивно для здійснення правоохоронних функцій у розбурханій країні наявних у гетьмана сил було замало. Три українські губернії, зайняті австро-угорськими військами, за площею майже дорівнювали австрійській частині Австро-Угорщини, одна лише Катеринославська губернія була розміром як Чехія. Представники австро-угорського командування в Україні згодом нарікали у спогадах, що ефективно контролювати таку велику територію з чисельним населенням за допомогою тільки 120 тисяч вояків було вкрай складно[142].

Крім того, як уже зазначалось, правоохоронна система Української Держави мала суттєві вади: процвітали корупція, службове недбальство, бездіяльність. За таких умов уряд зміг придушити збройні виступи, однак знешкодити усі партизанські загони йому не вдалося. Маючи вірних людей у селах і схови в лісах, добре налагодивши розвідку і зв’язок, партизанам вдавалось тривалий час уникати переслідування. На користь їм був навіть той відносний порядок в Україні, який забезпечили гетьманські охоронні служби й іноземні війська[143].

Якщо після повалення гетьманського режиму за країну боролись відразу кілька урядів з арміями та адміністративними апаратами, то в 1918 р. ворог у антиурядових сил був лише один – гетьманська влада з її власними й іноземними силовими ресурсами. З одного боку, це позбавляло можливості лавірувати між конкурентними урядовими машинами, підкорятись одній, щоб не бути розчавленим рештою, отримувати харчі і зброю, але з другого – можна було зосередитись на боротьбі з одним-єдиним супротивником і не боятись інших загроз.

Величезну роль у розвитку внутрішнього конфлікту в гетьманській Україні відіграла ліворадикальна пропаганда. Навіть за наявності об’єктивних підстав для невдоволення перехід в активний протест потребував певних установок: невдоволені мали бути переконані у своєму праві на збройний опір, нехтувати альтернативами (наприклад, зверненням зі скаргою на порушення своїх прав до суду), твердо розраховувати на успіх. Агітаційна діяльність учасників революційного підпілля поширювала такі установки. Деструктивна, руйнівна ідеологія ліворадикальних політичних сил із їх закликами до знищення старого світу надавала насильницьким діям обґрунтування і виправдання, возвеличувала їх і освячувала. Цьому ж сприяли установки козацького міфу – прибічники усіх політичних таборів, навіть анархісти і більшовики, радо уявляли себе нащадками запорожців або новітніми гайдамаками, носіями волелюбних традицій українського народу.

Гетьманські урядовці й іноземне командування добре розуміли значення підривної агітації. На перше місце серед своїх ворогів усередині країни вони зазвичай ставили саме «підбурювачів», вважаючи, що без їх діяльності збройні виступи не набули б такого розмаху. Державні службовці Української Держави усвідомлювали, що успіх агітації у більшості випадків визначався об’єктивними причинами для невдоволення. Наприклад, херсонського губернського старосту влітку 1918 р. непокоїло не лише проведення австрійськими військами незаконних реквізицій, а й їх негативний вплив на суспільні настрої. Староста наголошував: «Таким выгодным фактом воспользуются все агитаторы для внушения недовольства населению действиями правительства»[144].

Водночас у державній адміністрації існувало переконання, що вправний підбурювач може влаштувати збурення «з нічого», без будь-яких дійсних передумов.

Восени 1918 р., з початком виведення військ Центральних держав з території Української Держави, партизанських загонів в Україні побільшало і вони стали значно активнішими. Гетьманский уряд поступово втрачав контроль над повітами, і врешті-решт дійшло до того, що повстанці за всією формою проводили каральні експедиції у ворожі їм села. М. Набока, учасник більшовицького підпілля у Павлоградському повіті, згадував: «На рассвете 25 октября отряд, насчитывавший 90 человек личного состава, выступил из д[еревни] Николаевка, держа направление на немецкую колонию Александровку […]. Подойдя к колонии Александровке, отряд был оставлен возле ставка вместе с начальником штаба, а Будинский, Набока и Кучерявый Ефим пошли в колонию Александровку, где зашли на квартиру старосты колонии [к] немцу колонисту Эпп[у] и […] предложили в ультимативной форме в течение одного часа собрать имеющееся у колонистов оружие и сдать отряду, [так как] в противном случае будет применено оружие и могут пострадать невинные». Підкорюючись примусу, мешканці Олександрівки виконали ці вимоги[145].

Отже, антиурядовий рух поза містами в Україні 1918 р. можна назвати селянським лише з суттєвими застереженнями. Невдоволені політикою гетьмана становили тільки деяку частину сільського населення. Боротись проти гетьманців зі зброєю в руках погоджувалась також невелика частина з цих невдоволених. Більшість з них не належала до власне селян – тобто власників дрібних сільських господарств. Участь у збройних виступах і партизанських діях переважно взяли особи, певним чином пов’язані з селянством (наприклад, вояки або партійні діячі селянського походження), та представники маргінальних груп усередині селянства. Учасники антиурядових збройних формувань представляли не загал селянства, а зазвичай лише самих себе, хоча частина селян, невдоволена урядом, якоюсь мірою їх підтримувала і погоджувалася з деякими їхніми гаслами і вимогами. Діяльність антиурядових збройних формувань намагались використати для повалення уряду Української Держави прихильники двох попередніх влад – більшовицької й української республіканської. Саме їх діячі стали організаторами і керівниками більшості таких загонів. Інтересами і потребами селянства опозиційні гетьману політичні сили переймались лише настільки, наскільки це допомагало виконати їх основне завдання – повернути собі владу і здійснити свої програми.