Читать книгу Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років - Колектив авторів - Страница 9

З’ясуймо: чому система, яка мислилася Головним Отаманом здатною зміцнити українську державність, невдовзі стала потужною деструктивною силою? Чому проти С. Петлюри виступили особистості, до піднесення яких він мав прямий стосунок? Уже в еміграції, міркуючи над цим феноменом, Головний Отаман намагався пояснити його неправильним розумінням своїх ідей, а також використанням наданих повноважень для «персональних амбіцій або для власних цілей»[170].

Недосконала отаманська влада відразу виявила свої вади, що визнав С. Петлюра. Зловживання отаманами владою призвели до «утворення квазіфеодальної системи військових лідерств, стихійно, майже номінально, згрупованих у пухку піраміду ієрархічного підпорядкування»[171].

М. Стахів пропонував корінь цього явища шукати у «специфічних обставинах в Україні, які мусили породити отаманщину»: трикратна зміна влади, двократна окупація, більшовицька та анархічна пропаганда. Він вважав, що причини отаманщини переважно об’єктивні, витворені не тільки у специфічних українських обставинах, а й насамперед у загальних революційних відносинах Східної Європи того періоду. Значну роль у поширенні отаманщини відіграли й особистості її лідерів. Заслуговують на увагу і слушні думки О. Михайлюка, В. Лозового, Т. Портнової, Д. Архірейського та В. Ченцова про природу селянства, особливості його локальної свідомості та антидержавницької спрямованості. Отаманщина тут – чи не найпереконливіший доказ тези про те, що селянські рухи, навіть коли виступали під прапорами УНР, не підтримували її державний апарат. Але С. Петлюра, О. Андрієвський, А. Макаренко, а також лідери партій соціалістів-самостійників та боротьбистів далі підтримували лідерів отаманських загонів, що призвело до поширення отаманщини. Тому генезис отаманщини – це взаємодія цілого комплексу причин та специфіки умов становлення влади у перехідний період.

Криза отаманщини припадає на лютий 1919 року. З одного боку, то був час політичного успіху Головного Отамана, який після відставки та еміграції В. Винниченка зосередив у своїх руках усю військову та політичну владу, необхідну для здійснення власної концепції розбудови української державності. З іншого – саме у цей період виявилася глибока криза влади Директорії та втрата довіри до постаті С. Петлюри як особистості, здатної до ефективного керівництва, з боку українських отаманів, які були своєрідним прошарком «контреліти». Формально С. Петлюра мав величезні повноваження, але реально іноді був неспроможний впливати на ситуацію в країні. Військові, отамани, коменданти та комісари нерідко відмовлялися виконувати накази Головного Отамана чи просто ігнорували їх. Це призводило до поступової втрати урядом контролю над країною, яка дедалі глибше занурювалася у вир революційного хаосу. Аналізуючи процес розбудови української державності, І. Лисяк-Рудницький вважав, що «Україна у черговий раз не зуміла перейти від фази „революційної“ до фази „легітимної“»[172]