Читать книгу Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн - Страница 12

Потяг на Мілуокі, 1929 рік

Оглавление

Останньої ночі в потязі я погано сплю. Кармін прокидається кілька разів за ніч, дратівливий і вертлявий, і, хоч я й намагаюся його заспокоїти, він подовгу судомно плаче, будячи дітей навколо нас. Коли жовтими смугами починає вставати сонце, він нарешті засинає, поклавши голову на підігнуту ногу Голландчика, а ніжки – мені на коліна. Я цілком бадьора, через знервованість така сповнена енергії, що відчуваю, як моє серце прокачує кров.

Моє волосся було зібране в неакуратний хвостик на потилиці, але тепер я розв’язую стару стрічку, розпускаю його по плечах, розчісую пальцями і пригладжую пасма, що обрамляють лице. Я зав’язую хвостик так туго, як можу.

Обертаючись, я ловлю Голландчика на тому, що він на мене дивиться.

– У тебе гарне волосся.

Я крадькома на нього зиркаю в напівтемряві, щоб зрозуміти, чи він дражниться, а він не зводить з мене сонного погляду.

– Кілька днів тому ти не це говорив.

– Я сказав, що тобі буде важко.

Мені хочеться відштовхнути і його доброту, і його чесність.

– Нам не під силу себе змінити, – каже він.

Я витягаю шию подивитися, чи місіс Скетчерд нас почула, але попереду ніхто не ворушиться.

– Пообіцяймо одне одному, – веде він далі, – що знайдемося.

– Як саме? Напевно, ми опинимося в різних місцях.

– Я знаю.

– І в мене буде інше ім’я.

– Та й у мене теж. Але можна спробувати.

Кармін перевертається, підгинає під себе ноги й розкидає руки, і ми обоє сідаємо інакше, щоб йому було досить місця.

– Ти віриш у долю? – питаю я.

– Нагадай-но, що це таке?

– У те, що все визначено наперед. Що ми просто… ну… живемо, як написано.

– Що Бог усе наперед спланував.

Я киваю.

– Хтозна. Поки що мені його план не подобається.

– І мені теж.

Ми сміємося.

– Місіс Скетчерд каже, що нам варто почати спочатку, – нагадую я. – Відпустити минуле.

– Я можу відпустити минуле, без проблем. – Він піднімає вовняну ковдру, що впала на підлогу, й укриває Карміна. – Але я не хочу забувати все.


За вікном я бачу три пари колій, паралельних тим, якими їде наш потяг, брунатних і сріблястих, а за ними – широкі рівні поля переораної землі. Небо ясне й синє. У вагоні смердить підгузками, потом і квасним молоком.

Попереду вагона місіс Скетчерд підводиться, нахиляється перекинутися словом із містером Курраном і знову випрямляється. Вона вбрана у свій чорний чепчик.

– Гаразд, діти. Прокидайтеся! – гукає вона, оглядаючись навкруги й кілька разів плескаючи в долоні. Її окуляри виблискують у ранковому сонці.

Навколо себе я чую тихе бурчання й зітхання, доки ті, кому пощастило поспати, потягуються, розминаючи затерплі кінцівки.

– Час опорядитися. У кожного з вас у валізах, які, як ви знаєте, лежать на полицях угорі, є змінний одяг. Старшенькі, будь ласка, допоможіть малим. Неможливо перебільшити важливість доброго першого враження. Чисті лиця, розчесане волосся, заправлені сорочки. Ясні очі й усмішки. Не метушіться й не торкайтеся свого обличчя. І що треба казати, Ребекко?

Цей сценарій нам знайомий: «Будь ласка й дякую», – каже Ребекка заледве чутним голосом.

– Будь ласка й дякую хто?

– Будь ласка й дякую, мем.

– Не починайте говорити, доки не заговорять до вас, а тоді кажіть «будь ласка» та «дякую, мем». Треба почекати доки що, Ендрю?

– Доки до нас не заговорять?

– Саме так. Не метушитися й чого не робити, Нормо?

– Не торкатися обличчя. Мем. Мем.

З сидінь долинає хихотіння. Місіс Скетчерд дивиться на нас.

– Вас це веселить, так? Навряд чи вам буде так само смішно, коли всі дорослі подякують: «Ні, спасибі, я не хочу грубої, недолугої дитини», і вам доведеться повернутися в потяг і їхати до наступної зупинки. Як думаєте, містере Курран?

Голова містера Куррана показується, щойно звучить його ім’я.

– Звісно ні, місіс Скетчерд.

Западає тиша. Не бути вибраним – це те, про що нам не хочеться думати. Маленька дівчинка на сидінні попереду починає плакати, й скоро я чую навколо себе придушені схлипування. На чільному місці місіс Скетчерд плескає в долоні й розтягує губи в щось на кшталт усмішки.

– Годі, годі. Не треба цього. Як майже з усім у житті, якщо поводитиметеся чемно й добре себе покажете, певно, на вас чекатиме успіх. Благочестиві мешканці Міннеаполіса сьогодні прийдуть до зали засідань зі щирим наміром забрати одного з вас – а може, й не одного – до себе. Отож пам’ятайте: дівчатка, акуратно зав’язуйте стрічки у волоссі. Хлопці: чисті лиця й розчесані чуби. Правильно застебнуті сорочки. Коли ми зійдемо з потяга, вишикуйтесь в одну лінію. Нічого не кажіть, доки до вас не заговорять. Словом, робіть усе, що зможете, щоб котромусь дорослому було легко вас вибрати. Зрозуміло?

Сонце таке яскраве, що доводиться дивитися скоса, й так спекотно, що я пересідаю на середнє сидіння, подалі від сонячних променів, що падають з вікна, посадивши Карміна собі на коліна. Коли ми проїжджаємо під мостами й через станції, світло брижиться й Кармін ловить «зайчиків» по моєму білому фартушку.

– Ти добре влаштуєшся, – промовляє Голландчик тихо. – Принаймні тобі не доведеться гарувати на фермі.

– Ти не можеш цього знати, – відповідаю я. – Як і не можеш знати, чи доведеться тобі.

Сирітський потяг

Подняться наверх