Читать книгу Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн - Страница 5

Моллі набирає повні легені повітря. Будинок більший, ніж вона уявляла, – білий вікторіанський моноліт із завитками й чорними віконницями. Виглядаючи з авта, помічає, що він у бездоганному стані – нічого не відлущується й не гниє, а це означає, що його, напевно, нещодавно пофарбували. Безсумнівно, ця стара пані постійно наймає людей для догляду за ним, цілу армію бджіл-трударів.

Стоїть приємний квітневий ранок. Земля ще сира від талого снігу й дощу, але сьогодні один із тих рідкісних, майже теплих днів, які натякають, що попереду – чудове літо. Яскраво-блакитне небо помережали пухнасті хмарки. Здається, скрізь заквітли кущики крокусів.

– Отож, – каже Джек, – справа така. Вона приємна пані, але трохи сувора. Ну знаєш, жартами не сипле. – Він вимикає двигун й лагідно стискає плече Моллі. – Просто кивай і всміхайся, й усе буде добре.

– Нагадай-но, скільки їй років? – мимрить Моллі. Вона сердиться на себе за те, що нервується. Подумаєш! Якась стара карга, якій треба, щоб хтось розгріб її барахло. Хоч би воно не виявилося огидним і смердючим, як будинки тих скнар, що показує телебачення.

– Не знаю. Багато. До слова, маєш гарний вигляд, – додає Джек.

Моллі сердито на нього зиркає. Вона вбрана в рожеву блузку від «Лендс Енд», що їй позичила Діна з такої нагоди. «Я тебе ледве впізнаю, – кинула сухо, коли Моллі вийшла в ній зі спальні. – Ти в ній така… жіночна».

На Джекове прохання Моллі витягла з носа кільце й залишила тільки по дві сережки в кожному вусі. І з макіяжем теж постаралася – сьогодні вона просто бліда, а не схожа на привида, й очі обведені не так густо. Вона навіть купила рожеву помаду «Мейбелін» відтінку «мальвовий», посміявшись над його вигадливою назвою. Вона зняла всі свої численні каблучки з крамниці вживаних речей і залишила тільки ланцюжок із дармовисами від свого батька, замість звичного численного набору хрестиків і срібних черепів. Волосся залишилось чорним, з білими пасмами, що обрамляють лице, і нігті в неї теж помальовані начорно, але ясно, що вона постаралася, як зазначила Діна, «бути схожішою на нормальну людину».

Після Джекового відчайдушного втручання Діна знехотя погодилася дати Моллі ще один шанс.

– Наводити лад на горищі? – пирхнула вона. – Ага, вже. Може, з тиждень і протримається.

Певна річ, Моллі не сподівалася від Діни вотуму довіри, але й сама сумнівається. Чи справді вона збирається присвятити п’ятдесят годин свого життя допомозі якійсь буркотливій карзі, сидячи на горищі з протягами, перебираючи коробки, повні молі, пилових кліщів і ще бозна-чого? У колонії вона могла б проводити цей час на груповій психотерапії (що завжди цікаво) й дивитися ток-шоу «Погляд» (що досить непогано). Там можна було б спілкуватися з іншими дівчатами. А так вдома її чекатиме Діна, а ця стара пані пильнуватиме за кожним її рухом.

Моллі зиркає на годинника. Вони приїхали на п’ять хвилин раніше завдяки Джекові, який її підганяв.

– Не забувай дивитися в очі, – каже він. – І обов’язково всміхайся.

– Ти вже як мама.

– Знаєш, у чому твоя проблема?

– У тому, що мій хлопець поводиться як мама?

– Ні. У нерозумінні того, що на карту поставлений твій зад.

– На яку карту? Де? – Вона озирається, соваючись на сидінні.

– Послухай… – Він тре підборіддя. – Моя мама не розповіла Вівіан про колонію й усе таке. Їй відомо лише, що це громадський проект, який задали у школі.

– Тож вона не знає про моє кримінальне минуле? Боягуз.

– Ay diablo [4], – відповідає Джек, виходячи з авта.

– Ти підеш зі мною?

Він зачиняє дверцята, обходить авто й відчиняє пасажирські дверцята з іншого боку.

– Ні, проведу тебе до сходів.

– Який джентльмен. – Вона ступає на землю. – Чи боїшся, що я втечу?

– Правду кажучи, і те, й те, – відказує він.

Стоячи перед колосальними дверима з горіхового дерева з величезним мідним кільцем, Моллі вагається. Озирається на Джека, що вже повернувся в авто, надів навушники й гортає пошарпану збірку оповідань Джуно Діаса, який завжди тримає в бардачку. Вона виструнчується, розправляє плечі, прибирає волосся за вуха, пригладжує комірець блузки (коли вона востаннє мала на шиї комір? Хіба що собачий) і стукає у двері. Тихо. Вона стукає знову, трохи гучніше. А тоді помічає кнопку дзвінка ліворуч від дверей і натискає її. У будинку голосно звучить передзвін, і за мить з’являється Джекова мама, Террі, що поспішає їй назустріч із занепокоєним виглядом. Завжди дивно бачити Джекові великі карі очі на широкому, приємному обличчі його матері.

Хоч Джек і запевнив Моллі, що його мама дала згоду – «та бісова справа з горищем висіла над її головою так довго, ти навіть не уявляєш», – вона знає, що насправді все куди складніше. Террі обожнює свого єдиного сина і, щоб його порадувати, зробить майже все. Але хай скільки йому хочеться думати, що Террі не має нічого проти його плану, Моллі знає, що Джекові довелося на неї натиснути.

Коли Террі відчиняє двері, вона оглядає Моллі з голови до ніг.

– Ну, причепурилася ти гарно.

– Дякую. Напевно, – бурмоче Моллі. Їй важко сказати, чи вбрання Террі – це уніформа, чи щось таке нудне, що на неї скидається: чорні штани, грубі чорні черевики з гумовими підошвами, проста футболка персикового кольору.

Моллі йде за нею слідом по довгому коридору, оздобленому написаними олією картинами й гравюрами в золотих рамах, звуки їхніх кроків стишує східний килимок. У кінці коридору зачинені двері.

Террі на якусь мить прикладає до дверей вухо й тихенько стукає.

– Вівіан? – вона трохи прочиняє двері. – Дівчина прийшла. Моллі Аєр. Так, добре.

Вона розчахує двері у велику, залиту сонцем вітальню з видом на море, повну книжкових полиць від підлоги до стелі й антикварних меблів. Стара пані, вбрана в чорний кашеміровий светр з високою шиєю, сидить у ніші біля вікна у вицвілому червоному кріслі, склавши помережані венами руки на колінах, вкритих вовняним пледом у клітинку.

Підійшовши до неї, Террі каже:

– Моллі, це місіс Дейлі.

– Добридень. – Моллі простягає руку, як її навчив батько.

– Добридень.

Долоня старенької у Молліній руці суха й холодна. Вона бадьора худа жінка, з вузьким носом і пильними карими очима, по-пташиному проникливими. Шкіра у неї тонка, майже прозора, а хвилясте сиве волосся зібране в ґульку. Світлі веснянки – чи це старечі плями? – розсипані по її обличчю. Вени на її руках нагадують карту, а шкіра навколо очей брижиться безліччю зморшок. Вона схожа на монашок з католицької школи, яку Моллі недовго відвідувала в Авгу́сті (під час короткого перебування в непідхожій опікунській сім’ї), що здавалися, з одного боку, старими, а з іншого – на диво молодими. Як і ті черниці, ця жінка має трохи владну манеру, наче звикла наполягати на своєму.

Та чом би й ні, думає Моллі. Вона справді до цього звикла.

– Що ж, якщо буду потрібна – я на кухні, – каже Террі й зникає в інших дверях.

Старенька нахиляється в бік Моллі, суплячись.

– Як тобі вдалося досягнути такого ефекту? Вибілити пасма, – питає вона, погладжуючи скроню.

– Гм-м… – Моллі здивована, її ніхто про це ще не питав. – За допомогою освітлювача й фарби.

– Де ти цього навчилася?

– Подивилася відео на ютубі.

– На ютубі?

– В Інтернеті.

– Ага. – Вона задирає підборіддя. – Комп’ютер. Я надто стара, щоб підхоплювати таку моду.

– Навряд чи можна назвати модою те, що змінило наше життя, – мовить Моллі, а тоді винувато всміхається, розуміючи, що вже заходить у суперечку зі своєю потенційною наймачкою.

– Моє не змінило, – відказує жінка. – Напевно, це забирає досить багато часу.

– Що саме?

– Отак фарбувати волосся.

– А. Ну, не так і багато. Я вже звикла.

– А який твій природний колір, якщо не секрет?

– Зовсім ні. Темно-каштановий.

– А мій – рудий.

Моллі лише за мить усвідомлює, що це стара пані жартує зі своєї сивини.

– Мені подобається, що ви з ним зробили. Вам личить.

Пані киває й знову спирається на спинку крісла. Здається, вона це схвалює. Моллі відчуває, як напруга в її плечах трохи зменшилася.

– Перепрошую за свою грубість, але в моєму віці вже немає сенсу ходити околяса. Твій вигляд досить стилізований. Ти належиш до – як їх називають? – готів?

Моллі несила не всміхнутися.

– Щось таке.

– Гадаю, цю блузку ти позичила.

– Ну…

– Не варто було перейматися. Вона тобі не пасує. – Вона жестом вказує Моллі, щоб та сіла навпроти неї. – Можеш кликати мене Вівіан. Мені не подобається, коли мене називають місіс Дейлі. Адже мій чоловік уже на тім світі.

– Співчуваю.

– Не треба. Він помер вісім років тому. Крім того, мені дев’яносто один. Мало хто з тих, кого я знала, ще серед живих.

Моллі не знає, як відповісти – чи чемно казати людям, що вони на вигляд здаються молодшими? Вона ніколи не здогадалася б, що цій жінці дев’яносто один, але їй небагато з ким є порівнювати. Батьки її тата померли, коли той був молодий; батьки її мами одружені не були, тож вона ніколи не мала нагоди познайомитися зі своїм дідусем. З усіх родичів Моллі пам’ятає лише свою бабусю з маминого боку, що померла, коли їй було три.

– Террі розповіла мені, що ти живеш з опікунами, – каже Вівіан. – Ти сирота?

– Моя мама жива, але я вважаю себе сиротою.

– Однак насправді це не так.

– На мою думку, людина, що не має батьків, які б про неї дбали, може вважати себе ким завгодно.

Вівіан довго на неї дивиться, наче зважує цю думку.

– Справедливо, – вирішує вона. – Отож розкажи мені про себе.

Моллі прожила в штаті Мен усе своє життя і навіть ніколи не бувала в інших штатах. Вона уривками пам’ятає своє дитинство в Індіан-Айленді[5] перед тим, як стала жити в опікунів: сіробокий трейлер, у якому вона мешкала з батьками, громадський клуб із заставленим пікапами паркувальним майданчиком, гральний дім для бінго «Сокалексіз», церкву Святої Анни. Вона пам’ятає індіанську ляльку з кукурудзяного качана з чорним волоссям, вбрану в традиційний костюм, яку тримала на полиці у себе в кімнаті, однак їй більше подобалися Барбі, подаровані благодійними організаціями та роздавані в громадському клубі на Різдво. Звісно, серед них ніколи не було популярних – Попелюшки чи Королеви краси, лише дивачки з розпродажів: Барбі-водій чи Барбі-дикунка. Це не мало значення. Хай яке дивне у цих ляльок було вбрання, їхні риси залишалися втішно однаковими: дивні витягнуті ступні, наче готові взути високі підбори, круті стегна й безреберний тулуб, гладенький ніс і блискуче пластикове волосся…

Але це не те, що Вівіан хоче почути. З чого почати? Що розповісти? Нелегко вирішити. Її історія не з веселих, і Моллі з досвіду знає, що люди або сахаються, або не вірять їй, чи, навіть гірше, починають її жаліти. Отож вона навчилася розказувати скорочену версію.

– Ну, – починає вона, – з батькового боку я індіанка з племені пенобскотів. Коли я була мала`, ми жили в резервації біля Олд-Тауна.

– Он як. Це тому ти так малюєшся й фарбуєш волосся.

Моллі ошелешена. Їй ніколи не спадало на думку таке пояснення. Чи й справді це так?

Ще у восьмому класі, під час особливо непростого року – сердиті, крикливі опікуни; ревниві названі брати й сестри; група задерикуватих дівчат у школі, – вона купила коробку швидкодійної фарби для волосся «Лореаль» й чорний олівець для очей «Кавер гьорл», і перемінилася в домашній ванній. У найближчі вихідні її подруга, що працювала в «Клерс», зробила їй пірсинг: по декілька дірок у кожному вусі, вставила сережку-гвіздочок у ніс і кільце у брову (однак ненадовго – швидко почалося запалення й кільце довелося витягти, від чого залишився схожий на павутинку шрам). Пірсинг став останньою краплею, через яку її вигнали з того опікунського дому. Місію виконано.

Моллі продовжує розповідати – як її батько помер, а мама не мала змоги про неї дбати, як вона опинилася у Ралфа й Діни.

– Отже, Террі розповіла, що тобі доручили виконати якийсь громадський проект для школи. І їй спала на думку чудова ідея залучити тебе до прибирання в мене на горищі, – каже Вівіан. – На мій погляд, це невигідна домовленість, але що там я знаю.

– Хочете вірте, хочете ні, але я можу назвати себе акуратисткою. Мені подобається наводити лад.

– Тоді ти ще дивніша, ніж здаєшся. – Вівіан відкидається на спинку крісла й переплітає пальці. – Мені теж є що розповісти. За твоїм визначенням, я теж залишилася сиротою, і майже в такому самому віці. Тож це у нас із тобою спільне.

Моллі не певна, як відповісти. Чи хоче Вівіан, щоб вона її про це розпитала, чи розказує просто так? Важко сказати.

– Ваші батьки… – наважується спитати вона, – не дбали про вас?

– Вони намагалися. Була пожежа… – Вівіан знизує плечима. – Це було так давно, я майже не пам’ятаю. Отож коли тобі хотілося б почати?